-Що, непереливки нашим, — мовив леґіонер Вузципілон, обережно віддираючи плястер з правої скроні. Під ним відкрився огидний синюватий рубець у формі глибокої вмятини.
-Ще б пак, — похмуро відказав капрал Фіран, який сидів на ящику з рушничними набоями і дивився в небо. — Поки ти відлежувався у столиці, королівські війська прорвали нашу «неприступну» лінію бетонованих редут на центральному фронті, окупували Пурикіс, а пять днів тому штурмом узяли Удінар.
-Хіба я винен, що мене відправили на лікування аж до Седіолана, — Вузципілон тримав у руці уламок дзеркальця й уважно розглядав свою понівечену скроню. — Вже майже загоїлася, — він легенько помацав умятину пальцем.
-Уявляю собі, як перепудився імператор під Удінаром,-- Фіранові губи скривилися в їдкій посмішці.
-Не думаю, що імператор такий боягуз, — заперечив Вузципілон, наклеюючи на скроню свіжий плястер. — Инакше він би й не потикався на фронт.
-Аякже, Балтазар Другий — справжній герой, відважився глянути, як нас тут заїдають воші! — зареготав Фіран.
-Як ти можеш говорити таке про імператора! — спалахнув Вузципілон. — Адже він — серце Діямантової імперії. Саме з нього все починається, на ньому все тримається, ради нього все здійснюється, ним усе…
-Облиш, я не гірше за тебе засвоїв ці «високомудрі» сентенції, — обірвав його Фіран. — Краще відремонтуймо нашу гармату. На ній, здається, випав задній клинок, — Фіран устав з ящика і підійшов до невеликої переносної гармати, обставленої мішками з піском. — Так і є, дві ню́ти на ляфеті зрізало наче бритвою. Не дивно, що жерло весь час давало такий великий люфт.
-Це, певно, від вибуху тої клятої фуґасної бомби,-- Вузципілон теж підійшов до гармати.
-А ми з тобою ще дивувалися, що ніяк не втрапимо в ціль, — Фіран вийняв із засмальцованої торбини молоток, шру́бель і кілька мосяжевих шрубів з му́трами. — З таким люфтом не поможе навіть ідеально виставлений мі́рник. Цілься, не цілься — марно.
-Слава Богу, що бомбовий дру́зок не влучив у вісяни́цю і не пошкодив розбива́ч, — Вузципілон нагнувся до гармати, допомагаючи капралові.
-Добре, хоч не стріляють трикляті північноземельники,-- Фіран витер рукавом спітніле чоло.
-Поки що не стріляють, — виправив його Вузципілон і, повернувши голову, побачив на землі капралову глиняну люльку.--Чи це не твоя люлька отам?
-Просто якась химерія. Сьогодні я гублю її вже вдруге,-- Фіран відклав молоток і сплюнув.
-Що, сильно засіли нюти? — Вузципілон провів рукою по кованому ляфеті.
-Не йде ні одна, ні друга. Доведеться стріляти наосліп,-- Фіран розщіпив шинелю і вийняв з унутрішньої кишені невеличку світлину — поли́ччя жінки в овальній срібній рамці. — На, подивися.
-Хто це? — Вузципілон узяв світлину.
-Гарна? — у Фіранових очах заблискотіли шпаркі искорки.
-Нічого собі така. Твоя наречена? Ти мені про неї щось ніколи на розповідав.
-Не всі ж такі балакуни, як ти. — Фіран забрав світлину і сховав до кишені. — Це Люна. Вона старша за мене на три роки. Закохалася в мене й покинула чоловіка. Уявляєш, заради мене покинула його.
-Певно, мусив ти її чимось причарувати, — Вузципілон тримав у руці кишенькового годинника і бавився ланцюжком.
-Можливо, — зідхнув Фіран. — Не розумію тільки чим.
-Ну, ну, не прибідняйся, не такий вже ти нездалий,-- Вузципілон насмішкувато зиркнув на капрала.
