Вона зовсім не була подібна на
повію. У кожному разі ні її манери, ні зовнішність нічим не нагадували тих яскраво
розмальованих безсоромних із зачіпливими поглядами дівок в обтислих штанах, коротеньких
спідничках, прозористих блюзках або легеньких муслінових жакетиках, яких я часами
бачив на вїздах до Києва, коли мені кортіло вирватися за межі міста, і я сідав
на яку-небудь маршрутку, щоб просто їхати, байдуже куди. Ба більше, Зоня (але я не певен, що це її
справжнє імя) була на вигляд найзвичайнісінькою жінкою, яких безліч. Їй було
десь років під сорок. Мала гарну фіґуру,
дещо щу́плу, кругле миловиде лице з повними губами, фарбованими шафрановою
помадою на рідкість мякого
охві́тного відтінку,
невеликий рівний ніс і зеленаві бляклі очі, в яких крилася щиросердість, а водночас
якась чи то спустошеність, чи то втома.
Ні, вродливою я би її не
назвав, утім, хоч Зоня і не була наділена сліпучою красою, що мимохіть привертає увагу, та мала в собі щось набагато суттєвіше –
якесь внутрішнє искріння, щось, що вказує на нестандартність характеру, виокремлює
з загалу. Словом, вона належала до тих небагатьох жінок, які завойовують
прихильність чоловіків не зовнішнім блиском, а якоюсь особливою душевною нешпе́тністю.
Я запізнався з нею за доволі
дивних обставин. Якось уранці, десь між восьмою і девятою ішов
Трьохсвятительською вниз до Европейської площі, неквапливо, ледь пересуваючи
ноги, і прислуха́вся до ріжноголосого хору пташок, який долинав з розбуялих молодою
зеленню кленів та лип. Травень добігав кінця. Було тепло, від нічного дощу
повітря повнилося свіжістю, через що дихалося напрочуд легко. І ось раптом
хтось схопив мене ззаду за руку.
-Ради Бога! Не обертайтеся, бо
вони мене вбють! Ідіть спокійно, благаю вас!- почувся чийсь схвильований
жіночий голос.
На мене війнуло дорогими
парфумами. Я, нічого не тямлячи, продовжував ступати по асфальтованому хіднику.
Жінка, якій належав голос, взяла мене попід руку, і ми йшли мовчки, не
дивлячись одне на одного. Коло костелу святого Олександра повернули праворуч
і, пришвидшивши кроки, рушили вниз по Костельній. Не доходячи до Майдану
Незалежности, жінка метнулася вбік і втягла мене до малесенької кавяреньки, де
на стінах висіли кольорові ґравюри з зображеннями доволі відвертих еротичних сцен.
-Ви тільки не бійтесь, я
зараз вам усе поясню,- мовила вона, коли ми сіли за столик.
Поки незнайомка перекидалася
словами зі стриженою під хлопчика продавчинею з волоссям кольору веселки, судячи
зі всього, власницею закладу, замовляючи каву і вибираючи тістечка, від
розмаїття яких просто очі розбігалися, я розглядав ґравюри. Мене особливо
вразила одна – оголені й тісно сплетені фіґури чоловіка й жінки, які злилися в поцілунку. Художник настільки
стотно й незамасковано зобразив усі найменші деталі їхніх тіл, так досконало
змалював динаміку їхніх рухів, двигтіння звивистих ліній, випуклостей, западин,
нестримний пруд їхніх відчуттів, і загалом весь цей паморочливий еротичний вибух
єднання двох, який змітає всяку думку, спогад, образ минулого чи майбутнього, залишаючи лише нескінченне тепер,
що мене на один змиг пройняла давно забута любосна жага. «І все це
всього-на-всього якась там ґравюра. Воістину мистецтво наділене дивовижною силою»,-
подумав я.
-Я взяла медові тістечка.
Певна, вони вам сподобаються, - Зоня (вона назвала своє ймення ще, як ми йшли
Костельною) поставила два білі фаянсові горнятка з кавою на стіл, потім принесла тістечка.
-Що, сподобалися картинки?-
засміялася вона, кивнувши на ґравюру, яку я розглядав.
Я знітився і не знав, що
відповісти.
-Ну, це ж витвір мистецтва…-
почав був я.
-Та не виправдовуйтесь… Всі
ви, чоловіки одним миром мазані,- Зоня знову засміялася.- Пийте каву,- вона підсунула
мені горнятко і тарелик з тістечком.
-То ви, Зоню, розкажете, що
там з вами сьогодні стався за трапунок?-
глянув я на неї. Мені здалося, що на її лиці на мить зʼявилося і щезло щось розвязне, якась грайлива заво́їстість.
-Та це один мерзотник уроїв
собі, що я йому щось там винна. Він та ще один. Вони з
Житомира. І як їм тільки вдалося мене вистежити в Києві?!- Зоня сьорбнула кави
і додала:
-Але ви мене врятували.
-Це якісь ваші колишні кумпа́ни
з бізнесу чи як?- запитав я, відчуваючи, що не вельми радий всій цій при́ключці.
-Так, я два роки тому порвала
з ними і втекла до столиці. Я ж їм не невільниця якась, аби працювати ні за́ що
ні про́ що.
-А що за бізнес? Виробництво?
Торгівля?
-Торгівля. Це єдине, що я
вмію,- Зоня раптом розреготалася.
Я сидів і збентежено дивився
на неї, не розуміючи, що́ її так
розвеселило.
-Тихоне, ви такий утішний,-
заговорила вона, все ще посміхаючись.- Але, клянуся, ви мені симпатичні. Спочатку я гадала, що ви
вдаєте з себе такого собі простачка, однак тепер бачу, що помилилася. Ви такий,
який є, і зовсім без претенсій. І зізнаюся, ви мене неабияк здивували. Скільки
вам років?
-Мені?- я розгублено глипнув
на неї.- Шістдесят пять.
-А ви добре збереглися. Цілком
пристійний мужчина,- Зоня лукаво зміряла мене поглядом.
Мушу сказати, що у її словах
я не відчув ніякого фальшу. Зоня була цілком щира. «А втім, навіщо вона все це мені говорить?- міркував я.- Невже
сподівається завязати якісь стосунки? Якщо
так, то її жде розчарування. Треба хутчіш вивязатися з цієї авантури?»
-Зоню, дякую за каву і
тістечка, але мені пора йти,- я звівся
на ноги.
-Та куди ви квапитеся?
Посидіть ще трохи,- жінка схопила мене за руку і сливе силоміць посадовила на
стілець.- Може, чогось випємо, га?
-Даруйте, але я не пю.
-Добре, то побудьте ще трохи
зі мною. Мені на диво комфортно з вами. А ще я би хотіла чимось віддячитися за
допомогу.
-Та це пусте,- махнув я
рукою,- втім, якщо ви так просите…
І я залишився. Мимоволі. Сам
не тямлячи чому. Так, наче всупереч здоровому глуздові якась потужніша сила в
мені змусила мене залишитися.
Зоня замовила ще кави, і
тістечок, потім спаґетті з кальмарами, а для себе ще й фляшку білого вина, яку
сама потрохи і видудлила.
Отож ми сиділи за столиком і
розмовляли… Хоча ні, говорила передовсім Зоня, розповідала про себе, про своїх друзів,
приятелів і просто знайомих, про всякі свої побоювання, сподівання на щось і лише
зрідка що-небудь запитувала в мене. Втім, як заробляє на хліб насущний, вона
так і не прохопилася жодним словом. Та мені і не надто кортіло це знати. Залишившись
у кавярні, я здався на волю плянет і просто відсторонено слухав Зонину балаканину.
