Живу на спочинку в селі,
серед полів і безкраїх луків…
За ними ген-ген могутня тече ріка…
Сонце зайшло
і сховалося
за пасмом далеких осокорів,
останні промені зблисли
в шибі покинутої хати.
середу, 16 серпня 2017 р.
17. СЕРЕД ПОЛІВ І БЕЗКРАЇХ ЛУКІВ (Життя вмлівіч)
Живу на спочинку в селі,
серед полів і безкраїх луків…
За ними ген-ген могутня тече ріка…
Сонце зайшло
і сховалося
за пасмом далеких осокорів,
останні промені зблисли
в шибі покинутої хати.
неділю, 13 серпня 2017 р.
16. ЛІТНЯ СПЕКОТА НЕ ДОКУЧАЄ (Життя вмлівіч)
Літня спекота
не докучає мені.
Над ставком сиджу
під тінистою грушкою,
попиваю зелений чай,
слухаю дзюркіт струмка.
А думки мої
пропливають десь далеко
і щезають
у неосяжнім небі.
суботу, 12 серпня 2017 р.
41. ЦЕ БЕЗПАМЯТНЕ СЕЛО (Есеї)
Якщо їхати асфальтівкою до Остра, то за кілька кілометрів перед Вовчим узвишшям у рідкому проліску можна вгледіти вузький розбитий путівець. Він веде вниз глибоким яром, обаполи порослим вязами й ясенолистими кленами, до мертвого села Б. Ніде не знайдете ні таблички, ні жодного напису. Село давно стерте з мапи. Проте, як не дивно, там ще живуть люди...
Це безпамятне село над Десною
так далеко від доріг,
загубилося серед безкраїх луків.
Там майже не лишилося нікого…
У безголосих замшілих хатах
доживають віку тіні –
старезні баби й діди.
І якщо хтось помирає,
то, певно, нема навіть кому
викопати могилу.
неділю, 6 серпня 2017 р.
1. У ПОШУКАХ ГОЛОСУ БОГА ч.4 (Вірші)
Листопад, 1984 р., Львів
162.
Десь із десяток всяких соловїв
я учора розглядав за шклом
у залі природничого музею,
а живого соловя,
що серед зелени співає,
так і не довелося побачити мені
цього року.
163.
Блакитне небо, навіть воно
щоразу инше, мінливе.
Чому ж тоді ти, моє серце,
невтомно шукаєш опори,
все мчишся, біжиш без кінця
за маною?
Грудень, 1984 р., Львів
164.
Чорні гайворони,
що зграєю пролетіли над хатою,
білими мені здалися —
такий густий цього вечора
опустився туман.
165.
Чому тішити мене перестали дерева?
І білий сніг на вулицях
чому вже так не захоплює, як раніше?
Невже звичайнісінькою оманою були
всі мої колишні радощі?
166.
На моїм шляху всякі стаються події,
та зрозуміти жодної з них я не годен.
Невже так і проживу своє життя —
у сунівах і тузі?
167.
Спянілий від вина,
йшов я вночі через парк.
Довкола мовчали темні дерева.
Про їхню таємницю
захотілося мені спитати,
та жодного слова вони не зронили.
168.
Не збагнути мені
цю самовпевненість у людях.
Усе вони знають,
на кожне питання мають відповідь.
Чому ж тоді я за стільки років
нічого по-справжньому так і не зрозумів?
169.
Блідий серпик місяця,
що ледь помітний був у небі —
яким яскравим він став,
коли стемніло.
Тільки раз глипнув,
а й досі ніби бачу його.
Січень, 1985 р., Львів
170.
Ясний місяць у небі
просто над своєю головою
я побачив,
коли серед ночи
вийти мені захотілося з котельні.
171.
Через смалький мороз
чорні граки дерева обсіли.
Сидять вони на гілках,
увібравши голови,
цілком нерухомі.
172.
Щойно прочитав книжку.
Кілька днів не міг відірватися
від неї.