Фіран дивився в небо. Там клубилися великі білі хмари, з-поміж яких раз за разом показувалося сонце.
-З другого боку світлини є Люнина адреса. Якби я раптом загинув, то подбай, аби пенсію по мені виплачували Люні, — мовив Фіран, продовжуючи дивитися в небо.— А собі візьми мій «маґнон». Це чудовий револьвер. За всі шістнадцять років, відколи мені його подарував генерал Опанас за участь у битві над Чорною затокою, він ні разу не затнувся.
-Це ще невідомо, хто перший загине, — знітився Вузципілон. — А втім, чого це в тебе такі похмурі думки?
Але відповіди від капрала він не почув, бо знову почалася атака королівської армії. У повітрі пронизливо захльоскали кулі скорострілів, заревіли протипанцерні й дру́зкові гарма́тні, а через секунду-дві в небі з’явилася ескадриля бомбардувальників з чорними кружалами на крилах, і на землю полетіли десятки скалкових бомб. Усе довкіл перетворилося в суцільний гуркіт. Бомбові вибухи і розриви гарматнів стрясали землю, їхні смертоносні друзки мішма з кулями скорострілів літали вгорі так густо, що в шанцях посутеніло, наче ввечері. Фіран з Вузципілоном забилися в найдальший куток бліндажа й сиділи там, дрижачи зі страху, бо їм здавалося, що кожна наступна бомба впаде просто на них.
Минуло дві години, а обстріл не припинявся. Фіран та Вузципілон потроху оговталися і вже не сіпалися після кожного чергового вибуху. А капрал навіть відважився виповзти з укриття і забрати свою люльку, яка так і лишилася лежати коло гармати.
-А де ж наші літаки? Чому їх не видно? — Фіран запалив люльку. Але не встиг він зробити і однієї затяжки, як недалеко від входу до бліндажа розірвалася бомба. Вибух був такий сильний, що йому вмах вибило люльку з рук. — Це вже сьогодні втретє гублю її, — прошепотів він.
-Треба, щоб хтось пішов у штаб до капітана Лорвика за розпорядженнями, — Вузципілон виплюнув з рота пучку землі. — Не можемо ж ми тут сидіти бездіяльно й чекати, коли нас розірве на шкамаття.
-Так уже тобі свербить воювати, — вїдливо зауважив Фіран, піднімаючи із землі погаслу люльку.
-Але ж ми мусимо звязатися з командувачем леґіону,-- мовив Вузципілон.
-Під час обстрілу? — Фіран свердлив Вузципілона своїми холодними зіницями. — Це ж майже йти на вірну смерть.
-Я знаю.
-То хто піде?
-Я, — очі Вузципілона горіли. — Я піду.
-Що, хочеш прославитися героєм?! — Фіран злосливо захихотів.
-Твій сміх зовсім недоречний, — нахмурився Вузципілон. — Я просто хочу виконати свій вояцький обовязок перед імператором.
-Перед імператором! — із вдаваним пафосом вигукнув Фіран. — Ой, тримайте мене, бо зараз пердну!
-Так, перед імператором, — розлючено крикнув Вузципілон. Він уже був готовий кинутися на капрала з кулаками.
-Ну, ну, заспокійся, — мовив Фіран. — Я пожартував.
-Я не розумію таких жартів.
-Не сердся, — Фіран поплескав Вузципілона по плечі.- Якщо вже комусь іти, то треба зробити все за справедливістю. Мусимо кинути жереба.
-Навіщо, адже я перший виявив бажання йти на звязок,-- заперечив Вузципілон.
-Так, але подумай, як я почуватимуся, коли ти раптом загинеш.
-Хай тебе це не турбує.
-Це не може мене не турбувати, — Фіран запалив люльку і, пахкаючи димом, додав:
-Той хто піде, я певен, має всі шанси загинути вже за кілька метрів від шанців.
Цієї мити прогуркотіло кілька потужних бомбових вибухів десь над самим бліндажем. Зверху посипалася земля.