Тим більше, що мені ні́куди було поспішати, у мене не було ніяких обовязків, справ,
ніхто мене не чекав, не потребував, і ніхто й мені не був потрібен. Я не мусив
ні щось робити, ні кудись іти, не снував жодних плянів, не плекав надій на
щось, тож мені не так уже й важко було приймати без ремства те, що було зі мною
тепер.
Зоня розповіла, що родом вона
з Радехова, невеликого містечка в Галичині, і приїхала до столиці через шість років по
тому, як Україна проголосила незалежність. Жила на Подолі в тітки Леопольди, бездітної вдови, чоловік якої
в шістдесят девятому році пропав безвісти. По її смерті (це сталося два роки
тому) тітчине двокімнатне помешкання на четвертому поверсі старого цегляного
будинку, збудованого ще за царських
часів, перейшло у власність Зоні. «Усі меблі в моїй квартирі старі як світ, і кухонний
креденс з посудом, всякі там банячки, миски, тарілки, горнятка, шклянки,
келишки, ложки, видельці, ножі також щонайменше сторічної давнини, і шафи на одяг, й орнаментований бісером комод,
і канапа на пружинах, і стіл, і гматані стільці, і металеве розхитане ліжко з трубчастими мідними
побічницями, на якому сплю. Та я й не хочу нових меблів? Навіщо? Для мене і цих
досить»,- казала вона.
-А що, чоловіка, дітей не маєте?-
запитав я, милуючись її гарненькими соковитими губками, які, коли вона
говорила, набирали найзнадливіших форм.
Зонине обличчя на мить
спохмурніло, на ньому зʼявився якийсь холодний злий вираз.
-Тихоне, ради Бога, не
питайте мене про чоловіків. Я знаю їх як облуплених. Всі вони на один копил – викінчені еґоїсти, думають
лише про себе, про свою вигоду, переважно або самозакохані грубошкірі
негідники, або легкодухі нікчеми, ні на що не здатні. Тож я не така дурна, щоб
повязувати свою долю з кимось. Моє правило просте – чоловіки існують для того,
щоб отримувати з них зиск, насамперед матеріяльний. Якщо з чоловіка нема зиску,
то його треба негайно пожбурити геть від себе.
-Ти ба, яке у вас строге
ставлення до чоловічого племени,- зауважив я.
-Це всього-на-всього досвід,
Тихоне, і то гіркий досвід,- вона вилила до келиха остатки вина і поставила
порожню фляшку на стіл. По короткій павзі мовила:
-Через одного такого мерзотника
я втратила дитину. О, Боже!- вона
змахнула сльозу.- Моїй крихітці було всього три рочки. Очка як зірочки. Вся
така біленька, як лілея… Померла в лікарні у мене на руках.
Я мовчав. А що я міг
сказати? Біль людський… На нього нема розради.
Ми просиділи в кавярні до
самого полудня. Коли вийшли на вулицю, я зауважив, що Зоня добряче захмеліла,
хоча на ногах трималася доволі твердо. Вона ніяк не хотіла мене відпускати, весь
час намагалася обняти, лізла цілуватися,
обслинила мені щоки, щось белькотіла на вухо і раз за разом вибухала реготом. Розсталися ми в доволі шкарадний
спосіб – я попросту обманув її, попросивши зачекати на лавочці, поки сходжу до
вбиральні. Вона сіла, насварила чогось на мене пальцем і стала ждати, але я не
повернувся.
Як на лихо, ще тоді в
кавярні, коли Зоня вмовила мене
лишитися, я дав їй номер свого мобільника. Тепер, їдучи в метрі на Лівий берег (телефон
передбачливо вимкнув ще у вбиральні), я вельми картав себе за такий нерозважливий учинок. «А, може, вона
в пяному потьмарені й не памятає, що взяла в мене номер? Тож завтра не дзвонитиме,
протверезіє й гадки не матиме. Справді,
навіщо їй якийсь старий пень?!»,- заспокоював я себе.
Пізно ввечері, вже лягаючи
спати, я увімкнув мобільник і неабияк здивувався, що від Зоні не було жодного дзвінка. «Ну от, а
ти переживав! Дуже ти їй потрібен! Ото ще йолоп!»,- пробурмотів я і водночас відчув, як серце
наливається гіркотою від усвідомлення, що мене знехтували. «Ні, ніколи ти не
вигарбаєшся з цих марив, так і будеш до скону пориватися в небеса і щоразу
падати на землю».
Утім, ні наступного дня, ні
ще кількома днями по тому Зоня так і не подзвонила. І я врешті перестав про неї
думати.
І ось, коли минув десь
тиждень, я вийшов з дому на свою звичну прогулянку, маючи замір поїхати на
набережну, де зчаста полюбляв бродити, споглядаючи тихий плин Дніпра і де давненько
вже не був. Я саме підходив до станції метра «Чернігівська», як раптом задзвонив
мобільник. Телефонувала Зоня. Я зразу
впізнав її мякий, з затаєно манливими нотками голос. Він був наче створений,
щоб вабити. З жодних жіночих вуст я ніколи не чув такого голосу.
-Тихоне, пробач, що турбую,
але я би хотіла з тобою зустрітися. Сподіваюся, ти не відмовиш мені в цій невинній
забаганці?- сказала Зоня.- Ти не сердишся, що я до тебе на «ти»?
-Та добре, можна й на «ти»,-
сказав я. Мені заледве вдавалося стримувати хвилювання, яке не знати чого
охопило мене.- Де ти?
-Навпроти Володимирського
собору, стою, їм морозиво.
-Гаразд, я зараз буду.
Зоню я побачив ще здаля.
Вона була в легенькій блюзці і широкій дзябкани́стій спідниці до колін, яка нема,
нема та й ворушилася під доторками па́вітру. Поряд стояли дві, схожі одна на
одну молоденькі дівулі, обидві з фарбованими наблакитно короткими кучерями і
обидві в мініспідничках. Всі троє про щось жваво розмовляли і сміялися.
-Тихоне!- заверещала Зоня й
кинулася до мене.
Я вже був приготувався, що
вона пуститься знову цілувати мене, але помилився. Підбігши, Зоня лише
торкнулася рукою мого плеча і мовила:
-Я знала, що ти прийдеш.
-Чому?
-Бо ти особливий.
-Боюся, що ти помиляєшся,- я
дивився на неї і намагався зрозуміти, що́, які невидимі спонуки таяться за її щирим
усміхом?
-Ні, не помиляюся. Я знаю,-
Зоня вийняла мініятюрне люстерко в гебановій
оправі і стала підфарбовувати губи.
-Ніхто нічого не знає. Ні
ти, ні я,- стиха сказав я, наче шкодуючи за чимось, що вже не повернути.-
Ходімо ліпше до університетського ботанічного саду. Там розцвіли маґнолії.
Ми перейшли на той бік
вулиці і внезабарі були біля маґнолій. Вони буквально буяли, всіяні збаночками подовгастих сніжнобілих пелюсток.
Повітря повнилося пахощами. Попід деревами подекуди сиділи люди, дехто робив знимки,
втелющуючи очі в свої дорогі смартфони.
-Розквітлі маґнолії, це,
може, і все, що є справді вартісне на цім світі,- зауважив я.
-Нема слів, вони прекрасні,-
відказала Зоня,- але я здуріла би з нудьги, якби в житті не було жодних иших радощів:
друзів, які тебе розуміють, цікавих фільмів, музики, поїздок в инші міста,
країни… Ти казав, що вже багато років живеш зовсім сам, розлучився з дружиною,
не бачишся з колишніми друзями… Як ти можеш так жити?
-Жити без усього цього, що
ти назвала, не обовязково означає ізолюватися
від життя. Дійсність незрівнянно багатша, вона не обмежується лише друзями,
кінофільмами, музикою, мандрівками. Якщо мати відкрите серце, то знайдеш чимало
инших речей, які приносять радість.
