-Зупини тут, — сказала поетеса Ляура візникові, який у сонній задумі правив кіньми.
Коні стали, і Ляура вийшла з карети. Нічна, безлюдна вулиця, поросла з обох боків невисокими акаціями, була вся залита місячним сяйвом. Краса непорушної тиші, що панувала навкруги, вмить зачарувала вразливе серце поетеси, і вона, цілком віддавшись почуттю, остаточно забула всі прикрощі останніх кількох днів.
-Можеш їхати геть, — тихо мовила вона візникові з легким тремтінням у голосі.
Візник мовчки махнув бичем, коні рушили, і карета незабаром зникла за найближчим поворотом. Коли цокіт кінських копит цілком розтав у нічній тиші, Ляура легкими кроками підійшла до заиржавілих чавунних воріт двоповерхового будинку, в якому мешкав славнозвісний професор, філософ Даґетал, і натисла на кнопку електродзвоника. Над воротами загорілася лямпа, з дому вийшов довготелесий заспаний слуга в червоній сорочці, і за кілька хвилин вона вже розмовляла з професором, сидячи в просторій з шістьма стінами кімнаті серед безлічи книг, пючи чорну каву і зрідка поглядаючи на екран телевізора, де транслювався нічний інформаційний випуск про довготривалу війну Діямантової імперії з Північно-Земельним королівством, зокрема, про скрутне становище імперської армії на півострові Митрида́ті.
Професор Даґетал був чоловік років під пятдесят, мав сивину на скронях, бліде, опухле обличчя та вицвілі очі, в яких нічого не прозирало, крім страшної втоми. Він мав серед учених імперії чималий авторитет. Був єдиним серед філософів, хто одержав високе звання імперського мудреця. Саме через це його часто запрошували в Блакитний палац до імператора Балтазара Другого, коли треба було розвязати якусь надзвичайно складну державну проблему.
Колись у нього була дружина Лю́на, але вона вже більше як вісім років тому покинула його, зійшовшись з капралом двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії Фіраном, котрий уразив її серце тим, що серед багатьох инших відзнак мав на грудях ще й знамениту золоту медалю Брайбінарської битви. З того часу професор жив у своєму величезному будинку сам, маючи в розпорядженні лише кількох слуг.
Усе своє життя Даґетал наполегливо працював над пізнанням основних законів буття. Це була головна мета його життя. Він докладав надлюдських зусиль і терпіння, щоб досягти її, і після приблизно двадцяти років напруженої праці, сповненої невдач, відчаю, прикрих помилок та ріжноманітних непередбачуваних перешкод, його потужному розумові врешті вдалося виявити ці надтонкі, важковловимі закони і укласти їх у гігантську, дивовижно складну філософську систему, переповнену новими науковими визначеннями. Цю систему професор детально виклав у пятитомній праці під назвою «Пірамідальна структура вищої єдности». Нерозвязаними залишилися тільки деякі другорядні питання, над якими йому не хотілося працювати, бо вони, як він вважав, були малосуттєвими.
-Я дав людям найголовніше, створив основу, а вдосконаленням та шліфуванням усяких неістотних речей хай морочаться мої потомки, — самовдоволено говорив професор Даґетал иншим ученим імперії, коли бачився з ними в столичному університеті, з’являючись туди читати студентам показові лекції з філософії.
А коли останній том його праці вийшов з друку, він облишив усякі філософські роздуми, відмовився від викладання й усамітнився в своєму будинку, провадячи спокійне, розмірене життя. Старанно уникаючи будь-яких життєвих конфліктів, не підтримуючи дружніх звязків з колегами-філософами і взагалі стараючись якомога рідше виходити з дому, Даґетал щодня занурювався у своїй шестистінній кімнаті у блаженність всеєдиної пустоти, яку йому з такими труднощами вдалося відкрити.
Проте через кілька років професор з гіркотою усвідомив, що його радість від осягнення законів буття отруєна тим, що поряд немає його дружини Люни, а розуміння глибинних процесів розвитку всіх речей привело його лише до нестерпної нудьги, бо тепер ніщо в світі не викликало в нього ні здивування, ні зацікавлення. Життя його поступово перетворилося в пекло. Це вже було, власне, не життя, а сонне, ліниве погасання його душі й тіла. Цілими днями Даґетал майже нерухомо просиджував у своєму зеленому фотелі, розбитий паралічем бездіяльности, і тільки зрідка, коли раптом згадував свою дружину Люну, в його свідомості піднімалося щось схоже на пожвавлення. Взагалі, жінки — це, певно, було єдине, що ще хоч трохи хвилювало професора. І коли він, бувало, зрідка і покидав свій дім, то лише тоді, коли мав запрошення у такі місця, де з великою ймовірністю міг побачити вродливих осіб слабкої стати.
В останні роки свого мертвотного існування Даґетал марнів і сох просто на очах. Щодня йому робилося дедалі гірше. Уночі, мучений безсонням, він довго не міг заснути і нерідко до самого ранку просиджував біля телевізора, у якому передачі велися цілодобово.
Саме в одну з таких ночей, коли виснажений тілом і душею професор нерухомо сидів у фотелі і байдуже дивився на блакитний екран, до нього й прибула поетеса Ляура. Він знав її давно, бо колись часто бував в імператорському палаці, де вона жила, й ще тоді накинув на неї оком й неодноразово запрошував завітати до свого помешкання. Проте Ляура продовж років так ні разу й не скористалася із професорових запросин, хоча постійно обіцяла, що обовязково приїде до нього.
І ось, коли вона по стількох роках раптом з’явилася серед ночи, Даґеталове серце радісно стрепенулося і він без усяких розпитувань запросив її до своєї шестистінної кімнати, безперестанно розсипаючись у вишуканих компліментах. Її приїзд викликав у нього своєрідний шок, який умить вивів його з духового оціпеніння.
Тепер, сидячи біля телевізора з горнятком чорної кави, Даґетал з удавано уважним виразом обличчя слухав, як Ляура захоплено розповідає про невимовну красу вулиць, скверів, площ і будинків нічного Седіолана, про те, як фантастично виблискують місяць та звізди в темних водах Седи, яка таємниче-поважно несе свої тремтливі хвилі через усю столицю до Рожевої затоки, щоб потім з’єднатися з безмежним Гіяцинтовим океаном. Він слухав її дивні, оповиті химерними поетичними висловами фрази, впивався чаруючим блиском її чудових очей і думав про її знадливе, пругке тіло, про сповнену блаженства ніч, яку він проведе, обіймаючи це тіло на широкому шкіряному дивані біля полиць із зібранням творів Святого Андро́на.
-О, професоре, якщо б ви бачили набережну Седи! Це ріка мрії. Все зовсім инакше, ніж удень. Місячне світло перетворює навіть камяні плити у фантазію. Це справді якесь чудо, професоре! — говорила Ляура, слова якої лилися й лилися нестримним потоком.
Немає коментарів:
Дописати коментар