Ну, хіба можу тепер говорити,
що сумно мені на цім світі?
173.
Я гадав,
що не зможу більше тішитися,
білим снігом.
Аж ні!
Біля котельні сніг відгортаю,
і серце моє переповнює радість.
174.
Що криве бачать рівним,
а рівне кривим,
таких людей чимало
я зустрічав.
І всі вони
на цей світ дивилися
крізь тьмяні шкельця
своїх теорій.
175.
Пагорб, порослий дикими травами,
весь покритий тепер снігом.
Цілу весну, літо та осінь
я сюди мріяв прийти
і з кимось, хто тишу любить,
при заході сонця
пити вино.
176.
Невиразне
в тумані світанку
що там чорніє на підвіконні? —
Це голуб, замерзлий уночі.
177.
Цей безрукий пяниця,
що зазвичай стовбичив під магазином
сьогодні від сильного морозу
сховався до пивного бару.
З подряпаним десь у бійці лицем
самотній стоїть він у кутку.
178.
Мій приятель
сьогодні вернувся з Ленінграда
і до мене завітав.
Про свою нудьгу він розповів
і про безцільність свого життя.
179.
До Бориса [11]
Ні, не думай, друже,
що, коли зараз покинеш мене,
я від самотности страждатиму.
Зі мною залишаться тут
сутінки у вікні і тиша.
180.
До Бориса
Тебе иноді проймає страх,
що просвітління можеш
так ніколи і не досягти?
Але ж, друже,
звідки в тебе впевненість,
що ж, власне, є просвітління
і чи існує воно взагалі?
181.
Ну як збагнути цей світ,
як сказати, що він такий,
а не инакший,
коли все навкруги незмінним здається
і мінливим таким водночас?
182.
Сонце вже сідало,
коли в небі двох качок я побачив.
Покружлявши в повітрі,
вони сіли на сніг
і сховалися в сухому очереті.
183.
Звідки це?
Раптом усе непривітним стає,
мовчазним і байдужим.
У хвилини такі
наче в оціпеніння якесь
моє западає серце.
184.
Друже,
до якоїсь прагнучи мети,
боротися весь час із своїми бажаннями —
яке невдячне це
і до краю важке заняття.
Чи не краще здатися на волю Бога,
відрікшись марнотних прагнень?
185.
Розгнівався,
на дружину нагримав.
Тепер сиджу сам у кімнаті,
і докоряю собі.
186.
Сьогодні вмерла бабця. [12]
З білим, наче крейда лицем,
у чорну вбрана сукню
тепер нерухомо лежить вона на канапі.
22.01.1985 р., Львів
187.
Ось і поховали бабцю,
відвезли у березовій труні
до Самбора на цвинтар старий,
де у холодній гробниці,
серед розлогих дерев
спочивають дідові останки.
24.01.1985 р., Самбір
188.
Відлига.
Спав нарешті мороз,
що цілий місяць лютував у Львові.
З темного неба тепер
падає густий сніг,
вкриває вулиці та дерева.
189.
Я б знати хотів,
що змушує мене
безупину за чимось гнатися,
що заставляє мене
тікати від існуючого.
Адже спостерігаю я щодня,
що успіхи спокою не приносять,
а невдачі породжують лиш горе.
190.
Коли мені було років дванадцять,
не раз замислювавася я
над дивним життям дорослих.
Весь час чогось добиватися,
страждати більше, ніж радіти
і врешті померти!
Таке майбутнє невже і мене чекає?
І поклав я собі,
що житиму зовсім инакше,
у сокровенний сенс цього світу
проникнути постараюся.
І ось
минуло вже майже двадцять років,
а таємниця буття
все ще закрита для мене.
191.
Наче в якомусь засліпленні перебувають ті,
хто в шляхетному піднесенні
до високих прямують цілей.
Ні, натхненні заклики їхні,
я знаю,
звабити мене не можуть!
192.
Як досягти цього?
Як тамтого позбутися?
Ось про що думає більшість людей.