-Ну що ти таке верзеш!- скрикнула
Зоня, видивившись на мене.- Як можна жити без друзів, без спілкування?! А
подруга для любощів тобі що́, також непотрібна?!
-Колись була потрібна. Тепер
ні,- доволі різко відрубав я.- Все минає, люба моя. І ці квітучі маґнолії також
невдовзі осипляться. Прийдеш завтра, а по них і знаку́ не лишиться.
-Тихоне, не наганяй мені печали,
а то я ще розридаюся,- Зоня скривилася,
зробивши вдавано-плаксиву міну, і боляче
штурхонула мене кулаком під бік.
-Гаразд, то ходімо звідси, може,
десь ще є якісь утіхи,- відказав я, кинувши
останній погляд на маґнолії.
І ми рушили до виходу.
Потім я ще не раз бачився з
Зонею. Вона завжди перша телефонувала, пропонуючи зустрітися. І не тому, що я
був байдужий до неї чи мені з нею було нецікаво. Ні, радше навпаки, мені вельми
до серця було її товариство. Просто так ставалося, що Зоня дивним чином щоразу мене
випереджала. Коли минало трохи часу, скажімо, тиждень або й більше, і я вже збирався
був їй дзвонити, взнати, як вона там мається, несподівано теленькав дзвінок від
неї.
-Тихоне, знаю, ти до нестями
жадаєш мене бачити,- збуджено кричала вона в телефон.- Але ти такий
соромязливий, що ніяк не зважишся набрати мій номер, чи не так?
-Можливо, можливо,- відказував
я і чогось замовкав.
-То приїжджай. Я чекаю тебе.
І я приїжджав. І жодного разу
не було, щоб якісь обставини перешкодили побачитися з нею.
Якось уліті, здається, на
початку липня я вперше побував у Зоні вдома. Вона своїм звичаєм зателефонувала,
дала мені адресу, і ми домовилися, щоб я приїхав на шосту вечора. Але я чомусь приїхав
на пів години раніше.
Надворі було страшенно
спекотно. Я вийшов з метра на Контрактовій площі і хвилин пятнадцять чапав
пішки, петляючи вуличками і часто зупиняючись перепочити десь у затінку (серце моє заледве справлялося з жаротою і попросту волало про пере́дих),
поки знайшов Зонин будинок. Там, на
щастя, був ліфт, инакше я не певен, чи здолав би піднятися на четвертий поверх.
Вийшовши з ліфта, я рушив до оббитих чорним дерматином дверей квартири з
номером девятнадцять, як і сказала Зоня в телефон. Та не встиг ступити й
кількох кроків, як двері відчинилися, і звідти вийшов високий молодик в чорних
окулярах і в розмальованій величезними лільовими маками сорочці уна́пуски. Він
дженджикувато продефілював повз мене і щез у ліфті.
Зоня, впустивши мене до помешкання,
неабияк здивувалася і була явно невдоволена, що я так передчасно зʼявився.
Волосся мала розпатлане, була в якомусь червоному, не вельми свіжому халаті і
боса.
-Ми ж домовилися на шосту, я
навіть не встигла ні прибрати в покоях, ні навіть причепуритися.
-Що це за чоловік в тебе
був,- я внурив очі в Зоню і подумки відзначив, що вона гарна навіть у такому
суто домашньому, некукі́бному виглядові.
-Просто чоловік. Ти що́,
ревнуєш?- Зоня якось винувато глипнула на мене і відвела погляд.- Зелений чай будеш? Сідай,- вона вказала на стілець з
мяким оксамитовим сидінням, подекуди витертим до основи і з багатьма розривами,
ретельно зацированими грубою червоною ниткою.
-Він твій коханець?- я сів
на стілець.
-Ні, просто знайомий. Так
зайшов, провідати. Але навіщо ти розпитуєш?
-Якщо тобі це неприємно, то
не буду.- я повернув голову в куток, де на маленькому столику стояла брондзова
фіґурка оголеного лучника, який натягує
лука, цілячись у небо. Внизу на підлозі валявся розірваний пакетик з-під
презерватива.
-Зараз запарю чай,- мовила
Зоня й вийшла на кухню.
Я роззирнувся по кімнаті. Збоку
коло вікна стояла старовинна шафа на одяг, прикрашена вгорі овальною наставкою з
горорізьбою дубового листя і жолудів. На стіні висіло
величезне дзеркало з потрісканою й пошкодженою шашілем рамою. У ньому я міг бачити позад себе ліжко. Воно було сяк так на́весом укрите
новеньким кратчастим покривалом. Там же лежали кинуті жу́жмом всякі плаття, станики,
кілька шовкових блюзочок, десяток панчіх…
-Ось і чай,- Зоня внесла на
таці два вигадливо розмальовані червоними
рожами порцелянові горнятка з чаєм і такий же порцеляновий з рожами чайник.
-Дякую,- я взяв одне
горнятко, підніс до вуст і став раз за разом посьорбувати, бо дуже хотілося пити.
-Як ти жив ці дні?- Зоня присунула
до себе друге горнятко.
Ми сиділи одне навпроти
одного. Але в очі не дивилися. З прочиненого вікна долинав шум авт, які постійно проїжджали вулицею. До цього
долучався ще невгамовний щебіт горобців, які, здавалося, тільки й мають
клопоту, що сперечатися між собою.
-Так само, як і ти… Вранці
прокидався, щось робив, кудись ішов,
ввечері лягав спати,- я поклав горнятко на стіл.
-Ти так швидко випив?- Зоня
налила мені ще чаю.
-Спрага дошкуляє.
-Але ж ти живеш зовсім инакше, ніж я чи инші,- Зоня окинула мене прискіпливим поглядом.- Я,
наприклад, беру від життя все, що тільки можна, ні в чому собі не відмовляю.
Для цього і працюю, намагаюся заробити якомога більше грошей. Адже без грошей
нікуди і не рипнешся. А ти… Ти себе обмежив у всьому. Як можна бути щасливим,
насолоджуватися життям, коли не маєш коштів, а, отже, доступу до цих насолод.
Навіть чай, який тобі так припав до смаку, коштує грошей. То ради чого тоді
взагалі жити, якщо у всьому собі відмовляти?
-Сподіваюся, ти не
вимагатимеш з мене плати за спожитий чай?- посміхнувся я.
-Це я так, для прикладу
сказала,- Зоня винувато крутнула головою.- Але все-таки я хочу, щоб ти
відповів.
-А що я можу відповісти? Я
не знаю, ради чого треба жити. Ти гадаєш, що ради насолод, а я не знаю.
-Я живу повнокровним,
багатим на події життям зі всіма доступними людині радощами, а ти всього цього сам
себе позбавив. Хіба ти можеш почувати себе щасливим?- вона поклала ногу на ногу,
й поли її халата розійшлися, оголивши коліна й сливе до половини стегна. Її
поза була природня, невимушена і водночас зваблива.
«Ця жінка, либонь, навіть не
усвідомлює, що намагається причарувати мене своїми тілесними розкошами»,-
майнуло в моїй голові.
-А ти, Зоню, хіба ти щаслива,
хіба завжди задоволена тим, що маєш?- запитав я.
-Так, не завжди. Але ж у
тебе і цього нема.
-Нема. І не хочу мати.
-Чому?
-Бо не почуваю потреби. Мені достатньо і тих утіх, які є.
-Яких утіх? Ну що в тебе за втіхи? Не сміши мене?- Зоня злегка
стріпнула головою, аби відкинути пасмо волосся, яке зсунулося на чоло.
