Асґе́р був навдивовижу задрипаним містечком. Невеличкий, затиснутий із півночи та півдня модриновими лісами, він тулився у вузькій улоговині, яка, знижуючись до моря, врізалася у вкриту вічною мрякою затоку із камянистими берегами, порослими косодере́вом та подекуди в нижчих місцях і розпадинах заростями дерези́. Стоячи вгорі на якій-небудь скелі, можна було розглядати весь Асґер як на долоні, себто всі його пятдесят вісім нерівних вулиць, вимощену чорним дунітом центральну площу з ратушею без дзиґарі́в (їхній механізм поламався ще при встановленні, і, щоб вони не муляли очі, циферблят забили дошками), а також ринок, церкву з трьома шкарадно приплюснутими банями, оточений важкими колонами без жодної прикраси палац епископа та порт. Переважно одноповерхові та двоповерхові будинки (триповерхових було зовсім мало) тіснилися трохи що не один на одному. Місто, у якому під забудову пішов кожен вільний клаптик землі і в якому забудовники вирубали майже всі дерева, уже не мало змоги розширятися. Сірувато-попелястий будівельний камінь давно став упізнаваною барвою Асґера. Здавалося, що тут усе або сіре, або попелясте. Лічені острівці мацюпісіньких садків, які героїчними зусиллями деяких асґерців уціліли від вирубки, бачилися на цьому тлі малопомітними брудно-зеленими цятками. І лише коло епископового палацу більш-менш виразно яскріла смарагдова пляма – тисовий парк з височенною пятсотлітньою секвоєю посередині. Ясна річ, що все це не могло не псувати загального враження про Асґер, надаючи йому непривабливого і навіть понурого вигляду.
Проте життя містян не було вже таким безрадісним, як це могло здаватися на перший погляд. Ось хоч би ринок. Тут нудьга, здається, й не ночувала. Навпаки, на асґерській торговиці вирували такі пристрасті, людей опановували такі гешефтярські газа́рди й иноді довкола купівлі-продажу якого-небудь товару зчинялися такі несамовиті ре́йвахи, що де тобі та столиця! Складалося враження, що мешканці Асґера, продаючи чи купуючи дворічного осла, индика, мішок вовни, юхтові чоботи чи жіночі ви́ступці на кавчуковій підошві, кунтуш із пістрявим візерунком на вилогах, мальований таріль, ножиці, балца́нку кедрової олії, диню-скороспілку, гострий перець, цибулю, редьку чи й просто жмут коляндри, копрію, ганусу, василиків, мяти, шавлії тощо, вкладали в цю оборудку всю свою душу, будучи переконані, що вона має трохи що не всесвітню вагу.
Ось і зараз там відбувалося щось незвичайне. На самому краю ринку, де починалися криті ряди з городиною чулося чимале пожвавлення.
-І ти, вилупку, вважаєш, що оце варте чотирьох мідяків!? – репетував невисокий сивий чоловік із шкіряною торбою на плечі, тицяючи пучком селери сливе що не під ніс рожевощокому торгівцеві, який невеличким горнятком набирав кмину з полотняного мішка.
-Та то ж сільдюрий, пане! Зелений свіжий сільдюрий! Де ви зараз в квітні знайдете сільдюрий? А в мене, бачите, є!
Він поклав горнятко на прилавок й сердито закопилив губу.
-Та який же це сільдюрий?! І що, взагалі, в біса за сільдюрий?!-- визвірився чоловік й шпурнув пучок на прилавок.
-А що це, по-вашому, що?! Пастернак?! — розсердився торгівець.
-Це селера, немита твоя пико!—гаркнув чоловік.—Коли ви всі вже навчитеся правильно говорити?!
-Та до диявола мені, як говорити,-- з підстрикачкою скривив рота торгівець.—Усе одно цей пучок коштує чотири мідні рафени.
-За нього і двох рафенів забагато.
-Не хочете, не беріть.
-На тобі три мідні рафени і радій, що я такий щедрий.
Чоловік поклав на прилавок три мідяки й кинув селеру до торби.
-Ні, пане,-- заверещав торгівець.—Маєте додати ще одного рафена.
Проте чоловік уже рушив геть, наче нічого не чуючи.
-Ще одного рафена!— розлючено загорлав торгівець і, перестрибнувши через прилавок, кинувся на чоловіка.
