Ми
познайомилися з ним на набережній. Це було десь посередині між мостом Патона і
станцією метра «Дніпро». Він тримав у руці довжелезне вудлище і, попахкуючи
цигаркою, ловив рибу, а я сидів на бетонних східцях за кількадесят метрів від
нього, дивився на темну воду і час від часу попивав з невеликої плоскої фляшки
коньяк.
Травень
цьогоріч був дуже теплий, навіть спекотний, дощі якщо й ішли, то короткочасно,
і вода в калюжах на асфальті висихала миттєво. Сьогодні теж трошки покропило,
але бетон залишався нагрітим, і сидіти на ньому було дуже охві́тно.
Я
відчував легке спяніння. Острів Гідропарк, що розділяв Дніпро, буяв удалині молодою
ніжною зеленню, яка лоскотала очі, бентежила, хвилювала. Переводячи погляд то в
один, то в другий бік, я ковзав очима по верховіттях дерев, далеких, вкритих
прозористою імлою і забавлявся тим, що стежив, як змінюється моє сприйняття під
впливом алькоголю – чіткість їхніх обрисів, особливо стовбурів і грубих гілляк тратилася
або дивним чином увиразнювалася, мякі зелені кольори набували дивовижних
відтінків, то ясніли, то темніли, то раптом виблискували сталевою про́синню. І
я, споглядаючи це все, посміхався, здається, доволі дурнувато.
-Щось
вельми смішне ти там побачив, добродію, га?- почувся голос.
Я
повернув голову.
Він
стояв обабіч і уважно дивився на мене. Його спокійні блакитні очі не виражали ніяких
особливих емоцій. Вони не заперечували, не стверджували і навіть не запитували,
просто гляділи, і я певен, бачили мене всього, наче на рентґен-світлині - зі
всіми моїми скритими порухами, дрібними схотінками, великими бажаннями, затамованими
обра́зами, обавами, сподіваннями, гіркотою, зневірою і розпачем, стеменно
таким, яким я і був.
-Хочеш
коньяку?- я простяг фляшку.
Він
похитав головою.
-Ні,
не лежить серце.
На
його лиці промайнуло щось схоже на посмішку. Чи, може, мені просто здалося.
-Не
пєш?- пробурмотів я.
-Буває,
що й пю,- він провів рукою по своїй невеликій білій як сніг бороді. Тоді повернувся
до своїх речей, склав вудлище, підхопив торбину і рушив геть.
Я
деякий час дивився йому вслід. Його голова теж уся була біла, і зачесане назад
волосся злегка ворушилося на вітрі. Він ступав неквапливо і дещо невпевнено, як
людина, якій байдуже, куди йти, чи й узагалі хоч кудись рухатися.
Потім
він ще кілька разів приходив рибалити на це ж місце на набережній, і я
запізнався з ним ближче, і навіть згодом подружився, якщо ці дивні взаємини, в
яких затаєна відстороненість між ним і мною ніколи до кінця не зникала, можна назвати
дружбою. Втім, цей чоловік був єдиний у Києві, з
ким мені ще хотілося деколи бачитися. Адже після того мого безщасного
повернення з Перу, де я два роки провів на самоті у горах, марно намагаючись знайти те, за чим так
тужило моє серце, я порвав будь-які звязки зі своїми численними друзями й
приятелями, і тільки й збавляв час, що цілими днями безцільно вештався
київськими вулицями, площами, скверами, тінистими парками, а зчаста й просто безлюдними
місцинами, занедбаними будовами й пустирищами, і вертався до свого убогого
житла, кімнатки з мацюпуською кухонькою й лазничкою, де був душ, але не було
ванни, лише ночувати.
Йому
на той час добігло сімдесят шість, тож я був на вісімнадцять років молодший за нього. Імя його було Матей. «Не
Матвій, а саме Матей, так і в метриці записано»,- підкреслив він, коли я спробував
було назвати його Матвієм. А прізвище в нього також було дещо незвичне – Бурдюґ.
«Мерзотники в тридцятих роках викинули з нашої абетки літеру «ґ», і тепер усюди
в моїх документах стоїть Бурдюг, хоча насправді має бути Бурдюґ»,- пояснював
він.
Матей
народився в Києві (його батько й матір були із спадкових київських містян,
повязаних з родом Драгоманових) і жив по вулиці Олеся Гончара з того кінця, що
ближче до цирку, в просторій чотирикімнатній квартирі з розкішним умебльо́ванням.