«Яке в неї зличне з
зеленавим відтінком волосся! Так і хочеться торкнутися!»- подумки відзначив я і
зловив себе на тому, що згубив нитку розмови. Деякий час мовчав, намагаючись
пригадати. Раптом, повернувши голову до вікна, уздрів багряне, вже зовсім не сліпуче сонце. Воно заходило.
І тут же згадав, про що ми говорили.
-Ну хоч би сонце, яке
схилилося там над дахами,- я вказав рукою.
-Але ж такі втіхи мають усі.
Вони загальнодоступні, і не потрібно жодних зусиль, щоб їх мати. Та й хіба
споглядання призахіднього сонця може замінити ті справжні великі радощі, якими
живуть усі люди?- мовила Зоня дещо роздратовано.
-Мені здається, що люди в гонитві за тими, як
ти кажеш, «справжніми радощами» зовсім перестали помічати радощі
загальнодоступні,- спокійно відказав я.
-Чому так вважаєш?
-Бо якщо б люди були
уважніші до втіх, які не потребують зусиль, то їм би відкрилося, що ті малопримітні
втіхи приносять набагато більше наснаги, ніж вони собі і в головах можуть
покладати.
-І що́, ти, хочеш сказати,
що справді одержуєш ту нібито «набагато більшу» наснагу?- глузливо перекривила
мене Зоня.
Вона була збентежена, навіть
трохи сердита. Її невеличкі перса, зазвичай
зовсім непомітні під халатом, тепер раз за разом злегка надимали орнаментований
квітами шовк, позначаючи горбочки пиптиків, коли вона дихала.
-Так, і це єдине, що дає
мені сили жити. Певен, що поки я зможу тішитися призахіднім сонцем, дощем, що періщить
по хіднику, зеленню дерев, красою Дніпра, який повагом несе свої води до моря, співами птахів, тихим шурхотом автомобільних
коліс, голосами людей на вулиці, доти і житиму.
-І все-таки, я не згідна, що
людина може жити лише тим, про що ти кажеш, і не почуватися нещасною,-
заперечила Зоня.
Я замовк. Ми обидвоє
дивилися у вікно. Сонце вже торкнулося дахів і повільно ховалося.
-Не розумію, що тобі зі спілкування зі мною? Адже я не становлю і не можу становити для тебе
інтересу під жодним оглядом,- перервав я врешті мовчанку.
-Мені важко це пояснити, але
ти перший чоловік, який нічого від мене не хоче, нічого не вимагає і взагалі
ставиться до мене не як до банального обєкту статевої насолоди, а просто як до
людини.
-Ну, ти перебільшуєш,-
засміявся я.- Клянуся, твої жіночі принади не залишаються поза моєю увагою. Живучи
в самоті, людина стає дуже уважна до всього, що бачить довкола, до найменших дрібниць, до найнепомітніших
змін, порухів, звуків, то що вже там казати про ліпоти жіночого єства.
Ми ще довго так розмовляли.
Зоня запитувала про одне, друге… Я відповідав, та це ні до чого не приводило, вона
здебільша не розуміла мене, сердилася і ставила нові запитання, і я знову
відповідав, і все повторювалося спочатку. Та й що я міг пояснити, коли за
великим рахунком сам до кінця не розумів, чому роблю так, а не инакше і що взагалі
відбувається зі мною і довкола мене.
-Я думала, ти скажеш щось важливе, але ти так нічого і не сказав,- з жалем мовила Зоня під кінець розмови.
-Я нічого не можу сказати,
Зоню. Бо, нічого такого не знаю. Може, ти навіть знаєш більше за мене,- відповів
я.
Додому я вернувся десь аж
опівночі, втомлений, розбитий, з почуттям власної нікчемности. Впав на ліжко і,
не роздягаючись, проспав до ранку.
Протягом усього липня Зоня
не телефонувала. Я був певен, що вона втратила до мене інтерес. «І хай. Це
навіть ліпше. Який сенс молодій жінці спілкуватися з чоловіком, який прожив
шістдесят пять років, але так нічого в житті і не втямив і який як був йолопом на початку,
так йолопом і залишився на схилку віку»,- думав я.
Тим часом дні збігали за
днями, і я продовжував жити, як і жив – прокидався вранці, снідав і йшов
безцільно гуляти вулицями, площами, скверами й парками столиці. Зрідка згадував
про Зоню. Втім, без особливого жалкування… Згадував як про щось добре і
водночас непевне, яке своєю волею прийшло невідь-звідки і своєю волею відійшло
невідь-куди.
З початком серпня у Києві стало
ще спекотніше. Годі було й думати, щоб виходити вдень з помешкання. Сонце так
розпікало повітря, що ніякий затінок не рятував. Тож я до вечора просиджував удома,
читаючи завантажені з інтернету всякі романи відомих письменників, переважно зі
США, і, чей, щогодини навідувався в лазничку, щоб облитися холодною водою.
Гуляти виходив тільки надвечір, як тільки-но жарота починала трохи спадати.
От одного дня ввечері я і вийшов
на таку прогулянку. З Лівого берега доїхав метром до Золотих Воріт, піднявся на
ескалаторі і, вийовши з підземки, рушив Володимирською
до Софійської площі.
Сонце вже заходило, коли я несподівано уздрів Зоню. Спочатку її навіть
не впізнав. Вона була в якомусь білому з чорними цяточками схожому на туніку
платті, яке заледве закривало сідниці і мала блідо-жовте, пофарбоване під колір стиглого жита волосся, себто,
полове́, як ще називають цю дивовижну барву. Здаля її волосся здавалося білим,
і на тлі цієї білини особливо контрастували губи, наквацяні темно-фіолетовою
помадою. Зоня була на вигляд ну цілком як велика лялька, так, наче хтось стер
найменші ознаки чогось живого з її лиця й тіла.
Вона не бачила мене, стояла біля великого темно-синього авта
(здається, «беемве») і голосно про щось сперечалася з опасистим чоловіком пятдесяти
років у чесучевих штанах, рожевій майці і
з густою чорною (либонь, фарбованою) шевелюрою на голові. Поряд, спершись
ліктями на розчинені дверцята авта,
стояли два височенні короткострижені мугирі з тупими пиками, які
знуджено позирали на той бік вулиці, де
під тентами на легких плястмасових стільцях сиділо кілька молодих хлопців та
дівчат і пили пиво.
-Та нікуди я не поїду!-
вигукувала Зоня.- Маю зустріч з иншим клієнтом.
-Поїдеш, суко, й будеш, як
шовкова,- говорив з камяним виразом на обличчі чоловік з шевелюрою. Він тримав
праву руку на капоті і зрідка тарабанив по ньому пальцями.
-Не можу сьогодні,- голос
Зоні нервово тремтів.
-Нічого, зможеш! Я тобі
заплачу вдвічі більше,- чоловік перестав тарабанити пальцями,- махом сідай у машину.
Я не став далі дивитися, чим
це все скінчиться. Що мені до чужого життя? Тож повернувся і пішов геть.
