Сонце поволі сідало. Драматург Веніямин не знаходив собі місця. Він ника́в по кабінеті, надовго зупиняючись то біля однієї, то біля другої світлини своєї покійної дружини Лії. Всі стіни тут були завішені Ліїними світлинами. Величезними й зовсім малесенькими. Иноді Веніямин, наче щось згадавши, рвучко біг до вікна і застигав там, удивляючись в призахіднє сонце, і тоді червонаві промені огортали його постать тремтливими виблисками, міняли колір його лиця, надаючи йому мідяного відтінку, і його очі, заслані слізьми, тут же починали набирати кривавої барви. Біль за покійною дружиною не покидав Веніямина. Минуло вже пять років, як вона наклала на себе руки, вистрибнувши з вікна своєї кімнати на гостряки чавунної огорожі, а він не тільки не перестав тужити, а, здається, побивався за нею ще більше. «Ну, чому, чому вона це зробила?— гризла його одна й та сама думка.— Так, я тоді був цілковитим сліпцем. Потьмарений марнотою, у гонитві за славою, в постійних переїздах з одного театру до другого, весь час на репетиціях або премєрах, непогамовно творячи все нові й нові пєси, часто працюючи й ночами, я зовсім не бачив, що́ з нею, нещасною коїться, що́ гнітить її серце. Боже, скільки потрачено часу намарне! Та краще би я не написав жодної драми, жодної трагедії чи комедії, аби тільки моя Лія лишилася жива!»
Веніямин затулив лице долонями і заридав. Десь з вулиці, наче у відповідь, жалісливо загавкав бездомний пес. І, здавалося, цей гавкіт був повен розпачу.
-Собак розвелося на нашій вулиці… Гавкають, виють, проходу від них нема!— до кабінету ввійшла Гамада́та, Веніяминова служниця. Вона принесла на таці горнятко кави і кілька тістечок із крихітними червоними сердечками, майстерно виготовленими з малинового желе.— Ось, пане, ваша кава.— Вона поклала тацю на стіл, завалений книжками, журналами і стосами чистого паперу, і поправила сиве волосся, яке кумедно стовбурчилося з-під білого чепчика.
«Цій селючці ніщо невзамі́тку. Дожила до пятдесяти шести і хоч би щось турбувало її пусту макітру»,-- роздратовано подумав Веніямин, продовжуючи стояти коло вікна спиною до служниці.
-Пане, кава вистигне,-- сердито гукнула Гамадата,-- щоб потім не казали, що я холодну принесла.
-Я почув, Гамадато,-- відказав Веніямин, не обертаючись. Він ледве стримувався, щоб не вилаяти служницю.
-Ви весь час самі й самі… Так і розуму можна рішитися…-- прогугнила Гамадата і, важко дибуляючи кривими ногами, вийшла геть.
По самогубстві дружини Веніямин дуже змінився. Друзі та знайомі просто не впізнавали його. Де й поділися Веніяминові нестримні веселощі, жарти, жага бучних розваг? Де щезла його компанійська розхристаність, з якою він так легко заводив щораз нові й нові знайомства, а також його невичерпна енерґія, завдяки якій він, здавалося, встигав усюди й в усьому, беручи участь у численних забавах, бенкетах, культурних подіях, всіляких фестивалях, офіційних імпрезах, заходах, зустрічах і при тому ще й устигав писати пєси (дві, а то й більше на рік) і добиватися, щоб їх ставили в театрах Рафаґедона й инших міст Королівства Північної Землі? Тепер Веніямин став зовсім иншим, ніж був. Зробився неговірким, самозаглибленим, щораз рідше бачився з приятелями та знайомими, на нього часто находила затяжна меланхолія, опановував смуток, а зрідка і безпробудна апатія (тоді він довго лежав без руху на канапі і навіть відмовлявся їсти), які нема, нема та й чергувалися з вибухами безпричинного роздрато́вання й безглуздих гістеричних учинків, що неабияк лякало його найближчих друзів, директора Королівського театру Івцало́на і власника школи танців Барзіло́я, а також, ясна річ, служницю Гамадату. Жінка просто тряслася від страху, що її господар якогось дня вчинить так само, як і її господиня пять років тому. «Так, так, він також недобре скінчить… Вона з того світу потягне його за собою… Чує, чує моє серце… А мене ще звинуватять у його смерті»,-- подумки говорила сама до себе Гамадата і тут же в жасі, вся пополотнівши, голосно скрикувала: «Гі на ти, пек тобі, осика!»