Одна з найбільших кімнат цього помешкання слугувала за бібліотеку, вся була в книжках,
які акуратними рядами стояли на дорогих
інкрустованих перлямутром полицях. Жив зовсім сам. Дружина ще понад двадцять
років тому загинула, потрапивши під колеса авта під Борисполем. А діти мали
свої сімї. Син, закінчивши інститут, виїхав до Франції, де оженився і працював у
якійсь великій фірмі, а дочка, вийшовши заміж, разом з чоловіком та дітьми
мешкала у власному будинку десь під Києвом і лише коли-не-коли навідувала
батька.
Замолоду
Матей здобув освіту в Київському політехнічному інституті, але фах інженера не
був його покликанням, і він поїхав до Москви, де закінчив Московський університет, спеціялізуючись на східних мовах. Тривалий
час жив і працював у Москві, неодноразово як перекладач бував у Китаї, Японії,
Індії, а також у країнах Европи, у США, Мексиці, Бразилії. А в скорому часі по
тому, як Україна проголосила незалежність, повернувся до Києва і разом із родиною
оселився в батьківській квартирі по вулиці Олеся Гончара, яка стояла вже два
роки пусткою після смерти його тата й мами.
Дивно, але повернувшись в Україну, Матей не
відчув, що його тут хтось дуже чекає. «Я мав враження, що мої знання й досвід
нікому не потрібні, на мене радше дивилися з підозрою, як на того, хто зазіхає
на якісь хлібні посади»,- казав він мені з гіркою посмішкою. Тож він не надто поривався
робити кар`єру в столиці, а просто рік за роком працював як перекладач-мовник у
всяких установах, де в його послугах виникала потреба. А ще він перекладав з
китайської та японської історичні хроніки, із санскриту веди й инші тексти, художню
прозу і поезію древнього Китаю, Кореї, Японії, деяких сучасніших авторів Сходу,
зосібна, Ясунарі Кавабату, Юкіо Місіму. Писав і власні вірші, які, проте, не
спішив десь публікувати, та й узагалі мало кому показував.
Утім,
можу з певністю засвідчити, що у матеріяльному сенсі Матей не почував жодної
скрути. Пенсія, на яку він жив і утримував своє чимале помешкання, була-таки доволі
пристойна. Я не знаю, може, в нього були
й инші прибутки, може, допомагали діти, але в кожному разі він ні в чому собі не відмовляв ні щодо їжі, ні
щодо одягу, ні щодо можливости кудись поїхати. Однак я не міг би сказати, що Матей
справляв враження щасливої людини. Щось в ньому було не так, щось, глибоко
сховане в глибинах його душі. І я не міг збагнути що́.
Здебільша
я зустрічався з Матеєм Бурдюґом випадково, коли, блукаючи Києвом, опинявся в кварталах,
де він мешкав. Часто я міг здибати його просто на вулиці або на лавці у якомусь
сквері чи парку. Цікаво, що Матей завше зауважував мене першим і ніколи не
дивувався моїй появі. Я за півтора року нашого знайомства так і не зміг до
пуття зрозуміти, чи радий він був бачити мене взагалі. Разом з тим не було
жодного випадку, щоб Матей виявляв хоч якесь невдоволення, коли ми
зустрічалися, не кажучи вже, щоб його опановувала нетерплячка чи бажання позбутися мого товариства. Навпаки, він був
завжди на диво уважний до мене, слухав усе, що я говорив, ніколи не перебиваючи,
його очі були живі, повні розуміння і співчуття, иноді якогось болісного, наче
за цим розумінням приховувалося щось невимовне, непідвладне словам. Тож ми
спілкувалися рівно стільки, скільки мені баглося. Але коли я йшов, Матей ніколи
мене не затримував. Зізнаюся, мене це дещо бентежило, бо я відчував, що душа цього незвичайного чоловіка залишається
для мене загадкою.
Одного
спекотливого дня, здається, це було вкінці липня, я зустрів Матея в невеличкому
сквері неподалік від його дому. Він сидів на лавці під розлогою плакучою
вербою. Мав на собі білу сорочку з тоненької бязи якогось старовинного покрою,
а на голові легенький дірчастий капелюх. Дивився просто на мене. Втім, з виразу
його очей я ніяк не міг визначити, чи бачить він мене. Проте Матей бачив,
запримітив мене, ще коли я наближався до сквера.