У ботанічному саду імени
Миколи Гришка (не тому, що біля університету, а тому величезному, що над
Дніпром) є одне затишне місце, де я часто полюбляв бувати, особливо, коли
потребував заспокоїтися, зібратися з думками. Там у самому кінці, коли продертися
крізь густі чагарі бирючи́ни, на краю височенної кручі росте гігантська
срібляста тополя, під якою тулиться крихітна, захищена від вітру галявинка чи
радше моріжок. Зручно всівшись на той моріжок, можна споглядати воістину величну
картину, яка простягається перед очима зі
сходу, себто, з єдиної незаслоненої деревами й кущами сторони – надолі вилискують
хрести й бані Михайлівського монастиря, далі, куди не зверни погляд - сліпуча широчінь Дніпра, такого незворушного й
мудрого у своєму наче застиглому плинові, а ще далі біліє незчисленними
багатоповерхівками вкрита імлою лівобережна частина Києва, за якою вже зовсім як мариво то виникає, то
зникає зчаста устіль заслонений хмарами
обрій. Дивитися на красу цього безміру, який ані на змиг не залишається сталим,
який нуртує, двигтить, клекоче, безперервно міняючи свої форми і барви, я міг
годинами. Тут ускліп ока зникав усякий смуток, тривога, страх, память ставала
безрадною, думки завмирали, о́брази минулого блякли, переставали роїтися в
голові і щезали… Двічі я приходив сюди і з Зонею, прагнучи показати, що
наснажує мене в житті, але щоразу шкодував – її не надто вражали ці краєвиди. Коли
ми приходили, вона безугаву щось розповідала,
базікала і дошкуляла мені питаннями, на які я здебільша не знав, як відповісти. І при тому раз за разом прикладалася
до фляшки, яку неодмінно купувала перед тим, як іти. Тож коли ми верталися, в
неї від випитого завше заплітався язик.
Саме сюди, на кручу я і прийшов. Не знаю, чому.
Адже те, що Зоня заробляє на життя проституцією, як несподівано зʼясувалося
сьогодні, мене нітрохи ні не вразило, ні не стривожило. Я не почував у серці
найменшої гіркоти чи розчаро́вання з цього приводу. Адже я не повязував з нею
ніяких сподівань. Та й сутеніло вже, а я
не люблю вештатися поночи. Втім, незважаючи ні на що пішов сюди, до цієї
місцини під сріблястою тополею на дніпровських пагорбах. Так, мовби ноги самі
мене припровадили всупереч моїй волі. Що ж, иноді таке ставалося зі мною.
Тож я сидів на моріжку і
дивився на ріку. Вже зовсім стемніло. Було
тепло. Зувсібіч наче навіжені сюрчали цвіркуни. Напрочуд ясно світив місяць,
можна було виразно бачити кожен листочок, галузку, стовбур дерева, деталі монастирських будівель, таємничий полиск Дніпра…
А лівий берег весь повнився міріядами вогників… Я був у захваті. Тільки й робив,
що повертав голову, то в один, то в другий бік, розглядаючи фантастичні
дивовижі, які відкривалися в нових, незнаних досі нічних краєвидах. І нарешті до
мене дійшло, навіщо я прийшов сюди. «Щоб побачити те, що ніколи ще не бачив з цих високих круч – цю святу ріку
вночі, її безмір, а ще щоб послухати її сокровенну мову, яку можеш чути, але зрозуміти,
здається, так ніколи і не здолаєш.».
Минав час, збігали хвилини
за хвилиною, а я сидів, затамувавши дух, і заворожено споглядав навколишню
таїну. Забувши про все. Про себе, про инших. Про те, що було і що буде. Забув,
що вже пізно. Що маю вертатися додому. Що мене ніхто не чекає. Що я нікого не
чекаю. Що минає безцільно моє життя. Що все відходить, покидає мене. Що я сам
якогось дня покину все, відійду кудись, куди відходять усі безслідно.
І тут почувся чийсь сміх:
-Так і знала, що знайду тебе
тут! Ти що́, гадав, я тебе не бачила?!
Затріщали кущі і зʼявилася Зоня. Вона була вже не в платті, а в
джинсах і коротенькій меля́нжевій курточці з щедрими вкрапленнями сріблястих
ниток, які безперервно мінилися й виблискували під місячним світлом.
-Тільки не кажи, що не образився
на мене. Я ж бо добре спостерегла, як ти тоді на Володимирській чкурнув!- вона
обтрусила холоші від налиплої в чагарях повитиці, й сіла поруч.
Я мовчав і глядів на Зоню.
Мою увагу привернуло, які в неї широченні стегна. Обтислі джинси особливо це підкреслювали.
-Хоч би телефон не вимикав!
Я як тільки уздріла, що ти розвернувся й побіг, подзвонила тобі.
-Я нічого не вимикав,-
відказав я сухо.
-Як не вимикав?! Таж я разів
сто тобі телефонувала!
Я витяг мобільник. Він був
вимкнений.
-Справді,- розгублено
здвигнув я плечима.- Мабуть, випадково
натис на кнопку.
-Та годі тобі, не
вибріхуйся! Я така рада, що застала тебе
тут!- мовила вона й цьомкнула
мене в щоку.
Доторк її губ був такий
ніжний, майже ефемерний, що я навіть засумнівався, чи був він узагалі. А от
запах парфумів мішма з потом, який війнув від неї, вплинув на мене відчутніше.
Втім, і це був лише затертий спогад про любосну жагу, а не реальне почуття.
-Запевняю, я справді на тебе
не ображений. Не був ображений і не є. І те, що ти повія, для мене не має
ніякого значення,- запевнив я підкреслено відстороненим тоном.
-Я тобі не вірю,- зикнула Зоня.
Мої слова її явно дратували.- Гадаєш, я не знаю, який ти хворобливо гордий?
-Ліпше скажи, чому ти так
довго не давала про себе знати? Цілий липень минув, а від тебе жодного дзвінка!-
зауважив я.
-А ти що́, не міг
зателефонувати? Адже я не сумніваюся, що
ти небайдужий до мене? Нутром це чую. Тільки
дурна пиха тобі й завадила набрати мій номер… А знаєш чому? Бо ти зневажаєш
людей, переконаний, що мудріший за всіх! Через цю пиху ти й живеш у самоті,
відчужений, сам у собі, зрікшись простих людських насолод,- сердито мовила
Зоня.
-Ну, ну, все ти знаєш про
мене,- процідив я крізь зуби. І спокійно вів далі:
-Так, я міг зателефонувати. І
маєш слушність, справді хотів тебе бачити. Але чекав, що ти перша подзвониш.
Так уже в нас склалося. І не дзвонив зовсім не через гордість, як тобі
здається. Просто я не певен, що ці наші
стосунки мають хоч якийсь сенс. А ще я далеко не переконаний, що я тобі
потрібен. Чесно. Я не розумію, чим можу бути тобі корисним, якщо, певна річ,
відкинути банальну цікавість до нового, незвичного. Адже рано чи пізно це нове втратить
свіжість, стане знаним, зрозумілим, звичним і цікавість до нього розтане як торішній сніг. Невпевненість у тобі – ось
причина, що я не дзвонив.
-Жінка не має навязуватися
чоловікові. Я хоч і повія, але все одно залишаюся жінкою. Ти мав би це
врахувати,- мовила Зоня таким тоном, наче прагла застерегти мене від чогось ще.
В її очах віддзеркалювалося
світло місяця, холодне, спокійне. Я дивився на неї і відчував, як щось бентежне
заповзає до мого серця. «В неї такі гарні живі очі. А зараз це далеке
плянетарне світло наче позбавило їх життя. Невже всі ми до такої міри залежимо
від обставин?»- майнуло в моїй голові.
-Тихоне, про що ти думаєш?-
Зоня торкнулася рукою мого лиця.
-Так, ні про що,- мовив я,
повернувшись до тями.- Про твої очі.
-І які вони? Гарні?- вона
лукаво посміхнулася.
-Так, гарні, але зовсім
инакші, ніж зазвичай.
-Тобі подобаються?
-Вони чудові. Цей місяць
забрав їхню красу, і наділив їх иншою.
-Кращою?
-Не знаю. Просто иншою.
-Якою?
Я замовк. І секунду-дві просто
дивився на Зоню.
-Чому ти не відповідаєш?-
запитала вона.
-Розумієш, ця місяцева краса
досконала, але вона мертва.
-О Боже!- скрикнула Зоня.-
Тепер я ненавидітиму місяць.
