“Вулиця Тюльпанів, вулиця Тюльпанів… а чому саме тюльпанів, а не, скажімо, ірисів чи там якихось задрипаних фіялок?—запитував себе Абеляр, висідаючи з карети.—Можна подумати, що тут усе всіяно квітами”.
І справді, вулиця була цілком звичайнісінька, вміру спокійна, вимощена нешліфованим каменем-пісковиком й обсаджена з обох боків миршавими кущиками, які навесні цвіли невиразними жовтавими китицями. Зараз цвіт їхній якраз почав осипа́тися і рясно встеляв пішоходи, справляючи враження чогось недовершеного й безнадійно змарнованого. Дивно, але від самої площі Неба і майже до рогу Стріляної вулиця Тюльпанів була забудована шпичастими, схожими на замки віллами, перед фасадами яких не було квітників. Там росло все, навіть екзотичні рожевий і блакитний мохи, дивачкуваті кущі й дерева з вивернутим донизу гіллям і дрібнесеньким схожим на модринову глицю листям, але жодної квітки. Проте ця невідповідність між назвою вулиці і її справжнім виглядом нікого, крім Абеляра, не дивувала. Та й він згадував про це лише час від часу, коли повертався з Блакитного палацу додому, опанований безпричинною меланхолією, доволі прикрим почуттям, яке насувалося на нього щоразу, коли він залишався сам із собою, особливо після завершення якоїсь справи, і то байдуже, успішна вона була для нього чи ні. Це була навіть не меланхолія, а якась непояснима тривога чи радше страх. Але страх чого? Цього Абеляр пояснити не міг.
Він штовхнув ковані двері, і вони важко зі скрипом відчинилися. Якусь секунду-дві Абеляр застиг на місці, наче чогось вагався. Тоді переступив поріг і опинився на просторому подвірї свого величезного триповерхового будинку, обличкованого золотистою плиткою і прикрашеного численними фіґурками борсуків, хомяків, кротів, мишей, їжаків, земляних зайців, бобрів, бабаків, білок, куниць, ласок і горностаїв, які в ріжноманітних позах тіснилися на кожному ґзимсі чи виступі фронтону, а також на пілястрах і капітелях, надаючи всій, доволі бездушній будівлі з двома примітивними конічними вежами дещо веселішого вигляду і які (за задумом архітектора) мали символізувати загальнознану чесноту господарів дому – працьовитість. Будинок було збудувано (принаймні його фасадна частина і вежі) близько трьохсот років тому ще далеким Абеляровим предком Саґі́тою, і з того часу він слугував головним пристановиськом роду Саґіта́тів. Тут народився і прожив усі свої сорок вісім років і сам Абеляр, ніколи надовго не виїжджаючи із Седіолана. Родовий будинок на вулиці Тюльпанів і апартаменти міністерства економіки у Блакитному палаці були тими місцями, де він проводив чи не весь свій час. “Робота, робота, робота, і нічого більше, крім роботи” – це гасло лежало в основі всього його життя. А все тому, що Абеляр просто не міг без роботи. Він працював, як проклятий. Аналізи незліченних цифр, графічних побудов, схем, які відображали найскладніші економічні процеси в Діямантовій імперії, перемовини з промисловцями з найвіддаленіших провінцій, термінові наради щодо зміни бюджетної політики, вислуховування екстрених реляцій про піднесення чи падіння виробництва в тій чи иншій галузі настільки заполонювали його всього, що він иноді забував пообідати, викурити свою улюблену сиґару з вардхаманським тютюном чи просто глянути на небо, щоб перевести дух, а то й навіть про обіцянку піти з дружиною ввечері на поетичний конкурс, час від часу організовуваний придворною поетесою Ляурою, чи прогулятися з нею на катері по Рожевій затоці, і рідко коли покидав міністерство раніше, ніж починалися сутінки, а зчаста засиджувався там і до пізньої ночи. Але й приїхавши додому, він не припиняв працювати над паперами і бувало так і засинав над ними, поклавши голову на масивний каламар з білого мармуру, після чого в нього на чолі залишався червонястий круглий відбиток, який не сходив кілька днів, служачи мовчазним докором усім не надто ретельним щодо своїх обовязків службовцям. А втім, такий культ праці мав і явно неґативні наслідки для Абеляра. Насамперед тому, що у періоди вимушеного безділля (наприклад, під час хвороби чи свят) Абеляр себе страшенно погано почував. Не мати діла було для нього найжахливішою карою. В такі хвилини йому здавалося, що його наче щось розриває зсередини. Але ці хвилини час від часу ставалися. І з цим нічого не можна було вдіяти.