-Сідай.
Важко тинятися вулицями під таким палючим сонцем, чи не так?- він посміхнувся.
Ця
його посмішка… така легка, якась майже ефемерна, незмінно викликала в моїй душі
непоясниме сумяття.
-Нічого, звик,- мовив я, вмощуючись поруч.
-Потім
підемо до мене, попємо зеленого чаю,- Матей дивився на клюмбу, де двоє дебелих
жіночок у зелених спецівках з написами на спинах «Київзеленбуд» підвязували
жоржини. Квіти мали гігантські розміри і палахкотіли пишним червоним цвітом,
просто тріюмфували, вимагаючи до себе уваги. Люди, які проходили доріжкою,
мимоволі звертали погляди на жоржини – одні здивовано, другі із захватом, треті
збентежено, а дехто і з легким роздрато́ванням, немовби їх відволікли від
чогось важливого.
-Минулого
разу ми пили щось екзотичне, якщо не помиляюся, це був калмицький чай,-- я
також дивився на клюмбу і милувався жоржинами. Вони справді були прегарні, випромінювали
якусь невичерпну потужну енерґію.
-Тепер
я почастую тебе справжнім чаєм, китайським. Нещодавно отримав з Чунціна.
Деякий
час ми сиділи мовчки.
-Тобі
не здається, Тихоне, що ці дивовижної краси жоржини тут у сквері, та й, може,
взагалі на цій частині вулиці з цими
будинками, автами, людьми, асфальтовими доріжками, стовпами з реклямою, деревами,
кущами й иншими рослинами - найголовніші. Поглянь, нікого й нічого нема зараз сподобнішого й розкішнішого за них. Я тепер щодня сюди приходжу,- Матей глипнув на мене і знову звернув погляд
до жоржин.
-Приходиш,
бо вони наснажують, додають тобі сил,- мовив я.
-Не
знаю. Иноді мені здається, що ця краса, навпаки, ранить мене, навіть убиває.
-Ранить?-
перепитав я здивовано.- Але чому?
-Я
також хотів би це знати,- Матей уважно вдивлявся мені в очі, наче намагався
вивідати щось, що я затаїв у серці.- Може, ти́ знаєш?
Я
не відповів, і ми знову хвилину-дві
сиділи мовчки. По якомусь часі я запитав:
-А
як просувається твій переклад «Бгаґавадґіти»? Тоді, кілька тижнів тому, коли ти
читав мені розділ про тамас, раджас і сатву, було, здається, вже перекладено понад
половину.
-Нічого
більше не переклав. Чомусь утратив наснагу.
-Але
ж ти, сподіваюся, не припиниш роботи над перекладом цього шедевру?
-Я
ж перекладаю винятково для себе. І перекладатиму рівно доти, доки хотітиму,-
проказав Матей холодно.
-А
опублікувати?! Невже тобі не хочеться, щоб «Бгаґавадґіту» видали українською?
-Тихоне,
це в Україні мало кому цікаве. Потрібні гроші, а їх ніхто не дає просто так.
-Як?-
вигукнув я вражено.- Щоб видати переклад «Бгаґавадґіти» неможливо знайти
грошей?!
-Та
дай спокій! Мене це менше за все хвилює!- Матей звівся на ноги.- Ходімо ліпше пити
чай.
Я
встав з лавки і ми рушили до старої, з облупленим подекуди тиньком камяниці, де
на останньому четвертому поверсі було Матеєве помешкання.
Мені
весь час дуже хотілося взнати, що за вірші пише Матей. Але він чомусь не горів
бажанням узадоволити мою цікавість. Обіцяв, що якось при нагоді прочитає
один-два вірші, та час минав і все залишалося, як і було. Це мене неабияк
дивувало. Я мав враження, що Матей
просто не хоче нікого посвячувати у свої душевні переживання. Але чому? Він що́,
не вірив, що хтось сторонній годен їх зрозуміти? Чи, може, ці переживання були надто болісні
для нього самого, щоб хотілося їх зайвий раз ворушити, ділячись з кимось? Мені
важко сказати щось напевне, та ясно було одне – Матей не бачив великого сенсу
не тільки в тому, щоб знайомити когось зі своєю творчістю, а й узагалі у самій
цій творчості. Вона для нього була малозначуща, щось инше, глибше, сокровенніше
хвилювало його серце. І саме це «инше» найбільше і вабило мене до нього,
змушувало раз у раз продовж цих коротких півтора року зустрічатися з ним.
