16. Я БАГАТО РОКІВ НЕ МАВ ВІД НЬОГО ВІСТКИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Я вже багато років не мав від нього жодної вістки. Я навіть забув, що він колись існував. Я навіть не знаю, чи маю право називати його своїм другом, приятелем, знайомим. Та прикра сварка, яка сталася між нами колись давно у невеличкому містечку Пустомити за девятнадцять кілометрів від Львова, розділила нас і надовго вселила в моє серце печать гіркоти – такої неспога́даної, глибокої, пекучої. Ні, я не таю до нього ні зла, ні образи, і він теж, просто щось лягло між нами, і воно набагато могутніше за нас обидвох, всеосяжніше у своїй певності, міцніше у своїй незрушності, і з цим ні він, ні я не годні дати ради. 

       І ось сьогодні, 31 грудня напередодні Нового року Мусій Еспіна несподівано зателефонував мені. Він не сказав жодного слова вітання, бо для нас обох це давно вже пусте, а лише повідомив, що перебуває десь у Скелястих горах Канади, а тоді простудженим голосом прочитав ці поетичні рядки:

                                                 «Йому лягли сузір’я на долоні, 

                                                   і незліченні хлані холодів, 

                                                   нетлінні хлані в зоряному лоні 

                                                   являли безмір, він оволодів 

                                                   непізнаною тінню часоплину 

                                                   і пестив поза тінню часоплин, 

                                                   він пестив кожну зоряну краплину 

                                                   і поринав у сяєво краплин, 

                                                   туди, де не спогадувано жодні 

                                                   мализни, де всебільшання тече, 

                                                   і Однина прачорної безодні 

                                                   лягала на оголене плече».

                                                                                      Мойсей Фішбейн

17. Його остання просьба   
http://ua-human.blogspot.com/2016/01/blog-post_40.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

15. НИКИФОР ТА ІРАЇДА (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Вони жили на поверх нижче. Він і вона. Стара бездітна пара. Обидвом десь поза сімдесят років. Він був художник-графік, зовсім нікому невідомий, а вона підробляла уроками гри на піяніно. Я симпатизував їм і завжди перший вітався, коли зустрічав їх на сходах, біля ліфта чи перед входом до будинку. Втім, і він, і вона трималися дуже відсторонено і ніколи не заходили в тіснішу розмову зі мною. Мені весь час здавалося, що в цих чоловіка й жінки є якась спільна таємниця, яку вони нікому не хочуть відкрити, щось таке дуже важливе для них, глибоко затаєне, якесь навіть інтимне, знане тільки їм, таке, яке має бути сповірене винятково йому і їй і більше нікому. Я бачив і відчував це у кожному їхньому порухові, поглядові й особливо в інтонації слів щоразу, коли де-небудь зустрічав їх. І байдуже, що вони майже не розмовляли одне з одним. Щоб розуміти ту дивну їхню єдність, ту їхню сокровенну душевну спорідненість, достатньо було просто раз побачити його і її. Вони і зовні здавалися подібними, наче брат і сестра, обидвоє сиві, він короткопідстрижений і зовсім білий, а вона ще із залишками брунатних пасем у волоссі, акуратно обтятому до половини шиї, обидвоє дуже худорляві, з блідими запалими щоками, вкритими зморшками у нього більше, у неї менше, і ступали ногами вони якось сповільнено й на диво узгоджено, та ще й він та вона були одягнені напрочуд скромно і дуже гармонійно, наче доповнюючи одне одного і кольором, і формою своєї одежі. І навіть те, що він був трохи вищий за неї і мав темно-карі очі, а вона зелені, анітрохи не порушувало цієї єдности його і її, двох в одному. 

       Я мало що знав про них. За багато років життя у цьому домі мені тільки й було відомо, що він називався Никифор, а вона Іраїда. До них всі сусіди так і зверталися, иноді додаючи ще й по-батькові, але між собою вони називали одне одного пестливо, він казав на неї Ї́дя, а вона на нього Фо́рко. А ще я знав, що вони жили дуже бідно, памятаю, якогось року їм було зовсім скрутно, коли Никифор утратив роботу в реклямній аґенції «Евфорб», яка збанкрутіла. Мене також дивувало, що до них ніхто ніколи не приходив, жодних гостей, адже люди творчих професій зазвичай мають багато друзів, приятелів, знайомих. Я не розумів, чому будучи художником та ще й живучи у чотиримільйонному Києві, Никифор з дружиною живуть так ізольовано.

       Десь півроку тому, восени стався один нічим непримітний випадок, який, проте, чомусь дуже вкарбувався в мою память. Я пізно ввечері вертався із своєї звичної прогулянки київськими вулицями і, коли був уже коло дому, то почув позаду жіночий голос, повний благання й болю: 

       -Тихоне, прошу вас, можна вас на хвильку! 

       Я повернув голову й побачив Іраїду. Вона стояла коло авта з відчиненими дверцятами (це, здається, було таксі) і тримала за лікоть свого чоловіка Никифора, який сидів усередині. 

       -Що там у вас, чимось допомогти?—я підійшов ближче. 

       -Форкові недобре… так несподівано… вмах… йому відняло ноги… і він, і він… і я не знаю…-- Іраїда залопотіла язиком наче в гарячці. 

       -Та не біда, я вам допоможу,-- мовив я, беручи Никифора за другий лікоть. 

       І ми з Іраїдою витягли її чоловіка з авта й повели до будинку. Від Никифора несло алькогольним перегаром. Він був попросту пяний. 

       -Ви, Никифоре, трохи перебрали, еге ж?—мовив я, коли ми вже були коло ліфта. 

       -Ні, анітрохи, випив як звичайно три келишки коньяку, і не більше!—відказав він. Його голос був спокійний, навіть байдужий. 