Рівно опівночі Веніямин, одягнений в білі штани й білосніжну батистову сорочку з мережаним коміром, вийшов з кабінету і, тихо ступаючи в мякеньких літніх ме́штах по начищеному паркеті вестибюлю, рушив до виходу з помешкання. Він був певен, що служниця спить і весь здриґнувся від несподіванки, коли раптом почувся голос Гамадати.
-Пане, ви куди зібралися?— служниця сиділа на фотелі в протилежному кутку вестибюлю. Вона була в червоному шляфро́ці, накинутому на нічну сорочку і боса. Її ноги були в синюватих плямах, нігті потріскані і мали якийсь мертвотний попелястий колір.
-Хочу прогулятися вулицями. Мені щось не спиться,-- відказав Веніямин надтріснутим голосом. Було видно, що він докладає величезних зусиль, щоб опанувати себе. Він весь тремтів. І серце його важко калатало. «Ну, чого я так розхвилювався? Хто вона для мене, це тупе бабисько, ця селючка з Енабена́ської области?!»-- картав себе подумки він і продовжував йти до дверей, відчуваючи, що йому підкошуються ноги.
-Я переживаю, щоб з вами нічого не сталося. Адже надворі глупа ніч…-- Гамадата звелася на ноги.
-Сядь на місце, стара торбо!— вереснув Веніямин, на мить утративши самовладу.
Гамадата перелякано витріщилася на господаря і сіла на фотель. За всі роки її служби він уперше вилаяв її такими гидкими словами.
-Йди спати, я невзабарі повернуся,-- вже спокійнішим голосом мовив Веніямин і, взявшись за позолочену клямку, вийшов з будинку.
Куди він ішов? Хіба він про це думав? Просто ступав хідником, виложеним рівненькою орнаментованою плиткою, дивлячись кудись углиб вулиці Перебитих хребтів, яка, байдуже що ніч, була досить людна. Втім, центральна частина Рафаґедона завжди була пожвавлена. Вдень тут снувала одна публіка (поважні пани в гаптованих золотом сурду́тах, пихаті королівські сановники у чорних циліндрах, вічно бліді й невиспані банківські службовці, а також всілякі багаті панії зрілого й старшого віку з челяддю, які гордовито випливали з розкішних білих та рожевих карет і, розвіваючи пишними сукнями найвишуканіших стьо́нів, простували до ювелірних маґазинів, банків, дорогих крамниць), а ввечері й особливо вночі центер столиці заполоняли рафаґедонці, спраглі за розвагами -- молодики з багатих родин, одягнені в модні строї і з чудернацькими зачісками; і такі ж зли́чно вбрані доньки рафаґедонських ду́ків із штуде́рно заплетеними косами і барвистими віялами в руках у супроводі служниць, які несли куфе́рки з косметичним та иншим причандаллям, а також грошима; молодцюваті підстарши́ни й офіцери, зосібна напахчені дешевим, виготовленим зі сми́рни, острого́ну й кану́перу одекольоном фельдфебелі в начищених до блиску чоботах; молоді замріяні бунчужні, кожен з незмінною стокроткою, вставленою в ліву кишеню френча; а то й суворі осавули у новеньких, щойно від кравця мундирах, обвішані бойовими нагородами; а ще схожі у своїх пістря́вих піджаках на папуг підстаркуваті зальотники й льовеляси; сумні, покинуті чоловіками молодиці в сає́тових платтях й сукнях-волянах; гордовиті вдови, які отримали по смерті мужів чималі статки; старі діви, які не втратили надій, і такі ж підтоптані кавалери; а також безліч усяких инших чоловіків та жінок, які прагли хоч на часину забутися, втекти від клопотів чи внутрішньої порожнечі, розчинившись у бучному вирі столичних забав, розваг, ро́зривок, незвичних потіх, звеселянь і розрад, і які мали для цього хоч якісь кошти.