І
ось восени, здається наприкінці жовтня Матей неспогадано прочитав одного свого
вірша. Це було у нього в квартирі. Ми сиділи за столом і пили каву з невеликих білих
порцелянових горняток, розмальованих жовтими листочками. Моє горнятко було орнаментоване
дубовими листочками, а Матеєве – ясеновими. На столі ще стояла фляшка вина,
нерозкоркована – біле напівсолодке «Шабо», яку я приніс із собою. Ми про щось
неквапливо розмовляли. Здається, про долю митця і його фатальну залежність
від того, наскільки чутливим є суспільство.
-Жага
визнання… Чи не це є головним стимулом творчости кожного митця?- говорив я.
-Не
певен. Це було би дуже печально,- відповідав Матей.- Гадаю, щось инше спонукає
творчий порив. І воно не залежить ні від чого.
-Але
хіба мистець, який не знаходить розуміння і схвалення в суспільстві, не
приречений на всихання, хіба він спроможний розкритися в умовах загальної
глухоти?
Матей
не відповів. Він підійшов до вікна і довго-довго дивився на вулицю, вздовж якої росли клени та явори з зеленаво-золотистими,
жовтими і багрянистими кронами, подекуди наполовину осипаними. Тоді повернувся
до мене і тихо, з легким тремтінням у голосі продеклямував:
Один, другий
повів вітру –
і сипеться,
сипеться
жовте листя
із старої морви –
там, укінці вулиці
за огорожею.
Я
був вражений. Здається, це була воістину вичерпна і стотна відповідь на моє
питання.
-Творчість
виникає без усяких спонук, і її стежки неспогадані,- Матей сів за стіл і,
взявши своє горнятко з жовтими ясеновими листочками, відсьорбнув кави, тоді
продовжив:
-Не
думаю, що митцеві потрібні якісь посередники у спілкуванні з Богом.
Я
розкоркував фляшку і наповнив вином два кришталеві келихи. По кімнаті розлився витончений
пахіт виноградного трунку.
-Якщо
так, то виходить, що ці посередники, це загальне схвалення, слава є
всього-на-всього завада?- я простяг келих Матеєві.
-Завада,
яка потьмарює ясність сприйняття,- він узяв келих і підніс до губ.- Чудне́
поєднання смаку, аромату і кольору…
-Звідки
ж ця непогамовна жага визнання, якою опановано так багато людей? - я теж ковтнув
трохи вина.
-У
кожному разі, гадаю, це не має жодного стосунку до творчости.- Матей усе ще
тримав у руці келиха, милуючись прозористою
жовтавою рідиною, яка тремтіла й виблискувала під скупими променями осіннього
сонця за вікном.
-То
чи справедливе тоді твердження, що Україна – вкрай несприятливе середовище для
таланту?- я дивився на Матея, який і далі був зосереджений на своєму келихові, і мені здавалося, що він мене не чує.
Мовчанка
затяглася. Врешті я повернув голову до вікна. Сонце опускалося щораз нижче над дахами і сліпило очі.
-Україна…
Благословенний край… Це, либонь, єдине місце на землі, де тільки й може
існувати справжня творчість… Тут ніхто не перешкоджає, ніхто не бачить, не чує
- незрушна тиша, беззвуччя, спокій, самота,- Матей підійшов до вікна і застиг,
унурившись в далину, на дахи будинків.
Невдовзі
по тому настала зима, з холодом, морозами, і Київ завіяло снігом. Я занедужав
на ґрипу і довго лежав на своєму залізному ліжку весь у жару, марячи, і рідко
коли виходив з квартири, щоб купити якоїсь їжі. Потім, коли недуга відступила,
почувався настільки ослаблим, що майже до кінця зими не вдавався до своїх звичних
прогулянок містом, сидів удома і цілими днями читав Жоржа Сіменона (кількадесят
пошарпаних детективів Сіменона якось ще вліті купив за безцінь на базарі), реґулярно
дивився в телевізорі інформаційні зведення про
нашу війну з росіянами на Донбасі і пив цілими літрами чай з калини, як порадив
мені знайомий лікар з нашого підїзду.
З
Матеєм узимку я побачився тільки раз, десь у лютому, коли вже зовсім оклигав.
