Ця осінь… З її фальшивими золотими барвами, з її заворожливо-облудною красою смерти, з її облесливими обіцянками тиші й спокою десь там за невидимим пругом, якого насправді не існує. Овва, тої осени, яку я так колись любив живучи ще у Києві й особливо тут у селі, де щороку проводив багато часу, а тепер жив безвиїзно у хаті свого друга Серена, давно небіжчика, уже нема. Є якась инша осінь, бездушна, збайдужіла, схожа на старий пожовклий календар, викинений на смітник. Тої ж пахучої, лагідної, повної щедрот і предостатку осени нема. І я навіть не тямлю, коли, якого року її не стало. Так, наче її ніколи й не було. Просто якогось дня я раптом побачив, що моє колишнє замилування осінніми зличнотами перетворилося заледве що не на ненависть.
Найважче мені було ночами. Я лежав нерухомий на залізному Сереновому ліжку і дивився у темне вікно, нічого не бачив, проте і далі дивився. І слухав. Слухав звуки. Найменші шерехи, скрипи у сволокові хати, ліниве скимління пса на чийомусь обійсті, глухий шум вітру у верхівї покорченої акації за хатою… А ще удари серця… Иноді воно завмирало, стискалося… Пекучий біль змушував раз поза раз розтирати груди долонею. Потім серце знову починало битися. І я лічив: раз, два, три, чотири… зупинка… знову раз, два… Щоразу по довшій павзі здавалося, що серце замовкло і вже не оживе.
І так минали години… Я не спав, не міг спати. А якщо і засинав на хвильку-другу, то тут же прокидався нажаханий кошмарами. І все починалося спочатку.
Так було й цієї ночи. Я будився, чей, щогодини. І встав, коли лишень починало сіріти. Похитуючись, виснажений безсонням вийшов надвір. Було холодно, але вода в цебрі ще не замерзла. Камяну стежку, яка вела до саду, знову рясно встеляло зівяле листя бузу.
-Більше не змітатиму, навіщо,- подумав і рушив пологим схилом униз до озера.
У воді також плавало багато листя. Стояв і дивився. Потім спроквола побрів до буйно розрослого ліщинового куща, що ріс при самій огорожі. Він теж був весь жовтий.
Не знаю, що мене потягло сюди. Адже я під час своїх вранішніх прогулянок, рідко коли навідувався в цей нічим не примітний закуток саду. Здається, ноги самі мене привели сюди.
Постоявши під кущем, я хотів був уже йти геть, коли мою увагу привернула надолі темна пляма за густими стеблами ще зеленого деревію. Я нахилився. Це був тхір, великий, з розкішним чорним хутром. Він лежав, скрутившись, і не рухався.
-Здох, певно,- пробурмотів я і торкнув його носаком черевика. Але звірятко стрепенулося, спробувало тікати і, пробігши трохи, знову шелепнулося на землю.
-Що́, бідако, отруїли тебе?- похитав я головою.
Тхір дивився на мене лискучими темними оченятами, в яких водночас прозирали страх і німе благання. Його задні лапи ледь помітно подриґувалися.
-Що ж, умирай, я тобі вже нічим не зараджу,- прошепотів я.
Тхір безрадно засіпався.
-Вмирай,- вдруге прошепотів я і відвернувся, відчуваючи, як гарячий клубок підступає до горла.
Наступної ночи мені знову допікав біль у грудях. Здавалося, наче хтось шпигає там розжареним шворнем. Серце ніяк не вгамовувалося. Воно то по́хіпко тріпотіло, як зранена пташка, то раптом застигало, ніби вагаючись, і знову билося, але нерівно, з довгими зупинками. Не допомагало ніщо: ні дорогі піґулки, ні розреклямовані краплі з гидотним запахом розчавлених блощиць, ні мудровано приготовані настоянки з усякого помічного зілля. Ясна річ, що заснути я не міг навіть на секунду-дві, просто лежав навзнак, чи радше напівлежав, бо підклав під голову, крім подушки, ще й два яськи, і не годен був ні слухати нічну тишу, ні стежити за химерними образами й картинами, які невідь-звідки виринали в моїй голові. Тож тільки й робив, що потирав або хапався за груди і скрикував, коли ставало зовсім нестерпно.
Відпустило мене десь о четвертій ночи. І я трохи задрімав. Але це був дуже нетвердий сон. Я раз за разом прокидався, витріщався у вікно, не розуміючи, де я і що зі мною. Потім знову впадав у грузьку безрадісну дрімоту.
Коли розвиднілося, встав з ліжка. Мене хитало. Але я змусив себе одягтися і вийшов з хати. Повітря було свіже, холодне. Я згадав про тхора і поклигав до куща.
-Певно, вже здох, треба взяти заступ і закопати.
Тіло звірятка перебувало трохи далі від місця, де було вчора, лежало в лопухах, ближче до муру. Його гарний лискучий кожушок я побачив ще здаля. Спроквола підійшов, і мені впало увічі, як йому роздуло живіт. Тхір не рухався. Голівка його була притиснута до грудей.
-Мертвий,- мовив я сам до себе і, тицьнувши патиком, тут же відсахнувся.
Тхір стенувся й заметляв безладно головою.
-Ти ба, ще живий,- вражено скрикнув я.
Тхір не відводив від мене своїх дещо вже помутнілих очей. У них, як мені здавалося, вже не було страху, прозирав лише біль і благання.
-Мучишся?- сказав я ледь чутно.- Я також мучуся, братчику. Тяжко нам обом на цім світі, чи не так?
