Як старанно не пудрилася поетеса Ляура, як не квацяла щоки всякими вигадливими, вивареними на етерних оліях чистотіла та сугайника румянами, усті́ль приховати блідину свого лиця так і не здолала. Минуло понад два тижні, як вона востаннє бачилася з Балтазаром Другим. І весь цей час сердешна поетеса не переставала мордуватися душею і ніяк не могла заспокоїтися. Ця незбагненна зміна, яка сталася з імператором, коли він торкнувся її оголеного плеча, це жаске омертвіння в його очах і моторошний холод, який війнув від нього тоді, під час їхньої останньої зустрічи, стриміли перед нею вдень і вночі кошмарним привиддям. Вона позбулася сну, ні з ким не хотіла бачитися, майже нічого не їла й геть спала на виду. «Що в мені так налякало його?»-- неустанно ятрило її душу пекуче питання, на яке вона не знаходила відповіди.
Наказ імператора прибути до нього сьогодні навза́ході сонця заскочив її неспога́дано. Адже Ляура була певна, що на її побаченнях з Балтазаром покладено край. Вона в глибині душі навіть готувалася до найгіршого, знаючи наскільки хисткими й непередбачуваними є його почуття й бажання і як легко він під упливом хвилинного шалу може виносити найжахливіші присуди.
Зараз поетеса стояла у своїй кімнаті на третьому поверсі Блакитного палацу перед дзеркалом у формі еліпси і, тримаючи в одній руці дорогу ана́тову помаду з запахом духмяного горошку, а в другій малесенький квачик з румяном, удивлялася у своє відображення. У дворі сонце вже сховалося за густим верховіттям каштанів, проте його жаристі відблиски ще виразно яскріли у шибах з протилежного боку. Кожна шиба була наче залита криваво-червоною барвою.
-Боже, я бліда як смерть! Що́ скаже Балтазар?! -- вона легенько мазнула квачиком у западинці під вилицею.— Румяно миттю блякне,-- прошепотіла вона розпачливо. Тоді підвела помадою губи і знову утопила очі в дзеркало.
-Хоч ана́то не тратить кольору,-- зідхнула поетеса,-- але що з моїм гарнюнім волоссям?! Воно ж зовсім утратило полиск!
Коли Ляура ввійшла до імператорської ліжниці, Балтазар Другий в помаранчевому шляфроці з плойча́стим коміром стояв коло вікна і, спершись ліктями на широке поліроване підвіконня з горіхового дерева, дивився в сад на буйно розрослі морелі, маґнолії та райські яблуні, які пломеніли такою свіжою й насиченою зеленню, що, здавалося, й гадки не могло бути, що вже почалася осінь. З заходу над далекими шпичастими дахами височенних камяниць, які страхітливими огва́рами з базальту, дзвонової міди та кришталю громадилися вздовж вулиць Вільної та Викривленої (на цих вулицях були розташовані численні ювелірні маґазини, урядові установи та банки) сідало сонце. Воно було вже зовсім близько від крайнеба.
-Ваша величносте,-- вклонилася в поштивому привітанні поетеса. Її гарна бордова сукня з тонюсінького фуля́ру вся захвилювалася як вода, заструменіла переливами кольорів.
-Це ти?— імператор повернувся лицем. Його проникливі чоколядові очі здавалися вологими й були вкриті невиразною поволокою смутку.
-Так,-- Ляура знову вклонилася, притискаючи руки до грудей, щоб приховати тремтіння.
-Сьогодні не читатимемо віршів,-- він знову повернув голову до вікна.
Сонце поволі сідало і подекуди вже торкалося шпилів найвищих камяниць. Шпилі мали найдивоглядніші форми, були і круглі, і трикутні, і кубічні, і багатогранні, і цибулясті, й еліпсуваті і навіть схожі на зиґзаґ, вилю́жку чи неправильну косиню́. Всі вони були су́плаш вкриті кля́русом і в міру зниження сонця щораз зазирні́ше ряхтіли дублени́стими відблисками. Це була настільки заворожлива картина, що імператор на якусь хвильку застиг на місці.
-Я до третьої ночи читав.— Він відірвав погляд від вікна і кивнув на широкий, фіґльований срібними пентаграмами стіл, на якому серед порозкиданого в безладі письмового приладдя красувався високий я́списовий свічник на три ду́чки і височіли стоси книг. Посередині поважно спочивав грубезний фоліянт -- довідник ченця Гордіяна «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів», на шарла́тній палітурці якого темніло кілька свіжих плям від воску.— І дещо зрозумів.