       -Запевняю вас, мій муж ніякий не алькоголік, з ним таке вперше,-- з якимсь розпачем у голосі проказала Іраїда. 

       -Та дай спокій, Їдю, цей добродій зовсім не вважає мене алькоголіком, правда ж?—він посміхнувся до мене, і я побачив, які в нього жовті, вочевидь, від курива зуби. 

       -Чому ж ви тоді не хотіли виходити з авта?— посміхнувся я. 

       -Мені не хотілося. Просто не хотілося,-- відказав він.—Бо мені нецікаво. 

       -Чому нецікаво?— перепитав я. 

       -Не знаю. Все нецікаво,-- Никифор зідхнув і затулив обличчя долонями. 

       Я глянув на Іраїду. Вона стояла і ледь чутно схлипувала. 

       З ліфта Никифор вийшов сам. Його навіть не треба було підтримувати. 

       -Вибачте за клопоти,-- кивнув він мені і рушив до дверей свого помешкання. 

       -Не сердіться на нас, добре?—болісно скривила губи Іраїда і рушила вслід за чоловіком. 

       З того часу я з ними більше не бачився. Мені здається, що вони мене уникали, бо соромилися через той випадок. І я, зайнятий своїми думками та гризотами, зовсім забув про цю дивну подружню пару. 

       А коли я довідався, що Никифор та Іраїда наклали на себе руки, отруївшись екстрактом мускари́ну, то це було для мене, як грім серед ясного неба. «Ми не хочемо більше жити. І ми йдемо з цього життя вдвох» -- такими були останні слова їхньої передсмертної записки. 

       Під час похорону, коли Никифора та Іраїду відспівували, я вперше побував у їхньому помешканні. Мене вразила простота і невибагливість їхнього побуту. Нічого зайвого. Жодних розкошів. В одному покої старенькі шафа, стіл, стільці, телевізор накритий вишиваним рушником, у спальні стояло широке ліжко з деревяними побічницями, чорне піяніно, в кутку бюрко з компютером, на стінах картини, здебільша графічні роботи Никифора. Але найбільше мою увагу привернули дві висохлі ма́ківки у кришталевій вазі на підвіконні. Я дивився на них і не міг відірвати очей. Колись, думав я, ці маки цвіли пречудним блідо-блакитним цвітом. Потім пелюстки осипалися. Завязалися зелені голівки. Вони сповнилися сотнями дрібнесеньких зерняток. Урешті висохли й перетворилися у дві чорні мертві маківки. Мертві, але прекрасні у своїй смерті. Я дивився на них і відчував, що ці маківки чимось дуже подібні на Никифора та Іраїду. Але чим? Я й досі не можу відповісти на це питання.

16. Я багато років не мав від нього вістки

http://ua-human.blogspot.com/2015/12/blog-post_31.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

120. ЩО ТОДІ БУДЕ? (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

      

-Якщо жити безцільно, без усякої мети, без будь-яких сподівань, без прагнень щось отримати, без бажань щось досягти, без спогадів про минуле, без мрій про майбутнє, якщо жити просто теперішнім, не припинаючись ні до чого, якщо робити лише необхідне, те, чого потребує живе життя – в міру трудитися, в міру відпочивати, в міру їсти і пити, то що́ тоді буде?— запитав Єфрем свого улюбленого учня Маґриба, коли вони їхали поїздом із Сішука до Седіолана.

-Я не знаю, вчителю, відказав Маґриб.— Але хіба може людина так жити?

-Ось саме це ти і мав би з’ясувати, Маґрибе,-- відказав Єфрем, обмахуючись віялом, бо у ваґоні було доволі душно.

-А чому ти́, вчителю, не хочеш сказати, що тоді буде? Чому не хочеш? Адже ти знаєш це!— Маґриб пильно вдивлявся в Єфремові очі і теж обмахувався віялом, бо духота допікала і йому.

-Що́ тоді буде? Та нічого не буде!—засміявся Єфрем.—Ми сидітимемо у ваґоні і  обмахуватимемося віялами. Тільки й усього!

121. Жовто-зелена гора 
http://ua-human.blogspot.com/2017/04/120.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

   

Читати далі...

14. ВИ ТАКОЖ НІЧОГО НЕ ЗНАЄТЕ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Ще й досі у моїй памяті нема, нема та й виринають червонясті що́вби могутньої гори Чіріорґо, що мовою індіянців кечва означає студена гора. Щоразу на світанку я бачив її здвоєну вершину, яка перша засвічувалася сонячними виблисками. Вона була найближча і найвища в місцевості, де я жив у повному всамітненні, якщо, ясна річ, не брати до уваги далеку Коропуну, гігантську гору-вулкан з північного заходу, яка сягала заледве що не шість з половиною кілометрів і була чи не найвищою горою у всіх Західних Кордильєрах. Саме Коропуна ввечері, коли заходило сонце, затуляла собою сяючі що́вби Чіріорґо і їх, як і всі инші гірські бе́скети довкруж, поволі поглинала нічна темінь. Мені завжди було сумно дивитися, як щезають у пітьмі ці два золотисті, такі завжди радісні, повні наснаги і гідности камяні шпичаки. Адже вони були зі мною продовж усього дня. Хай що я робив, хай чим займався, хай про що думав, вони завсіди були тут, поряд, досить було звести очі на схід і я міг бачити їх. І навіть увечері, коли все внизу огортала ніч, вершина Чіріорґо продовжувала виблискувати, і я тріюмфував від радости, бо бачив, що темрява лише тут, на схилах о́блазів, у западинах, у міжгір’ях, а там, угорі і далі світиться, світиться, світиться, наче нагадуючи мені, що і я маю ще шанси. 

