Так, це було тут, під цим старим облупленим муром, коло поиржавілої чавунної фіртки, геть заслоненої тоді, як і зараз, пишним кущем лаїстих троянд, цих дивовижних темно-червоних майже чорних квітів. Нічні заморозки тої далекої осени, здавалося, анітрохи не шкодили пелюсткам. Повністю розкриті брості ставали лише темнішими, набираючи якоїсь особливо принадної поволоки, а нові, які лише збиралися розпукуватися, пришвидчували всі процеси і тріюмфально вибухали при перших же щедріших ласках осіннього сонця. Так, Люна добре памятала цю прегарну пізню осінь і це затишне місце на вулиці Сухій, де вона вперше запізналася з капралом Фіраном. О, який тоді паморочливий запах точився від цих троянд. Якщо би хтось запитав, що це за запах, то вона не забарилася б з відповіддю й сказала б: «Це пахіт кохання».
Зараз Люна знову була тут. З хвилини на хвилину мав з’явитися і капрал Фіран, який невдовзі разом зі своїм двадцять сьомим леґіоном відбував у північно-західні провінції Діямантової імперії на війну з королем Рафанаїлом. Тепер навесні цей трояндовий кущ цвів так само буйно, як і тоді восени понад шість років тому. Втім, сьогодні була одна відмінність -- троянди майже не пахли, і це бентежило Люну, і заглушити це почуття вона не могла, хай як не старалася. Цей кущ троянд явно мав над нею якусь таємничу владу. Щось неухильно вабило її до нього. Та проте Люна за всі шість років від дня тої першої зустрічи з Фіраном ніколи сюди не навідувалася. Памятала це місце, часто згадувала і мур, і фіртку, і особливо квітучі троянди з їхнім дивовижним ароматом, але ніколи і в думці не покладала, щоб прийти сюди. Чому ж сьогодні їй забаглося зустрітися з капралом саме тут? Може, через війну, яка вибухла так несподівано і дуже стривожила її, і їй захотілося воскресити давні почуття? А, може, мала в серці якісь лихі передвістя, що більше не побачить коханого? Хто зна? Хай там як, але Люна не сумнівалася -- вона мусить зустрітися з Фіраном саме тут під муром, су́біч цього розкішного куща троянд. І вона прийшла сюди на цілих півгодини раніше й чекала тут, чекала Фірана з нетерпінням.
Капрал прийшов сто́тно о другій годині, як і було домовлено. Він був чисто виголений, у новенькому попелястому френчі, на голові з-під кашкета з блакитною імперською емблемою вибивалося чорне, фіґуристо підстрижене на взір схрещеної елі́пси волосся.
-О, ти вже тут?!— здивувався Фіран, цілуючи Люну,-- невже я запізнився?
-Ні, ти не запізнився, милий. Я просто прийшла раніше,-- засміялася жінка, підставляючи губи для чергового поцілунку.
-Ну, так, це я вже знаю, цілуватися тобі ніколи не набридає,-- капрал ніжно пригорнув Люну до себе.-- Вирушаємо рівно за тиждень. Поїздом. О пятій ранку з головного двірця.
-О, то ми маємо ще цілих шість днів! Як добре!— зраділа Люна.— Ти будеш весь цей час зі мною, так, милий?
-Сподіваюся, що так,-- Фіран узяв Люну за руку,-- але ж ти розумієш, капітан Лорвик будь-якої мити може мене викликати на збір. З Брайбінара надходять дуже тривожні вісті. Вчора повідомили, що королівські війська вже повністю окупували півострів Митридат.
-Я нічого не хочу про це чути,-- Люна нахмурила брови,-- невже я не маю права побути з тобою ці останні дні?
-Маєш, звичайно, що маєш,-- капрал спробував обняти Люну, але жінка випручалася з обіймів.
-Поклянися, що ми до самого твого відїзду будемо вдвох.
-Так, мила, будемо, я також цього хочу.
Деякий час вони стояли мовчки. Вулицею проїхала військова колона -- кілька вантажівок, тягач з гарматою, два панцерники і автобус, повен леґіонерів. Деякі з вояків, помітивши Фірана і Люну, помахали їм руками. Капрал махнув їм у відповідь.
-Тобі не здається це місце якимсь особливим?— перервала мовчанку Люна.
-Ні, а що?-- Фіран здивовано зиркнув на жінку.
-Як, невже воно тобі нічого не нагадує? Цей мур, фіртка, трояндовий кущ?— Люнин голос злегка тремтів.
-Ні, нічого… Тут на Сухій безліч подібних місць і всюди ростуть троянди.
-Але ж це місце особливе, бо ми тут з тобою познайомилися шість років тому! Невже ти забув?!— вигукнула Люна, бризнувши слізьми.