Абеляр повернув голову до воротаря. Той сидів на складаному стільці і, прихилившись плечем до стіни, хропів. Час від часу його велика сива борода злегка посіпувалася, коли він раптово стискав щелепи.
-Навіщо я тільки тебе тримаю, дармоїде?-- розсердився Абеляр.
Але відповіди він так і не дочекався. Воротар продовжував любісінько спати. Абеляр зідхнув і рушив до будинку, де вже його чекав на сходах слуга.
-Ти сьогодні щось дуже рано повернувся.
Дружина Кляри́са зустріла його у вестибюлі. Вона сиділа на отома́нці, притисши до грудей томик поезій Шавсіка́ї, своєї улюбленої поетеси, яка разом з Мітіле́ном, Мереагафо́сом, Ю́сієм, Марція́лою, Ло́сою та Драмари́ном вважалася клясиком любовної лірики.
Кляриса просто обожнювала поезію. Вона читала днями й ночами, листувалася в пошуках нових поетичних відкриттів з найвідомішими в світі книгозбірнями й приватними колекціонерами і зібрала чималу бібліотеку, де були представлені всі більш-менш значні поети Діямантової імперії від найдавніших часів і до сьогодення, а також переклади найвидатніших поетів Королівства Північної Землі. Проте її любов до віршованого слова мала і явно химерні вияви. Наприклад, вона завжди носила зі собою якусь збірку віршів, тримала їх при собі навіть у лазничці, коли купалася чи у маґазині, коли вибирала собі нові рукавички, не кажучи вже про каси́но, театр чи прогулянки в саду. Та найбільше шокувало всіх те, що Кляриса могла ні сіло ні впало на чиєсь просте питання “Котра година?” або “Чи йде на дворі дощ?” відповідати віршованими куплетами того чи иншого загальнознаного поета. При цьому вона анітрохи не ніяковіла і взагалі ніяк не реаґувала, коли хтось виявляв образу чи обурення.
Абеляр не зразу побачив дружину. Він віддав плаща й капелюха слузі і хотів був підійматися сходами до свого кабінету, коли почув голос Кляриси. Її постать була затінена мосяжевим погруддям імператора Мельхіседека Ситого, а на столику хоч і стояв свічник, проте в ньому не горіло жодної свічки. Кляриса не читала, а просто сиділа. Вона була коротко підстрижена, в догій смарагдовій сукні, яка тісно облягала її худе тіло.
-Так, я закінчив усі справи… Змушений був закінчити. Ти ж бо знаєш, імператор виїхав до Літнього палацу і нікого до себе не підпускає. А без його санкції… я нічого не можу вирішити.
-Це все через невтішні події на фронті?— Кляриса звелася на ноги. Її глибокі темні очі на мить оживилися.
-Королівські війська захопили всі наші північно-східні провінції і вже перейшли ріку Брайбу. Бої зараз точаться в Тене́брі. Але найгірше, що на Трансальгарських болотах загинув весь двадцять сьомий леґіон Шостої імперської армії, фаворитний леґіон Балтазара Другого.
-А я гадала, що його величність так перепудився від того поранення сліпою кулею при переправі через Брайбу, про що ще й досі пишуть газети.
-Дурниці,-- скривився Абеляр.—Про цю сміховинну подряпину імператор відразу забув, як тільки-но вернувся до столиці. Загибель двадцять сьомого леґіону – ось що так глибоко вразило його серце.
-Ти зараз знову засядеш за свої папери?— Кляриса мяко опустилася на отоманку. Вона вже не дивилася на чоловіка, а кудись у вікно, де все більше і більше западали сутінки.
-Не знаю. Але я буду в кабінеті…
-Я розпоряджуся, щоб принесли вечерю.
-Червоного вина і смаженої картоплі з баклажанами.
Коли Абеляр зайшов до кабінету, то раптом відчув, що задихається. Він, не засвічуючи світла, кинувся до вікна, розчинив його навстіж і впав догоричерева на широкий фотель, обшитий розкішним чорним оксамитом. Руки його тремтіли, і він не знав, де їх подіти. Серце судорожно билося. Тривога поступово огортала його, і він уже майже не опирався їй.