Зустрів його коло Софійського собору, мовчазного, заглибленого в себе. Він
тримав у руці ананаса, чималенького за
розміром і йшов у бік Золотих Воріт. Я окликнув його. Матей зупинився,
повернувся в мій бік і чекав, поки я підійду. В його очах, як завжди, не було ані найменшого здивування. Просто
увага, якась незворушна, всепоглинуща. Ми привіталися. Але розмови не вийшло.
Він слухав і нічого не говорив, лише коли не коли докидав коротке «так» або
«ні». Але, я певен, не тому, що був
чимось невдоволений чи пригнічений. Просто, як мені здавалося, він тоді
перебував у якійсь особливій внутрішній тиші, яка не потребувала зовнішнього вираження.
Втім, ця тиша була дуже чутлива, жива. Я
відчував це серцем і тому не мав на нього образи.
Тож
ми майже мовчки пройшли вдвох по Володимирській, потім завернули на Золотоворітську
і там, коло брондзового памятника козакові-дозорцеві на коні розпрощалися. Я
рушив до станції метра «Золоті Ворота», а Матей по Рейтарській додому.
Наступного
разу ми зустрілися вже аж навесні. На узбіччях вулиць ще подекуди лежав сніг.
Удень пригрівало сонце, а ввечері брало морозом, і було доволі холодно. Я з
самого ранку гуляв вуличками Подолу, потім перебрався на Труханів острів і довго вештався
вздовж берега, спостерігаючи за чайками, які то злітали в повітря, то
знову сідали на воду, а вполудне узяв на думку завітати до Матея.
Він
зустрів мене у теплому бумазеєвому шляфроці, розцвіченому чорними кружальцями, і,
кинувши коротке «заходь», запросив до помешкання. Вираз його обличчя здався
мені дещо сумним. Утім, я не впевнений, бо Матей завше був вельми стриманий у
емоціях, і його звичний затаєний спокій нерідко можна було сприйняти як тінь
чогось печального.
-Я
знав, що ти прийдеш. Навіть чекав,- Матей поставив на стіл дві піяли, білу,
розмальовану червоними тюльпанами, і червону, розмальовану білими нарцизами.-
Яка твоя? Вибирай.
Я
вибрав червону з нарцизами.
-О,
нарцизи, вони розквітають, коли снігу нема й упомині!- я підсунув піялу до себе.
-Що
ж, мені дісталася біла з тюльпанами,-
Матей підсунув до себе свою.- Втім, Тихоне, зверни увагу, ці дві піяли дуже
подібні, складаються з двох барв – білої і червоної. І це символічно, бо ми з
тобою теж подібні.
-Тільки
в тебе більше білого, а в мене червоного,- зауважив я.
Матей
приніс невеликого фаянсового чайника, на якому було штудерно намальовано тетервака у польоті, і налив до піял чорного чаю, на диво пахучого.
-Це
ще ніхто не знає, в кого чого більше,- мовив він.
Ми
сиділи за столом, дивилися у вікно на дахи будинків, де ще то там, то там біліли залишки снігу, і розмовляли. Про що?
Про все. Про призначення людини, про нашу приреченість на страждання, про
невідворотність смерти, про загадку буття і про те, що таке істина, і чи можна
її пізнати.
Говорив
і розмірковував здебільша я, Матей же якщо й висловлював якісь думки, то не
стверджуючи, а переважно ставлячи питання, і то насамперед собі самому.
-Я
хотів би знати, чи може людина взагалі розібратися, що коїться з нею? - говорив
він своїм спокійним рівним голосом.
-Вона
може принаймні намагатися,- відказував я, зі здивуванням помічаючи, що його
руки, які тримали піялу з чаєм, злегка тремтять.
-А
що означає це «намагатися»? Чи не означає це, що треба зупинитися й уважно
розглянутися довкола?- Матей поклав піялу.
-Зупинитися?-
я глянув на нього, але він дивився не на мене, а кудись на стіну, де висіла
збільшена світлина його покійної дружини в простій лакованій рамці.
-Так,
инакше, як можна щось побачити?- Матеєва увага й далі була зосереджена на
світлині.
-
Як на мене, то це не таке просте завдання,- пробурмотів я.- Всі мої спроби
завершувалися невдачами.
-Мої
також,- він якось знічено зиркнув на мене і знову повернув голову до світлини.
-Може,
зупинитися взагалі неможливо?- здавленим голосом процідив я.