-Ну, гаразд, — мовив Вузципілон, — я згоден.
Фіран узяв з кутка порожню брезентову ладівни́цю і поклав до неї десять рушничних набоїв.
-Один з них шу́тий, — мовив він. — Хто візьме шутий, той і піде на звязок.
-Я перший, — Вузципілон запхав руку до ладівниці і вийняв повний набій.
-А тепер я, — мовив Фіран.
Йому теж попався повний.
Тоді знову настала черга Вузципілона.
-Дурна вся ця затія із жеребкуванням, — пробурмотів він і засунув руку до ладівниці.
-Є! Мій шутий! — радісно вигукнув Вузципілон і показав набій Фіранові.
Капрал спохмурнів.
-І навіщо тобі виставляти себе під кулі. Я старший за тебе і маю більший досвід. Краще піду я.
-Ні, — заявив Вузципілон піднесено, — сам Бог благословляє мене йти на звязок.
Коли обстріл дещо стих, а сто́тніше, коли літаки перестали скидати бомби, Вузципілон одяг маскоплащ і, попрощавшись із Фіраном, виповз із бліндажа.
-Тримайся видолинків, — гукнув йому вслід Фіран.
-Не переживай, я повернуся неушкодженим, — відказав Вузципілон і зник за бруствером, на якому жовтіла купка примятих кульбаб.
Десь через півгодини обстріл майже повністю припинився, і Фіран узявся лагодити гармату. Йому вдалося вибити одну нюту. «Це вже півділа, — прошепотів капрал. — Вибив одну, вибю і другу». Він добув із торбини тонший шрубель і став раз за разом ударяти молотком. Але друга нюта не поступалася. «Що я роблю? Навіщо я висилююся?» — запитував себе Фіран і далі гамселив молотком по шрубелю. Врешті він шпурнув молоток і шрубель на землю. «Не можна ж бути таким ідіотом. Ради чого я стараюся? Ради імператора? Ради себе? Ради чого?»
Ззаду почулося легеньке шарудіння. Фіран обернувся й побачив крота. Він мав на диво гарний чорний із сріблястим полиском кожушок. Тваринка швидко пробігла по бруствері і гулькнула до ледь помітної серед молодого репяшку нірки. «Все життя, зарившись у землю, — зідхнув капрал. — Ні, я так не можу».
З ворожих шанців стріляли лише з рушниць. Скоростріли й гармати мовчали, а вибухи авіобомб долинали десь далеко зліва, де вже починалися позиції двадцять третього леґіону. Фіран сидів, спершись ліктем на гармату, і байдужими очима спостерігав, як вгорі зі жаским свистом проносяться кулі. Деякі з них, що були ослаблені й летіли найнижче, вдарялися в крицеву штабу й, відбившись від неї, з шумом гепалися на землю. Одна така куля, сплющена й покручена, шелепнулася біля самих Фіранових ніг, але це анітрохи не схвилювало капрала, бо він усе виразніше й виразніше відчував, як його душу стискає тупий біль. Це був той, добре знаний йому біль, який завжди приходив до Фірана, коли він на мить зупинявся, залишаючись сам на сам зі собою. «Невідь для чого прожиті роки, безглузді подвиги, ілюзорні пориви, марні сподівання. Навіщо?» — ворушив Фіран омертвілими губами.
Пересиливши себе, він знову взявся за молоток та шрубель. Але вибити другу нюту було не так легко. І капрал кілька разів, сиплячи прокльони за прокльонами, відкладав інструменти, поки йому врешті вдалося звільнити горішній впуст на ляфеті. Він не знав, навіщо все це робить. Був переконаний, що все це позбавлене сенсу. І все-таки продовжував робити. Тепер йому залишилося лише вставити задній клинок і заново занютувати квадратні прорізи на сталевих боковинах. Фіран нервовими рухами загнав клинок на місце і дрібно застукотів молотком. І що сильніше розростався біль у його душі, то запекліше він працював. Щось нашіптувало в ньому про марноту його старань, щось кликало його залишити все, зупинитися, але Фіран уперто продовжував бемкати молотком і махав ним доти, поки не занютував усі кріпильні частини на ляфеті.