Невже тільки мене цікавить,
що ж є оце?
193.
Дивився в телевізорі новини. Поглядав у вікно. І дещо
думав.
Закликають любити людей
і трублять на всіх перехрестях
про свою доброчесність,
а в серцях сповнені ненависти
до всякого, хто не йде за ними!
Воістину, дивний наш світ!
Лютий, 1985 р., Львів
194.
Туди, на поле,
де на вітрі хвилюється сухий очерет,
мене надвечір потягло прийти.
У високі очеретяні зарості
я по мокрому снігу забрів
і стояв там довго, слухав,
перебираючи руками стрункі стебла.
195.
Он там, біля облупленої хатини
що це за дерева,
такі високі та рівні?
Усі гілки на них усіяні
малесенькими шишками.
196.
На самому кінці
цієї довгої нерівної вулиці
з рядами одноповерхових домів,
де починається міст через колію,
там, на чиїмсь городі
росте старезна груша.
Зараз, серед зими
зовсім сухою і мертвою
вона здається мені.
197.
На засніженому подвір’ї —
з червоними цяточками ягід
великий кущ калини.
На ньому сидить дрізд.
Завмерлий на гілочці,
гріється він на сонці.
198.
Я гадаю,
що зрозуміти когось
зовсім не означає
згодитися з ним чи не згодитися.
Зрозуміти — це означає
побачити людину такою,
якою вона є.
199.
Коли нікуди не прагнеш
і у житті не маєш ніякої мети,
то що ж тоді?
Просто живеш і спостерігаєш,
як рухається твоя душа
сама собою.
Адже це тільки спочатку здається,
ніби все зупиниться,
коли всі щезнуть орієнтири.
Березень, 1985 р., Львів
200.
Мужність у собі знайти,
щоб у всьому
тільки на своє покладатися серце.
Ось що я хочу!
Хоч би що там було,
хто тоді зможе похитнути мене,
коли скрізь буду я паном?
201.
Добре тут, у кімнаті,
біля відчиненого сидіти вікна,
дивитися, як тане сніг,
слухати хлюпотіння крапель,
що падають з даху.
202.
Милий дрозде,
що співаєш на цьому дереві,
ти єдиний, певно,
моє розумієш серце!
203.
Пензля [13] не застав вдома. Нікуди йти не хотів. Довго
сидів неподалік від його будинку.
Шпилі костелів і бані церков,
що прозирають крізь туман,
серед невиразних нагромаджень дахів
споглядаю я зараз
і пю на самоті вино
тут, на високому пагорбі.
204.
До Пензля
Як прикро!
Удома тебе я не застав,
випити пляшку вина
доведеться мені самому.
205.
До Пензля
У веселому товаристві
зябликів, синичок та дроздів,
що невтомно співали на деревах,
я на цій горі
неквапливо випив фляшку вина,
коли сонце хилилося на захід.
206.
Захмелівши від щойно випитого вина, я сидів на траві
і з гори дивився на місто. Мене охопило дивне почуття
радости. Здавалося, ніщо не може потьмарити цей
стан моєї душі. І я написав цього вірша.
Раніше я думав,
що є на цім світі печаль…
Тепер же я зрозумів:
крім далеких дахів, цих дерев і неба,
немає у світі нічого.
Квітень, 1985 р., Львів
207.
Мені постійно здається, що у навколишній дійсності
є щось дуже важливе, щось таке, що дуже потрібне,
потрібніше за все. І його не знайти в жодній книзі.
Навіщо життя пізнавати з книг?
Хіба не краще
життя пізнавати зі самого життя?
Адже книги — мертві,
життя в них нема.
208.
На вершку горіха
радісно дрізд співає!
Спів його послухати разом зі мною
навряд чи хтось прийде!
Нікому це не цікаво…
Спянілий від двох келихів вина,
під хатою стою сам.
209.
Кущі з червоним віттям!
Приємно дивитися на них
тут, сидячи на траві,
серед посадок молодих дерев,
попиваючи з фляшки вино.