-Я вірю у ваш ясний розум,-- тихо мовила Ляура. Вона глянула на Балтазара Другого і опустила очі. «Дивно, я боюся його і хочу водночас».
-Наполегливість – це конче потрібна чеснота…-- імператор не докінчив фрази і знічено внурився в поетесу.
Ляура зустрілася з його поглядом і їй миттю відлягло від серця. «Він не почуває до мене зла».
-Я згідна з вами, ваша величносте,-- вона відчула, як її тілом прокотилася солодка хвиля .
-Стань сюди,-- імператор указав рукою на мякий із штуде́рним орнаментом з білих та жовтих хризантем килим, розстелений на підлозі перед великим ліжком з розкішними люстри́новими запонами і лискучими різьбленими побічницями із пахучого ялівцю. Цей килим тільки-но сьогодні розстелили. Продовж літа на тому ж місці лежав инший килим, уцяцькований червоними трояндами всіх можливих відтінків, починаючи від ясного амара́нтового і кінчаючи темним багрецевим, майже чорним або лаї́стим, як зазвичай називали цей вишуканий темно-червоний колір троянд у Седіолані. Килим біля імператорового ліжка міняли чотири рази на рік: навесні, вліті, восени і взимі. Так незмінно робилося вже десять років, починаючи з весни 7248 року, коли Балтазара Другого було проголошено імператором. І серед усіх саме осінній килим був йому найбільше до серця.
Ляура ступила кілька кроків і стала на килимі.
-З чим ти згідна?— імператор сів на ліжко і, закинувши ногу на ногу, обхопив коліно білими пещеними руками. На його вказівному пальці бадьористо зблиснув жовтавими искорками діямант «Око безодні».
«Якщо цей чудо-самоцвіт вістить добро, то все буде гаразд»,-- радісно стенулося серце поетеси.
-Зі всім,-- вона закохано глянула на Балтазара Другого і відчула, що ніяка сила не змусить її зараз відвести погляду.
-Твоя впевненість надихає,-- у хрипкому голосі імператора вчувалося затаєне хвилювання.
Він мовчки дивився на Ляуру, обмацуючи поглядом її барня́сте волосся, що хвилями спадало на плечі, глибокі карі очі, невеличкий ніс із миловидим горбиком, пухкі губи, що аж палахкотіли від анатової помади, гарненьке кругле підборіддя, знадливу білину шиї, оздоблену разком рожевих коралів зі срібними мента́ликами, ледь помітну заглибинку між грудьми, що стидливо ховалася за викотом сукні. Тепер в його очах замісць смутку світилася лише жагуча цікавість і ще щось хистке, непевне, якийсь невиразний натяк на уярмлену стихію величезної руйнівної сили.
-Я рада, ваша величносте— Ляурині губи ворухнулися з непідробною щирістю. Вона вже не почувала страху ані на пі́лочку і вся аж світилася від щастя.
-Ти не боїшся?— Балтазар Другий не відривав очей від неї. Ця дивна жінка манила його і разом з тим збурювала якийсь неусвідомлений страх. Хай там як, але він виразно відчував, що у його нутрі неухильно піднімається млість, така омріяна і бажана, і заразом така хистка й нереальна.
-Ні,-- знову посміхнулася Ляура, зовсім не зауважуючи, що просто-таки безсоромно шми́лить губки до імператора. Її жіноче єство невідворотньо брало гору над обачністю. Але вона вже нічого не могла зі собою вдіяти. Її кохання, так неждано-негадано отримавши новий шанс, нестримно розгорялося і перед його жаром мліла будь-яка розважлива думка.
Балтазар Другий простяг руку до срібного дзвоника і смикнув за рожеву шворку в узголівї над побічницею. За мить до покою тихо увійшла служниця Солюксія. Вона була босоніж, у ясному бязевому платті, прикрашеному на раменах у́ставками зі скромним червоно-чорним візерунком, в косі її густого чорного волосся була вплетена гарасі́вка з лелітками. Служниця підійшла до Ляури і, ставши поруч, повернула голову до імператора.
-Ваша величносте,-- прошепотіла вона і завмерла, свінувши зеленавими очима.
Балтазар Другий мовчав і сидів на ліжку нерухомий.