Тхір раптом конвульсійно засмикав головою. З його горла вирвалося щось схоже на хрип.
-Не дотягнеш до завтра, еге ж! Та й мене жде така ж доля в скорім часі,- мовив я, змахнувши з ока сльозу.
Наступна ніч була для мене ще жахливіша. Сердечний напад почався зразу по вечері, десь о сьомій. Я навіть не допив чаю, а надкушену канапку з твердим сиром та кількома тонкими кружальцями огірка так і залишив на столі. Через силу доліз до ліжка і, не роздягаючись, упав на постіль. Лице пашіло. Серце шалено билося. Його удари наче гупання молота-бияка діткливо відкликалися в скронях, вгорі живота, під ребрами, в пальцях рук і ніг, по всьому тілі. Я зміряв тиск. Апарат показував 180 на 100.
-Ого, якщо не вдасться збити, мене розірве,- майнуло в голові.
Довелося крапати на язик удвічі більшу дозу ніфедипіну. Втім, минула щонайменше година, коли тиск сяк-так усталився. Тим часом знову почало боліти серце. І що далі, то ставало гірше. Зліва внутрі так пекло, так нестерпно давило, що я не знаходив собі місця, перевертався з боку на бік, сідав, знову лягав, зводився на ноги, йшов до вікна, заглядав у темінь, скимлів, як поранений собака, цілком порвав на собі сорочку і до крови роздряпав собі груди, і знову лягав, сідав, перевертався, вставав, волікся до вікна… Иноді мене трохи попускало, і я западав в дивне оціпеніння, під час якого мені марилася одна й та ж картина: я - тхір, лежу під ліщиновим кущем і вмираю у муках, благаю допомоги, але ніхто мене не чує, бо в світі нікого, крім мене, нема, жодної живої істоти, я сам саміський, без сподівань, без мети, без віри у хай там що, і мої благання марні, вони всього-на-всього роздери-душу-крик у пустелі. А потім я приходив до тями і біль у грудях розгорявся ще з більшою силою. Це були тортури, які, здавалося, ніколи не скінчаться. І так тривало цілу ніч, аж поки не стало благословлятися на світ. Тільки тоді мені трохи полегшало.
Тож я лежав розбитий, виснажений і боявся поворухнутися, щоб бува напад знову не повернувся. Тіло моє обважніло, наче стало оливяним. Мені важко було підняти руку чи пересунути ногу. Дивно, але заснути я також не міг. Та й не намагався. Не хотів. Узагалі нічого не хотілося. Свідомість моя була пуста. Рідко яка думка чи образ пробігали в ній. Це була наче не моя свідомість. Та й мене не було, принаймні я себе не усвідомлював. Я був ніби не я. Немовби позбавлений власної волі. Щось инше провадило мною. Я не знаю що. І ось це щось змусило мене встати з ліжка і вийти надвір. На стежці до саду я двічі падав, боляче забив коліно й лікоть. Але щось підіймало мене і змушувало йти далі. Я брів, спотикався, але йшов. Йшов до ліщинового куща. Йшов, щоб побачити, що з тхором: живий він чи мертвий?
І я побачив його. Тхір лежав ще на кілька метрів далі від куща під самим муром на голому камянистому місці. І був тільки він. Мене чомусь не було. І я не знаю, де був я, і хто був той, хто бачив його. Тхір важко дихав, зчаста хрипів і стрясав лапками, його роздутий живіт то здіймався, то опускався. Він звів голову і глянув на мене. В його очах не було ні страху, ні навіть болю, лише одне нескінченне благання.
-Ще й досі мучишся, братчику?!- прошепотів я.
Голова звірятка безсило впала.
-Так довго мучишся!- повторив я, відчуваючи як тремтить мій голос.
У відповідь було тільки німе благання.
-Що, що, братчику?- питав я здавленим голосом.
Тхір і далі лише глядів на мене. Бо ж хіба міг сказати словами?! І тут я раптом відчув у його благанні затаєний докір.
-Добре, я зрозумів тебе, братчику!- мене всього наче обсипало приском.
Тхір продовжував дивитися. Одне його око було злегка приплющене, друге залишалося широко розкрите.
-Зараз, братчику,- на секунду-дві я застиг у ваганні.
Тхір не відводив погляду, наче чекаючи.
-Прости мій гріх, братчику,- заплакав я, підняв ногу і наступив черевиком йому на шию.
Щось ледь чутно хруснуло і з його мордочки бризнуло на камяну долівку кілька червоних крапель.
Закопав я тхора там же під ліщиновим кущем, але не зразу, а аж через два дні, коли трохи оклигав від своїх жахливих серцевих нападів. Це було ввечері якраз навзаході сонця. Темне, як згусла кров, жаристе кочало вже торкалося обрію. З заходу повівав холодний вітер, під подувами якого з ліщинового куща безперервно осипалося листя. Воно падало на траву, встеляло золотистими плястерками дно доволі глибокої ями, яку я викопав.
-Прощай, братчику, я почув тебе, мене ж, мабуть, не почує ніхто,- проказав я і, зіпхнувши мертвого тхора до ями, засипав землею.
Вертаючись до хати, я на мить повернув голову на захід. Там ще палахкотів краєчок сонця. Воно було прекрасне в своєму прощанні, безоглядному, остаточному і невблаганному, як смерть.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
63. Дід Огир
https://ua-human.blogspot.com/2021/01/49.html
Читати далі...