Тепер же́рло не давало ані найменшого люфту. Гармата була повністю відремонтована. Капрал відреґулював мірник, ретельно змастив то́лок, відкрив замок і вставив у ложе довжелезний протипанцерно-трасерний гарматень, на третину нашпікований смертоносним бабефом. Тоді поскладав на купку порозкидані довкола гільзи, підсунув ближче до ляфета металеву скриньку з гарматнями і навіть попідмітав біля гармати. Більше робити не було що, і Фіран зупинився. Його кремезне тіло, запнуте в зеленаво-попелясту шинелю, поволі осіло на скриньку, руки машинально обхопили замок гармати, а широко розплющені очі невидющими зіницями впялися в далеке узвишшя, на якому стояла королівська батерія. Капрал занурився в себе. Вперше в житті він спробував поглянути на біль своєї душі, не відвертаючи лиця й не тікаючи від нього. Але все, що він побачив, це були лише картини його минулого:
«Небо над Чорною затокою ледь рожевіло. Всюди в шанцях і коло них виднілися пошматовані тіла леґіонерів. Деякі з них не мали голів, в инших були відірвані ноги або руки. То тут, то там темніли плями запеклої крови. Командир чоти підхорунжий Македо́н теж загинув. Його всуціль поподірявлене сталевими друзками тіло лежало на купі потрощених дубових кльоців. Замісць рота у нього зяяла величезна рана, і тому здавалося, що він кричить. «Чорта смаленого! Не пройдете! Не пройдете до Феліції, королівські виродки!» — дзвеніло у Фірановій голові».
«Ворожі вершники з’явилися несподівано, наче привиди. Вони виринули із сутінків і тут же стали палити із бандолетів. На лівому крилі двадцять сьомого леґіону залунали розпачливі зойки. Це падали вбиті й поранені леґіонери першої чоти. За мить королівська кіннота вже була на шанцях й рубала шаблями імператорських вояків, які намагалися врятуватися втечею.
-О Боже, нас оточують! — не тямлячись від жаху, заверещав леґіонер Кля́взвиць. Він швиргонув рушницю на землю і кинувся бігти. Те ж саме зробили, пожбуривши зброю, ще кілька леґіонерів.
Капрал Фіран майже не усвідомлював, що робить. Йому здавалося, що його руки, ноги і все його тіло діють поза його волею. Немовбито був він і ще якийсь инший Фіран, якому корилося його тіло.
-Назад! — гаркнув Фіран і, вихопивши з кобури револьвера, метнувся навперейми втікачам. Кількома гігантськими стрибками він наздогнав Клявзвиця. — Назад, падлюко! — крикнув він, уже майже хапаючи його за комір.
Проте Клявзвицю вдалося вирватися і він знову кинувся бігти, але тут же провалився правою ногою в нору земляного зайця, втратив рівновагу й упав на коліно. Фіран миттю підлетів до нього і щосили бебехнув носаком чобота в живіт. Клявзвиць, кумедно дриґнувши ногами, перевернувся через голову і розпластався на траві горічерева.
-Ай-вай-вай-вай! — заскавулів він, бючи у нестямі головою об землю.
Фіран націлив на Клявзвиця люфу свого «маґнона» і цієї ж мити відчув на лиці легкий повів, наче хтось невидимий змахнув перед ним шалем з тонюсінького напівпрозорого флеру.
-Ай-вай-вай-вай! — вищав Клявзвиць. Зі страху він аж обмочився. Вся його ліва холоша аж до черевика була мокра. Лице корчилося в судомах. З покусаних губ вузенькими цівками дзюрила кров.
Фіран хотів опустити револьвер, але рука не слухалася його. Вона повільно спрямувала люфу на голову Клявзвиця і палець плавно потяг за ко́щок. Пострілу в гуркоті бою майже не було чути. Фіран тільки побачив, що Клявзвиць замовк і більше не бє головою об землю. Куля влучила йому в ліве око, і тепер там зяяла чорна діра. Праве око було широко розплющене і з холодним докором дивилося на Фірана.