-Ти
не віриш, що істину можна осягти?- Матей устав з-за столу. Щось дуже рішуче
прозирало у всій його поставі.
-Що
таке істина?- я сидів і дивився на нього.
Матей
підійшов до вікна.
-Глянь
сюди.
Я
став поруч.
-Бачиш
он ту латку снігу на даху побіч тріснутого бетонного димаря?- він указав
рукою.- Це і є істина.
Я
дивився на ту білу латку і мовчав.
-Завтра
там від снігу не лишиться й знаку́,- продовжував Матей.- Учора його було набагато більше. І він був дивовижний у
своїй красі. Сьогодні снігу вже зовсім мало, але він такий же прекрасний. Втім,
його краса розкривається як спалах і
приходить, коли сама собі знає. Сяйнула і сховалася. І от дивишся, дивишся і нічого, крім білої латки снігу більше не
бачиш.
Матей
на хвильку замовк. Тоді продовжив з нотками смутку:
-Ці
спалахи… Вони, здається, і є самим життям. Але чому вони з`являються все рідше?
І що буде, коли вони перестануть з`являтися взагалі?
Після
цієї розмови я довго не бачився з Матеєм. Щось гнітило моє серце, і я не тільки
не мав бажання зустрічатися з ним, а й взагалі уникав будь-якого спілкування з
людьми, попросту ховався від них, блукаючи як неприкаяний по найбезлюдніших
вулицях, по всяких пустищах, занедбаних
парках, понівечених садах і садибах призначених на злам, стихійних звалищах, зруйнованих
і покинутих промислових територіях, зарослих заледве не двометровими бур'янами. Так
минула весна, спроволока добігало кінця й літо…
І
от, коли Київ млів від нестерпної серпневої спекоти, я якогось дня відчув, що хочу знову побачитися з Матеєм. Це бажання було настільки сильним, що
я навіть не здолав повністю зїсти свій убогий сніданок – зварене натвердо яйце
й горнятко з недопитим какао так і залишилися на столі. Не знаю, але я чомусь був
певен, що Матей чекає мене у сквері біля свого дому, і то на тому ж самому
місці, що й рік тому.
Уважайте
це за чудо, але Матей Бурдюґ справді сидів там на лавці під плакучою вербою. На
ньому була та сама бязева сорочка старовинного покрою і дірчастий літній капелюх на голові. Він
дивився на клюмбу, де цвіли пишні білосніжні троянди. Мій прихід він сприйняв так,
наче ми наперед домовилися про зустріч, і він очікував на мене.
-Довгенько
тебе не було,- Матей кивнув на моє привітання і знову унурив очі в троянди.
Дивно,
але мені здалося що в його поглядові чогось ніби бракує, чогось такого, що було
раніше. Якоїсь внутрішньої енерґії, наснаги. Втім, це не був погаслий очужілий
погляд, навпаки, він був чутливий, здатний прозирати глибоко. Але разом з тим
це був погляд без сподівань, який приймав усе: і радість, і біль, і невідворотність власної долі.
-Минулого
літа тут цвіли жоржини,- зауважив я, сідаючи на лавку.
-Червоні жоржини,- мовив Матей, наче шкодуючи за чимось.
-Білі
троянди також гарні,- відказав я.
-Так,
особливо тому, що білі. Адже білий колір – це символ мудрости,- згодився він.
-Матею,
вибач, але в твоїх словах бринить якийсь чи то жаль, чи то іронія.
-Якби
ж ти знав, Тихоне, що́ для мене ці білі троянди!
У
його голосі я відчув таку приховану в глибинах душі невимовну скорботу, що моє серце стрепенулося,
наче підстрілене, і стислося в болісну грудку. Мені забило дух, я весь завмер, одеревянів
і довго не міг вимовити ані слова.
-Але
ж хіба вони не зличні в своїй пишноті?- прошепотів я, через силу розтуляючи вуста.
-Ці
білі троянди вказують мені на мою оману,- безживним голосом, чітко вимовляючи
кожне слово, відказав Матей.
Він
повернув голову і деякий час незворушно дивився на мене. Його очі не виражали
нічого, ні печали, ні радости. Тоді продовжив:
-Я
дивлюся на них, але вони закриті від мене, спалахи істини не з`являються, ці
спалахи перестали навідуватися до мене.
-Але
чому?- вигукнув я, схвильовано хапаючи Матея за руку.