       На цій світлині виразно видно, як вершина Чіріорґо ловить останні промені сонця, яке заходить. Ще трохи і вона стане такою ж темною й понурою, як і всі скелі нижче. Потім ще подекуди на ній яскрітиме своїи власним світлом сніг, поодинокі білі плямки якого позастигали на камянистих ви́скалках, а тоді і вони щезнуть, і все огорне чорна нічна хлань. І це будуть найтяжчі години для мене, адже я сидітиму у своїй невеличкій хатині із полілепісових колод без світла, в майже цілковитій темряві, (бо що це за світло від ватри із гіллячок акантолипії?!) і змушений буду блукати в лябіринтах памяти, в минулому, в тому, чого вже нема, в мертвому, в ефемеріях добра і зла, в зачучвері́лих картинах подій і людей, позбавлених свіжости, затхлих, ізольований від живого життя, від багатства його кольорів і форм, звуків і запахів, якими переповнений цей предивовижний світ. Так, я не любив цих вечорів, темних, глухих, безмовних. Тому і намагався якомога скоріше заснути і щораніш прокинутися на світанку, щоб знову побачити чудо нового дня, яке завжди починалося із сяючих щовбів Чіріорґо. 

       Зараз, коли я давно вже покинув ці величні гори, в яких провів цілих два роки сам саміський серед дикої природи, і живу тепер у цій мацюпкій київській квартирці, так само самотньо, але вже не шукаючи нічого і не сподіваючись ні на що, я иноді починаю сумніватися, а чи правильно я зробив, що вернувся додому, до Києва. Що я втратив там і що здобув тут? Я думаю, намагаюся порівнювати, підбираю «за» і «проти», стверджую, заперечую, щось розумію, щось ні, але так і не знаходжу відповіди. А, може, її нема? А якщо є, то, може, вона попросту недосяжна для мене? Я не знаю. Втім, продовжую жити, прокидаюся вранці, снідаю, і йду безцільно тинятися вулицями, потім повертаюся додому, вечеряю, збавляю години коло темного вікна, тоді лягаю й засинаю на своєму твердому ліжку, щоб знову прокинутися перед світанком. І так усе далі і далі. Дні за днями. А потім…? А тоді…? Хто може сказати? Я не можу. І ви не можете, бо ви також нічого не знаєте!

15. Никифор та Іраїда 
http://ua-human.blogspot.com/2015/12/blog-post_6.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

13. ПОЛЬО (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Єдиний, хто до мене ще деколи приходив, це був По́льо, дуже мовчазний, заглиблений у себе девятнадцятирічний хлопець, що мешкав удвох з матір’ю на поверх вище. Він мав доволі рідкісне імя Іполит, але всі мешканці нашого будинку називали його не инакше як Польо, бо так із самого дитинства кликала його мама, висока сухоребра жінка, швачка якоїсь київської фабрики спецодягу. Її гістеричні поклики сина останніми роками особливо часто можна було почути, коли той виносив надвір вибивати два старезні, попсовані міллю килими.

       -Полю! Не чуєш чи що?! Полю! Полю! Ну, де ти дляєшся з тими веретами! Полю! Полю!— раз поза раз верещала вона, перевісившись через поруччя балькона. 

       Я не знаю, чому в Поля була потреба приходити до мене. Може, його спонукала до цього якась особлива, притаманна йому природня цікавість, якесь зачудування моїм самітницьким життям, а чи, може, він попросту знаходив у моєму товаристві такий жаданний йому спокій, певну душевну рівновагу, якої йому, вочевидь, так бракувало? Важко сказати. Та він справді був єдиний, хто, хай і дуже рідко, але таки гостював у мене, в моєму скромному помешканні, яке складалося з покоїка, крихітної кухоньки і лазнички, де не було ванни, а  лише душ. 

       Мушу сказати, що Польо зовсім не мав друзів. Узагалі. Жодного. Ровесники чомусь не любили його і проганяли зі своїх компаній. Він жив серед них наче чужий, сторонній, і міг лише збоку спостерігати за забавами й іграми своїх однолітків. І як він не старався прилучитися до загального гурту, все неухильно завершувалося для нього сваркою й пору́гою. Нерідко і зі школи він повертався побитий -- чи то з розсіченою губою, чи то із синцем під оком. Утім, памятаю, він ніколи не плакав. Ішов, похиливши голову, весь почорнілий, затисши біль й образу в собі.

       Саме по такій черговій прочуханці від шкільних товаришів я якогось року і познайомився з ним ближче. Зустрів Поля на сходах. Він стояв і, спершись на перила, ошклілими очима дивився кудись униз, де рухався ліфт. З його лівого вуха сочилася кров, яка повільно крапля за краплею плямила розірваний комір новенької штруксової куртки. 

       -Що, братчику, непереливки тобі з тою школою?!— зі щирим співчуттям запитав я, зупинившись.—Чому не йдеш додому? 

       Хлопець повернув голову. В його очах не було ні болю, ні розпачу, лише одна бездонна порожнеча. 

       -Мама тільки-но купила мені куртку… Вона дістане інфаркт,-- глухо проказав Польо й опустив очі. 

       -Що? Через куртку? Та дай спокій, не вірю!!!—вигукнув я вдавано бадьорим тоном, відчувши як защеміло моє серце. 

       -Можна посидіти трохи в тебе?— прошепотів Польо. 

       -Та чого ж, можна, раз такі гаразди́. Хоч комір пришиєш,-- сказав я і рушив до дверей своєї квартири. 