Саме серед цієї нічної публіки опинився зараз і Веніямин. Здавалося, що тут усі пішохідці наче рухаються в одному напрямку. Веніямина теж несло у загальному потоці. По короткій хвилі його винесло на вулицю Привидів, де суцільними рядами тяглися столики, лавочки, легкі фіґуристі стільці і відкриті прилавки з холодними закусками, тушкованою рибою, випічкою з добірного борошна, яблуками, грушками, морелями, сливками й иншою садовино́ю, солодощами на будь-який смак і всякими напоями, починаючи від освіжущої лімонади й кінчаючи винами, коньяками та ру́мами, а згодом разом з усіма його винесло і на площу Фо, яка була чи не головним розважальним осердям Рафаґедона. Тут були розташовані три театри оперети; пять театрів музичної комедії; також був театр ляльок для дорослих, який чогось дуже полюбляли військовики; безліч усяких кінозаль, у тому числі й спеціялізованих на еротиці, містиці, фантастиці та жахах; дивовижні химерними формами й красою палаци, де грали великі симфонічні й духові оркестри, давали концерти камерні ансаблі, зосібна, віолінові квартети чи квінтети і виступали сольо на улюблених інструментах найвідоміші музиканти світу; то тут, то там траплялися деревяні, розмальовані квітами чудернацькі сцени, де, читаючи вірші, змагалися поети всіх жанрів; численні циркові шатра, один для акробатів, другий для жонґлерів, третій для кльовнів тощо; музеї з найекзотичнішими експонатами, зосібна і музей з восковими фіґурами усіх королів Північно-Земельного королівства, включаючи і правлячого короля Рафанаїла; а також усілякі сумнівні заклади, де викликали духів померлих, де можна було зробити магічне татуйо́вання або замовити особистий оберіг, де завдяки хитромудрому годинникові можна було зазирнути в минуле чи майбутнє, де складали гороскопи, ворожили на картах, кипарисових паличках, надавали послуги хіроманти, масажисти-зцілювачі, голкотерапевти, всілякі маноці́вники, чаклуни, провісники, не кажучи вже про жриць та жерців кохання, якими на площі Фо аж кишіло. Були тут також і ресторації на будь-який смак, дорогі вишукані й зовсім дешеві, всілякі кабарети, де танцівники й танцівниці виступали напівроздягнені й зовсім голі, шантани під та́шовим накриттям, шикарні й нічим не примітні бари, шумні шинки, де нема, нема та й зчинялися бійки, пропахлі тютюновим димом пивниці, затишні кавярні з вишуканими інтер’єрами і зовсім крихітні кавяреньки без жодної вивіски, загублені під стінами домів, боязко притиснуті до вузеньких, порослих травою камяних сходів, кривих западин, несподіваних закапелків у мурах, притулені до непримітних арок, замшілих ніш та заслонених покрученим гіллям дикої вишні проходів, у яких, крім запашної кави, за помірну ціну можна було скурити люльку з забороненим у королівстві мевовим зіллям, яке приносило радість (хай і не довгу) у душі навіть найнещасніших людей.
І ось в одну із таких загублених кавяреньок, яка містилася на невеличкій терасі старої камяниці, затисненої з боку площі високими будинками у модерному стилі з горорізьбо́ю фантастичних птахів на базальтових балках зимця́, і забрів Веніямин. Тераса, до якої вели довгі камяні сходи, обвиті ліянами, була оточена потрісканою мармуровою балюстрадою, частково усті́ль зруйнованою, майже впиралася в непролазні хащі занедбаного яблуневого саду, який тягся догори крутим схилом. Коли Веніямин вибрався сюди, то побачив лише кілька вільних столиків, за одним з яких сидів молодик-охоронець у капелюсі з барвистим півнячим пір’ям. Єдиний тьмяний ліхтар, підвішений угорі на жердині, освітлював лише частину тераси, а також вхід до самої кавяреньки, і весь час ритмічно похитувався. Втім, його світло було зовсім непотрібне, бо з неба яскраво світив місяць.