-Боже, що́ зі мною, що́ зі мною!—хрипів Абеляр, конвульсійно роздираючи нігтями груди. Численні перлямутрові ґудзички, на які защіпалася його рожева батистова сорочка, з тріском посипалися на підлогу. Абеляр відчув, що неухильно тратить опору і падає у прірву.
Надворі вже зовсім споночіло, коли Абеляр прийшов до тями. З розчиненого вікна повівало холодом. Угорі з-за ґзи́мса сяяв бездушним світлом місяць. Абеляр глипнув на годинник. Стрілки показували рівно десяту. „Невже я пролежав без памяти аж дві години?!” Він звівся на ноги. На столику поряд із кошторисом будівництва стокілометрового тунелю в Меґере́ї стояв таріль із захололою вечерею і жбан з вином. Він зробив кілька пожадливих ковтків. Тоді взяв зі столика білу серветку, щоб витерти вуста, і побачив під нею перевернутий на бік срібний келих, якого йому колись подарувала Кляриса на іменини. На ньому мав бути ви́ритуваний напис. Але Абеляр уже не памятав, що саме там було написано. Він узяв келиха, покрутив його в руці і поклав на місце. „Пити можна і зі жбана.”
У спальні горів лише стираксовий світильник над узголівям Клярисиного ліжка. Сама Кляриса стояла побіч вазона з мірандовим деревцем, хирлявою рослиною з лянцетуватим листям і ламкими гілочками, одягнена в білу нічну сорочку з вигадливим мереживом на грудях і рукавах. На тлі білої стіни її зовсім не було видно. „Мара!”— подумки мовив Абеляр. Його дратувала Клярисина манера чаїтися по темних закутках. Иноді його це навіть лякало, але він жодного разу не відважився дорікнути їй за це. Щодо инших химер, якими Кляриса була щедро наділена, як от блукання вулицями Седіолана під час місяця-повні або незрозумілі обітниці мовчання, то Абеляр ними не переймався, вважаючи все це природніми виявами її чутливої натури.
-Ти щось дуже блідий,-- Кляриса ворухнулася. Її тінь, яка зливалася з густим плетивом листя міра́нди, затремтіла.
Абеляр глипнув на світильник. Усі пять ґнотів, виставлених у формі півмісяця, горіли рівно.
-Просто втомився.
Він сів на ліжко, скидаючи пантофлі. Поли його халата розійшлися, відкривши грубі з набухлими покрученими жилами ноги.
-Дивно, і роботи було не так-то й багато. Знаєш,-- Абеляр повернув лице до дружини,-- в кабінеті зі мною щось сталося.
Кляриса підійшла до ліжка. Вона була босоніж. У руці тримала книжку, з якої визирав засушений мірандовий листок.
-Ахім Амоський. Найбільший сучасний поет Королівства Північної Землі.
Кляриса поклала книжку на подушку. Тоді сіла поруч з чоловіком.
-Я нічого не тямлю в поезії, ти ж бо знаєш,-- мовив Абеляр.
-Що з тобою сталося в кабінеті? – Кляриса розщіпила сорочку і стала бавитися червоними пиптиками своїх невеличких персів. Пиптики то набухали, то мякли, що викликало на Клярисиному лиці дивну суміш задоволення з болем.
-Я, здається, знепритомнів... Але не надовго, буквально на кілька хвилин,-- Абеляр поклав долоню дружині на коліно. Йому здалося, що тіло її дрижить.
-Не треба,-- Кляриса зняла Абелярову руку з коліна.— Завтра викличемо лікаря, щоб оглянув тебе.
-Ти думаєш, що зі мною щось серйозне? – Абеляр ліг на спину.
-Гадаю, що ні,-- Кляриса переповзла на своє ліжко і накрилася ковдрою.—Добраніч,-- мовила вона.
-Добраніч,-- відповів Абеляр і заплющив очі. Але заснути ніяк не міг. Лежав на спині, перевертався з боку на бік, слухав шелест дощу, далекий гавкіт собак, гуркіт екіпажів, які иноді проїжджали нічною вулицею. І все запитував себе: „Що́ зі мною, що́ зі мною відбувається, що́ гризе моє серце?”