       З того дня Польо і став час від часу навідуватися до мене. Він приходив завжди якийсь знічений, затаєний, наче хотів щось запитати і не насмілювався. Проте, зізнаюся, ці візити не обтяжували мене. Адже ми майже не розмовляли. Тільки зрідка Польо зважувався що-небудь запитати. Але перед тим він завсіди довго обдумував, а коли я відповідав, то ще довше потім обмірковував мої слова. Отож, наше спілкування було доволі ориґінальне. Ми сиділи. Я на ліжку, а він на стільці за столом. І пили чай з блакитних порцелянових піял, орнаментованих білими айстрами. Мовчки. І ця мовчанка иноді тривала досить довго. Я, наприклад, міг кинути кілька фраз. Польо дивився на мене і мовчав. Але тиша, яка западала при цьому, не була гнітюча. У кожному разі я не мав відчуття, що мої слова зависають у повітрі. 

       Але безумовно, Польо дуже виріжнявся поведінкою серед инших хлопців та дівчат його віку. Він був дивний юнак, якийсь замріяний, повільний, мовби загальмований у реакціях. Я деколи навіть починав думати, що він не зовсім при умі, дещо стропле́ний, має певні психічні відхилення. Разом з тим він був надзвичайно чутливий, витончений і дуже ранимий, але не зверху, а десь глибоко всередині. Я бачив це у безлічі скритих ознаках, у всіх його діях, уривках фраз, міміці, блискові очей… Жодне моє слово, жоден натяк чи напівжартівливе зауваження не залишалися поза його увагою. Його серце відгукувалося миттєво, але біда, що зовні це майже ніяк не виявлялося, на поверхні його єства можна було побачити лише бе́зрух, таку собі камяну бездушність. Припускаю, що саме ця риса Польового характеру і була головною причиною всіх його конфліктів з ровесниками, які не розуміли його, вважали тупим, пройнятим гордощами та злобою і тому були так вороже налаштовані до нього. 

       З якогось часу Польо перестав бувати в мене. Втім, я часто зустрічав його на сходах або надворі перед будинком. А иноді бачив й зі свого вікна, коли він простував вулицею. Уздрівши мене, він завжди чемно вітався, але ніколи не затримувався для довшого спілкування. Здавалося, що він кудись квапиться. Згодом я взнав, що в нього є дівчина. Одного разу навіть угледів їх обох на трамвайній зупинці. Мене тоді дуже вразило Польове обличчя. Воно променіло. Таким щасливим я його більше ніколи не бачив. «Ну ось, і цей хлопчина знайшов свою гавань! Як усе банально повторюється у цьому світі!»-- дещо зі сумом подумав я, переходячи на той бік вулиці. Я був певен, що він більше ніколи не завітає до мене. 

       Втім десь через півроку Польо неждано-негадано навідав мене. Він здавався розгубленим і якимсь неприкаяним. 

       -Я чув, тебе вигнали з роботи… Так, так, важко знайти прихисток у цьому незатишному світі,-- мовив я наливаючи чай до піяли, коли Польо сів на стілець. 

       Хлопець узяв піялу і якось боязко глипнув на мене. 

       -Ну так, ти думав, що закінчиш школу і всі муки припиняться?! Марні сподівання, братчику, вони лишень тепер і почнуться!—продовжував я, наливаючи чай і собі. 

       Польо мовчав. Він весь стисся і був подібний на дике звірятко, загнане гончаками у нору, з якої нема виходу. 

       -Повір, я вже розміняв шостий десяток і знаю, що кажу,-- я сів на ліжко.—Але ти все-таки не давайся розпачеві, не давайся йому, проклятому. 

       -Тихоне, я хочу тебе спитати…-- Польо дивився на мене. Його очі горіли таким несамовитим вогнем, що мені по спині побігли мурашки. 

       -Так, Полю, кажи,-- прошепотів я. 

       -Що подобається жінкам? Як чоловікові поводитися, щоб привернути їхнє серце?-- Польо дивився на мене, заледве не пожираючи очима. 

       -Ех, братчику, жінки… Це дуже слизька і непевна дорога. І нічого, крім розчарувань, ти не отримаєш на ній,-- мовив я і замовк. 

       Польо не відводив погляду і просто прошивав мене своїми глибокими темно-синіми очима. Він чекав відповіди. Його нічого більше не цікавило. Тільки відповідь на поставлене питання. 

       -Добре, я скажу тобі,-- я відсьорбнув чаю і пройшовся по кімнаті. Тоді продовжив: 

       -Так знай, жінки люблять, щоб їм брехали. Що більше їм брешеш, то сильніше привертаєш до себе їхнє серце. 

       -Дякую, Тихоне,-- Польо звівся на ноги.—Ти єдиний, хто сказав мені правду. 

       Минув десь майже рік, коли Польо знову навідався до мене. Він був блідий і виснажений. Очі його були погаслі, рухи повільні, наче в сновиди. 

       -Моя дівчина покинула мене,-- процідив він крізь зуби. 

       -Що, моя порада не допомогла?— спробував я пожартувати. 

       -Ні, просто я не вмію брехати,-- Польо важко зідхнув. 

       -І що, що ти тепер збираєшся робити?—запитав я, відчуваючи, як мій голос тремтить. 

       -На Донбасі зараз війна з росіянами. Хочу піти добровольцем,-- Польо сказав це з якимсь на диво спокійним тоном. 

       -І ти вже все зважив?—я пильно вдивлявся в його лице. Але на ньому не можливо було нічого прочитати. Воно було цілковито замкнуте, наче замуроване. 

       -Так, усе,-- він спокійно дивився на мене. 

       -А як мама? Що вона каже? 

       -Мама? А що мама? Вона тільки й змогла, що привести мене у цей «незатишний світ». Адже це твої слова, Тихоне, чи не так? 

       -Так, мої, Полю,-- я глянув у вікно. Там на голих гілляках височенного ясена сиділо з десяток гайворонів. Вони були застиглі, нерухомі. —Так, цей світ незатишний. 