-Фу, ти!— скрикнув Фіран, ляснувши себе долонею по лобі,-- а я то ломлю собі голову, що вона там має на увазі! Та не забув я! Ясна річ, що не забув, бий його нечиста сила! Так, це місце нашої першої зустрічи. І тим воно особливе?
-А ти цього не відчуваєш?— жінка ображено відвернулася.
-Дорога, ну, не можна мертвим речам надавати таке велике значення,-- капрал легенько торкнувся пальцем Люниного лівого вуха, на якому сяяв золотий кульчик із крихітним рубіном завбільшки з макове зернятко.
-Це не мертві речі, якщо вони освячені коханням!-- Люна не дивилася на Фірана. Її очі, здавалося, просто таки прикипіли до трояндового куща.
-Добре, добре, я не заперечую, мила,-- заговорив капрал вибачливим тоном,-але згодься, кохання і місце, де воно виникло, не одне і те ж, хіба ні?
-Ні, це для тебе не одне і те ж. А для мене все, повязане з коханням, є коханням. Розумієш, усе, і місце, і троянди, і сказані слова, і почуття. Як можна кохання відділяти від того, що його виражає? Це ж те саме, що блакить відділити від неба!
На мить Люна замовкла. Тоді повернула голову до Фірана.
-Утім, я й досі не певна, чи ти справді кохаєш мене. А я ж ради тебе покинула чоловіка, вчинила гріх, увергнувши бідаку Даґетала в повну самоту, і тепер він цілими днями тільки те й робить, що сидить коло телевізора, ставши схожим радше на якийсь пустий висохлий кокон, аніж на живу людину. О, Боже! Подумати лишень! Минуло цілих шість років, як я з тобою, а я нічого не знаю про тебе, не знаю, навіщо я тобі, чи кохаєш мене, і взагалі не знаю, хто ти і що відбувається в твоєму серці. Весь цей час і зараз я відчуваю, що ти наче зі мною і одночасно десь далеко-далеко від мене. Скажи, скажи ж мені нарешті всю правду -- хто я для тебе і чого хоче твоя душа, така зчаста затаєна і холодна.
-Дорога, ну, що за переборщені сентименти! Втім, ти завжди, памятаю, була схильна до екзальтації!— Фіран вийняв з кишені глиняну люльку.
-Ну, так, ще мені бракувало, щоб я зараз душилася димом!-- Люна гнівно сві́нула очима.
-Та не збираюся я курити, заспокійся,-- капрал сховав люльку до кишені і додав:
-Якщо б я тебе не кохав, то хіба був би з тобою стільки часу?
Люна взяла Фірана попід руку і вони рушили хідником. То тут, то там впадали в очі розклеєні на брамах і огорожах навколишніх вілл плякати з патріотичними закликами й гаслами. Всюди буяла весняна зелень. Цвіли вишні, маґнолії, райські яблучка і безліч квітів, особливо тюльпанів та гіяцинтів, але ніде не виднілося жодної розквітлої троянди.
-Бачиш, троянди цвітуть тільки там, на нашому місці, і більше ніде,-- Люна зробила рукою виразний жест.— Цей кущ незвичайний, бо розцвітає на місяць раніше, ніж усі инші троянди.
-Так, не заперечую,-- пробурмотів Фіран.— Це місце особливе ще й під цим оглядом.
-Милий,-- на Люну раптом накотилася хвиля почуттів,-- я знаю, що ти мене кохаєш, не можеш не кохати, я відчуваю це серцем, але скажи, що з тобою, чому ти иноді буваєш такий відсторонений, погаслий? У такі хвилини мене завжди опануває страх. Я тоді почуваюся такою самотньою!
-Я не знаю, мила. Буває, що щось находить на мене. І тоді все зникає, стає наче мертвим. Я не знаю, що тоді відбувається зі мною.
-Все зникає? Все, все?— Люна, ледь стримуючи хвилювання, вдивлялася в капралове лице.
-Так, усе,-- Фіран дивився кудись по той бік вулиці, де стояла поламана карета без задніх коліс. Ціла зграая хлопчаків обліпила її і нестримно галасувала, поганяючи уявних коней.
-Тобі напевно дуже важко, коли все щезає?-- Люна стисла Фіранову руку.
-Так, важко. І ти єдина, хто тоді по-справжньому мені потрібен.
Люна зупинилася, обвила капрала руками і вони злилися в поцілунку.