Уранці він прокинувся, почуваючи себе невиспаним і розбитим. За вікном уже вставало сонце. Дружини в ліжку не було. На подушці лежала її зібгана нічна сорочка. „Куди це вона так рано?”,-- здивувався Абеляр. Тоді викликав слугу і наказав принести сніданок. „І ще одне. Я сьогодні виїду трохи пізніше. Карету підготуй на десяту тридцять. А де господиня? Кудись поїхала?”—запитав він.
-Ні, пане, вона не виходила з дому,—відповів слуга.
Клярису Абеляр знайшов у лазничці. Вона стояла гола і дивилася у дзеркало. Поруч на шкляному столику серед помади, пудреничок, кремів та парфумів лежала розгорнута книжка віршів Ахіма Амоського.
-Я думав, що ти кудись поїхала.
-Я читала,-- мовила Кляриса, не повертаючи голови.
Абеляр дивився на худі сідниці дружини. Потім підійшов ближче і обняв її, цілуючи в шию.
-Я не хочу,-- Кляриса випручалася з Абелярових обіймів.—Чому ти ніколи не зважаєш на мої бажання?
-Хіба я винен, що мої й твої бажання так рідко збігаються.—мовив Абеляр здавленим голосом.—Ти будеш купатися? Вода у ванні, здається, захолола.
-Ти мене трактуєш як повію,-- Кляриса залізла у ванну.
Трохи води вихлюпнулося на підлогу, коли вона занурилася з головою.
-А я з роду Сімплеґа́дів. І в мене є особливі потреби,- Кляриса сиділа і намилювала голову.—Не забувай цього, будь ласка.
-Так, звичайно, люба, вибач за мою нестриманість,-- відказав Абеляр.
Він доволі мужньо зносив будь-які вибрики дружини, в тому числі й ті огидні витівки, за які йому доводилося не лише червоніти, а й відкуплятися не одним десятком діямантових імперіялів, але витерпіти „нестандартний” стиль інтимних стосунків, який вона йому навязувала, було понад його сили. В ньому все бунтувалося. Він задихався від неузадоволених бажань і образи, але Кляриса залишалася глухою. І проблема полягала не тільки в тому, що вона віддавалася любощам лише тоді, коли хотіла цього сама, а ще й, може, більшою мірою у тім, яким чином вона задовольняла свою хіть.
Скільки Абеляр памятав, у Кляриси прокидалося бажання вночі, і здебільшого в ті дні, коли він повертався з міністерства вкрай утомленим і прагнув лише одного – виспатися. Прихильність до сутінків, темряви, взагалі до приглушених тонів було притаманне Клярисі змолоду. Це взагалі були необхідні умови для вияву її активности в будь-якій сфері. І цьому Абеляр не дивувався. Дивним було инше. Чому її еротичні порухи були такими невчасними, себто виникали тоді, коли кохатися йому хотілося якнайменше. І він часто з жалем думав: „Як би було добре, коли б нам кортіло це робити в один і той же час!”.
Особливо запамяталася Абелярові одна ніч. Це було десь понад два тижні тому, коли в Блакитний палац прийшло повідомлення про загибель двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії. Тоді Абеляр вернувся додому дуже пізно. Він навіть не захотів вечеряти. Випив келишок вина і пішов спати. Кляриси ще не було. На її ліжку лежав напахчений рожевий аркуш, на якому було написано синьою помадою: „Буду пізно, спи, любий.” Абеляр прочитав це і зразу заснув. Прокинувся від того, що щось ніби обпікало йому пальці. Кляриса лежала поруч і його рукою інтенсивно пестила своє міжніжжя. Рухи були настільки шпаркими й сягнистими, що ціле її тіло вібрувало, а разом з ним дрижало і ліжко, і туалетний столик і навіть масивний срібний канделябр, який звисав зі стелі.
Абеляр не ворушився і мовчки стежив за дружиною. Її очі були приплющені, з вуст вилітало приглушене скимління, а вона все не переставала пестити набряклий розпашілий пупянок між ногами. Лише иноді його пальці зісковзували вглиб піхви і Абеляра аж обпікало, такою вона була гаряча. І якщо би не волога, яка спливала потоками, утворивши на простиралі чималу липку калюжу, то можна було бути певним, що Клярисине міжніжжя зараз спалахне вогнем.
-Боже, що ти робиш?— пробелькотів Абеляр.