Я знову замовк. Її нерухомі,
вкриті фосфоричним полиском очі
заворожували мене. «Мертве також можна любити. Тепер я знатиму це»,- відзначив
я подумки.
-Скажи, Тихоне, тільки
чесно, те, що я живу з проституції, тебе справді не хвилює?- запитала вона і щось
тривожне майнуло на її лиці.
-Ні, не хвилює.
-І ти міг би покохати повію?
-Зоню, я нікого не збираюся кохати.
-Я кажу не про злягання.
-Платонічного кохання не
існує, якщо це ти маєш на увазі.
-А що існує?
-Просто любов. Рух
назустріч. Без ціли. Без сподівання щось здобути, щось мати.
-Як можна любити без ціли?-
Зоня спантеличено дивилася на мене.
-Любов не може мати ціли.
Якщо зʼявляється мета, любов вмирає,- відказав я.
-І тому ти нікого не
полюбиш?- у її голосі бринів майже розпач.
-Бажання когось чи щось мати
не є любов,- мовив я.
-Я ж просто запитала. Чому
ти так само просто не можеш відповісти?
-Бо те, що ти питаєш, не має
жодного сенсу.
-Я нічого не розумію,- в її
очах заблисли сльози.
-Знаю, цього ніхто не розуміє,-
я повернув погляд до місяця. Він весь палав
студеним бездушним сяєвом.- Ще не
повня. Завтра буде повня.
Ти знаєш, а я від того бика
втекла,- зі зловтіхою проказала Зоня.
-Що́, й ці мордаті
охоронці тебе не зупинили?
-Я вислизла з-під самісінького
їхнього носа.
-Небезпечна професія,-
гмикнув я.
-Якщо мати голову, то жити
можна,- кинула Зоня самовдоволено.
-Не боїшся, що помстяться?
-Ні, знайшла собі покровителя.
-Якийсь мафіозний бос?
-Можна й так сказати. Але
він принаймні не таке лайно, як цей набундючений ви́пинок, якого ти бачив на
Володимирській.
Додому я повернувся десь аж пів
третьої ночи. Втім, зовсім не хотів нікуди йти.
-Навіщо, коли тут так добре?
Залишімося до світанку, побачимо, як сходить сонце,- переконував я Зоню.
Але вона наполягала, що залишатися
не можна.
-Підранок на кручі буде
холодно, і ми задубіємо насмерть,- казала вона.- А крім того, я працюю і не можу
легковажити клієнтів. Адже від них залежить мій добробут.
Тож ми, добряче пообдиравши
руки об гілля й сучки дерев, спустилися з кручі до Михайлівського монастиря.
Тут Зоня з мобільного телефона викликала таксі, яке і доправило нас до домівок
– спочатку її на Поділ, а потім мене на Лівий берег. Заплатила за все, ясна
річ, Зоня, бо в моїх кишенях гуляв вітер.
Після цієї нічної зустрічи
на дніпровській кручі я став бачитися з Зонею частіше. Тепер і я дзвонив до неї,
а не тільки вона до мене. Тож весь серпень і вересень ми зустрічалися, чей, двічі на
тиждень і пішки (часами пересувалися й метром) гуляли Києвом, побували у
найдивовижніших місцинах, насамперед повязаних з природніми ландшафтами, збавляючи
час в нескінченних розмовах.
Мене ця балаканина часами
кріпко втомлювала і я вигукував:
-Навіщо ти стільки говориш? Хіба
не цікавіше просто дивитися, що відбувається навкруги?
-Я намагаюся зрозуміти
тебе,- відповідала Зоня і на хвилину дві ображено замовкала, а потім знову все
поверталося на круги своя.
Я мусив з цим змиритися.
Втім, зізнаюся, мені деколи було цікаво слухати її міркування, вони не завжди
були пусті, відірвані від життя. І хоча більше говорила Зоня, однак наші
розмови були все-таки діялогами, а не монологами. Адже Зоня досить уважно
вслухалася в кожну висловлену мною думку, замислювалася, перепитувала, а вже
потім заперечувала мені, дратувалася, впадала в гнів, навіть їдко кпила з моїх слів.
Вона справді хотіла і ніяк не могла знайти для мене належної шуфлядки, з одного
боку почувала до мене прихильність, а з другого – неприхильність, водночас любила
мене й ненавиділа. І я не міг допетрати, ні за що вона любить мене, ні за що
ненавидить.
Це були дивні взаємини, абсолютно
нестандартні. Сумніваюся, що хтось міг би дати їм чітке визначення. Адже їх не
можна було назвати просто дружніми
стосунками через наявність у них певних еротичних
емоцій з мого і, не сумніваюся, з її боку, також не можна було сказати, що це еротичні
стосунки, бо еротизм у них був лише натяком, ефемерією і не мав шансів
розвинутися в щось конкретне.
То на чому ґрунтувалися наші
взаємини? Ради чого вони були? Що
спонукало мене до спілкування з нею, а її до спілкування зі мною? Адже ми
обидвоє (я більше, вона менше) усвідомлювали, що наше тяжіння одне до одного
безсенсовне, позбавлене виразної мети, а, отже, не має майбутнього і кожного
змигу може припинитися. І незважаючи на
це, ми продовжували зустрічатися. Чому? Я цього не розумів й досі не розумію.
Коли скінчилося літо й розпочалася
осінь, і у вересні вже не було так спекотливо, як у серпні, я став усе частіше
помічати, що з Зонею щось коїться, вона зробилася надто дратівлива, легко
спалахувала й ображалася. Наче її щось мучило чи гнітило. Памятаю одну нашу
здибанку біля Маріїнського палацу, коли ми один-єдиний раз посварилися.
Ми сиділи на лавці. Якась
стара в довгій картатій спідниці, поїдженій міллю пройшла мимо нас, тягнучи за
собою на повідку розкормлену таксу, яка важко дихала й заледве пересувала
ногами.
-Ненавиджу жлобів, які так
перегодовують собак!- Зоня сплюнула.
-А тобі що до цього?- мовив
я.
-Невже тобі не шкода тої
горопашної такси?
-Може, і шкода, але хіба це
підстава так перейматися?
-Ти ніколи нічим не
переймаєшся. Добре жити на пенсію, ізолювавшись від людей, але не всі можуть
жити так, як ти. Декому треба і на хліб заробляти,- сердито відказала Зоня.
-Пенсію…- перекривив я.-
Наче тисяча сімсот гривень це неабиякі кошти. Люди мають у десятки разів більше
і скиглять, що їм тяжко. А я не нарікаю
ні на що.
-І це мене дивує найбільше,-
вона уважно подивилася на мене.- Хоча я не певна, що ти не лукавиш.
-Якщо не певна, то хіба слова
мої зарадять?- криво посміхнувся я. Тоді по нетривалій павзі мовив:
-Ну а тобі щодо грошиків, то
гріх нарікати, чи не так? Адже повії, наскільки я чув, добре заробляють.
-Не тільки в грошах річ,-
лице в Зоні спохмурніло.
-А в чім?
-Навіщо тобі знати? Ти й так
нічим не поможеш.
-А ти не мусиш розповідати,
коли не хочеш,- я звівся на ноги.- Ходи прогуляємося алеями.
Я подав Зоні руку, і ми спроквола
рушили рівною, вистеленою керамічною
плиткою доріжкою в бік Володимирової гори. Тривалий час ішли мовчки. Дерева
довкола все ще буяли зеленню. Ніде не було і натяку, що почалася осінь.
