О, як мене зачаровував балет! Тоді, в далекому дитинстві. Я зчаста не міг відірвати очей від телевізора, унуривши очі в маленькі білі фіґурки на екрані, такі тендітні, прозористі, майже нереальні.
А в театрі на балеті я був кілька разів. З бабунею Рисею, неговіркою, вічно насупленою старою жінкою з тонкими міцно стуленими губами, нафарбованими алізариновою помадою. Вона була затята театралка, бо, здається, не пропускала в театрах жодної премєри. А ще від неї, особливо від її сивого, майже білого волосся пахло якимись незвичними парфумами з нудкуватим домішком камфори. Цей екзотичний запах не траплявся мені більше ніколи. Повне її імя було Ореста, але це я взнав набагато пізніше, як і те, що її чоловік Миколай Скобало в 1949 році застрілився при не до кінця з'ясованих обставинах. Отож тоді всі (в тому числі і я) називали її не инакше як Рися. «Рися задушила ведмедика Мися!»-- дражнив, бувало, я бабуню, коли був на неї злий. Утім, вона ніколи не ображалася.
Уже не памятаю назви тих балетів, подивитися на які возила мене з нашого містечка Б. до Львова бабуня. В памяті лишилися тільки балерини, багато балерин, дивних, загадкових істот, що не ходили, а, здається, попросту літали, пурхали по сцені, наче пташки, а ще могли довго крутитися на одній нозі і застигати в найхимерніших позах. Усе, що відбувалося тоді на сцені, мене настільки заворожувало, що я застигав, будучи не годен навіть скліпнути очима. Я не розумів, про що там йдеться, не чув музики, не бачив у залі, людей, взагалі не тямив, де я – переді мною були лише білі дивовижні створіння, янголи, які танцювали якийсь свій, недоступний моїй уяві божистий танок, наповнений глибоким сокровенним змістом. І це хвилювало мене, збурювало все моє дитяче єство, кликало кудись, поривало до чогось незвіданого, солодкого, жаданного.
І ось тепер, коли минули десятки років, коли моє волосся стало таке ж біле, як і в моєї бабуні Рисі, вже давно небіжчиці, все це відійшло, щезло, минуло як сон. Мене більше не цікавить балет, не хвилюють білі як янголи танцівниці, ні їхні мудровані рухи, вигини гнучких тіл, дріботіння тонких ніжок, плавкі польоти з зависанням у повітрі, всякі чудернацькі надскладні па, все те, що колись мене, малого, так вражало й від чого мені аж забивало дух. Я зараз і не думаю ніколи про балет, про всі ці його зличноти й дивовижі на залитій прожекторами сцені. Тепер я байдужий до всього, що так колись любив дитиною, сьогодні, живучи в Києві, мені й на думку не спаде, щоб піти в оперний театр на балетну виставу. І що мені до яскравих афіш, до гастролей світових знаменитостей?! Ніщо ані не ворухнеться в моєму серці.
Але ця світлина, ці дві балерини -- чорна і біла... Вона висить, пришпилена до стіни над столом, і я часто дивлюся на неї вранці, прокинувшись зі сну, безтямними очима впиваюся в ці дві жіночі фіґури, що сидять, зашнуровуючи пуанти. Чорна і біла, чорна і біла… І відчуваю, наче десь далеко, в найглибших за́сторонках мого серця прокидається ледь уловимий щеміт. Про що? Про кого? Може, про моє безталанне життя, про пориви і сподівання, які не справдилися, які попросту не могли справдитися, бо були марними, такою собі ілюзією, витвореною бентежним моїм розумом? Я не знаю. Не можу сказати ні «так», ні «ні». Але чому ж тоді мене не перестає і досі хвилювати ця світлина, ця ілюзія мого дитинства, цей спогад про щось чудесне, незвідане? Що в ній? Що було тоді, там, у тих далеких, вже майже забутих дитячих роках, що і зараз не відпускає мене, нагадує про себе наче докір, наче звинувачення про щось втрачене, зраджене? Вдивляюся, вдивляюся… Не хочеться вставати з ліжка, бо нічого не чекаю, ні на що не сподіваюся ні завтра, ні позавтра. І знову дивлюся на світлину… Чорна і біла, чорна і біла… Обидві балерини такі гарні, такі досконалі у всьому… Ось, ось, зараз устануть і вийдуть на сцену, осяяну, феєричну… Я не можу жодній надати переваги. Вони як і моє життя, чорне і біле, чорне і біле. І вибору я зробити не можу.
