Капрал Фіран, леґіонер Вузципілон та підхорунжий Лукаш уже тиждень перебували в Седіолані і весь цей час тільки те й робили що пиячили й учиняли бучі по шинках, кавярнях, шантанах, кабаретах та рестораціях. Отримавши від капітана Лорвика відпустку з майже тритижневим реченце́м, вони взяли на думку провести її не в Брайбінарі, де були каса́рні Шостої армії і де їм усе вже набридло гірше гіркої редьки, а якомога далі від цього пісного й холодного, як вони вважали, портового міста-огва́ри, що розкинулося в гирлі ріки Брайби над Червоною затокою. Звичайно, що найкращим місцем для розваг і мрією будь-якого імператорського вояка була лише столиця, тим паче, що вже пять років не було ніяких воєн і військо як стрільці, так і старшина нудилися від безділля, адже муштра, вишколи зі зброєю та військовою технікою і навіть масштабні навчання цілих леґіонів аж ніяк не могли замінити реальних боїв. «Якщо нема війни, жовнір почуває себе непотрібним, йому здається, що життя оминає його. Всі хвороби, біди і нещастя простого леґіонера й офіцера саме від цього. Немає нічого гіршого для армії, ніж мир»,-- полюбляв говорити популярний серед простих леґіонерів і недолюблюваний вищою офіцерською старшиною генерал Опанас, командувач Шостої армії, який під час останньої так званої Двомісячної війни був зміщений з посади і застрілився в дорогому брайбінарському борделі «Райський закуток».
Сонце вже високо піднялося над дахами і припікало щораз дужче. Вся широченна площа Святих отців була залита сліпучим сонячним світлом. Базальтові плити, якими вона була вимощена, ряхтіли синявими искорками, і тільки на місці, де торішнього літа спалили нещасну Сабі́ну, дочку графині Делюстра́ти, темніла широка округла пляма, і жоден промінчик, навіть найменший не годен був зблиснути на ній. Перехожі, яких ставало на площі щораз більше, також оминали це страшне місце. І навіть бездомні собаки зупинялися там, принюхувалися і жалісливо скавуліли, перш ніж бігти далі.
Вузципілон, Фіран та Лукаш, понурі, з блідими припухлими пиками після дикої нічної пиятики в портовому шантані «Квадрире́ма», де надранок затіяли бійку з пачкарями, а потім ще й мали небезпечну сутичку з патрулею імператорських ґвардійців, вийшли на площу з вулиці Вічного життя і сунули по ній прямце́м, незважаючи ні на кого і ні на що. Побіч театральних афіш Фіран грубо штурхонув у спину жінку з песиком на руках, яка читала оголошення про виступ Золотої імператорської оркестри, потім під старою липою Лукаш своїм величезним кованим черевичиськом розчавив пу́дло безногого чистильника взуття, а трохи згодом всі троє перевернули візок городника, який мав необережність зупинитися на їхньому шляху. А коли вони дійшли до місця спалення Сабіни, то не обійшли його, як робили всі инші люди, а зухвало протупали по ньому черевиками, що змусило багато кого з містян осудливо зиркати в їхній бік.
Урешті трійця полишила площу Святих отців і повернула праворуч на вулицю Ангелів. Тут по обидва боки містилося багато крамниць, переважно книгарень, склепів, де продавали мапи, антикварні речі, а також зошити, олівці й инше письмове причандалля.
-Чи ви чули, вчора наша фльота штурмувала острів Пафельнау́м,-- мовив Вузципілон, зупинившись коло вітрини малесенької крамнички, де були виставлені старі пожовклі мапи.
-Чей, нарешті почнеться справжня війна,-- Лукаш теж зупинився. В його очах замиготіли жваві искорки.—А ми тут сидимо, в Седіолані,-- зідхнув він.
-Що, нетерпеливиться?—Фіран з докором глянув на Лукаша.— Невже тобі так до серця вбивати? Чи тебе, крім чергового підвищення ранґи, нічого не цікавить?
-Ми ж солдати!— скипів Лукаш.— Убивати – це наша професія.— Він повернувся до Фірана, весь побуряковівши.— Чи ти, може, вже записався в монастир на горі І́фі?