Той обернувся й, недовго думаючи, зацідив нападника торбою по голові. Але торгівець усе ж устиг учепитися своїми величезними ручиськами чоловікові в шию і вони обидва покотилися на землю, вмах перетворившись на живий клубок, який оскаженіло гарчав, харкав, вив, стогнав і катулявся увсебіч. Люди, які збіглися, чей, зі всього базару, миттю обступили їх, раз поза раз запитуючи, що сталося і в чому причина бійки. Тим часом бійкарі продовжували катулятися по землі, оскаженіло вчепившись одне одному в горлянки, й при кожній можливості ще й бехаючи пястуками супротивника, по чому прийдеться, й час від часу видавали з себе такі нелюдські зойки, що в багатьох волосся ставало сторчма.
-Та зупиніть же їх!
-Вони ж повбивають одне одного!
-Покличте хто-небудь стражників!-- знай лунало довкруж, проте ніхто ані не рипався, щоб хоч чимось зарадити.
І живий клубок, який тепер здавався фантастичною істотою з багатьма головами, руками й ногами, не переставав вовтузитися, підстрибувати, падати, із нечуваною швидкістю мчатися кудись, ударятися в стовпи прилавків, нестися в инший бік, знову падати, тут же вставати, на мить застигати на місці, тоді перевертатися, крутитися, наче дзиґа, і знову летіти невідь-куди, хай там які є перешкоди. І це тривало доти, доки на шум не прибуло двоє міських стражників з чорними кокардами на кашкетах. Вони насамперед розігнали юрбу, гамселячи півтораметровими ґумовими кийками наліво й направо кожного, хто потрапляв під руку, а потім кількома вправними ударами розділили живий клубок на дві частини. Торгівець, охаючи й стогнучи, відразу поклигав до прилавка зі своєю городиною, а чоловік з торбою залишався лежати нерухомо. Його лиця за притиснутими до голови колінами не було видно.
-Перевирни його на спину,-- мовив один зі стражників.
-Невже спустив дух?—пхикнув другий стражник, штурхаючи ногою чоловіка, щоб перевернути його горілиць.
-Ти ба, та це ж наш знаменитий поет Шіляди́н,-- вигукнув перший стражник, удивляючись чоловікові в обличчя.
-Справді він,-- вражено мовив другий стражник.— А присни-но йому до рота трохи пентакулу, в тебе, гадаю, ще якась дещиця залишилася. О, він, здається, дихає.
Перший стражник вийняв з унутрішньої кишені свого форменого зеленого піджака невеличку плоску фляшечку з жовтавим трунком і, розтуливши кінцем кийка зціплені чоловікові зуби, жбухнув йому до рота трішечки рідини. Чоловік умить стрепенувся, кумедно задриґав ногами і сів, спершись на руку.
-Де він, де цей мерзотник?—прошепотів він, через силу розтуляючи вуста.
-Заспокійтеся, пане Шілядин.— Вже все гаразд, вас ніхто більше не кривдитиме,-- мовив стражник, який уливав йому до рота пентакула.
-Ми вам допоможемо звестися на ноги і запровадимо до самого дому – сказав другий стражник.
І вони, піднявши його, повели геть з базару.
А кілька годин по тому, коли звечоріло, Шілядин уже був за Асґером і, спираючись на ціпок, шкандибав путівцем у напрямі Верене́ха. Куди йде і навіщо, він не знав. Просто йому треба було кудись іти і все. На плечі у нього висіла шкіряна торба, та сама, що була з ним сьогодні на ринку. Якщо би хтось був поруч, то обовязково почув би, як він безугаву щось жебонить. Це Шілядин деклямував свої останні неповні квадрансте́ми, дивовижно злютовані формою та змістом вірші, суперечки довкола яких згодом не вгаватимуть продовж століть. На жаль, ці останні його квадранстеми навіки залишаться невідомими, бо сердешний поет повернеться до Асґера лише через два роки, і то тільки на три дні, і лише для того, щоб померти у рідному місті під пятсотлітньою секвоєю в епископовому парку, де його і знайде вранці о шостій годині вже заціпенілого епископський садівник. Ніхто так і не довідається, де він був і що робив відтоді, як покинув Асґер після сварки на ринку. По його смерті при ньому не буде знайдено жодного рукопису, й навіть жодного клаптика паперу, списаного його рукою. Таким чином Шілядин назавжди залишиться автором однієї поетичної збірки, виданої у Рафаґедо́ні 7146 року (себто, за чотири роки до його смерти) стараннями молодого, тоді ще шістнадцятирічного і щойно коронованого короля Ґаліротуша.
Немає коментарів:
Дописати коментар