Була темна ніч, за вікном падав холодний осінній дощ, невеличке село, що тулилося на камянистому високогір’ї, міцно спало. Леґіонер Вузципіло́н, худий, мов скелет, обтягнений шкірою, недавно видужавши після останнього тяжкого поранення правої частини легенів, лежав глибоко зажурений та пригнічений у темній вогкій комірчині на поламаному деревяному ліжку й роздумував про свою лиху долю.
Скільки страждань він зазнав на всіх цих нескінченних війнах, які затято вів імператор Балтаза́р Другий проти своїх, здавалося, безсмертних ворогів, і яке ще горе, коли не загибель, чекає його в майбутньому! Від таких болісних роздумів невимовна скорбота охопила його серце, і він відчув, як, задихаючись непереборним відчаєм, тратить притомність.
Тяжкі марення з короткочасними перервами, під час яких його тіло страхітливо корчилось, тривали цілу ніч. Це були найжахливіші муки, які він будь-коли зазнавав.
Уранці, коли блиснув перший промінь світанку, гарячка відступила і притомність повернулася до нього. Вузципілон, страшенно виснажений, насилу встав з ліжка і, похитуючись на кволих ногах, вийшов надвір. Удихаючи в легені цілющого гірського повітря, він став тривожно шукати очима обрій і раптом заціпенів від захвату -- на тлі блакитного з білими хмарками неба він побачив скорчену над скелею сріблясто-зелену сосну.
Немає коментарів:
Дописати коментар