       -Ти вважаєш, що я чиню неправильно?—Польо також повернув голову до вікна.—Дивно, ці гайворони такі незворушні там на дереві... Наче знають щось більше за нас, людей? 

       -Полю, я не відаю, правильно ти чиниш чи ні. Я не відаю нічого, бо, здається, такий же нещасний, як і ти. 

       -Я знаю,-- прошепотів Польо,-- Ми з тобою однакові. 

       Коли він відходив, ми обнялися. І вперше за багато років я відчув, що мої очі зволожіли.

       Польо загинув під Іловайськом. Його труп довго не могли ідентифікувати, і він півроку пролежав у морзі як тіло незнаного українського вояка. Ховали Поля в Києві зі всіма військовими почестями. Втім, я не ходив на похорон. Не люблю похоронів, панове!

14. Ви також нічого не знаєте 
http://ua-human.blogspot.com/2015/12/blog-post_1.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

12. ВОНА БУЛА ЖИВА (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Я подер усі її світлини. Всі. Крім цієї. Цю я просто не зважився знищити. Кілька разів намагався порвати і не зміг. Ву́стя на ній зафіксована стотно третього дня по нашому одруженні в понурому київському загсі на Харківському шосе. І вже тоді печать недуги прозирала на її виду. Я відчував це, але вперто відганяв будь-яку думку про лихо. І так минуло десять років. Вона згасала довго, спроволока, аж поки не прийшла та година. А коли її не стало, я ніяк не міг збагнути, чому надворі такий спокій, чому щебіт пташок такий погідний, а над дахами камяниць цього величезного міста з таким незворушним тріюмфом пробиваються перші ранкові промені? Я марно вдивлявся в застиглі риси її обличчя і розумів лише одне – моєї Вусті більше нема у цій лікарняній палаті. Вона кудись пішла. Сховалася від мене за непроникну завісу. А на ліжку лежить худесеньке, тонюньке, вимучене тривалою хворобою тіло якоїсь зовсім чужої, незнаної мені жінки. Мені було нестерпно дивитися на неї. І я не витримав і пішов геть. Пішов униз сходами, на вулицю, де вже появилися перші пішохідці.

       З того часу минуло двадцять років, багато відбулося подій довкола, багато чого сталося і в моєму особистому житті, а я й досі не можу забути тої лікарні, позбутися тої пекучої гіркоти обману, якого я зазнав тоді, в той чудовий, сповнений дивовижного спокою і безтурбоття літній ранок, коли моя Вустя померла. Вона щезла так непомітно, так раптово, що я навіть не встиг зауважити коли. Пішла і більше не приходила. Ні завтра, ні позавтра. Ніколи. Не залишивши по собі нічого. Жодного знаку. Її не було ніде і ні в чому. Ні її мертве тіло, ні її одяг, ні її речі, ні її фотографії, ні навіть її численні образи, закарбовані у моїй памяті, не мали до неї ані найменшого стосунку. Я бачив це, знав це, виразно це відчував усім своїм єством. І я не міг дивитися на будь-яку повязану з нею річ без гнітючого відчуття фальшу, відчуття, що мене обманюють. Саме з цієї причини я без жалю розстався зі всіма Вустиними речами, а потім через кілька років порвав (хоч і як це було важко!) й усі Вустині світлини. І не дивно! Ці фотографії завдавали мені невимовного болю, бо щоразу, коли я розглядав їх, то бачив, що це не Вустя, це щось чуже, мертве, зовсім її не стосується. Так, так, адже я добре знав, якою була моя Вустя. Вона була жива, її руки були теплі, очі, повні блиску, губи тремтіли, коли говорила, а вся вона трепетала й відгукувалася на кожен порух, на кожен повів вітру, на кожну барву, на світло, на листочок, на билинку, на голос, на все, що двигтіло і рухалося навкруги в цій дивовижній, такій хвилюючій, такій хисткій, непевній і вислизущій, такій прекрасній і огидній, повній добра і зла, тиші і грому, руху і безруху, народжень і помирань, життя і смерти, початку і кінця, такій відкритій і водночас глибоко затаєній дійсності, вічній і тому, певно, недосяжній розумінню. 

       Я знищив усі Вустині світлини. Я в скорім часі, відчуваю, порву і цю останню. Я не розумію, навіщо я стільки років зберігав цю фотографію? Навіщо? Адже в моїй памяті й так багато залишилося Вустиних образів. Вони нема, нема та й виникають переді мною і мучать мене тим же – пекучим обманом, підсуваючи мертве замісць живого, мариво замісць справжньої Вусті, якою я її знав. 

       Так, я знищу і цю останню її світлину, це зовсім не важко, але як би я хотів стерти на порох і всі ці мертві образи Вусті, які рояться в глибинах моєї памяти і з дня на день мучать мене. Навіщо вони мені потрібні? Навіщо мені ці марива, коли я знаю, що моя Вустя просто кудись пішла, просто сховалася за непроникною завісою? Вона була жива тоді і тому є серед живих тепер, серед живих, а не мертвих.

13. Польо 
http://ua-human.blogspot.com/2015/11/blog-post_26.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

119. ОБІТНИЦЯ МОВЧАННЯ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

      

Єфрем, подорожуючи південними провінціями Діямантової імперії, дістався до міста Зе́ти, де пробув усього три дні, після чого переправився через  ріку Седу і рушив пішки до монастиря на горі Іфі. Коли він прибув на місце, то уздрів дивну картину – ченці, заглиблені в себе, мовчали і не відповідали на жодне запитання. Так тут було заведено з найдавніших часів. Щопятниці від сходу і до заходу сонця  у монастирі було заборонено розмовляти.