Коло філармонії укмі́тили
кавяреньку з виносними столиками і сіли випити кави. Зоня попивала каву й
розповідала про своє дитинство. Я майже не слухав. Не міг ні на чому зосередити
уваги. Здавалося, моя свідомість сприймає все загалом і нічого конкретно. Я
бачив Зоню, чув її голос, окремі слова, бачив инших людей, які сиділи за столиками, чоловіків, жінок, до
мене долинав шум авт, співи пташок, мої очі споглядали дерева, будинки,
відблиски на шибах, блакить неба… Все це було таке живе, реальне… Воно існувало, було сповнене внутрішньої
потуги, двигтіло, пульсувало… Але в цьому всьому не було мене. Я десь наче
загубився. Слушніше сказати, я був, бо бачив свою руку з горнятком, свої ноги,
чув биття свого серця, але то був не той звичний я, а якийсь инший, чужий, який
належав до всього навколо, був невідʼємною частинкою того всього, мене ж, мого
справжнього звичного я, яке сприймає, бачить, чує, не було. Я наче щез, перестав
існувати.
-Я мала безрадісне
дитинство… А тепер? Мені вже тридцять сім, і що доброго я маю?
Ці Зонині слова повернули
мене до тями.
-А чого би ти хотіла? -
мовив я, розсіяно обводячи поглядом порожні столики, бо люди, які там сиділи,
вже пішли геть.- Щось не віриться, що тобі аж так погано.
-Знаєш, Тихоне, я тебе инколи
просто ненавиджу,- Зоня жбурнула горнятко із залишками кави на стіл і відвернулася.
-Зоню, вибач, я, здається, був неуважний,- я торкнувся її запястя і
легенько поскоботав пальцями.
Вона повернула голову. В її
гарних зеленавих очах стояли сльози.
-Не розумію, як в тобі може
поєднуватися мудрість і наївніть. Це змушує думати, що ти ні не мудрий, ні не
наївний. І це мене просто вбиває.
-Якщо я не зовсім такий, як
тобі уявляється, то що тобі з того? Хіба для тебе не мало би бути важливіше, що
відбувається з тобою, а не зі мною?- запитав я.
-Для мене? А для тебе? Не певна, що тобі цікаво, що зі мною,- Зоня
кинула на мене сердитий погляд.
-Помиляєшся. Я вже давно
зауважив, що з тобою щось не так. Проте не наважувався запитати про це прямо.
Чому б тобі зараз не розповісти, що згнічує твоє серце?
-Та нема про що розповідати.
Це просто життя. І ніхто тут мені не зарадить,- з болем мовила Зоня.
-А ти не думай, що хтось має
зарадити. Розкажи і все. Я дуже хочу знати, що мучить тебе.
-Навіщо?
-Не знаю. Просто хочу і все.
Зоня якийсь час дивилася на
вулицю, де з шумом одне за одним проносилися авта, і мовчала. Потім мовила:
-Розумієш, це стосується
моєї роботи. Раніше я не брала до серця, бо все здавалося дуже далеким і тому
майже нереальним. Я маю на увазі свою привабливість як жінки. Чоловіки мене
обожнювали. Мені не треба було шукати клієнтів. Вони самі йшли до мене. В
голові моїй паморочилося від успіху, я купалася в грошах. Думку, що все якогось дня може змінитися, я проганяла
як набридливу муху. Адже коли добре, коли ми задоволені, то нам здається, що
так буде вічно.
-Еге ж,- кивнув я.- саме так
і думають усі.
І ось з якогось часу я
зауважила, що мої жіночі чари стали тратити на силі. То тут, то там клієнтів
перехоплювали инші повії, молодші за мене. Мене все частіше відсували на
узбіччя. Я довго не могла повірити, що причина – згасання моєї вроди, сподівалася, що ситуацію можна якимсь чином
виправити. Та ба, марні були сподівання.
-А коли ти це зрозуміла
повною мірою?- запитав я.
-Десь два тижні тому,- Зоня
якось насторожено глипнула на мене і вела далі:
-Памятаєш, я тобі
розповідала, що знайшла покровителя. Так от, я його вже майже втратила. В Києві
є така собі молоденька хвойдочка на кличку Голка. Гарненька. Природа її щедро обдарувала і
лицем, і фіґурою, і всім иншим. Втім, душею вона повне нікчемство, та ще й з
гнилизною. Я знаю її вже два роки. Саме ця Голка і відбила в мене його.
Уявляєш, він вибрав її. Ні досвід, ні вміння, ні екзотичні пестощі, які так
люблять чоловіки, нічого не заважили перед фальшивою «невинністю»
сімнадцятирічної дівки,- Зоня змахнула сльозу.
-І що ти збираєшся робити?
-Не знаю.
-Може, зміниш професію?
-Ну, що ти таке говориш? Я нічого не вмію, крім продавати своє
тіло.
-Тобі хочеш-не-хочеш, а
доведеться стишити свої потреби. Це неуникненне.
-Жити в злиднях? Ні, дякую.
Ліпше вмерти.
-Але чи не перебільшуєш ти всю
цю приту́гу?
-Та річ навіть не в моїй
вроді, яка тане, а в тому, що все моє життя – суцільна невдача. Я не знаю чому,
але маю відчуття, що марно прожила на світі всі свої тридцять сім років. Я так і не
зустріла чоловіка, який би по-справжньому мене кохав, дбав би про мене. Моя
дитина вмерла маленькою і я вже ніколи не стану мамою. Жодної иншої професії,
крім проституції, я так і не здобула, мало того, в мене не вистачило кебети за
десять років роботи зібрати хоч якусь поважну суму про чорний день – все
розтринькувала на пусте. І ось тепер, коли нужда дихнула мені в обличчя, я стою
бепорадна, без захисту, без підтримки, без перспектив на майбутнє. Ще три-пять
років і мої послуги нікому не будуть потрібні. І що тоді?- сумно мовила Зоня і,
повернувши голову до вулиці, стала проводжати байдужим поглядом кожне авто, яке
проносилося мимо.
-Виходить, у нас з тобою
однакова доля. Адже моє життя також суцільна невдача. Я розлучився з дружиною, змарнував
усі свої статки, даремно стратив роки на пошуки чогось, що я називаю Істиною,
мені вже не так далеко до сімдесятки, а я так ніякої Істини і не знайшов… Живу сам-самісінький, нема до кого й слова
промовити… Здоровя моє підупало, помру, навіть ніхто не знатиме коли…
Я ні на що не надіюся, нічого не чекаю, попереду у мене жодних перспектив, мої
дні проходять безцільно, і я не знаю, навіщо,- мовив я, споглядаючи Зонин профіль. І подумки додав: «Не
сумніваюся, ти ще довго подобатимешся
чоловікам».
Зоня не відповідала. Вона і
далі байдужими очима дивилася на авта, яких ставало щораз більше.
-Так, у мене і в тебе життя
не вдалося. Але все-таки ти в кращому становищі,- я постукав ложечкою
по горнятку, бо мені здалося, що Зоня не чує моїх слів.
-Чому в кращому?- запитала
вона, не повертаючи голови.
-Бо в тебе більше шансів, що
щось зміниться. Ти ще молода, а мені вже не довго лишилося.
-Не велика втіха,- Зоня
різко повернулася до мене.- А знаєш, ріжниця між нами зовсім в иншому.
-У чому?- запитав я,
відчуваючи, як рух її губ ніжно пестить мене всього.
-У тому…- вона на мить
задумалася.- І це мене неабияк дивує. У кожному разі я не бачу, щоб ти аж так
дуже страждав через свої невеселі обставини. Невже ти змирився з ними? Але хіба
з цим можна змиритися? Тому я деколи й думаю, що ти лицеміриш, показуєш себе не
тим, ким ти є. Можливо, навіть намагаєшся обманути сам себе.
-Хіба можна себе обманути?-
запитав я.- І чому ти гадаєш, що я
лицемірю.
