Седа цього ранку була мовчазна, понура, заглиблена в себе. Вона не бажала спілкуватися. Вузципілон марно вдивлявся в темні води, сподіваючись віднайти хоч якийсь найменший відгук, затаєний порух чи натяк на зміну її холодної неприступности. Ця могутня ріка, закута по обидва береги бетонованими брилами, нікого не потребувала, текла через Седіолан по́вагом і з гідністю, перетворивши в ніщо, в мертве безгоміння весь шум і клекіт гігантської столиці Діямантової імперії. Утім, дивним чином, ізолювавшись від усього, що несло тривогу й неспокій, вона водночас становила собою нерозривну єдність з довкіллям, з містом і всім, що його наповнювало -- безкраїм громаддям будинків з черепичними та бляшаними дахами; позолоченими або пофарбованими насиньо церковними банями; обшитими паладієм й тому лискучими, як дзеркало, шпилями палаців; оглядовими, нюто́ваними ферохромом, ажурними вежами з надміцної криці; широкими й рівними проспектами, повними людей, карет і авт; вузенькими, як щілини, вуличками і провулками; просторими парками з мисли́вими лябіринтами численних доріжок та алей; доглянутими садами з розбуялою зеленню, а також прозористо-блакитним небом і свіжим весняним пахотом, який пронизував це все.
Минуло десять років, як Вузципілон вийшов на демісію і жив у столиці, на лівому березі Седи у виділеному інтендатурою покоїку на вулиці Білого ма́йвця. У свої пятдесят шість він так і не оженився. Всі його спроби знайти собі по́другу завершилися невдачами, і Вузципілон урешті втратив усяку надію й змирився зі своєю долею. Втім, самотність не надто мучила його. Він не замкнувся від світу, не зосередився на своїх болях, його серце залишалося й далі розкритим до дійсности, невгамовно всотуючи всі радощі й прикрощі, які ставалися на його шляху. Таїна життя, все те, що відбувалося з ним і навкруги, стало для нього єдиним зацікавленням і наснагою. І що пильніше він придивлявся до всього цього, то глибше усвідомлював свою безрадність хоч щось збагнути.
Вузципілон ішов по вимощеній кімберлі́том набережній у бік пустирища. Там, де набережна закінчувалася, стояв старезний, десь з двадцять метрів заввишки лавр. Його стовбур подекуди спотворювали ґудзуваті нарости і порохняві дупла, багато гілляк всохли, а ті, які були живими, вже не росли, а лише пускали невеличкі пагони з листочками. Лавр скидався на покорчену стрепеха́ту химеру, і здалеку важко було визначити, що це за дерево. Проте він був живий і не помирав. З року в рік, чи зима, чи літо залишався зеленим і щовесни вкривався новою зеленню.
Минулого тижня Вузципілон був там. Лавр випустив свіжі листочки, які на тлі старого тьмяного, майже чорного листя мали напрочуд ніжний і гарний вигляд. Утім, на жодній гілочці не було цвіту. Щороку лавр цвів, а цієї весни, байдуже, що кінчався квітень, не було навіть натяку на цвітіння.
«Що ж, може, лавр уже не цвістиме, та проте він не вмер, він живе й випускає нові листочки, такі ж доладні формою і кольором, такі ж сподобні й милі для ока, як і торік»,-- думав Вузципілон.
Цього дня він ішов знову подивитися на лавр. У його серці теплилася надія, що дерево таки зацвіте. Він хотів цього. Він не знав навіщо, але йому непереборно праглося і цієї весни побачити це диво – палахкотіння пишних зеленаво-жовтих суцвіть на напівусохлих гілках, живого на мертвому. Вузципілон брів повільно, зчаста поглядав на байдужу, зосереджену на собі ріку, і говорив:
-Нічого, Седо, я не серджуся, адже ти така могутня, і будеш завтра, і позавтра, і якогось дня таки зміниш свій гнів на ласку.
На иржавому чавунному парапеті, який тягся вздовж набережної, сиділо з десяток дери́хвостів. Коли Вузципілон наблизився, вони з тривожними криками знялися в повітря. Втім, один з них не полетів, залишився сидіти. Він крутив головою й иноді лінькувато змахував крильми. Вузципілон міг виразно роздивитися його оперення - чорну вузьку дугу на грудях і яскраво-руду пляму на пахвині підкриль. Ніколи йому не доводилося так близько бачити цього птаха. Він був на диво гожий у своєму досконало стриманому забарвленні. Вузципілон зупинився. Дерихвіст тут же широко змахнув крильми і, голосно крикнувши «кіррйяаа», полетів геть.