-Ні, пане підхорунжий,-- Фіран глузливо скривив вуста,-- я все ще во́як, але на відміну від вас і досі не навчився вбивати з такою, як ви, подиву гідною легкістю.
-При чому тут легкість,-- сердито буркнув Лукаш.—Ми належимо імператору, йому присягали служити, йому віддали свої серця, а він натомісць узяв на себе важку ношу відповідальности за все.
Фіран не відповів, мовчки вийняв з кишені глиняну люльку й закурив, розглядаючи по той бік вулиці пишну, розцяцьковану мосяжевими лілеями карету якоїсь значної особи.
-І все-таки, як тобі, Лукашу, вдалося так шпарко просунутися в службі?—запитав Вузципілон, відірвавши очі від вітрини з мапами.— Ти ще пять років тому був звичайним леґіонером, як і я, а сьогодні вже підхорунжий.
-Справді, поділися з нами своїм секретом,-- шпигнув язиком Лукаша Фіран, пахкаючи люлькою.
Він і далі дивився на карету, з якої вийшли дві доволі молоді панюсі в пишних сає́тових сукнях і віялами в руках. Одна з темним довгим волоссям, завитим у дрібнюсінькі льокони, і розкішними формами тіла була справжньою красунею, а друга, трохи старша мала коротке волосся і була дуже худа, з невеличкими персами, яких майже не видно було у глибокому викоті, проте вся світилася такою неземною одуховленістю, що здавалася не менш гарною.
-Які там секрети?! Просто ретельно виконую свої обовязки,-- махнув рукою Лукаш, увагу якого устіль привернули панюсі коло карети. Здавалося, що вони просто заворожили його, і він дивився на них, будучи не годен відвести погляду.
-Хто це?— Вузципілон теж повернув голову до карети.
-Гарнюня з брунатним волоссям – це придворна поетеса Ляу́а, а та друга, худа – здається, Кляриса, дружина міністра економіки Абеляра. Разом з принцесою Ніобою вони частенько влаштовують у Седіолані поетичні вечори. Я якось навіть побував на одному … Це було в Музеї старовини. Зізнаюся, що так і не досидів до кінця. Нудьга була несосвітенна. Всі ці віршописці звихнуті розумом, не инакше,-- відказав капрал Фіран сухим безживним голосом, пускаючи з рота клуби диму.
-Та ми тут, графе Саї́р!-- почулося раптом.-- Уже чверть години, як чекаємо!— Поетеса Ляура сягнистими кроками кинулася до худорлявого старенького чоловіка з сивою борідкою, який стояв неподалік під ліхтарним стовпом.— Ви що, не бачили, як підїхала карета?
-Пробачте, Ляуро, я був у творчій екстазі,-- граф поцілував поетесі руку і зробив ногою манірний подри́ґус. Це виглядало доволі кумедно з огляду на його вік.
-Старий недоумок!— сплюнув спересердя Фіран.
-Чого ти?!— хмикнув Вузципілон.— Хай залицяється старий чмут. Заздриш йому, чи що?!
-Ще чого?! До цієї придворної розтіпахи?!— ображено блиснув очима капрал.— Ось хто заздрить,— він кивнув на Лукаша, який просто поїдав очима Ляуру, не помічаючи нічого довкола.
А тим часом поетеса з графом рушили до карети, до якої перед тим підійшло ще двоє осіб -- художник Мельхіор з розкудланим довгим волоссям і фарбованою назелено бородою та невеличкий ростом, проте доволі опасистий чоловічок, віртуоз гри на басетгорні Консо́ль на прозвисько карлик-дудар, який приїхав з Меволана дати в столиці кілька концертів у супроводі знаменитого Імператорського декасептету -- зведеної духово́ї оркестри із сімдесяти музикантів. Художник голосно щось розказував Клярисі, яка зі спантеличеним виглядом слухала його, раз у раз глипаючи на людей, які проходили мимо, а Консоль з неприродньо застиглою посмішкою паяца на блідому лиці бездумно дивився десь попід задні колеса карети, де велика сіро-чорна ворона або ґава, як цього птаха ще називав простий люд, зосереджено длубала своїм міцним гострим дзьобом невеличке бляшане пуделко, в якому, здається, було щось їстівне. Коли Ляура і граф Саїр підійшли, всі з веселими криками, вітаючи одне одного й обнімаючись, почали сідати до карети.