Солюксія повернула лице до Ляури. Проте та, прикипівши очима до імператора, не звертала на служницю жодної уваги, так, наче її взагалі не існувало.
-Я маю вас роздягти,-- шепнула Солюксія, нахилившись до поетеси. Вона майже торкалася губами її вуха.
-Так,-- ледь чутно зринуло з вуст Ляури, яка, здається, вже нічого не тямила й не бачила, крім Балтазарових чоколядових очей, які зорили на неї.
Служниця розшморгнула маленьку сапянову торбинку, яка на довгій золотавій би́ндочці звисала в неї на боці, і в її руках блиснула бритва з білою кістяною колодочкою.
-Мусите пожертвувати платтям,-- знову шепнула вона і взялася зрізати на грудях поетеси мацюпусенькі га́мбочки, на які защіпалася сукня. Зрізавши останню гамбочку, Солюксія продовжувала розтинати сукню донизу. І як тільки розрізала її повністю, обидві тоненькі фулярові частинки затремтіли, замінилися, залеліли найдивовижнішими відтінками і розійшлися оба́поли, відкривши біленьку ди́мову сорочку–додільни́цю. Вона трималася на вузеньких пасочках і сягала поетесі майже до півлитки. Служниця, звівшись на ноги, глипнула на імператора.
Балтазар Другий не рухався і не відводив погляду від Ляури. Його очі збентежено обмацували випуклість її персів, закутих у станик і схованих під мякенькою ди́мою, ковзали ледь позначеним рельєфом живота, по якому прозориста білина додільни́ці вільно спадала вниз, черкали по гладеньких литках, оповитих павутинкою шовкових панчіх, пробігали по плавкому підбиттю ніг, взутих в тарка́ті зі зміїної шкіри мештики на високих підборах. Він відчував, що все це страшенно хвилює його, розпалюючи в його уяві дивовиддя незвіданих насолод.
-Мусимо продовжувати,-- Солюксія ніжно поклала руки Ляурі на плечі.-- Ви готові, пані?— вона легенько торкнулася губами Ляуриної шиї. Поетеса затремтіла, але не мовила жодного слова, і далі затуманеними очима дивлячись на імператора.
-Зовсім рішилася розуму!-- пхикнула собі під ніс служниця чи то з жалем, чи то з досадою. Тоді легеньким ґраційним рухом стягла з Ляури сукню й кинула її на килим. Сукня вся затріпотіла, заметлялася в повітрі, виграючи під променями призахіднього сонця найпредивнішими барвами, перш ніж долетіла до долу і застигла на килимі темною плямою. Тепер поетеса стояла перед імператором у самій додільниці. Складалося враження, що білий колір додільниці якимсь дивним побитом змінив і Ляурине лице. Хай там як, але воно враз зарумянилося, стало свіжим і гожим, як маків цвіт.
«Вона справді з біса гарна і напрочуд знадлива у своїй спокійній, затаєній гідності,-- подумав Балтазар Другий, неквапливо пробігаючи поглядом по голих Ляуриних руках й затримуючись на манливих округлостях її плечей, мякеньких бга́нках біля ліктів, скотистих горбиках на кистях, біленьких пальцях з фарбованими шарла́том нігтями.— І, головне, що в ній нема ані на дрібку тої напасливої пристрасти, якою уражено так багато жінок».
Тим часом Солюксія, тіль-тіль дотикаючись, провела бритвою по лівому, а потім по правому плечі Ляури, розтинаючи пасочки, на яких трималася додільниця. Сорочка почала потихеньку сповзати вниз. З вуст поетеси злетіло ледь чутне зідхання і вона задихала частіше. Повіки її очей ледь-ледь опустилися, а зіниці неначе пригасли.
Коли додільниця зовсім зсунулася і впала на килим, Балтазара Другого немовби обсипало гарячою гра́нню. На секунду-дві йому навіть запаморочилося в голові. Так, він виразно відчув його. Це був той самий любосний жар, який обпалив його тоді, понад два роки тому, коли він здибав Ляуру на Ґлядіолюсовому озері. І це було не просто бентежне тепло, яке нема, нема та й пропливало його тілом під час останніх побачень з поетесою у Рожевій залі, а нестримна пожада жіночих розкошів, яку ні з чим иншим не можна було сплутати. З’явившись на одну тільки мить і зникнувши, це жагуче почуття проте не щезло усті́ль, а лише десь зачаїлося в глибинах Балтазарової істоти і безперервно нагадувало про себе млосним трепетом.