-Це не я, — прошепотів Фіран і з жахом відчув, як його серце поволі завмирає, перетворюючись на шматок крижини»
«Вона стояла коло сріблястого лімузина, розхристана, в соболевій шубі, і, тримаючи в руці довгий червоний шаль, який одним кінцем спадав аж до обледенілого пішоходу, сперечалася з шофером. Він щойно висадив її і вимагав плати.
-Це нечуване здирництво! — вигукувала вона, — досить з тебе і девяти мідних і́мперів!
-Пані, я привіз вас від порту аж до самого центру Брайбінара. За це належить не менше двадцяти,-- заперечував шофер.
-Я не дам тобі більше жодного імпера!-- кричала вона, розлючено вимахуючи вказівним пальцем перед шоферовим носом.
-Ні, ви мусите заплатити, — вперто наполягав шофер.
-У мене більше нема грошей, якщо хочеш знати, — вона ображено відвернулася й, накинувши на шию шаль, стала защіпати ґудзики на шубі.
-Як це нема?! — витріщив очі шофер. — То навіщо ви зупиняли машину?!
Капрал Фіран спостерігав за цією сценою, стоячи біля кавярні «Руда мавпа». Він курив свою саморобну глиняну люльку й відчував, що ця жінка викликає в нього якусь невиразну симпатію. Вона була досить гарна, але головне було в иншому. На її блідому, дещо помарнілому обличчі він уловлював ті справжні живі почуття, перед якими виявляються безсилими будь-які суспільні забобони. А це не могло не подобатися йому, бо ж він і сам значною мірою був людиною з подібними рисами.
-Хто вона? — запитав Фіран кельнера, який саме вийшов з кавярні, несучи в руці блакитне, всіяне золотими зірочками пуделко з ванільними тістечками.
-А ви не знаєте? — хихотнув кельнер. Тоді, нахилившись до Фіранового вуха, шепнув:
-Це Сирена. Одна з найдорожчих повій у Брайбінарі. Ви ніколи не були в «Райському закутку»?
-Ні, — капрал вибив з люльки попіл.
-Отож то, — кельнер зробив сумну міну. — Для нас з вами у те кубельце дорога заказана. Адже туди не з нашими кишенями.
-Невже! — вигукнув Фіран і рішуче рушив до лімузина.
-Я заплачу за цю пані. Ось тобі срібний імперіял, — він тицьнув шоферові гроші.
-Я завжди вірила, що в цьому місті таки є справжні чоловіки, — мовила Сирена, беручи капрала попід руку. — А не тюхтії, — вона зневажливо глянула на шофера, — які не годні відріжнити жінку від прасувальної дошки.
Шофер щось буркнув і, сердито хряснувши дверима, відїхав. На місці, де стояв лімузин, лишилася темна пляма від мастила. З неба повільно опускалися сніжинки й, падаючи на пляму, щезали в ній.
-Ну то що, куди ти мене поведеш? — запитала Сирена.
-В готель «Гусак». Це за два квартали звідси, — відказав Фіран.
-Куди?! — Сирена зупинилася. Очі в неї стали круглими від жаху. — В цю стайню, де все просмерджене коровячим лайном?
-Якщо ти не хочеш… -- почав Фіран.
-А втім, — перебила його Сирена, — чому б і ні. Це буде дуже романтично. Я навіть не візьму з тебе жодного імпера. Тільки купи мені малинового лікеру. Купиш?
-Куплю, — кивнув Фіран.
