Звістка про смерть поета Ахіма прийшла до Рафаґедона аж навесні, коли в Молібденових горах почали танути сніги. Її принесли наамонські селяни, які приїхали до столиці продавати вимочене в маґерані делікатесне мясо чорних підсвинків (з нього в рестораціях випікали знамениті скорве́ца, пахучі ковбаски фіолетового кольору). Саме торгівці цим мясом і розповіли, що Ахім помер ще в кінці листопада, але підступи до гори Ляцерти, де був його будиночок, так завалило снігом (подекуди його товщина сягала кількох метрів), що годі було й думати, аби забрати померлого й поховати належним чином. Так тіло й пролежало цілу зиму в кімнатці на тапчані, замерзле на кість, аж поки в березні його не доправили кіньми до Наамо́ни і не погребли в землю на сільському кладовищі.
Скін Ахіма глибоко збурив душу драматурґа Веніямина, для якого лишень тепер відкрилося, що покійник для нього був чимось більшим, ніж друг. Веніямина охопило таке сумяття, огорнув такий розпач, що він не знаходив собі місця й буквально метався по своєму триповерховому будинку - хапливо забігав у кімнати, покої, світлиці, горниці, хоромини і тут же вискакував звідти, щоб бігти кудись далі, тікаючи від нестерпучого хаосу, який клекотав у його нутрі. Кілька разів він у нестямі влітав до кабінету, вихоплював з шуфляди «Кяриф» восьмого калібру і приставляв до скроні, але щоразу опускав револьвер, ніяк не зважуючись натиснути на ко́щок. «Чого я боюся, що зупиняє мене, що спі́льжує мою волю? Адже мене нічого в житті не тримає. Нема Лії. Нема й Ахіма. Все, що лишилося, це пекельне жаровище у грудях». І він знову приставляв «Кяриф» до скроні, відчував холодне дуло, і чекав, чекав, чекав… Потім ховав револьвер до шуфляди, повільно, як сновида, виходив з кабінету, бездумно ступав коридором, відчиняв одні, другі, треті двері, знову заходив до тих чи инших покоїв, якийсь час безрадно застигав, дивився на запилюжені меблі, тьмяву підлогу, вікна з жовтавим покостом на рамах, тоді, чуючи, як внутрі щось знову починає бурхати, розпирати, дерти розпеченими шпичаками, стрімко вибігав до коридору, і безумна шастанина по будинку починалася заново.
І так тривало не один тиждень. Веніяминові було нестерпно жити, водночас йому бракувало духу вмерти. І він тікав, біг кудись, безцільно мчав, знаючи, що це безглуздо, бо втекти від дійсности, гіркої й ненависної неможливо. Знав і продовжував тікати. А коли йому ставало зовсім несила гасати по покоях, він полишав дім і годинами блукав вулицями Рафаґедона, забредаючи иноді у найвіддаленіші куточки столиці Північно-Земельного королівства.
Цього вечора Веніямин пішов з дому ще вполудне. Було тепло, повітря пахло вологою і молодими листочками. Всюди попід камяницями, де тільки був хоч якийсь клаптик землі, цвіли крокуси, тюльпани, нарцизи й гіяцинти, які, звеселяючи очі ріжнобарвям кольорів, наче промовляли: життя прекрасне, життя прекрасне. На вулиці Жабячій, де містився непримітний кабарет «Калабаня» (насправді це був заклад з повіями), драматурґ опинився цілком випадково. Колись Веніямин часто навідувався сюди зі своїми друзями Барзілоєм та Івцалоном. Але це було дуже давно, коли ще жила дружина Лія, а пєси його з успіхом йшли в театрах Рафаґедона й инших міст королівства.