Ляура, розпашівши від почуттів, готова дарувати себе всю до останку, стояла на килимі нерухомо і була просто таки чарівною у своєму ґранатовому станику, обшитому золотистими шля́рками, пурпурових пантальониках з такої тоненької ка́мки, що крізь неї прозирала чи не кожна бга́ночка міжніжжя, гава́нових панчохах і мештиках, які мінилися численними цятками, рисками і ромбиками. Імператор міг удосить насолоджуватися кожною місциною її тіла, яка тепер відкрилася перед ним. Він довго пестив поглядом набучавілі овали її персів, які випиралися з-під станика, неквапливо ковзав нижче по животі до пупка, лоскотав його манливу ямку, і ще нижче, пробігав по пантальониках, боязко торкався горбика, схованого за ними, потім збігав по ногах, спрагло голубив широкі стегна, круглі коліна, рівні гомілки, відчуваючи, як теплі хвилі в його нутрі стають щораз гарячішими, спонукаючи до нових пестощів. І він знову зводив очі догори, ласкав Ляурине темне волосся, яке розсипалося лискучими баранцями на доладний вигин шиї, торкався очима її гарненьких вух з малесенькими золотими кульчиками, цілував її повні губи, що пашіли вогнистим анато, і знову пестив її перса, спускався до живота й нижче до ніг. Любосна жага в його нутрі розгорялася, слабла і знову розгорялася.
Солюксія стежила за кожним імператоровим рухом, пильнуючи, щоб він зі всією повнотою задовольняв свої бажання, і старалася відкривати Ляурині принади крапля за краплею. Вона усвідомлювала всю величезну вагу відповідальности, яка звалилася на неї, брала до тями, наскільки хисткою і непевною є ця любовна гра, затіяна імператором, і як небезпечно хоч би у чому-небудь схибити, зробити якийсь фатально передчасний або запізнілий крок, розуміла, що кожна дія, навіть найнезначніша у цьому непередбачуваному і ґрундзюва́тому процесі сердечних поривів має відбуватися стотно, без найменшого відхилення в той чи той бік. «Не можна ні квапитися, ні пізнитися. Все має йти своїм природнім звичаєм»,-- раз за разом повторювала вона, як молитву і скупчувала всі свої зусилля на тому, аби відчути найскритішу Балтазарову забаганку, передбачити найнепевнішу його схотінку, підсвідомий порух, спонуку чи навіть просто зміну настрою.
У цій мисли́вій штуці вловлювати почуття імператора вона за пять років своєї служби досягла неабиякого успіху і була для Балтазара Другого незамінимою, позаяк без слів угадувала його волю і задовільняла будь-яку його потребу, навіть неусвідомлену до кінця ним самим, що, ясна річ, надавало їй чималої ваги при дворі і тим самим викликало величезну заздрість в инших придворних, які ненавиділи її і були готові на всякі підступи. Солюксія відповідала придворним тим же. Ні з ким не приятелювала, нікому не довіряла і за кожне зло віддавала віть за віть. А до Ляури ставилася з особливою настороженістю. Служниця серцем відчувала, що ця замріяна, темноволоса вродливиця цілком спроможна заволодіти імператоровою прихильністю, що не могло її не турбувати, адже це грозило для неї втратою привілейованого становища при дворі. Втім, вона була приречена виконувати будь-які хи́мороди імператора. І ось тепер, на лихо, її дивовижний хист уловлювати найскритіші забаганки імператорової душі, себто те, завдяки чому вона це становище завоювала, стало для неї прямою загрозою. Але з цим бідачка нічого не могла вдіяти і хоч не хоч певни́ла імператорову волю на любовне зближення з поетесою.
Солюксія глипнула на Балтазара Другого і відчула, що його почуття наче зупинилися. Він дивився на Ляурині ноги, але в його очах чомусь не було звичного блиску пристрасти. Щось перешкоджало любосній енерґії розвиватися, вона рухалася і поверталася зу́спіт.
«Це мешти!—блиснуло в її голові,-- треба зняти мешти».
Служниця клякла на підлогу.
-Мушу вас роззути,-- вона, легенько притримуючи Ляурину ногу за литку, зняла один мешт. Потім так само зняла і другий.