Сирена обхопила капрала за шию і поцілувала в губи. Він відчув на вустах солодкавий присмак помади. Йому було дивно, але цей поцілунок не викликав у нього навіть найменшої хіти. «Навіщо я з нею? І що я хочу від неї?» — промайнуло в його голові. А Сирена раз за разом стискала Фіранову руку і безугаву щось белькотіла. Капрал дивився, як рухаються її губи, покриті товстющим шаром синювато-червоної помади, як тремтять, сховані під пудрою зморшки в кутиках її очей, як нервово подриґуються її повіки і мовчав. В якийсь момент йому навіть захотілося відштовхнути Сирену від себе, але він не зробив цього і продовжував йти з нею попідруку, аж поки вони не дійшли до широких дубових воріт, над якими біліла вивіска Народний готель ГУСАК.
-Ну що, заходьмо? — кислим тоном мовив Фіран, поправляючи комір шинелі.
-Звичайно! — радісно труснула головою Сирена. — Я ще ніколи не кохалася в корівнику».
«Сонце стояло в самому зеніті. У блакитному небі тільки де-не-де пропливали малюсінькі білі хмаринки. Був напрочуд ясний погожий день. Усі предмети навкруги мали такі чіткі обриси, що навіть по той бік Седи було виразно видно ліпнину на фронтонах будинків. Хвилі прибили до бетонованої набережної цілу купу потрощених дощок і вони час від часу гуркотіли, вдаряючись одна об одну. Фіран стояв, спершись на чавунний парапет, і дивився на ріку. Вдалині, десь посередині ріки манячила з води голова плавця, який, енерґійно загрібаючи руками, плив до берега. Все це було настільки звичайним, буденним і, здавалося, стільки разів уже баченим, що Фірана раптом огорнула якась невимовна туга.
Десь з хвилини на хвилину мала з’явитися Люна. Вона вже би мала бути тут, і Фіран зрідка озирався назад, чи не видно фіякра або брички, якими вона зазвичай приїздила. Тут, у північно-східному передмісті Седіолана, вкінці обсадженої вишнями вулиці Журавля, яка виходила на набережну, Фіран з Люною зустрічалися вже не раз. Це було чудове і дуже затишне місце для прогулянок удвох.
Фіран повернув голову до ріки й побачив, що плавець уже зовсім близько. До берега йому залишалося не більше як сто метрів. Це виявилася жінка. Її біляве волосся було зібране на голові й перевязане ремінцем. Вона зауважила Фірана і якось дивно глянула на нього. Важко було зрозуміти, чого більше було в її погляді -- якогось притлумленого благання чи подиву. Він дивився на неї, не зважуючись ні посміхнутися, ні кивнути головою. Якась сила змушувала його глядіти на неї, стежити за кожним помахом її рук, кожним удихом і видихом, які вона робила. Фіран не переставав дивитися на неї навіть тоді, коли почув стукіт кінських копит. Він лише на мить повернув голову й побачив фіякр, який зупинився. А коли знову глянув на ріку, то зразу відчув щось недобре. Жінка високо змахнула руками і, не відриваючи від нього свого дивного погляду, поволі стала тонути. За мить її голову покрили хвилі. Фіран, наче заворожений, унурив очі у воду, де вона щойно зникла, і, оціпенілий, довго не міг поворухнути навіть пальцем.
-Ти що, не помітив, коли я приїхала?! — голосно засміялася Люна і, обвивши Фірана руками, пригорнулася до нього. Що з тобою, ти наче сам не свій?! — вона пильно глянула йому в очі. — Милий, може щось сталося?!
-Та ні, все гаразд, — промимрив Фіран, виймаючи з кишені свою глиняну люльку. — Щось просто примарилося мені, коли я дивився на Седу.
-Так?! І більше нічого?! — Люна знову притулилася до Фірана. — Ти любиш мене?
-Так.
-То поцілуй мене, — вона жартівливо витягла губи трубочкою.
Фіран легенько поцілував її у вуста. Вони були теплі. Це було якесь дуже рідне тепло. Але воно не могло заслонити від нього дивного погляду жінки, яку щойно поглинула темна вода. «А може це мені тільки здалося!» — подумав Фіран. І раптом знову побачив очі цієї жінки. В них було чи то благання, чи то подив. І він не міг відірвати від неї очей, аж поки вона не щезла у хвилях.
