33. ПРО СЛОВА (Есеї)

        

З якогось часу я зауважив, що між словом і предметом, який воно означає, насмправді немає жодного звязку. Слова на противагу предметам наче не існують. Але люди чомусь словам надають величезного значення. Слова викликають емоції, можуть налякати і навпаки втішити, породити гнів і згоду, спонукати до дії і цілковито паралізувати волю. Величезну силу мають слова. Буває, що слова настільки для нас стають важливими, що заслоняють собою саме життя. І ми починаємо керуватися у своїх учинках, виходячи не з того, що є дійсно довкола нас, не з тих предметів, речей, явищ, які насправді  існують і які можна побачити, почути, помацати, а з химерних картин, які сплетені  в нашій свідомості зі слів. Таким чином ми наче втрачаємо звязок з дійсністю, і наші вчинки стають неадекватними, а зчаста жорстокими і руйнівними.

Колись давно, ще за часів моєї молодости, коли я був опанований шалом розкрити сокровенну загадку буття і ненаситно поглинав численні вчення, які говорили про Істину,  Сутність, Бога, мені до рук потрапив зачитаний машинописний зшиток з проповідями якогось новітнього індуського містика. Там був один абзац, присвячений словам, який неабияк вразив мене. Я виписав його і зберіг. І от уже протягом сорока років нема, нема та й перечитую сказане там. Перечитую і щоразу дивуюся, яка велика правда криється  в ньому.

Ось цей абзац:

"Бути вільним від слова і не надавати йому надто великого значення. Бачити, що слово - це не реальність і що річ, реальність ніколи не є словом. Не підпадати під владу натяків і підтекстів слова, та проте використовувати слова з обережністю та розумінням. Бути чутливим до слів і не бути ними придавленим чи обтяженим, прориватися крізь бар'єр слів і бачити факт, реальність. Уникати яду слів і відчувати їхню красу. Відкидати будь-яке ототожнення зі словами і досліджувати їх, бо слова пастка, така собі вовча яма. Вони символи, а не реальність. Завіса слів слугує криївкою для лінивого, легковажного і облудного розуму. Підпорядкування словам – це початок бездії, яка може здаватися дією, і розум, опанований символами, не може далеко просунутися. І кожне слово, і кожна думка формує розум, і без розуміння кожної думки розум стає невільником слів, і починається скорбота. Ні умовиводи, ні пояснення не годні покласти край скорботі».

 34. Близькі, майже однакові 
http://ua-human.blogspot.com/2017/03/23.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

22. У ЗАНЕДБАНОМУ КУТОЧКУ (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Це було моє улюблене місце... Лавка в занедбаному куточку парку, де рідко коли когось можна було надибати. Я приходив сюди, сам не знаю чому. Щось тягло мене до цієї місцини, особливо у хвилини безпричинної туги, яка часто ні сіло ні впало накочувалася на мене, і я ніде і ні в чому не міг знайти розради. Приходив, але ніколи не сідав, просто повільно брів мимо і дивився... довго, наче прикипав очима. 

          Не памятаю, що я тоді відчував. Може, якусь спорідненість, спільність долі? Але що мене, молодого хлопця, який тільки но скінчив середню школу і перед яким розгорталося ціле життя, могло єднати з цим мертвим нечутенним предметом -- лавкою в парку? Не знаю. Але все це так цупко чомусь тримається у моїй памяті. І щоразу, коли я згадую місто своєї молодости, місто С., якого давно нема (бо те, що є, це зовсім якесь инше чуже місто), то невідхильно спливає в уяві ця лавка. 

          Утім, зараз, коли минуло десятки років, я чомусь не маю анінайменшого бажання навідатися ні до цього міста, ні до цієї лавки в занедбаному парку. Але чому, чому?