-Закрий рота,- просичала Кляриса, не відпускаючи чоловікової руки.
-Може, прутнем?
-Я сама знаю, що мені треба.
-Але ж…-- Абеляр не зміг договорити, бо Кляриса затулила йому рота долонею.
-Ну, помовч же, матері твоїй ковінька!-- вереснула вона.—Коли ж ти навчишся поводитися, як належить!
Кляриса врешті відпустила його руку.
-Ти все зіпсував. А мені було так добре.
Вона підняла ноги, зігнувши їх в колінах, і заплющила очі. Абеляр бачив, як кілька сльозин скотилися по її обличчю.
-Може тобі щось зробити?— запитав він.
Кляриса мовчала. Її невеличкі груди то підіймалися, то опускалися. Абелярові хотілося торкнутися дружини, пригорнути її до себе, але щось наче паралізувало його. І він лежав поруч, боячись поворухнутися. Так минуло з півгодини.
-Ти можеш мене попестити язиком,-- ватяним голосом, ніби роблячи велику ласку, мовила Кляриса.
Ці слова Абеляр почув, уже засинаючи. Він навіть не був певен, чи справді дружина щось сказала. І якби вона не штурхонула його ліктем під бік, то він так би й поринув у сон.
-Добре, мила,- прожебонів Абеляр, протираючи очі і все ще не розуміючи, відбувається все це насправді чи йому лише мариться.
Солодкавий запах Клярисиної піхви його анітрохи не збуджував. Йому страшенно хотілося спати. Але це було неможливо. Дружина міцно тримала його за вуха і щоразу, коли він ослаблював порухи язиком, сіпала його голову, наче коня за вуздечку. Иноді йому аж темніло в очах, але він все лизав і лизав ненаситний Клярисин пупянок. Вона зідхала, ледь чутно попискувала, то раптом свистіла голосом вивільги „фю-тіу-ліу”, і навіть, здається, деклямувала уривки якихось віршів, але вух його все ніяк не відпускала.
Закінчилося все це аж надранок, коли в кімнаті почало розвиднятися. Абеляр уже цілковито знесилів і відчував, що ще трохи і втратить притомність, коли раптом тіло Кляриси напружилося, задриґалося і вона, з придушеним стогоном відштовхнувши Абеляра від себе, зіскочила з ліжка й шугнула до лазнички. Абеляр упав на бік непритомний і вже не бачив, ні де поділася дружина, ні що в нього з-за вух, з ран, роздертих гострими Клярисиними нігтями, рясно цебенить кров. Цього дня він не поїхав до міністерства і до наступного ранку не вставав з ліжка, почуваючи себе цілковито хворим. Служниця, яка прийшла міняти постіль, мало не зімліла, побачивши закривавлені простирала.
-Що тут було, пане”,-- запитала вона перелякано.
-Не твоя річ,-- зи́кнув на неї Абеляр.—Принеси мені сиґару. І щоб до вечора в спальню ніхто не заходив. Ніхто.
-Слухаюся, пане,-- промимрила служниця і вибігла геть.
А Кляриса тільки-но вийшла з лазнички, зразу ж стала похапцем одягатися і за пів години вже була на двірці, звідки поїздом поїхала до Жосіла́на, невеликого міста на узбережжі Гіяцинтового океану, де мало відбутися ґрандіозне змагання співочих птахів. Вона так квапилася, що забула нафарбувати губи, підвести чорним олівцем брови, напудритися і навіть не взяла зі собою жодної книжки з віршами. На чоловіка, який лежав на ліжку без памяти, вона так і не глянула, а лише гукнула йому в дверях, не повертаючи голови: „До побачення, сплюху!”
Повернулася Кляриса аж через два дні. Про цю ніч вона більше не прохопилася жодним словом. Так, ніби нічого особливого не сталося. Абеляр теж мовчав. А втім, він ніколи не виявляв Клярисі свого невдоволення, хай що вона виробляла. Таїв усі свої образи в своєму серці. Надто, коли це торкалося інтимних стосунків. Він не вірив, що Кляриса може змінитися. „Вона така, якою є її природа. Хіба можна вимагати, щоб мята стала туберозою? Ні, мої дорікання лише викличуть зайві чвари.”
64. Сердешний Абеляр ч.2
Немає коментарів:
Дописати коментар