-Ходімо,-- Фіран штурхнув ліктем Лукаша,-- вона на таких, як ти, ніколи й не гляне.
-Хто вона?— підхорунжий затуманеними очима дивився на карету, яка, рушивши з місця, заторохтіла колесами по бруківці.
-Хто б вона не була,-- поплескав його по плечі Вузципілон.— Викинь її з голови.
-Палацова хвойда, ось хто!— вищирився Фіран, вибиваючи попіл з люльки об обца́с черевика.
-Ходімо, чого ми тут стоїмо,-- сказав Вузципілон, і всі троє почвалали далі вулицею.
Дійшовши до рогу, де починалася вулиця Ягняти, вони уздріли бридкого горбатого дідка, який сидів на величезному ко́зубі посеред пішоходу. Його лице, вкрите численними зморшками у формі мацюпісіньких трикутничків, квадратиків, еліпс, кружалець, півмісяців та зірочок постійно міняло свій колір залежно від того, куди він дивився. Якщо дідок повертав голову ліворуч, до сонця, його лице ставало блідо-рожевим, коли праворуч – то набирало темно-багряного, майже чорного кольору, а якщо дивився вниз, де падала важезна тінь імператорської карбівні́, здоровенної шестиповерхової будівлі, обличкованої айкинітом, то миттю покривалося нездоровою зеленаво-сірою барвою. На його ріденьку, але дуже довгу, трохи що не до колін сиву бороду з вкритої струпами нижньої губи стікала огидна рудява рідина -- сукровиця зі слиною. Від старого нестерпно тхнуло якимсь задавненим гниляччям. І важко було второпати, чи то смердить від нього самого, чи від козуба, вщерть наповненого ріжноманітними мякунами, раками-пекілоґама́русами, жуками-плавунцями, смику́нчиками (місцеві рибалки їх називали майту́лями), бокопла́вами та волохокри́льцями. На хіднику довкола себе горбань розклав в невеликих букових кінвах те ж саме добро, що було і в його козубі, але ретельно розсортувавши за видами. У найбільшій кінві були мякуни́. В найменшій – пекілоґамаруси. Навкруги роїлося сотні мух, які безборонно повзали по козубі і кінвах. Це викликало небезпідставну підозру, що товар несвіжий.
-Може би, ти знайшов собі инше місце продавати це паскудство?!—звернувся Вузципілон до дідка, морщачись від огиди й затикаючи носа від смороду.
-Забирайся геть, поки ми ще добрі!— гаркнув капрал Фіран.
-Ти що́, не чуєш, телепню?!— крикнув Лукаш.
Проте старий, здавалося, не звертав на прибульців жодної уваги. Він витяг з полотняної торбини, яка лежала обабіч, надгнилу помаранчу і став незворушно обдирати її, кидаючи лупину просто їм під ноги. При цьому обличчя його, яке перед тим було попелястим, умах зробилося помаранчевим.
-Та ця почвара просто насмівається над нами!— обурено вигукнув підхорунжий Лукаш і ко́пнув носаком найбільшу кінву. Мякуни, які були в ній, умах розсипалися в ріжні боки. Проте наступної мити він неждано-негадано послизнувся на помаранчевій шкуринці, втратив рівновагу і всією своєю вагою щосили гепнувся седно́м на хідник.
-Ги-ги-ги!— захихотав горбань, дивлячись на Лукаша, який стогнав від болю, намагаючись звестися на ноги.
-Ну, начувайся, плюгавцю!— Фіран замахнувся, щоб зацідити капосного дідка кулаком, але той раптом голосно пу́ркнув і на диво спритно відскочив убік.
-Ти диви, він бере нас на штуки!— закричав Вузципілон.— Заходь, Фіране, справа, а я йому не дам вивернутися.
-Та що ти там стоїш?!— роздратовано загорлав Фіран.— Не жалій, бий псячу прояву.
Вузципілон спробував було схопити дідка за плече, але той знову пуркнув і як і попереднього разу відскочив убік.
Тим часом підхорунжий Лукаш звівся на ноги і кинувся допомагати друзям.
-Ви наче почманілі!— закричав він,-- не можете дати ради з цим кру́чим сином.— Зараз він в мене заспіває.