«МОЛИТВА ТРАВИ»,-- через силу розібрав Веніямин напис на стіні зліва від входу.
-Що це?— він глипнув на молодика.
-Заходьте,-- кивнув той, скрививши лице в дурнувату ґримасу.
Веніямин обернувся і глянув на ліхтар. Той і далі похитувався. «Може, це о́сідок якоїсь релігійної секти,-- майнуло у його голові.— Ну, і хай! Що мені до того!»
Двері були розчинені. З кавярні віяло якимсь паморочливим запахом, який приємно скоботав Веніяминові ніздрі і ворохобив усе його нутро. Веніямин переступив поріг і невзабарі опинився в невеликій залі, з одного боку якої були алько́ви, деякі наглухо заслонені зеленими куртинами, а з другого ексе́дри з малесенькими столиками. Відвідувачі, кілька чоловіків і жінок середнього віку, які займали дві екседри, не розмовляли, а лише зрідка перекидалися словами, обдаровуючи одне одного схвальними поглядами, наче змовники. Перед кожним стояло блакитне порцелянове горнятко з кавою і лежала люлька з довгим цибухом на мудрованій мося́жевій підставці у формі якої-небудь тварини -- слона, лева, носорога, оленя, вовка, зайця тощо. Дим від куріння люльок якраз і давав цей охві́тний пянкий запах, що так сподобався Веніяминові.
-Радий, радий, що ви, пане драматург, завітали до нашого скромного закладу,-- невисокий із сивою борідкою і одягнений у замизґаний ле́йбик чоловік, очевидно хазяїн, зігнувся у поклоні.— Ось сюди, сюди, прошу!— він указав на вільну екседру.— Я на вашого «Комара-пискуна» ходив уже разів десять. І ще ходитиму! Ця комедія просто неперевершена, так! Боже, як я радий, що ви завітали до нас!
-То ви любите театр?— Веніямин був дещо збентежений, бо саме через цю пєсу король Рафанаїл колись наказав покарати його буками.
-А хто ж зараз не любить театр?— відказав той,-- усі, всі люблять.— Він поправив мякий килимок на сидінні.— Ось, так, сідайте, вам буде зручно. Зараз вам принесуть каву і люльку.
-А що тут таке курять? Мені ніколи не доводилося нюхати нічого подібного, цей пахіт просто чудовий.
-О, пане драматург, не сердіться, але я не маю права розкривати наші секрети.— Прошу вас, тільки не сердіться, не сердіться на мене горопашного!— він винувато засіпав головою.
-Ну, добре, добре, можете не говорити,-- Веніямин глянув поперед себе і в алькові навпроти побачив жінку, яку, йому здалося, він десь бачив. Жінка була у білому зі срібними зірочками шовковому платті і сиділа на козе́тці, підібгавши ноги до грудей. Коліна її були закриті, але тоненький шовк, який вільно облягав її ноги, лише підкреслював їхню досконалу форму. Вона також курила люльку і хмарки диму оповивали її голову. Поряд на столику стояло горнятко з кавою і мосяжева підставка на люльку у формі мавпи.
-Я вдячний вам, пане драматург, за розуміння. Що вдієш, що вдієш, такі правила нашого закладу,-- не переставав розсипатися у пере́просах хазяїн кавярні.
Втім, Веніямин його вже не слухав. Його увагу повністю поглинула жінка в алькові. Він не бачив її лиця, бо вона тримала голову на третину поверненою до стіни. Але довге русяве волосся, яке спадало на плечі, пукаті овали персів і, щонайголовніше, вухо й щоку незнайомки він бачив виразно. І що довше вдивлявся, то сильніше зростало у серці відчуття, що він знає її. «Хто ж вона, хто ж?»-- запитував себе Веніямин і не знаходив відповіди. Але йому ані на думку не спадало, що він може підійти до жінки і розпитатися, що вона за одна. Ні, він відчував, що ніколи не посміє зробити цього. Тим паче, що йому так добре, так прито́шно сиділося тут на мякому килимку.
Невдовзі худенький блідий хлопчина-офіціянт у брунатному фартусі приніс на таці блакитне порцелянове горнятко з кавою і люльку на мосяжевій підставці у формі кота.