Коли сонце сховалося, Єфрем підійшов до настоятеля і запитав його:

-Що ви всі робите, коли не розмовляєте?

-Ми думаємо про Бога,-- відповів настоятель.

-Як же ви можете думати про того, хто вищий за всяку думку?— здивувався Єфрем.

-Про що ж тоді ми думаємо?— настоятель знічено глянув на Єфрема.

-Про свої марива ви думаєте, бо тільки про них і можна думати взагалі!— відказав Єфрем і, повернувшись до настоятеля спиною, пішов з монастиря геть.

З того часу пятнична обітниця мовчання більше не виконувалася у цій обителі.

120. Що тоді буде? 
http://ua-human.blogspot.com/2015/12/blog-post_4.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

      

Читати далі...

118. Я МАЮ ЛИШЕ СЛОВА (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

      

Професор Даґетал прийшов до Єфрема, коли той перебував у Седіолані, і, приступивши до нього, запитав його:

-Ти твердиш, що рух безцільний, він не може мати мети, і той, хто ставить перед собою цілі і намагається їх досягати, створює  завади рухові і тим самим умертвлює його. Чому так вважаєш?

Єфрем відповів:

-Всяка мета є уява, бо породжена уявою. Рух же не породжений нічим. Він просто є. Як же те, що породжене і те, що непороджене, можна поєднати?

-Я не бачу у твоїх словах жодного сенсу. Поясни, що ти маєш на увазі?—

сердито мовив Даґетал.

-Якщо ти не бачиш у моїх словах сенсу, то як я можу тобі пояснити? Адже я маю лише слова. А тобі потрібні не слова, тобі потрібно бачити,-- відказав Єфрем.

119. Обітниця мовчання 
http://ua-human.blogspot.com/2015/11/blog-post.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

     

Читати далі...

20. ДОРОГА БЕЗ МЕТИ (Есеї)

       Це місце, цей безлюдний путівець з того боку лісу чимось дуже притягує мене. Чимось таким, чому нема назви і незмога знайти визначення. Я під час своїх заледве не щоденних прогулянок буваю тут украй рідко. Бо ця дорога, яка веде до давно занедбаних торфових розробок, дуже далеко від села, і добиратися сюди пішки безкраїми подеснянськими луками треба щонайменше дві з половиною години. Але я иноді таки навідуюся до цієї дивовижної місцини, дивовижної, бо тут панує така глибока непорушна тиша, що, якщо на мить завмерти, прислухатися до неї, то в скорому часі у вухах починає тремтіти якийсь невловний вислизущий по́дзвін, наче десь далеко по той бік світу грає тисячоголоса симфонічна оркестра. Її звуки не можливо розібрати, бо це навіть не звуки, а якісь натяки на тіні звуків, і нема ані найменшої певности, що вони взагалі існують. Слухаєш і не можеш допетрати, чи чуєш щось, чи це тобі тільки мариться. 

       Але я ніколи не приходжу сюди просто так, ні сіло ні впало. Мене спонукає до цього завжди одна ж і та причина – якийсь надміру тривожний стан душі, якась обтяжлива внутрішня розхристаність, яка перекриває мені здатність будь-що робити, чи то в хаті, чи то надворі, внаслідок чого я не знаходжу собі місця й раз поза раз у безумі сахаюся то в один, то в другий бік. У такому стані мене несе, наче коня, що зірвався з припону, і я не йду, а майже лечу бігцем, чи радше ноги самі мене несуть туди, далеко-далеко просторами серед трав і поодиноких кущів до цього безшелесного лісового закутку, в якому простилається дорога без мети. 

       Дивне поєднання, чи не так? Адже будь-яка путь – це рух до чогось. А якщо є рух, то мусить бути і мета. Цей же, здавало би ся, застиглий у цілковитому безрухові, оточений густими хащами, мокротою і вічними туманами путівець не має ціли. Він нікуди не веде, ні на що не вказує, ні до чого не кличе. Але попри це він чомусь зовсім не мертвий. Навпаки, він живий, він у постійному русі, він внутрішньо пульсує, дихає, і тиша, яка залягає навколо, також жива, і її не чути неможливо. 

       Цього холодного листопадового ранку я також прийшов сюди. Жодної живої душі не зустрілося мені. Люди не ходять в такі місцини. Навіщо це їм? У гонитві за маривами, в прагненні досягти те, инше вони марнують свої дні, і життя проходить повз них. Я ж, охоплений тривогою і сумяттям, прокинувся ще вдосвіта і, залишивши свою домівку, мерщій примчався сюди, до цієї забутої і нікому не потрібної дороги, яка єдина приносить мені заспокоєння, бо знову і знову наче підтверджує мою алогічну, нічим неузасаднену здогадку, що істинний рух безцільний, він не має і не може мати жодної мети.

21. Сніг, дерево, місяць 
http://ua-human.blogspot.com/2016/01/blog-post.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

11. ДАЛВІНЬЯ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Мене здивувало, що вона звернулася до мене по-українськи. Иноземці у Києві зазвичай, якщо й можуть, то говорять російською, набагато рідше -- польською. А тут моя українська -- мова, якою я розмовляю з Богом, та ще й у вустах негритянки. Я просто не міг весь не стрепенутися, відчувши, як мене проймає глибокий подив, і я, як ішов вулицею із щойно купленим, ще теплим батоном у руці, так і застиг на місці.
       -Пане, пане!— дещо шве́льбаво, з чудернацьким акцентом гукала темношкіра товстуля років під тридцять із сніжно-білого "фольксваґена",-- Допоможіть, мені зле!