Імператорові очі вмах оживилися, в них знову заряхтіли искорки по́вабу. Кілька теплих хвильок прокотилося по його тілі. Проте він чекав ще чогось. Якесь неусвідомлене бажання стримувало його.
-Зараз,-- Солюксія вийняла бритву.-- Я знаю, що треба,-- прошепотіла вона, стріливши очима на Балтазара Другого. Тоді, не встаючи з колін, почала обережно розтинати барвисті шанжанові підвязки спочатку на Ляуриній правій, а потім і на лівій нозі. Повідтинавши підвязки, Солюксія поклала долоні на пукаті поетесині стегна і, на кілька секунд завмерши, наче прислухаючись до порухів імператорового серця, почала покволом зсувати з Ляури панчохи, аж поки цілком не зняла їх. Балтазар Другий, який не зводив очей з того, що робить служниця, відчув, що його знову пойняло тим жаданним любосним жаром. Задихаючись від раптового напливу жаги, він схопився з ліжка, але, щоб не впасти, знову сів, утім, не відриваючи ні на мить погляду від Ляури, яка стояла перед ним уже босоніж. Його очі пожадливо стали блукати по її голих стегнах, колінах, литках і, спустившись до самого долу, зупинилися на її фарбованих бразилі́ном нігтях. «Гарненькі рівні пальці із сліпучо-червоними нігтиками! Чи не вони є джерелом того любосного жару, який спалахує в мені і так швидко зникає?» Балтазар Другий жадібно обмацував Ляурині стопи поглядом, насолоджувався пропорційністю їхніх ліній, упивався плавкими западинками поміж пальцями, паморочливим яскрінням бразилі́ну на ідеально обточених нігтях, час від часу відчуваючи гарячі поштовхи у своєму нутрі, які, втім, губилися десь внизу живота і, здавалося, аж ніяк не збираються знову переростати в ту жагу, від якої забиває дух і потьмарюється свідомість. І тоді він зводив голову вище, нишпорячи очима по инших Ляуриних принадах.
Солюксія, яка вже звелася на ноги і стояла обіч Ляури, занепокоєно пасла Балтазара Другого очима. Щось дивне й тривожне прозирало у його поведінці. Імператор поривався кудись, прагнув чогось, але всі його зусилля здавалися марними, вони розчинялися й зникали безслідно. Він дуже нагадував велику ріку, коли вона щезає, впадаючи у незрівнянно могутніший за неї океан. Ріжниця полягала тільки в тому, що ріка повільно проходить свою путь, а в нього це ставалося як спалах. Хай там як, але все вказувало, що імператор наситився і потребує гостріших любосних відчуттів.
«Але чому? Навіщо він так поспішає?»-- запитувала себе служниця. Втім зволікати не можна було. Балтазарові Другому нетерпеливилося, він починав нервувати і з огляду на його непередбачуваний характер кожної мити міг вибухнути. Солюксія, не гаючись, повернулася лицем до Ляури і блискавичним помахом розтяла її станик, шебенувши бритвою поміж грудей. Великі білі Ляурині кулі вивалилися назовні і застигли, світячи червоними набубнявілими пиптиками. Служниця повернула голову до Балтазара Другого. Він устав з ліжка і затуманеними очима дивився на Ляуру. Його руки тремтіли. Любосний жар знову огорнув його, але цього разу тривав трохи довше. Імператор ніяк не міг зрозуміти, звідки це потужне почуття до нього приходить. Зараз йому здавалося, що воно починається десь під випуклостями Ляуриних персів і концентрується на її пиптиках. Він дивився на них і заледве не пожирав очима, адже, здавалося йому, це саме вони змушували його тіло тремтіти солодкими паморочливими імпульсами. Імператорові захотілося їх торкнутися, відчути їхню тужавість. Солюксія тут же це зробила, ніжно попестивши пиптики пальцями. Від цього доторку Ляура злегка скрикнула і щось пролебеді́ла невиразне.