210.
Який пишний кедр он там,
на подвір’ї лікарні! —
сказав я приятелеві-художнику,
коли мовчки йшли ми вулицею.
Але він навіть не повернув голови.
211.
Маленький, висохлий,
з попсованими зубами —
таким нещасним і жалюгідним
здався він мені,
цей давно мені знайомий чоловік,
що з глузливою усмішкою
сьогодні увечері завітав до мене.
212.
Думав спочатку, що дрізд,
а виявилося —
це шпак сидить на гілці
в гарному з відблисками
поцяткованому жупанці.
213.
Певно, не радісне у неї життя,
в цієї дружини
відомого львівського художника.
У просторій квартирі
серед пишних меблів
таке стурбоване і втомлене у неї лице.
214.
Безліч жовтих квіток підбілу
на схилі дороги біля моста
до мене привітно закивали голівками,
коли автобусом вертався я додому.
215.
Ось абрикоса!
Набубнявіли бруньки,
ще трохи і вона розквітне.
У повній досконалості своїй
сенс життя вона не шукає.
216.
Я не знаю,
чи зрозумів мій приятель,
чому пустир цей
на місці колишнього звалища
такий любий мені?
217.
Навіть тінь чогось живого
не промайне
на обличчі цієї дівчини.
Чому ж тоді всі кажуть:
вона — красуня?
218.
Ця туя
в занедбаній алеї парку незвичайна,
щось невловиме і тепле відсвічує в ній.
Аж тепер мені ясно,
чому так часто
мене вабило приходити сюди.
219.
З труби забулькала вода.
Це в котельні
до мене самотнього
хтось заговорив.
220.
Як міг незворушним ти бути,
коли про близьку людину
цей чоловік казав недобрі слова?
Як міг сердитися я,
коли зла
в мові його не було?
221.
Весна.
Зелень тільки-но пробивається.
На городі під вікном сусіда
розцвів жовтий нарциз.
Червень, 1985 р., Львів
222.
У цьому надійному сховку
серед кропиви,
під густим віттям граба
я самотньо питиму вино
і сидітиму тут, поки схочу.
223.
Білі квітки ясмину
освітив мій ліхтарик.
Цієї холодної ночи
ходжу біля хати тривожний.
224.
Чи маю я закурити,
запитав він мене,
цей худющий обшарпаний пияк.
«Нема у мене ні жінки, ні дітей», —
ще навіщось додав він
і попрямував до горілчаного магазину.
225.
Неврівноважений, дратівливий
і просто нестерпний, коли випє.
Таким став мій давній приятель,
до якого я часто любив колись
заходити в гості.
Навіть випадкової зустрічи з ним
я уникаю тепер.
226.
Розцвів китайський мак.
Чому слабосилі такі
його стебла?
Це, певно, за бабцею,
що взимі померла,
він засумував.
Липень, 1985 р., Львів
227.
Кожна людина діло якесь робить.
Я ж і досі діла собі ніякого
не знайшов.
Ось над цим задумався я сьогодні,
нудьгуючи біля хати.
228.
Що є свобода?
Це вільний шлях для серця.
Адже, коли серце хоче,
а розум забороняє,
свободи бути не може.
229.
Здається, розледащів я вкрай.
Ні йти, ні їхати кудись
зовсім не хочеться мені.
Вийду з хати
і сиджу годинами на городі
серед буйної зелени.
Серпень, 1985 р., Львів
230.
Любов до людей, доброта —
тільки й чуєш щодня з їхніх вуст.
Чому ж тоді моє серце
вірити відмовляється їм,
наче чує сичання змій?
231.
І окунів, і коропів, і навіть щуку
спіймали ці рибалки в озері,
тут, на набережній,
біля пивного бару.
І на мить стало мені шкода,
що мої вудки за шафою
припадають пилюкою.
232.
Знову марно ходив я
зі своєю маленькою донькою
на той пустир,
що там, за ґаражами.
Чорнильних грибів
і цього разу ми не назбирали.