-До побачення, був радий з тобою запізнатися, друже!-- гукнув Вузципілон і рушив далі по набережній.
Незабаром він був уже коло лавра. Дерево не цвіло. Проте випустило ще більше молоденьких листочків, силу-силенну зовсім малесеньких ясно-зелених листочків, які рясно обсипали кожну живу гілку. І вся ця свіжа зелень мерехтіла, сміялася, світилася такою радістю, що навіть геть всохлі почорнілі гілляки, які стриміли шкара́дними ку́льтями, вже не робили такого сумного враження. Вузципілон дивився на лавр і мимоволі усміхався. Йому здавалося, що лавр співає.
Повернувшись додому, Вузципілон ніяк не міг збутися дивної тривоги. Щось мучило його, муляло в серці, незбагненне, глибоко затаєне. Серед ночи він прокинувся. З вікна світив місяць, і в покоїку було ясно. Вузципілон лежав на ліжку горілиць, по́душка, напакована злежалою соломою, давила потилицю. Втім, йому було ліньки вставати й заново збивати подушку. І він продовжував лежати. «Я йшов, сподіваючись, що лавр нарешті розцвіте. А він так і не розцвів. Дивно, коли я дивився на нього, це навіть не засмутило мене». Він перевернувся на лівий бік. «Адже те, що лавр не розцвів цієї весни, означає лише одне – йому вже не довго лишилося» Вузципілон устав з ліжка. Шия і спина так затерпли, що він більше не міг лежати. Розтираючи затерплі місця, підійшов до вікна. На залитій місячним сяйвом вулиці не було ані душі. «Я стояв і дивився на лавр, зовсім про все забувши. Бачив лише його молоденькі і такі хупа́ві, доладні своєю прозористо-зеленою ту́ркусовою барвою листочки. Вони були пречудові і всуціль світилися радістю. Радістю краси, рокованої на смерть. Радістю смерти чи радістю життя? – ось в чім питання». Вузципілон знову ліг на ліжко. Спробував думати про щось инше, але не міг. Його уява знову і знову поверталася до лавра. І раптом серце болісно стислося. «Лавр, може навіть не пережити це літо, особливо, коли воно буде знову таке посушливе, як торік».
Наступного дня Вузципілон прокинувся пізно. Сліпучі сонячні промені заливали покоїк. Страшенно боліла голова. Вузципілон більше не думав про лавр. Йому було не до того. А за наступні кілька днів він і зовсім про нього забув, змирившись з тим, що дерево неминуче помре. «Адже все має свій початок і кінець»,-- говорив він собі.
І ось, коли минуло пять днів, Вузципілон знову гуляв набережною, йдучи в бік пустирища. Погода була чудова. Сонячні промені ніжно пестили кожну билинку, кожен камінчик. Все гуло від веселего пташиного співу. І Седа здавалася як ніколи привітною, її води були лагідними й теплими, вона манила до себе, наче розкішна жінка, обіцяючи невимовні насолоди.
Вузципілон був су́плаш поглинутий красою ріки і не мав анінайменшого заміру іти туди, де ріс цей старезний напівусохлий лавр. Він геть забув про нього. І ось зараз, опинившись там, коло лавра, перше, що впало йому у вічі, це поодинокі сліпучі латки на гілках. Йому навіть здалося, що це сніг. Але це був цвіт. Лавр зацвів. Суцвіть було мало. То там, то там. Але цей цвіт був незвичайний, мав якийсь особливий чар, якийсь пречудний відтінок, який заворожував, змушував застигати у захваті. Цвіт був не зеленаво-білий як в усі попередні весни, а сліпучо-білий, світився якоюсь проникливою стерильно-чистою білиною.
Вузципілон дивився на дерево, затамувавши дух.
Лавр сяяв, тріюмфував, наче ніякої смерти для нього не існує, і ця радість
триватиме вічно. Вузципілон відчував, як всього його також сповнює ця дивовижна
радість, радість вічного в минущому. Він дивився на пречудову досконалу білину
і ні про що не думав. Не міг думати. Кожна думка в його свідомості вмирала, не
народившись.
Ілюзії невмирущі
102. Тереза розповідає про час і гроші
http://ua-human.blogspot.com/2015/04/tre.html
Немає коментарів:
Дописати коментар