-Ти не чуєш мене?! — злякано запитала Люна.
-Чую, чую, мила. Щось знову примарилося мені».
Ці картини ще довго одна за одною пропливали би у Фірановій голові, якби він нараз не відчув, що щось уджиґнуло його під коліном. Це виявилася велика бура мураха. Він, закотивши холошу, впіймав її і тут же на нозі розчавив. «Оце і все, що залишиться по мені», — пробурмотів капрал, витираючи ганчіркою смердючу червону слизь із пальців».
Тим часом на узвишші, де стояла королівська батерія, почалося підозріле пожвавлення. Фіран вийняв далекогляд і побачив, що з одного боку до узвишшя підтягуються панцерники, а з другого підходять солдати, озброєні пищалями. Ворог явно скупчував сили для наступу на цьому відтинку.
«Певно, гадають, що після останнього свого обстрілу тут мало хто залишився живим». Фіран зловтішно посміхнувся. Тоді сховав далекогляд і підійшов до гармати. «Зараз я вам дам скуштувати бабефу». Він відтяг важіль і навів жерло гармати на узвишшя. Виставивши мірник стотно на центер, капрал смикнув за кільце. Прогуркотів оглушливий випал і над узвишшям здійнялася величезна хмара куряви. Зразу ж по тому звідти долинули прокляття й передсмертні зойки солдатів, які обслуговували батерію.
Гарматень, нашпікований бабефом, цією жахливою вибуховою речовиною, що розщеплювала повітря і спалювала все живе в засязі півкілометра, вибухнув стотно в зазначеному місці. Ціле узвишшя було знищене й горіло. З неба то тут, то там падали на землю покручені гарматні жерла, потрощені ляфети й колеса, кріпильні колоди з тросами, металеві скриньки для набоїв, ладівниці, аркебузи, мушкети, пістолі, обгорілі тіла, відірвані ноги, руки, голови бідолашних королівських вояків, санітарні сумки, ремені, фляги, горнятка, ложки і всякий инший вояцький мотлох.
Деякі легші речі долітали навіть до шанців, де був Фіран. Він сидів біля гармати і не звертав ані найменшої уваги на те, що падало згори. Але коли просто йому під ноги шелепнулася чудова цигарниця із срібним півмісяцем на кришці, він не втримався і підняв її. Всередині лежав складений вчетверо рожевий аркуш паперу. Це був лист, густо списаний рівним жіночем почерком. Фіран прочитав: «Коханий, минув уже місяць, як я не маю від тебе жодної звістки. Я навіть не знаю, чи ти ще живий».
Далі він читати не став, а лише мовчки склав листа і поклав його назад до цигарниці. «Ні, те що мучить мою душу є, здається, скрізь». З Фіранового ока викотилася сльозина і впала на полу його шинелі.
З позицій королівських військ знову почали стріляти. Спочатку мяко затарахкотів мар’яж, а потім глухо забахкали далекобійні рушниці. В повітрі знову засвистіли кулі. Фіран підвівся на ноги і виліз на бруствер якраз навпроти своєї гармати. «Ну де ти, де, кістлява маро! Я хочу глянути на тебе!» — крикнув він. Проте, байдуже що стрілянина посилилася, кулі оминали Фірана. «Що, злякалася, клята химеро!» — знову крикнув він і погрозив комусь кулаком. І тут його очі узріли сплюндроване узвишшя. На ньому не було жодного деревця, жодного миршавого кущика. Колись зелене, з буйною рослинністю узвишшя перетворилося на суцільне чорне згарище, яке подекуди ще диміло. «Боже, прости ме…-- прошепотів Фіран, але так і не зміг докінчити фрази, бо одна з куль влучила йому в перенісся, і він, обливаючись кровю, яка струменем бухнула з великої діри в його потилиці, хитнувся, замахав руками і повалився з бруствера, тяжко бебехнувшись на землю ліворуч від гармати.
Немає коментарів:
Дописати коментар