233.
Сьогодні несподівано згадав бабцю, яка померла
взимі.
Тільки й лишилося по ній,
що тьмяний образок Матери Божої
отут у кутку, на стіні,
де стояло її ліжко.
234.
Уже далеко запівніч,
а я ще сиджу,
не лягаю спати
і слухаю,
як десь аж з третьої вулиці
долинає гавкіт псів.
235.
Заходить сонце.
На всохлому клені
раз у раз скрекочуть сороки.
З неясним смутком у серці
сиджу на лавці
і курю цигарку.
236.
Сьогодні ранком
під кущем смородини
побачив мертвого щура.
Він лежав пошматований,
без голови.
237.
Від нічного дощу
сріблястою стала трава під хатою.
Присівши на бетонній доріжці,
розглядаю малесенькі краплинки.
238.
Що це? Невже зозуля кує?
Вийшов з хати, прислухався —
нічого не чути.
Певно, знову, як і минулого разу,
причулося мені.
239.
Там, на пустирі за ґаражами
пив я з приятелем вино.
Добре було нам обом
сидіти тут
і, поглядаючи на сонце,
що заходить,
неквапливу вести розмову.
240.
Спянівши,
ми йшли з тобою, друже,
серед диких трав по торфовищу —
місця, любі моєму серцю,
я показував тобі.
Вересень, 1985 р., Львів
241.
Сьогодні цілий день мрячив дощ,
наганяючи тугу.
«Літо скінчилося, осінь», —
з жалем кивнув мені сусід.
«Нема за чим жаліти», —
похмуро відповів я йому.
242.
Хоч негода надворі,
холодний вітер і дощ,
а цей старий пияк
у піджаку на голе тіло
іде, спотикається хідником.
243.
Зустрів сусіда.
Він про одного знайомого розповів,
який півроку тому повернувся з вязниці
і тепер ревним відвідувачем став дому молитви.
Неспокійна його душа
чи ж заспокоїться на цьому?
244.
Приємно пригріває сонце.
Сховавшись серед вербового віття,
пю вино і слухаю,
як перегукуються в небі гайворони.
245.
Ось переді мною малесенькі рожеві квітки.
На одну з них сіла бджола,
зараз на другу перелетить.
246.
Чому так ваблять мене ці пустирі,
порослі високими бур’янами
упереміш зі старим сміттям,
сповнені дзижчанням комах,
криками птахів?
Певно, тільки через них
з цього міста їхати
мені нікуди не хочеться.
247.
Спробував перекласти ногу
і мало не роздавив на траві
червоне сонечко.
Повзи, повзи собі, сонечку,
я зла тобі не заподію.
248.
Тут, на незнайомому пустирі
я почуваю себе добре.
Пю вино
і щоразу ховаю фляшку в лопухах.
249.
Дивлюся на цвіт деревію,
що вже починає вянути,
і думаю: ще трохи
і стануть всі ці трави
чорно-сірими,
визиратимуть омертвіло
з-під снігу.
250.
Пора і закурити.
Адже не даремно
я купив цигарки.
Руку підняти лінь.
Так любо слухати
крики гайворонів.
251.
Цвіркуни,
давні мої приятелі!
Нарешті і ви
дали про себе знати.
Зі всіх боків
дзвеніть, дзвеніть,
не вгавайте!
252.
Ще зовсім свіжі
малесенькі білі квіточки деревію
я зірвав.
Нюхати, вдихати
їхній ніжний аромат
хочеться без кінця.
253.
Ну, як можна
вино називати злом,
коли стільки радости
воно приносить?
Воістину,
дехто бачить одне,
та зовсім не помічає иншого.
254.
У порожній кавярні коло дому
я випив горнятко кави
і пішов блукати околицями.
Чисте небо і вітер вітали мене.
Безцільно прямував я кудись
все вперед і вперед,
переповнений радістю.
Жовтень, 1985 р., Львів
255.