-Бо людина не може бути
щаслива в обставинах, в яких ти живеш,- Зоня сердито зиркнула на мене.- І ти
ніколи не переконаєш мене в протилежному.
-Ти судиш по собі. Звідки
тобі знати, що́ зі мною?
-І по собі, і по инших
людях. Ти такий же, як я і всі инші, і все, що притаманне людині, притаманне і
тобі. Тож якщо певні обставини приносять
біль, то всі люди в цих обставинах почувають біль. Мене болить моє невдале
життя. Як тебе може не боліти твоє невдале життя?- Зоня вся аж розчервонілася.-
І не доказуй мені, що це не так?- крикнула вона з гнівом.
Я деякий час збентежено дивився на неї, не зважуючись
говорити. Від хвилювання моє серце шалено калатало. Врешті я тихо проказав,
зимуючи на кожному слові:
-Я також страждаю, як і ти. Але
твій біль нестерпніший, бо ти знаєш, що і як мало би бути. Мій же біль не такий
нестерпний, бо я не знаю, що і як мало би бути.
-Усе, годі, мені твої
мудрощі остогидли,- розлючено крикнула Зоня. Тоді встала і, кинувши на стіл
гроші за каву, рушила геть. На мене вона навіть не глянула.
Я спантеличено дивився, як
віддаляється її фіґура на хіднику. Невдовзі вона щезла, загубившись серед
пішохідців.
Після цього випадку я бачив
Зоню лише двічі. І щоразу дуже коротко. Ми заледве встигали перекинутися
кількома словами. Вона весь час кудись квапилася. І при тому покликалася то на клієнтів,
яких мала обслужити, то на племінниць, які загостювали в неї, то на напади головного болю, то ще на щось. До мене
більше не дзвонила. Завше телефонував я. Відчувалося, що вона не дуже рада мене
бачити і взагалі якась знервована.
Якось, коли я зателефонував,
вона раптом розридалася, повідомивши, що за нею стежать і хочуть убити.
-З чого ти взяла?- запитав я
перелякано.
-На Поштовій площі мене збив
чорний джип. Я впала на клюмбу з трояндами. Тепер лежу вдома зі струсом мозку і
вивихом ноги. Може, і внутрі щось пошкоджено.
-А ти певна, що це сталося
навмисне?
-Певна. Я тут багатьом не
догодила. А декому взагалі, як кістка в горлі. Ти ж бо знаєш, я хоч і шльондра,
але не полюбляла ні перед ким стелитися листом,- вона гістерично засміялася.
-І що вони хочуть від тебе?
-Що, що, наче ти сам не можеш здогадатися,-
розсердилася Зоня.- Мене просто обурює твоя свята простота.
-Гроші?- зробив я
припущення.
-І гроші теж. Але головне, вони шантажують і залякують мене, змушуючи
робити те, на що я ніколи не згоджуся.
-Що саме?
-А тобі це дуже треба знати?-
зикнула вона їдко.
-Добре, але ти здаєш собі
справу, що ті, які чигають на твоє життя, можуть поквитатися з тобою і вдома? Може, варто десь сховатися й
пересидіти напа́сть?
-Всі мої ближчі друзі й
приятелі залякані. Мені нема до кого піти,- сердито відказала Зоня.
-Тоді, може,- я затнувся і
ніяк не міг вимовити те, що хотів.
Запала мовчанка. Мій язик
ніби задубів.
-Агов! Де ти щез?- закричала
Зоня в телефон.- Маєш якісь ідеї?
-А чому би тобі не поїхати
до мене?- випалив я одним духом.
-Що, ти серйозно?-
перепитала вона.
-Цілком.
-А ти не боїшся?
-А що тут боятися? Ти ж
бачиш, що ситуація безвихідна.
-Дякую, Тихоне!- в телефоні
почулося придушене схлипування.
І ми домовилися, що Зоня
сьогодні спакує свої речі, а я завтра вранці приїду до неї на Поділ, поможу
занести все до таксівки і ми вдвох поїдемо до мене на Лівий берег.
Цілу ніч я дуже погано спав.
Мене мордували думки, чи правильно я зробив, запропонувавши Зоні пожити в мене.
«А що, як це погано скінчиться, як для неї, так і для мене? І хто вона така, що я маю їй помагати? А вона
помогла би мені у такій же скруті?»- запитувала одна частина моєї душі. «Ну що за гидотну легкодухість я виявляю? Пообіцяв
прихисток людині, а тепер шкодую! Невже я до такої міри негідник?»- міркувала друга частина моєї душі. Так я й промучився до
самого світанку і встав втомлений з гірким почуттям, що день буде безрадісний.
Перед тим, як вирушати, я
мав попередньо зателефонувати, взнати, може, щось треба додатково зробити чи
прихопити з собою. Втім, Зоня не брала мобільник. «Спить, мабуть, ще. Я тут
переживаю, а їй і невзамітку»,- зі злістю подумав я.
Приїхав я рівно о восьмій,
як і домовилися. Натис кнопку електродзвоника, але двері ніхто не відчиняв. «Що
за чудасія? Невже Зоня все переграла? Але ж тоді мала би мене попередити!» І тут я
уздрів, що клямка на дверях зламана і висить. Я штовхнув двері і вони
відчинилися. Увійшов до помешкання. Все було на своїх звичних місцях. І ніде
нікого. Ні на кухні, ні у великому покої, де стояли шафи і широченний стіл для
гостей. Зайшов до спальні. Ліжко було
розстелене, так, ніби Зоня щойно встала. На ньому валялися піжамні штанці, а на
бильці – смугастий шляфрок. Внизу на підлозі коло самої ніжки ліжка лежали
Зонині домашні мештики. Трохи далі під стіною був столик, на якому виднілася таця
з двома білими порцеляновими горнятками, кавничок і цукерничка.
«Зоня роздяглася й пішла до
лазнички,- блиснув у моїй голові здогад.- Зараз, либонь, лежить у теплій ванні
й хихоче.» Я підійшов до лазнички. Прислухався. Не чулося жодного звуку.
-Зоню, ти там?- гукнув я
голосно.
Ніхто не відповідав.
Я натис на клямку і обережно
відчинив двері.
-Зоню!- вирвалося в мене з
грудей. І я в жасі застиг.
Зоня зовсім гола сиділа на
керамічній долівці біля ванни, спершись спиною до стіни. Її голова була
похилена і лежала на краєчку ванни. Під лівою груддю якраз, де серце, стирчало
щось схоже на сталевий шво́рінь, який мав у поперечнику десь пять-шість
міліметрів. Величезна калюжа крови, яка розплилася на квадратиках плитки, вже загусла і здавалася
чорною. Зоня була мертва, і, вочевидь, ще звечора.
Коли я нарешті оговтався від
жаху, який опанував мене на добрі чверть години, то хотів було негайно
зателефонувати в поліцію, але так і не зателефонував. «Я вже цим не поможу небіжчиці.
Навіщо зайва метушня? Смерть сама і так досконало все розставить на свої місця»,-
вирішив я.
-Прощай,- шепнув я Зоні,
легенько попестивши пасемка волосся на її голові.- Хотів тобі допомогти, але
навіть на це не спромігся.
Вийшовши з помешкання, я
залишив вхідні двері розчиненими. Спустився ліфтом униз. Постояв трохи на вулиці,
прислухаючись до міського гамору. Хіднником снували перехожі, вулицею
проїжджали авта, буси, зрідка вантажівки. Все йшло звичним трибом. Нічого не
змінилося. Я звів голову і на тому боці вулиці побачив великий розлогий явір.
Його листя майже устіль взялося
жовтиною. «Ось нарешті і прийшла осінь!»- мовив я і спроквола побрів кудись бе́збач.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
62. Тхір
https://ua-human.blogspot.com/2020/10/16.html