-Прошу, -- він поклав усе на столик і уклонився,-- цукерничка, ложечка і сірники у я́списовій скриньці на вашому столику.
-Дякую,-- кивнув Веніямин, не відриваючи очей від білявки в алькові.
При першій же затяжці, Веніямина страшенно защипало в горлі. Дим здавався таким пекучим, наче в ньому було намішано перцю. Веніямин видихнув дим і поклав люльку на підставку. За мить його тілом побігли наче мурашки. Спочатку розсипалися в грудях, потім дісталися до голови, і врешті мільйонами голочок дали себе знати в руках і ногах. Він хотів було узяти горнятко з кавою, але рука так і лишилася лежати на коліні. Його розсмішило це. «Ха!!!»-- голосно засміявся він. Білявка в алькові ледь повернула до нього голову і посміхнулася. Тепер Веніямин бачив її профіль. Вона здавалася йому такою милою і такою рідною. «Хто ж вона? Звідки ж він її знає?»-- шибало в його голові. Він окинув поглядом кавярню. Відвідувачі, які сиділи в екседрах та й ще в кількох альковах, (раніше він там людей просто не помітив), також посміхалися йому. Їхні очі були такі добрі і такі щирі, що все Веніяминове нутро охопило дивовижне почуття щастя.
Тим часом білявка опустила ноги на підлогу, зробила чергову затяжку і огорнула себе хмарою диму. Вона не випускала з рук люльки. Тримала її, звісивши грубший кінець з ду́чкою через коліно. Тепер вона майже повернулася лицем. Веніямин не відривав очей від її обличчя і, коли дим трохи розвіявся, нарешті впізнав її. Так, це була Лія. Він анітрохи не сумнівався в цьому.
-Це ти, Ліє?— запитав Веніямин, через силу ворушачи язиком.
-Так, це я,-- відказала білявка і знову дим з люльки оповив її.
-Я хотів попросити тебе лише одне,-- прошепотів Веніямин. Він узяв люльку і зробив другу затяжку. Цього разу дим був мякий, не пекучий. Приємні хвилі покотилися Веніяминовим тілом.
-Що ти хотів попросити?— жінка посміхалася. І її усмішка ставала щораз виразніша в міру того, як розходився дим.
-Щоб ти простила мене… за той мій шал, коли я тебе жорстоко побив тростиною.
-Я простила тебе, можеш не сумніватися,-- білявка махнула кілька разів долонею, розганяючи дим. Її очі дивилися на Веніямина з невимовною ніжністю.
-Чому ж тоді, Ліє, ти пішла від мене, чому сховалася за ту таємну завісу, залишивши мене самого в цьому неприкаяному світі?— мовив Веніямин, відчуваючи, як його серце переповнюється радістю.
-Я пішла, бо покохала иншого, Веніямине, иншого…-- жінка продовжувала посміхатися. Вона вся світилася. Любов просто випромінювала з неї.
-І ти повернешся до мене, повернешся, кохана?— Веніямин весь сяяв від щастя.
-Я вже повернулася до тебе, Веніямине, ти ж бачиш,-- тихо мовила жінка.
-Я йду до тебе, моя найсолодша, я так стужився за тобою за всі ці роки,-- прошепотів Веніямин і рушив до алькова, де сиділа жінка.
Уранці, коли тільки-но розвиднялося, Веніямина розбудив хазяїн кавярні.
-Прокидайтеся, пане драматург, зараз прийдуть прибиральники. Ви так твердо спали, що офіціянти не могли вас розбудити.
-А де Лія? Де вона поділася?— Веніямин протер очі і сів на козетці.
-Даруйте, але ви прийшли самі. З вами нікого не було,-- хазяїн ніяково сві́нув очима.— Хочете, може, кави?
-Ні, не треба, дякую,-- Веніямин звівся на ноги.
Надворі, коли він вийшов з кавярні на терасу, було свіжо, повівав приємний вітерець. На сході вставало сонце. Все голосніше співали пташки. «Боже, Лії нема. Цієї ночи вона приснилася мені, тільки приснилася».
Немає коментарів:
Дописати коментар