23. Дружина консула 
http://ua-human.blogspot.com/2017/02/20.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

32. ЦЯ ДИВОВИЖНА БЕЗПРИЧИННА РАДІСТЬ (Есеї)

         

Так, иноді воно буває, але здебільша як спалах, залишаючи в серці неясний щем по чомусь такому великому, такому, що йому немає ймення, невловному і водночас такому трепетному, живому, незаперечному у своїй реальності. Воно не є породження наших думок і почуттів, воно взагалі не має стосунку до нашої памяти, до всього того нагромадженого вороху знань, вражень й образів минулого, з яким має справу наш невгамовний розум. Воно взагалі існує поза нами, як щось абсолютно самостійне, незалежне від нас, таке, на що ми не маємо жодного впливу. Але воно є. Це не міраж, не фантазія, не гра уяви. А сама найреальніша реальність, виразна, рельєфна, її незмога проіґнорувати, відмахнутися.  Воно, як одвічне питання з глибин віків, на яке нема відповіди. Здається, на нього можна дивитися, але його неможливо побачити, про нього можна говорити, але неможливо висловити. Воно невидиме, без обрисів, не піддається описові, його наче не існує, але нема нічого живішого матеріяльнішого ближчого до нас за нього. Ба більше, воно всюди, і нікуди не ховається, і завжди є тут, зараз, цієї мити,  і його не можна уникнути, від нього неможливо втекти, бо воно з нами постійно, хай де ми є. Воно якимсь таємничим чином існує і не існує водночас.

Тож чому ми, що стаємо старші, що робимося мудріші, наповненіші більшим життєвим досвідом, знаннями, то рідше зустрічаємо його на своїм шляху, чому воно щораз рідше заглядає до нашого серця, чому воно з плином часу стає для нас лише рідкісними змигами, які тільки й можуть, що на хвильку, дві  збудити в нас якийсь забутий ностальгійний порух про щось таке чудове і разом з тим… безповоротньо втрачене? 

Цього ранку… Ох, який це був пречудни́й ранок! Небо вкривала густа біла поволока – туман, чистий, прозористий… І сонце тьмявою розпеченою кулею світило  вгорі. Воно не сліпило очі, але було таким яскравим! Сніг сяяв, искрився, це був не звичайний сніг, а якийсь особливий! Я вийшов з хати і весь затремтів від студеного морозного повітря. Мені здалося, наче я випив якогось чародійного трунку, бо всього мене охопило таке дивовижне піднесення, опанувала така нестримна безпричинна радість, що я засміявся і навіть підстрибнув.  Ще б пак! Адже все довкола співало й витанцьовувало: і сніг під ногами, і дві старезні акації, кущі самшиту, і димар на даху, і вкриті памороззю вікна, і дровітня, і геть почорнілі деревяні штахети паркана, і навіть важка металева фіртка. Все веселилося, тріюмфувало й наче вітало мене, запрошуючи кудись у чудесне невідоме…

І я пішов. Ні, радше ноги самі понесли мене за ворота, на засніжену безлюдну вулицю, яка також вся яскріла і, здавалося, криком кричала, вітаючи мене, простягаючись переді мною доброзичливою білою смугою, якій нема ні кінця ні краю. І я йшов пружними сягнистими кроками все далі й далі, весь тремтячи від радісного збудження й не тямлячи, куди й навіщо йду. Минав покинуті хати, городи, занедбані й зарослі вишняком сади, щось говорив до них, кивав головою, відповідав на їхні вітання, і всюди було біло, біло від снігу, який не переставав співати. А коли я вийшов за село і опинився серед безкрайого  лугу, теж вкритого снігом, то зупинився і довго стояв, задихаючись від хвилювання – я бував тут так часто, але  зараз, мені здавалося, наче я тут уперше. І нічим не вмотивована радість, яка опанувала мене ще там, на подвірї, не відпускала мене, навпаки, вона струмувала й двигтіла тут ще з більшою силою. І вона була у всьому, пронизувала все: і засипаний снігом луг, і вкриту инеєм розлогу морву вдалині, і мої сліди  на снігу, і вранішнє зимове сонце, що пробивалося крізь туман, і я, здавалося,  сам був цією радістю.