Балтазар Другий і далі не зводив очей з поетеси. Вона стояла перед ним майже гола, в самих лишень пантальониках і здавалася ще гарнішою і знадливішою. Пянкі і солодкі, як нектар подриґи дріботливо пробігали його тілом. Його голова затуманилася. Він важко дихав. «Чому ця любосна жага приходить і зникає? Чому не затримується в мені?»-- думав Імператор, хаотично блукаючи поглядом по Ляуриному тілі і зрідка зупиняючись то на крутих вигинах її стегон, то на ясних опу́ках плечей, на білій шиї, повних губах, персах, звільнених від станика, сподіваючись, що якоїсь мити пал кохання знову вирине і затопить його всього до останку. І щоразу, коли якась знадлива місцинка викликала в нього виразніший порух хіти, він уважно вдивлявся в кожну її рисочку чи плямку. Проте нічого не ставалося і він блукав очима далі. І тут раптом його увагу привернула темна вузесенька стрічечка, яка тяглася десь з-під Ляуриних грудей. Вона щораз збільшувалася, довшала, сягла пупка і рушила далі вниз по животі, аж поки не щезла в тому місці, де починався барвистий поясок пантальоників. Це була цівка крови. Вона сочилася з невеличкого порізу, який мимоволі зробила Солюксія, коли розтинала бритвою Ляурин станик.
Імператор дивився на криваву смужку і відчував, що у його нутрі боряться дві могутні стихії. Одна збуджувала в ньому шалений рух, нестримну хіть, пожаду, яка паморочила голову і спалювала будь-яку думку, а друга огортала все безрухом, зупиняла бажання і пориви, змушувала ціпеніти розум, роблячи кожну думку застиглою і незмінною. Перша запалювала в ньому любосну жагу, змушувала хвилюватися, прагнути насолод, а друга гасила в ньому будь-який порив, робила його млявим і байдужим до всього. Кров, на яку він зараз дивився, викликала в ньому одночасно і перше, і друге. Його душу ніби роздирало надвоє.
Солюксія стривожилася. Балтазар Другий дивився на Ляуру майже без почуттів. «Що ж з ним відбувається?»-- прошепотіла вона і повернулася до Ляури, яка стояла з приплющеними очима і ледь ворушила вустами, з яких, проте, не зринало жодного звуку.
-Мусимо продовжувати гру, пані—мовила вона і, двома помахами бритви, звільнила Ляуру від пантальоників.
-Так,-- прошепотіла поетеса.—Це мусить статися.
Тепер вона стояла зовсім гола. Горбик її міжніжжя був чисто виголений. Зі щілини піхви прозирали нерівні складочки. Імператор дивився на ці складочки. Любосна жага виникла раптово. Вона була потужна і, здавалося, проникла в кожну клітину його тіла. Проте, спалахнувши, жага невзабарі відійшла, як і в попередні рази. Лише солодкі імпульси, які прокочувалися під животом, раз за разом нагадували про неї. Балтазар Другий ступив кілька кроків уперед.
-Але чому моє чоловіче єство мовчить?— прошепотів він.
Імператор ступив ще кілька кроків і зупинився. Він майже дотулявся до Ляури. Чув її жіночий запах, змішаний з парфумами, тепло її тіла, биття її серця. Це будило в ньому легке збудження, пянило, лоскотало якоюсь ефемерною насолодою, але такий жаданний любосний порив не повертався. Він наче ждав чогось, зачаївшись десь у глибинах Балтазарової природи.
-Чому воно мовчить?— запитав Балтазар Другий, повернувши голову до Солюксії.
-Не знаю, ваша величносте,-- розпачливо прошепотіла служниця, впавши на коліна.— Я все робила, як ви веліли.
-Ти не знаєш?— він простяг руку і ледь торкнувся пальцями пиптиків Ляуриних грудей.
Поетеса вся затремтіла.
-Це немає ніякого значення, коли кохаєш, ваша величносте,-- вона притисла Балтазарову руку до персів, цілуючи його пальці.
-Чому?— Імператор уважно зорив своїми чоколядовими очима на Ляуру.
-Бо кохання вже само по собі найбільше щастя.
-Так? А як же любощі? Пристрасть, про яку всі так багато говорять?
-Для мене вже це, що ваша рука лежить на моїх грудях, неабияка насолода, ваша величносте.
-Можливо, ти і маєш рацію,-- замислено проказав імператор, все ще тримаючи руку на Ляуриних персах.— Принаймні, я не знепритомнів, як тоді, на Ґлядіолюсовому озері… і можу без страху торкатися тебе.
навіть в імператорів - коли вони чоловіки - рухає їх світ жінка. її жіноче. відмінне, інше, з кого ми виходимо і до якого вертаємося всі дні буття, навіть якщо вже все переситлося, схололо і знеможилося... - (а Сигізмунд має рацію: світом рухає хіть і бажання чийогось тіла більше за все інше?..)
ВідповістиВидалити