З цими словами Лукаш, розвівши свої довжелезні й широкі, наче лопати, руки, кинувся на горбаня, але той вюном випорснув з його долонь, в одну мить опинившись за спиною підхорунжого.
-Що за чудасія!— здуміло скрикнув Вузципілон.-- Може, він, як тхір, паморочить нам голови своїм смородом?!
-Затримуйте дихання, коли він випускає гази,-- верещав Фіран, марно намагаючись угатити дідка пястуком.
-Ловіть, не давайте йому прийти до тями!— волав Лукаш, пориваючись то в один, то в другий бік і силкуючись злапати його своїми розчепіреними, гачкуватими пальцями.
Усі троє кидалися зі всіх сторін на старигана, але зловити його ніяк не могли. Він якимсь чудом вислизав з їхніх рук і завжди опинявся за кілька метрів збоку від них. Ця безкебетна ловитва тривала досить довго, годину, а, може, й більше, аж поки Лукаш знагла не брьохнувся на долівку і не злапав дідка за ногу. Тої ж мити Фіран устиг щосили мазнути його по мармизі і той, заскавчавши по-лисячи і безладно задриґавши руками, наче мішок з кияха́ми, шелепнувся на хідник. І як тільки він упав, Фіран, Вузципілон та Лукаш тут же стали несамовито гамселити його кулаками. Вони товкли горбаня, не розбираючи, де в нього голова, руки, ноги, груди чи живіт, молотили з якоюсь звірячою люттю, немовби він уособлював собою все зло, яке кожен з них будь-коли зазнав на цьому світі. На його тілі вже не лишилося жодного живого місця, а вони продовжували бухати його пястуками; кривава калюжа, яка утворилася під ним, уже почала гуснути, а вони ніяк не могли зупинитися; піт заливав їм очі, нестерпно боліли кисті й пальці рук, а вони все гупали й гупали по тому, що колись було капосним дідком.
Невідомо, скільки би це ще тривало, якби не з’явилися імператорські ґвардійці в червоних квадратних шапках і силоміць не відтягли їх геть від тіла. Тільки після цього Вузципілон, Фіран та Лукаш отямилися й з жахом побачили, що стоять в оточенні величезного натовпу седіоланців, які аж заходяться зо сміху. Але ще більший жах їх охопив тоді, коли угледіли, що те, що вони так довго в безумі кулачили, є, що б ви думали? ні, не горбань, який так їм дошкулив, а звичайнісінький скручений і перевязаний ремінцем старий матрац, та ще й мокрий, весь в рудих плямах, від якого немилосердно тхнуло перестоялою сечею.
-Вас арештовано за бешкет і покалічення двох громадян у шантані «Квадрирема»,-- мовив насуплений прика́дкуватий ляйтенант, який був командиром ґвардійської ча́ти.— Раджу не чинити опору.
Він дав знак і двоє вусатих ґвардійців наділи кожному з них на руки кайданки.
-Це через тих клятих пачкарів,-- пробурмотів Вузципілон.— І чого ми з ними завелися?!
-При чому тут пачкарі,-- сердито буркнув Фіран.— Якби ми не зустріли цього плюгавого дідка, то все було би добре.
-Та якого дідка?! Не було тут нікого. Нам просто замакітрилося в головах від вчорашньої пиятики,-- зі скрухою в голосі мовив Лукаш.
-Про якого дідка ти торочиш?— ляйтенант глянув на Лукаша.— Якщо про Салатиїля, горбатого продавця комах, то він тут зранку був, але вже давно пішов додому.
-Звичайно, що був!— знічено мовив Фіран.— Але як йому вдалося напустити на нас таку ману́?
-Уявляю, як реготатимуть у двадцять сьомому леґіоні, коли дізнаються,-- похитав головою Вузципілон.
-Та що там в леґіоні,-- сказав, заледве не плачучи Лукаш,-- вся Шоста армія реготатиме з нас.
Так всі троє перемовлялися між собою, поки ґвардійці не посадили їх до темно-зеленого автобуса із заґратованими вікнами, який стояв неподалік.
-До військової комендатури!— гукнув ляйтенант шоферові і захряснув двері. А коли автобус відїхав, пробурмотів: «Шкода їх, цілком непогані, здається, хлопці».
Немає коментарів:
Дописати коментар