Є люди, і їх чимало, які здатні сприймати лише щось велике, заса́дисте, сліпучо-яскраве, контрастне. Вони абсолютно нечутливі до чогось мініятюрного, тьмяного, зі
стриманими барвами. Такі люди подібні на сліпців. Адже їхні очі спроможні бачити лише щось дуже потужне, скажімо, світло прожектора або золотий зливок, а от світло ліхтарика чи крупинку золота вони вже угледіти не годні. Тим часом природа світла як прожектора, так і ліхтарика тотожна, так само як і золотий зливок, і золота крупинка є одним і тим же золотом.
Як часто ми проходимо мимо ліхтариків і золотих крупинок! Спраглі за світлом і золотом долаємо тисячі кілометрів, витрачаємо величезні зусилля, иноді намарно, аби наситити душу живлющим єством! Шукаємо за тридевять земель, а воно в нас під ногами – живе і трепетне, як вода, тече, тихенько жебонить поміж камінців та трав. Треба лише зупинитися, придивитися уважніше і побачити.
Сказане повною мірою стосується і літератури. В тому числі й української. Як багато в ній і правдивого світла, і щирого золота! Хай це і не прожектори, і не золоті зливки, а ліхтарики і золоті крупинки, але які ліхтарики!!! які крупинки!!! Вони живі, свіжі, ориґінальні, не подібні ні на що, зі своїм паморочливим ароматом, зі своєю досконалістю форми, здатні глибоко проникати в серце, тривожити й хвилювати душу найпримхливішого й найвибагливішого поцінувача. І для цього потрібно так мало, така цьо́пка – бути неупередженим, мати живу, очищену від будь-яких мертвих інтерпретацій свідомість, бо ж тільки живе може відчувати живе, справжнє сприймати справжнє.
Ось виразний приклад щодо Чарнецького.
Степан Чарнецький (1881-1944). Поет літературного угруповання «Молода муза». Родом з Тернопільщини. Жив і творив у Львові. Не обкоськаний славою. Майже забутий. Опублікував лише кілька невеличких збірок. Тим часом його поезія чарує і стриманим, дещо печальним стилем, і виразністю образів, і кольоритом вже призабутої лексики і, найголовніше, глибоким проникненням у дійсність.
Я читав раніше вірші Чарнецького в якійсь чи то антології, чи то в давніх львівських часописах, не памятаю. Але, певно, свідомість моя була тоді усті́ль затуманена. І аж тепер, коли минули десятки літ, моє серце неждано-негадано відкрилося й затрепетало, торкнувшись цих дивовижних, пульсуючих живими людськими емоціями рядків.
На виставці
Із полотна глядиш на мене
Таким безмірно сумним зором,
А в ньому тиха мелянхолія
Змішалась з вдаваним доко́ром…
У кутиках у́сток вишневих
Таїться скромно відтінь злоби,
І є щось в то́бі із Мадонни
Й з оперетко́вої Ніоби…
О пані! Тут тебе у рамі
Так дешевенько мож купити,
А я не знав ціни й готов був
Життям за тебе заплатити…
Драма
І в мене є спомин маленької лялі,
Не тямлю хто нею мене вщасливи́в;
Як льон, мала коси, уста – як коралі,
І то була перша, що я полюбив.
Грудьми її була сніжна́ порцеляна,
Я вбрав її чаром дитячих гадо́к.
А придане мала та перша кохана:
Повнісіньку скриньку чистеньких шмато́к.
Було, прийде хлопчик з сусідньої хати,
Що па́яца дуже вродливого мав,
Бувало, як станем весілля справляти,
Від радости й щастя аж дім весь лунав…
Та склалося лихо. Хтось вкрав мою лялю,--
Казали, що, певно, недобрий сусід,--
А я плакав гірко, що лялька без жалю
Втекла із пая́цом від мене у світ…
2015, 22 березня
11. Микола Холодний. Поет, якого ніхто не любив
http://ua-human.blogspot.com/2015/06/blog-post_68.html
11. Микола Холодний. Поет, якого ніхто не любив
http://ua-human.blogspot.com/2015/06/blog-post_68.html
Немає коментарів:
Дописати коментар