Цієї ночи Фіран був особливо ніжний. Люна давно не почувала від нього такої уваги, такої невтомної спрямованости на задоволення найпотаємніших забаганок її тіла. Він відповідав нестримними пестощами на кожен її порух, кожен навіть неусвідомлений порив до любосних насолод, не залишав без уваги жодної знадливої місцинки її жіночого єства, голублячи кожну випуклість чи западину губами, кінчиком язика, щоками, чолом, а потім самовіддано пестячи їх пучками пальців доти, поки вони не починала вібрувати від пере́ситу. І одночасно з цим він не переставав невтомно осипати Люну найвишуканішими словами кохання, повторюючи їх щораз в инших, нових, часто в найнесподіваніших варіянтах, і жінці здавалося, що вона, наче підтримувана теплими лагідними водами широченної могутньої ріки спроволо́ка пливе кудись все далі й далі і цьому не буде кінця.
Уранці наступного дня, коли вони обоє вийшли з Фіранової квартири на вулиці Тигровій і неквапливо простували вулицею Струни в бік площі Леґіонерів, Люна сказала:
-Ти сьогодні вночі був такий милий… Я так би хотіла, щоб ти був таким завжди.
-Постараюся, дорога. Ти тільки не сердься на мене аж так дуже, коли я иноді замикатимуся в собі. Добре?— Капрал усміхнувся.
-Добре, адже я знатиму, що ти не покидаєш мене в такі хвилини,-- Люна поправила капелюшок на голові і також усміхнулася.
-Ачей, вже готові наші світлини?— мовив Фіран. Вони саме проходили повз фотоательє, на вітрині якого була зображена мавпа поряд з величезним фотоапаратом на трьох ніжках. Вгорі виблискував золотом напис: МИ УВІЧНЮЄМО МИТЬ.
-Ачей, і готові,-- кивнула Люна.
Світлини справді були готові. Юрли́вий фотограф у камізе́льці, всіяній десятками ряснобарвих зірочок, нагнувся до секретера і, наче чарівник, спритно вийнявши із однієї з шуфлядок два невеличкі поли́ччя в овальних срібних рамках, поклав їх на стіл, вкритий мяким насті́льником із зеленого сукна.
-Ось,-- з тріюмфальною міною вигукнув він,-- це вам пречудна памятка на все життя.
Фіран узяв світлини. Поличчя були однаковісінького розміру й устіль уміщалися на долоні. Вони справді були дуже гарні, вирази облич, очі, все було наче живе.
-Ти така го́жа на світлині, така знадлива,-- Фіран погладив Люнине зображення пальцем.
-І ти також, милий,-- прошепотіла Люна, притуляючи Фіранове зображення до вуст.
Покинувши фотоательє, вони йшли вулицею, розмовляли, иноді зрідка зупинялися, коли траплялося щось, що привертало їхню увагу.
-Я візьму твоє поличчя з собою,-- мовив Фіран.— На війні я дивитимусь на нього, і спогади про тебе зігріватимуть мені серце.
-Так, звичайно, візьми, я навіть сама хотіла, щоб ти взяв.
На площі Леґіонерів було дуже шумно. Зведена духова́ оркестра із сімдесяти музикантів, так званий імператорський декасептет грала один за одним, ні на мить не зупиняючись, бравурні марші. Під вигуки й крики «Слава імператорові!!!», кидаючи під ноги воякам букети квітів, величезні юрби седіоланців проводжали на війну чергові імперські леґіони.
Коли Фіран та Люна прибули на площу, декасептет саме заграв гимн «Рука Господня над тобою, Діямантова імперіє». І тисячі горлянок тут же підхопили мелодію живим співом, і вся площа задвигтіла нечуваним, просто таки несосвітенним ревищем. Воно було таким потужним, таким одностайним, таким всеосяжним у своєму загальному патріотичному пориві, що бруківка під ногами задрижала, наче по ній гатили гігантським молотом, і з дерев то тут, то там стали злітати перелякані гайворони й круки. Люна теж піддалася загальному піднесенню і разом зі всіма пустилася співати гимн, несамовито вимахуючи капелюшком й підстрибуючи. Вона вся зіпріла, верхні два ґудзички її маре́нґового жакета відірвалися, мережана батистова сорочка збилася догори.
Урешті гимн було проспівано до кінця і ревище стихло. Люна повернула голову до Фірана й побачила, що той сидить на плетеному стільці коло входу до кавярні. На столику перед ним стояла фляшка червоного вина і порожній келишок. Капрал тримав у зубах погаслу люльку і незворушно дивився на кошик зі сміттям, у якому вовтузився величезний щур. Він щось гриз і, час від часу застигаючи на місці, злодійкувато зиркав на капрала.
-Ти чимось сприкрений?— Люна сіла на вільний стілець.
-З чого ти взяла?— капрал налив вина, випив і поклав келишок на стіл.