Він
відвів мою руку і тихо проказав:
-Гадаю,
що червоні жоржини затуляють мої очі, і я з цим нічого не можу вдіяти.
Востаннє
я побачився з Матеєм уже пізно восени. Кінчався жовтень, проте було ще доволі
тепло, дерева на київських вулицях, скверах, парках пишніли позолотою і
багрецем. Багато зжовклого листя встеляло хідники.
Ми
сиділи в Матеєвому помешканні за столом і пили зелений чай, цього разу,
здається, з Непалу. Матей зовсім не мав бажання підтримувати розмови. Здебільша
відмовчувався, воліючи слухати, як я розповідаю про себе, історію мого невдалого
одруження з Даркою, про мій успішний бізнес і статки, від яких я відмовився на
користь дружини, про моє дворічне безрадне усамітнення в перуанських горах і
ганебне повернення до Києва, про мої
теперішні безцільні вештання вулицями, про безцільність мого життя, в якому
нема ні сподівань, ні прагнень. Я говорив, говорив, говорив, а він слухав з
неослабною увагою, і я відчував, що кожне моє слово відгукується в його серці.
Матей, здавалося, був весь самим слухом та розумінням. І коли я замовкав, то надовго
западала тиша, але не гнітюча, а насичена значущістю, в якій не було ні
заперечень, ні схвалень, ні суджень, ні оцінок і в якій просто розгорталася вервечка
подій дійсности без початку, без кінця, без будь-яких обмежень.
-Що
ж, мені пора йти,- я встав і рушив до виходу.
Матей
мовчки провів мене до дверей. Він лише кивнув на моє «до побачення» і, стоячи
на порозі, дивився мені вслід, поки я йшов до ліфта. Його очі, їхній вираз дуже
запамяталися мені. В них не було ні заперечень, ні схвалень, ні питань, ні
відповідей, ні вдоволення, ні втіхи, ні
навіть натяку на якийсь жаль, гіркоту чи розпач, лише беззастережне
прийняття всього, на що вони дивилися, здається, в них таїлася та глибока сокровенна
правда, яка притаманна всьому, що є, що існує, що живе зараз, цієї мити, і про
яку я (як і кожна людина) також знаю, яку відчуваю, але яку не годен побачити,
бо вона щоразу, коли роблю спробу її узріти, вислизає від мене, залишаючи по собі
лише бездушний захололий попіл і розчаро́вання від омани.
А
через місяць, двадцять пятого листопада (я добре запамятав цю дату) Матея не
стало. Його знайшли мертвим у власній спальні навпроти вікна з широко розсунутими
шторами. Він сидів на фотелі, відкинувши голову назад і тримав у руці білу з
червоними тюльпанами піялу з залишками синюватої рідини на денці (як
з`ясувалося, це була отрута на основі ціяну). А ще на колінах в нього лежала передсмертна записка, яка складалася з двох коротких
речень: «Є час, коли треба піти з життя. Для мене це глибока осінь.»
По
смерті Матея я довго не годен був прийти до тями, попросту захворів, не міг ні їсти,
ні спати, ні сидіти вдома, ні кудись іти, ні взагалі хай щось робити. Не знаю
чому, але в голові постійно виникав, крутився некролог, пришпилений під час
похорону на дверях Матеєвого помешкання. І я чітко бачив перед собою надруковане
грубими чорними літерами імя «Матей» і прізвище «Бурдюґ» з кінцевим «ґ», а далі
слова «перекладач із східних мов», після яких кимось від руки дописане «…і
поет». Я перебирав усе це в уяві і ніяк не міг допетрати, навіщо воно, який сенс
усіх цих слів. Мені вони здавалися
безглуздими. Я раз у раз відкидав усе зайве, непотрібне, пусте, усе, що,
на мою думку, не мало ніякого стосунку
до Матея, не відображало його сути. Відкидав одне слово за другим, спочатку вилучав
«перекладач», тоді «поет», потім «Бурдюґ», і саме імя «Матей», далі дати
народження і смерти, і всю решту стандартних слів з похвалами і співчуттями, так,
що в некролозі нічого не залишалося – чистий білий аркуш паперу. «Може, саме це, цей
чистий білий аркуш і є його істинний некролог?»- запитував я себе. А тоді знову в моїй
голові відновлювався той пришпилений некролог, повен порожніх слів, і все
повторювалося спочатку.
51. Та сокровенна межа
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