Веніямин зовсім не мав заміру завітати сюди. Брів вулицею після багатогодинних блукань містом, ледве пересуваючи ноги. А коли проходив повз розчинені ворота, над якими пишніла кольорова вивіска з усміхненою зеленою жабою й написом КАЛАБАНЯ, то не зчувся, як ноги завернули праворуч, і він опинився у великій яскраво освітленій електричними лямпами в кришталевих абажурах вітальні з мякими диванами й дзеркалами попід стінами, кількома столиками посередині і лакованим начервоно шинквасом у далекому кутку біля деревяних сходів, де аж рясніло від фляшок з барвистими етикетками, шкляними келихами всяких форм, зеленими, синіми, червоними, прозорими… Там же височіла ціла піраміда поставлених боком одна на одну бочівок з освіжущими напоями та пивом. За шинквасом, світячи рожевою лисиною, куняв на високому стільці без опертя хазяїн каберету Бавхурі́м, якого драматурґ спочатку навіть не впізнав – так той змінився, ставши якимсь обрезклим, обважнілим (адже минуло щонайменше десять років)… Його сухореброї, балакучої й вельми промітно́ї (про неї жартували, що «з чортом скаче») співмешканки Теве́ци, ділової компаньйонки, яка, власне, завідувала в кабареті «дівчатками», чомусь не було видно. Та й узагалі в приміщенні нікого більше не було.
-Де ж усі пощезли?- запитав Веніямин, звертаючись радше до себе, і сів на один з диванів, який був укритий брунатним черсистим коцом з великими білими трикутниками.
-Прийдуть…- позіхнув Бавхурім, не встаючи зі стільця й навіть не дивлячись на прибульця. Тоді лінькувато плеснув в долоні, даючи знак, щоб хтось вийшов до клієнта.
Веніямина нездоланно хилило на сон. Він заплющив очі і відчув, що засинає. Йому було цілковито байдуже, чи появиться якась із жриць кохання. Він нікого не чекав, нічого не бажав. І не знав узагалі, навіщо прийшов сюди. Йому хотілося лише одного – забутися, провалитися в небуття.
До тями Веніямина повернув різкий запах меліси, змішаної з потом. Він розплющив очі. Перед ним стояла повнотіла жінка під сорок років з кудлами волосся якогось екзотичного аквамаринового кольору, яка мала на собі лише голубувато-зеленаві панчохи і офі́товий з мармуровим візерунком станик. Вона тягла його за руку, намагаючись звести на ноги.
-Уставай, голубоньку, ти ж ради мене завітав сюди, егеж?!- хихотіла вона.
Підвязка на її масивному стегні розщіпилася, і тоненька панчоха, яка щільно облягала ногу, вся зморщившись, сповзла до коліна. Веніямин дивився на жінку, не зовсім розуміючи, що відбувається – потужний пахіт, який струменів від неї десь з-під її станика, пошитого з надтонкого на́нсука (під ним виднілася кожна цяточка чи жилка гігантських персів) просто паралізував його.
-Хто ти?- прохрипів Веніямин, який урешті звівся на ноги.
-Ціпо́ра, голубоньку,- жінка нахмурилася.- Невже забув мене, свою солодку лялечку Ціпору, до якої колись ти вчащав, чей, щодня?
Вона не відпускала його й тягла за собою, піднімаючись по сходах на другий поверх, де містилися кімнати для клієнтів. Веніямин не опирався й покірно йшов за нею.
У крихітній кімнаті, де, крім широченного тапчана з не дуже чистим простиралом, не було більше жодних меблів, Ціпора леким рухом звільнилася від станика і повернулася до Веніямина. Її лице, здавалося, аж сяяло зі щастя.
-За тобою знижка пятнадцять відсотків. Я нічого не забула.
-Але ж це було так давно,- проказав драматурґ, удивляючись в усіяне дрібними зморшками й щедро напудрене лице повії. Йому було важко повірити, що ця підстаркувата жінка, тіло якої втратило свіжість та звабу, якраз і є та молоденька з гнучкою фіґурою Ціпора, в обіймах якої він колись з таким солодким відчайдушшям збавляв ночі.