Вона благально дивилася на мене. Її величезні перса лежали на кермі, права рука була зігнута у лікті й підпирала голову, а лівою вона притримувала двері авта, щоб вони не зачинилися, бо машина стояла на схилі. Жінка була дуже гладка, з пухкими округлими формами, які, втім, не втратили своєї жіночої знади, і вся стікала потом, так що  тоненьке в білих зірочках плаття, яке сягало їй трохи вище колін, гарних, хоч і досить масивних, було зовсім мокре. Немилосердна спекота в Києві не спадала вже другий тиждень.

Я наблизився до незнайомки  і відчув, що весь починаю тремтіти, мене попросту тіпало, якесь тривожне відчуття небезпеки, змішане з непереборною солодкою жадою, оволодівало мною. Міцнющий запах жіночого поту, який не годні були перебити дорогі парфуми, неждано-негадано прокинув у мені забуті бажання. Моє чоловіче єство, яке вже багато років не нагадувало про себе, раптом ожило.

-Що з вами? Вам погано?—запитав я, важко дихаючи й через силу вимовляючи слова.

-Так!— тихо, з болем у голосі мовила жінка.—Прошу вас, відвезіть мене до готелю!—вона простягла візитку з адресою. Її голова безсило впала на кермо.

Я дивився на жінку і мовчав. Не знав, що робити. Мене охопив страх, справжня паніка. «Ану ж вона помре, і мене звинуватять у вбивстві!»,-- майнуло в моїй голові. Від цієї думки я весь похолов. Пянкі хвилі любосних розкошів, викликані запахом її тіла,  пропали безслідно. Тепер я бачив перед собою якесь безрадне людське створіння, велику  ополисту тушу зі злиплим чорним волоссям на потилиці. «Може,  вона вже вмерла?»,-- подумав я з жахом. Але тільки ступив було крок, щоб іти геть,  як жінка звела голову і простогнала:

-Пане, не йдіть, не йдіть, прошу вас!

Я здриґнувся і відчув, що моєю волею наче оволодів хтось инший, і тепер я виконуватиму все, що він накаже.

-Ви зможете пересісти на сидіння поруч?—я нахилився до жінки. Її очі були погаслі і ледь-ледь тьмаво поблискували.

-Якщо ви допоможете,-- прошепотіла незнайомка з ледь помітною винуватою посмішкою на лиці.

Мені довелося добряче намоцува́тися, поки я зміг пересадити цю темношкіру гладуху з місця водія на пасажирське місце. Спочатку з моєю допомогою вона поставила на асфальт одну, потім другу ногу, тоді, тримаючи мене за шию, вилізла з машини. При цьому вона весь час щось белькотіла своєю портуґальською, як пізніше я взнав, мовою, неначе просячи вибачення. А коли я врешті сів за кермо і завів авто, то побачив, що з мене градом тече піт, і я тепер такий же мокрий, як і власниця "фольксваґена". 
Їхати нам довелося довго, бо її готель був розташований аж по той бік Дніпра. Тим часом дорогою жінці трохи полегшало, і поки ми доїхали до готелю, вона дещо розповіла про себе.

-Моє імя Далві́нья. Далвінья Руй Ґоміш,-- сказала вона, вийнявши косметичку і шукаючи помаду.—Я в Києві вже три місяці.

-А що означає твоє імя?— запитав я, різко загальмувавши на світлофорі, бо величезна фура з написом «Гаврилівські курчата» затулила мені червоне світло.

-Захід сонця,-- Далвінья всміхнулася, блиснувши білими, як порцеляна зубами.-- А ти, ти як називаєшся?—запитала вона.

-Тихін,-- я натис на газ, і авто плавно зірвалося з місця.—Це слово означає «тихий».

-Тихін,-- повторила жінка і знову всміхнулася.—Таке смішне імя. 

Потім Далвінья запропонувала обмінятися номерами телефонів і розказала, що працює помічницею бразилійського військового аташе, а також, що народилася в Бразилії у великому місті Фортелеза, яке розкинулося на березі Атлантичного океану. Вона просила, щоб я нікому не розповідав про те, що  з нею сталося, бо її можуть відправити назад на батьківщину, а це означає втрату роботи.

-Я, здається, просто перегрілася на сонці,-- сказала вона.—Зі мною таке вже бувало і в Бразилії.

Коли я привіз її до готелю, їй знову несподівано погіршало. Я ледве витяг її з авта і з чималими зусиллями допровадив до вестибюлю, де двоє готельних служників (вони, певно вважали, що жінка попросту пяна) допомогли бразилійці дістатися до свого номера. На прощання вона навіть не подякувала мені, а лише з болісним виразом на обличчі тихо кинула:
-Я подзвоню...

Вертався я додому в метрі. У ваґоні було повно людей -- чоловіків, жінок з торбами, і всі з якимись безнадійно тупими, замкненими на собі виразами облич. Одна підстаркувата панюся (вона стояла якраз навпроти мене) тримала на руках песика, який знай лизькав її  у зівялі губи. Трохи далі, ближче до дверей кілька молодиків з екзотичними зачісками час від часу голосно реготали. Праворуч і ліворуч від мене сиділи дві молоді жінки. Їхні очі були заплющені. Вони не спали, а радше дрімали наяву. Я з чималою цікавістю розглядав пасажирів у ваґоні, иноді мій погляд на комусь з них застигав надовше, і я намагався зрозуміти, що криється за зовнішністю того чи тої,  і нема, нема та й повертався подумки до сьогоднішньої своєї пригоди з бразилійкою. «Яке дивне моє життя! Ніколи не знаєш, що буде і чого чекати". 

Далвінья зателефонувала через тиждень. Я всі ці дні жив своїм звичним життям, прокидався вранці, снідав, тоді виходив з дому, довго блукав київськими вулицями, неодмінно завершуючи свої безцільні прогулянки десь на набережній Дніпра. Я зовсім забув про бразилійку і тривалий час не міг зрозуміти, хто дзвонить.