Потім, коли я вернувся додому, коли побачив, що сніг просто білий, і акації просто стоять омертвілі і незрушні, що кущі самшиту просто мають малесенькі зелені листочки, і що димар, вікна, дровітня, штахети паркана, металева фіртка – це просто димар, вікна, дровітня, штахети паркана і металева фіртка, і що нічого ні не сяє, ні не співає, ні не витанцьовує, то мене огорнула невимовна печаль. Адже все залишилося таким, як і було, але те головне – та напоєність радістю, та пронизаність життям, завдяки чому все оживало, відійшло, щезло безслідно.

І я замислився. І запитував себе:  хіба життя може покинути життя? Воно ж є, не може не бути, бо його сутність бути. Як те, що є, що перебуває у вічному тепер, може перестати бути? Як живе може стати мертвим? Адже живе є живе завжди. Мертве не може бути живим. То куди ж  ховається ця жива  безпричинна радість? Чого вона закривається від мене? І чому ця жива безпричинна радість приходить, коли сама хоче і так само відходить, коли сама хоче? Адже це означає, що її неможливо ні знайти, ні здобути, ні виблагати,  а, отже, що до неї нема шляхів!

33. Про слова 
http://ua-human.blogspot.com/2017/01/19_25.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

31. БІЛИНА, НЕЗРІВНЯННО ГАРНІША ЗА СНІГ (Есеї)

          Снігу, який так рясно випав у грудні і, здавалося, лежатиме вже аж до кінця зими, не лишилося й знаку́. Ніде навіть білої латочки. Всюди, куди не стріль оком, гола чорна рілля. Ось таким виявився цей перший день січня – без морозу, з похмурим небом, яке прозористою сивою габо́ю нависало з гори і мовчало, просто мовчало, заглиблене у свою таїну, закриту для мене, закриту для всіх, але про яку тільки я знаю, що вона є. 

          Йдучи сюди, я не сподівався ні на що, просто йшов без ціли, бо… я не знаю чому, бо щось штовхало мене, поривало кудись… Куди? Навіщо? Хіба тямлю? А врешті, що мені було сидіти в хаті, коли давно розвиднілося і новий день заглядав у вікна, наче облесливо нашіптував про якісь незнані чуда десь там далеко за садом, за воротами, за опустілим безлюдним селом, там на безкраїх луках, лугах, зораних під озимину полях, десь там, де починалися нескінченні соснові ліси, де можна сполохати зайця, уздріти на галяві сторожку козулю, побачити лиса, зайнятого полюванням на мишу-землерийку, а то й почути кабана, який розгрібає мох під поваленим деревом, а ще намилуватися усякими білками з предовгими розвіяними, наче вітрила, хвостами, не кажучи вже про птахів, маленьких, скажімо, щигликів, шишкарів чи пищух і великих, таких як усамітнені горді круки чи сови, які незворушно сидять у верховіттях, не удостоюючи нікого своєю увагою, або хижі канюки, звані ще зимняками, які ширяють високо в небі, вистежуючи здобич.

          Отож я прийшов сюди, на межу між лісом і полем і зупинився біля цієї склюбаченої сосни, і застиг невзмозі зрушити з місця – ліс, усі дерева, гілки, сухі неопалі подекуди листочки, зелена глиця і навіть зчорніле бадилиння перцевої мяти долі, усе було біле-біле від паморози, аж сліпило очі. Снігу не було, а ця всепоглинуща білина́, яка густо оповивала кожну цятку, дрібку, вилюжку, кожен тонесенький шпичачок, стовбурець, прутик, завиток над землею, заполонювала собою все, домінувала над усім, владарювала, була головною і тут, і в моїй свідомості. Я бачив лише її, тріюмфуючу, неосяжну, всепроникну. І ця білина була потужніша, густіша, глибша і незрівнянно гарніша, зличніша за сніг, той, який щез, розтанув і за яким так побивалося, так тужило і плакало моє серце. 

          Здається, таки справді, коли поринаєш у «тепер», то щезають усі печалі, усі втрати і гіркоти, усе що було і що буде.

32. Ця дивовижна безпричинна радість 
http://ua-human.blogspot.com/2017/01/18.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...