-Тобі не хотілося співати разом зі всіма?— Люна знічено зиркнула на Фірана. Вона відчула, що він зараз перебуває десь дуже далеко від неї.
-Ні, не хотів. Мене анітрохи не надихають усі ці масові психози.
-Чому ти називаєш це психозом? Люди щиро виявляють свої почуття. Я не бачу в цьому нічого поганого.
-А хто тобі сказав, що я бачу щось погане?— Фіран знову наповнив келишок вином.— Хочеш?—він глипнув на Люну і знову повернув очі до кошика. Щура там уже не було.
-Ні, дякую,-- Люна закрила обличчя долонями.-- Твої слова такі колючі, мені здається, що зараз ти мене нена́видиш.
-Вигадаєш таке,-- капрал скривився якоюсь мученою посмішкою,-- ти вічно домислюєш те, чого нема.
-Але зараз ти знову не зі мною,-- Люна прибрала долоні з обличчя. Її очі були повні сліз.
-Не бери до серця,-- Фіран дивився на Люну. В його очах можна було прочитати лише одне – втому.
-Де ти? Ти ж мене зовсім не бачиш!— Люна заплакала. Вона вийняла з торбинки рожеву хустинку й стала витирати сльози.
-Прошу тебе, не добивай мене своїми плачами,-- надломаним голосом мовив Фіран.
-Я тебе не розумію,-- Люна й далі плакала.— Ти є наче в двох особах. Один, це той, який зі мною, а другий, чужий, недобрий, далекий від мене. Коли той другий приходить, то мені не хочеться жити. Я стаю такою нещасною!
-О, лихо мені з цими тонкосльозими панночками,-- в голосі Фірана вчувалося легке роздрато́вання.— Ну, заспокійся ти нарешті!
-Як я можу заспокоїтися?!— скрикнула Люна, не перестаючи схлипувати.— Як? Як я можу бути спокійною, якщо я не розумію, що там в твоїх грудях? Чи є там людське серце? Чи, може, мені лише здається, що воно там є?
-Серце,-- перекривив Фіран жінку, і його губи розплилися в глузливій посмішці.
-Але ж вони і твої також побратими,-- вереснула, вже задихаючись від обуренння Люна.— Багато з них накладуть на війні головами. Ти ж сам невдовзі поїдеш туди. Як можеш бути таким бездушним?
-Вони поїдуть убивати,-- мовив Фіран важким безбарвним голосом.-- І їх також убиватимуть. І я теж убиватиму. У цьому нема нічого ні незвичного, ні особливого, ні тим паче величного. Це всього-на-всього одна з людських професій, і то найпримітивніших. Хтось навчився вбивати краще, а хтось гірше. І тільки. А всі ці високопафосні ідеї про сонцесяйного імператора, героїзм і звитягу наших леґіонів, жертовність, священний вояцький обовязок боронити імперію – звичайнісінька словесна ляскотня́, за якою нічого не стоїть,-- Фіран схопив фляшку і пожадливо хильце́м випив чи не більше половини того, що там було.
-І що, ти не почуваєш жодного жалю за загиблими побратимами?— Люна вся пополотніла. Їй здавалося що ось-ось і вона помре, щезне, перетвориться в ніщо.
-Нема ніяких побратимів, нема ні імперії, ні імператора, нема взагалі нічого,-
Фіран ошклілими очима дивився на фляшку, яку тримав у руці. Здавалося, що і його самого не було тут, в цьому житті, а за столиком сидить якась тінь, яка лише віддалено нагадує когось подібного на капрала Фірана.
-І мене нема?— Люна дивилася на Фірана з жахом. Серце її несамовито калатало.
-Ти є. Тільки ти і більше нічого. Ти єдина, що в мене ще лишилося,-- голос Фірана був погаслий, але в очах нема, нема та й проскакувало щось схоже на живі искорки.— Не покидай мене, Люно.
Люна зірвалася з місця і, кинувшись до Фірана, припала до його грудей.
-Я ніколи не покину тебе, коханий,-- прошепотіла вона.— Хай там що стається!
-Я знав це, мила!— прошепотів капрал, ніжно цілуючи Люну у вуста.—Ходімо звідси, тут нема нам що робити.
-Так, ходімо до нашого місця, до того облупленого муру, до поиржавілої чавунної фіртки, де цвітуть наші лаї́сті троянди,-- мовила Люна..
-Так, саме туди, де цвітуть наші лаї́сті троянди,-- повторив Фіран.
І вони звелися на ноги й рушили зу́спіт тою ж дорогою, якою прибули на площу Леґіонерів. Небавом Фіран і Люна знову стояли біля куща темно-червоних, майже чорних троянд.
Немає коментарів:
Дописати коментар