-Тихоне, це я, я Далвінья, невже ти забув?--  кричала жінка гарним дзвінким голосом, вимовляючи українські слова з якимись дивовижними призвуками і присвистами, що, проте, не викликало в мене жодного відторгнення, а радше приязнь.

Саме із специфічної вимови я і допетрав урешті, що телефонує негритянка з Бразилії, якій я тиждень тому допоміг дістатися до готелю. 

-Так, так, я радий, Далвіньє, тебе чути,-- гукнув я у мобільник. 

-Тихоне, я чекаю тебе сьогодні в готелі о шістнадцятій годині. Обовязково прийди, добре?—сказала вона.

Я на мить розгубився. Я не був готовий до таких запросин. Моє тривале відлюдькувате життя зробило мене вкрай лякливим.

-Що таке? Чому ти мовчиш?—знову почув я голос Далвіньї. У ньому вчувалося занепокоєння.

-Я прийду, так, прийду, Далвіньє,-- мовив я. Ці слова я вимовив з хрипотою, бо мені пересохло в горлі.

До готельного номера, де мешкала бразилійка, мене привела покоївка. Двері були розчинені навстіж, і я зайшов досередини. Далвінья зустріла мене у передпокої напівгола. На ній був прозористий блакитний станик з квіточками і такі ж гарні блакитні пантальонці. Шию вона повязала червоною хусткою з тонюсінького шовку. Волосся на її голові було зібране догори й укладене у вишукану зачіску.

-Вибач, Тихоне, що  я в такому вигляді,-- з майже неприхованою злістю у голосі мовила Далвінья.—Але  ваші електрики відучора ніяк не можуть полагодити кондиціонер, і духота в номері стоїть нестерпна. 

-Так, так, таке в нас буває,-- знічено промимрив я, глибоко вражений якоюсь суто тваринною простотою і безсоромністю цієї негритянки.   

 Ми зайшли до великої просторої кімнати з розкішним умебльо́ванням. Скрізь стояли вази зі свіжими квітами. Повітря було напоєне пречудними пахощами.  І важко було збагнути, чи аромат точиться від квітів,  чи  від парфумів, якими була напахчена бразилійка.

-Сідай,-- Далвінья легенько узяла мене за лікоть і підвела до фотеля, де стояв столик, повен усякої садовини́, починаючи від винограду і кінчаючи ананасами. Сама вмостилася навпроти на мякенький коричневий, орнаментований стилізованими квітами диван, над яким висіла велика картина із зображенням леопарда.

-Дякую,-- мовив я, сідаючи.

-Там, на столику конверт. Візьми, це для тебе,-- сяйнула посмішкою Далвінья. Вона підібрала під себе ноги і знову посміхнулася.—Пригощайся, скуштуй виноград, бразилійські помаранчі, папайю. Це все також для тебе.

Я машинально взяв конверт і, якось немовби у сні, зовсім не тямлячи, чому і за що мені дають гроші, наче так і треба, сховав його до кишені. Потім вибрав найчервоніше яблуко і став їсти.  Воно було соковите, вдивовижу смачне й просто розтікалося в роті. Після цього  скуштував авокадо, зїв скибочку ананаса, кілька виноградинок.

Тим часом Далвінья, сидячи на дивані, розповідала про своє життя. Довго, спроволока, часто зупиняючись на усяких деталях. Зосібна пояснила, що українську знає, бо поруч з її домом жило кілька родин українських еміґрантів, з дітьми яких вона дружила. Я слухав і лише зрідка щось перепитував. Утім, мені не дуже було цікаво, що саме вона розповідає. Я дивився на Далвінью, на її широченні, та попри те дуже доладні обриси тіла, на повні, фарбовані темною помадою губи, на миловиде лице з опуклими щоками й утво́рним негроїдним носом, на масивні коліна й литки, що вабили гармонійністю ліній, на плавні, без найменшого ґанджу, товсті в горі й завужені нижче ліктів руки, які закінчувалися пещеними пальцями з лискучим темно-червоним манікюром на нігтях стотно такої ж барви, як і на губах, на кулясті, попросту таки гігантські перса, які просвічувалися крізь станик, наче закликаючи «попестіть мене», на велику опукувату складку її живота, яка нахабно випиралася з-під грудей і яка, незважаючи ні на що, також була гарна і не викликала відрази, але з ще більшою насолодою і зачудуванням я дивився на злично́ту темної шкіри бразилійки, на її незвичний своєю затаєною мякою красою колір. Він був аж ніяк не чорний і навіть не чоколядний, а якийсь ясно-брунатний, глибокий, у який, здавалося, можна було зануритися і пропасти безслідно. «Ця негритянка,-- говорив я сам до себе,-- подібна на темно-червоне, цілком, як лаї́сті троянди, призахіднє сонце, таке рідкісне, таке прекрасне сліпучою темінню, яке можна побачити лише наприкінці дуже спекотливого літа. Далвінья - призахіднє сонце! Як це ймення дивовижно їй личить!»

Отже, я дивився на Далвінью із справжнім захватом. Я не міг думати. Я не міг нічого робити, крім тільки дивитися. Вона там на дивані, під картиною  була прекрасна, всім, з голови до ніг, вилискувала гладеньким брунатним як темно-червоне призахіднє сонце тілом, анінайменшої вади не можна було знайти у її образі. І разом з тим я з величезним здивуванням усвідомлював, що моє чоловіче єство мовчить, воно було наче мертве, жоден порух, жоден порив, жодне любосне почуття не оживляло його.

12. Вона була жива 
http://ua-human.blogspot.com/2015/11/blog-post_2.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...