Як тихо спадають
зівялі листочки з яблуні
я можу бачити сьогодні вночі,
сидячи тут, на лавці під хатою.
256.
До Буратіна [14]
Довідався про його смерть. Він помер від наркотиків
і мав усього двадцять один рік.
Поки ось це сяюче сонце
і це жовтіюче листя дерев
приноситиме мені радість,
я з життя піти не захочу.
257.
Стала вся жовтою грушка
в дворі сусіда.
Сьогодні, наче вперше побачив її.
Під променями осіннього сонця
захотілося погрітися мені,
тут, під вікном.
Грудень, 1985 р., Львів
258.
Ішов краєм засніженого поля.
Вітер і сніг сліпили очі
і все ж на електропроводі вгорі
старого гайворона я побачив —
непорушний сидів він,
гордий у своїй самоті.
259.
Що дає досвід?
Певно, й справді нічого —
дні йдуть за днями
і тільки смуток усе глибше
проникає до серця.
260.
Зустрічати Новий рік
мій приятель, певно,
не прийде сьогодні до мене.
Дві фляшки вина я купив,
на самоті келих підношу,
читаю вірші і сумую ще більше.
261.
До Івана [15], мого найближчого і єдиного друга, який
листом нагадав про себе із Тисмениці.
Твій лист і книжка з віршами, друже,
що їх в останній день року
мені ти прислав
дуже втішили моє серце!
Адже дружина з донькою поїхали
і я тепер сам.
262.
Уже мені на четвертий десяток повернуло,
а я все залишаюся у незнанні і тумані.
Незмінні туга і печаль
невже до могили будуть
моїми супутниками?
263.
Нічого мені не треба,
зовсім, зовсім нічого.
Хай тільки вино
завжди веселить моє серце.
Липень, 1986 р., Львів
264.
Милуватися навколишньою природою,
зеленню дерев,
призахіднім сонцем
чому перестав я?
Хто пояснить причину
збайдужілости мого серця?
Невже минулі всі радощі
лиш прикрою були оманою?
265.
Нерухомий, оціпенілий
лежу на канапі,
байдужими очима дивлюся
на екран телевізора,
думаю про безглузде своє життя.
266.
Тільки випю вина —
дивна тривога охоплює мене.
Зовні веселий,
а в душі -- спустошеність.
Розповідати про це
мені не хочеться нікому.
267.
Ось із ока скотилася сльоза
і обпекла скроню.
Лежу в напівтемній кімнаті,
чую за вікном кроки
запізнілого перехожого.
268.
Сильний вітер за вікном
розгойдує гілляки дерев,
у небі великі та темні пливуть хмари,
раз за разом на чиємусь подвір’ї
кукурікає півень.
А я у збентеженні безпричиннім,
не знаючи чим зайнятися,
пю наодинці вино.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
11. Борис – Борис Капуста.
12. Бабця – Петрунеля Ковальська (1887–1985), народилася в південному передмісті Львова ( тепер район Наукової), виросла у Львові на площі Святого Юра, памятала, як будувався львівський двірець (вокзал), бачила у Львові перші авта («таке, як слимак і їде»), знала Івана Франка, багато років учителювала в далекому гірському селі Либохора на Бойківщині, померла на 98 році життя у Львові на Левандівці у власному будинку на вулиці Леваневського (за Польщі Молодшого, тепер Чечета), де із 1978 року жив і автор, який через конфлікти не бажав мешкати з батьком- матір′ю в їхньому будинку (в.Бічна Низинна, тепер Сластіона), розташованому також на Левандівці.
13. Пензель – Ігор Венцславський.
14. Буратіно – Олег Федорович.
15. Іван – Іван Безанюк (1953-1993), народився у містечку Тисмениця (Івано-Франківщина), найближчий друг автора. З ним він запізнався у Львівському університеті (1971р.). На другому курсі Іван покинув навчання і повернувся до рідного містечка, де жив дуже усамітнено. У 1993 році наклав на себе руки, перерізавши cобі вени.
Підписатися на:
Дописи (Atom)