-Ні, це було лише вчора,- похитала головою жінка. Її очі враз посмутніли.- Адже я тебе кохала.
-Кохала?- Веніямин здивовано окинув її поглядом.
-Так, ти цього не знав, ніхто не знав,- вона сіла на тапчан і потягла його до себе.
-Стривай,- він сів поруч.- Ти ж про мене нічого не знаєш.
-А мені не треба нічого й знати. Для мене досить, що ти прийшов,- Ціпора повільно, пестливими рухами розщіпала Веніяминову сорочку.
-Я прийшов сюди цілком випадково, Ціпоро, клянуся.
-Але ти тут. І це для мене все,- жінка стягла з нього сорочку і пожадливо припала губами до його грудей.
Веніямин мовчав. Він не почував жодної жади́, його чоловіче єство не відгукувалося, було наче мертве.
-Почекай,- прошепотів він,- нам треба поговорити.
-Чого мені чекати? Навіщо?- тихо відказала вона.
-Зрозумій, я внутрішньо мертвий. Перед тобою пуста скаралуща того, хто був колись Веніямином.
-Чому мертвий?- жінка вся стенулася.- Що ти таке говориш?
-Так, мертвий, Ціпоро. Життя витекло з мене.
-Але ж я бачу тебе, торкаюся тебе!- скрикнула вона.
-Це тобі тільки здається.
-Ні,- жінка знову стала цілувати його груди.
-Ти в цьому рано чи пізно переконаєшся. Не можна кохати того, хто мертвий,- Веніямин спробував було відсторонитися, але Ціпора міцно впялася в нього руками.
-Я мушу вже йти,- він із силою відіпхнув її від себе.
Жінка впала на тапчан. Лежала навзнак. Не рухалася. Її величезні перса звисали обаполи і ледь-ледь погойдувалися з кожним видихом. Веніямин звівся на ноги й дивився на неї, намагаючись вловити в своєму серці хоч якісь почуття. Але воно було пусте й мовчало.
-Ти міг би хоча б вдати, що щось почуваєш до мене,- здавленим голосом мовила Ціпора.
-Навіщо? Обман тільки додасть болю,- здвигнув плечима Веніямин. Він уже одяг сорочку і готовий був іти геть.
-Усе наше життя – обман. Але завдяки обману тільки й можна жити,- жінка схлипнула. Вона все ще лежала на тапчані у тій же позі.
-Ліпше померти, ніж жити ілюзіями,- холодно зауважив Веніямин.
-Це так жорстоко,- Ціпора знову схлипнула.
-Так, правда жорстока,- згодився він і рушив до дверей.
-Тоді прощай, моя ілюзіє,- крикнула жінка і заридала.
Веніямин вийшов на вулицю і довго брів бе́збач. Йому було страшенно кепсько на серці. Почувався, наче обікрав незрячого. Його мучили сумніви, чи правильно він повівся із Ціпорою, докучала думка, що скривдив її, вчинив бездушно і що не за ним, а за нею правда. «А, може, треба було підтримати її самообман? Невже так важко було це зробити?! Ну що доброго в тому, що ось ще одна душа страждатиме? Хто я такий, аби судити, де істина, а де олжа́? Та й хіба маю право розвіювати чужі ілюзії?».
Була вже глупа ніч, коли Веніямин підходив до свого будинку на вулиці Перебитих хребтів. Усередині його всього розпирало від муки. Він ненавидів себе. «Ти здатен приносити лише страждання. Саме через тебе Лія і наклала на себе руки. Ти нікчема, виродок. Ти не маєш права жити. Ось зараз ти покладеш усьому край, так, ще трохи, лише дістатися до кабінету!»- шепотів він, тремтячою рукою встромляючи ключа в замкову щілину дверей.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
145. А я навіть не бачив, що ти є
https://ua-human.blogspot.com/2022/04/145.html
Читати далі...
