39. ВЕРБОЛОЗИ (Життя вмлівіч)

                                                 І цієї весни,
                                                 як і колись,
                                                 зацвіли верболози…
                                                 Та таємниці їхньої
                                                 я, мабуть, уже
                                                 так і не розгадаю.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

40. Пагони сосни

https://ua-human.blogspot.com/2019/05/40.html

Читати далі...

55. ПО ЙОГО СМЕРТI (Нотатки мого друга Т.Р.)

По смерті Матея Бурдюґа я довго, майже два роки не міг прийти до тями. Мене опанувала невідступна тривога, полишив сон, я майже перестав їсти, дні і ночі мої минали як нудна нескінченна смуга ефемерій. Я устіль утратив відчуття часу, живої реальности, її дивовижних розмаїтих форм, кольорів, запахів, звуків, доторків, смаку… Численні й неповязані між собою клаптики образів, розмов, слів, думок  й розріжнені події й картини минулого знай товклися в моїй голові, дошкуляли, мучили. Моя свідомість стала безрадною невільницею якихось могутніх зовнішніх стихій. Усе, хай за що тільки брався: книжки про рослини, дику природу, збірки найвитонченіших поетів, захопливі детективи, романи знаменитих прозаїків, альбоми з репродукціями великих художників, музичні диски, мій улюблений Бах, диски з фільмами Берґмана тощо тут же викликало нехіть. Усяке заняття, найпростіша робота: пришити ґудзика, помити по обіді горнятко чи таріль, винести мішок із сміттям, просто дивитися у вікно, спостерігаючи політ сойки чи рух трамваю по лискучих рейках, нестерпно гнітило.  Навіть мої звичні прогулянки вулицями Києва не приносили більше розради. Схід і захід сонця, місяць у темному небі, мигтіння далеких звізд, ранковий туман, завислий у кронах дерев, громаддя білих хмар… навіть до цього я збайдужів. Заспокоєння не було ніде і ні в чому. Наче встромлений у мозок розпечений цвях, мене гризло питання: чому Матей з власної волі пішов з життя? чому? чому?

Так, я знав, це його рішення було получене з чимось невимовним, затаєним, недоступним для слів і тому вельми важливим, з тим, що, на жаль, так і  залишилося для мене  закритим і пішло разом з Матеєм у могилу. Втім, я відчував десь у глибині серця, невиразно, суто інтуїтивно, що це сокровенне, так і не висловлене Матеєм, стосується безпосередньо і мене, і я якогось дня також спізнаю його… І переді мною постануть ті ж жахливі й невблаганні виклики, на які змушений буду відповідати. Як? Так само, як він? Я рокований на це? Иншого виходу нема? А може, є ще якийсь шлях? Адже і Матей казав про свій шанс! То ж існує цей шанс чи ні?

Я йшов парком уздовж лінії метра від станції «Лісова» в бік Дніпра, заглиблений у себе і нічого не помічав: ні зелених сосен, які росли то поодинці, то невеличкими групами, ні  инших дерев: беріз, кленів, кущів бузу, давно голих, безлистих, ні порожніх лавок, подекуди мокрих від розталого снігу (грудень був не надто холодний), ні оливяних силюет чоловіків та жінок, які, щулячись від вітру, нема, нема та й виринали й пропливали мимо як привиддя. Я ні на що не звертав уваги, мене ніщо не цікавило, мені було погано,  моє серце щеміло, біль у ньому то затухав, то розгорявся з новою силою. І це було сильніше за мене. Матеєва неспогадана смерть не відпускала мене. Я прагнув вирватися і не міг.

І зараз просто йшов кудись бе́збач.  Не міг не йти. Бо коли зупинявся, стояв на місці, то ставало ще гірше. Треба було йти, бігти, рухатися, пориватися, байдуже куди. І я йшов. І зовсім не усвідомлював, що ноги мої несуть мене знову туди, на бетоновану набережну  Дніпра, де я так любив бувати насамоті і де колись завше знаходив сякий-такий спокій -  величні, повні несхитної ваги і гідности,  темні води священної ріки заворожували мене. Тож я брів у нестямі до неї, як до останнього спасенного пристановиська. Певна річ, я міг би сісти на метро, але ж ні,  волів іти пішки, моє єство вимагало бути незалежним ні від кого і ні від чого, вільним, неприпнятим, чистим і незаплямленим, без жодних посередників, не відволікатися нічим ані на скліп ока,  щоб мати змогу  спілкуватися віч-на-віч з тим сокровенним і неосяжним, яке наче є і якого наче нема, з тим, що Матей називав реальністю. 

Отож десь уполудне, я дістався на той бік Дніпра і невдовзі вже був на набережній, на тому самому місці, де колись познайомився з Матеєм. Там на камяних східцях над самою водою хтось  сидів у військовому однострої. Це виявився зовсім молодий хлопець. Його тепла плямиста куртка з синьо-жовтою нашивкою на рукаві   була розстебнута. Поряд лежав наплічник, побіч нього на білій вишитій червоними й чорними нитками хустині виднівся окраєць чорного хліба, шматочки сала, цибулина, ніж з довгим сяючим лезом, а трохи далі на голому бетоні стояла плоска фляшка з залишками горілки. Хлопець дивився на ріку, ритмічно похитував головою і щось невиразне белькотів чи то наспівував. Бачилося, що він добряче набрався, бо зовсім не звертав на мене уваги. Може, навіть і не зауважив мого приходу. Але це мені лише здалося, бо, коли я привітався, він спроволока, якось неохоче повернув голову і байдуже кинув:

-Здоров!

Тоді знову став дивитися на воду і щось чи то говорив, чи то мугикав під ніс,  повторюючи раз за разом одні й ті ж фрази. 

Я сів поруч. І не почуваючи потреби говорити, мовчав. Високо вгорі кружляли гайворони. З-за хмар зрідка мляво прозирало зимове сонце. Вода в Дніпрі була незвично темна, майже чорна, і нестримно манила до себе, ріка немовби обіцяла забрати всі мої обави, тривоги й болі – «тисячі років я протікаю тут повз це величезне місто на кручах, мільйони людей прийшли й відійшли в за́світи, мільйони страждань, мук і бід минуло, а я все течу і течу, спокійно, без збурень, без радости і скорботи, без піднесень і спадів, і далі тектиму крізь віки, я є, я жива, а ти – лише непевний відблиск, ранкова імла, тінь, яка уроїла собі, що вона нібито існує».

На якийсь час я забув, що не сам. Мою увагу повністю поглинула ріка.

-Ні, не може бути, я існую,- проказав я.

-Тебе нема,- долинула тиха лагідна відповідь десь з середини Дніпра.

-Але ж я є,- заперечив я, відчуваючи, як весь починаю тремтіти.

-Нема, нема, нема,- плило над водою.

-Хто ж тоді я?- запитав я майже в розпачі.

-Ніякого «я» не існує,- відповідь плюскалася об берег, затухала.

Коли я отямився, мій сусід-вояк і далі щось чи то говорив, чи то наспівував, унуривши очі у водяну гладінь. Я ковзнув поглядом униз і на камені при самій воді вгледів мацюпусінький келишок по вінця з горілкою.

-Для кого це?- запитав я.

-Для мого побратима Коляна… "Стінґер" було його псевдо,- відказав хлопець, не повертаючи голови.

Мені здалося, що він плаче. Я приглянувся. Справді, з його очей текли сльози.

-Він загинув?

-Так, рятуючи мене, пораненого,- хлопець простяг мені фляшку.- На випий… за нього, мого побратима.

Я взяв фляшку, трохи хильнув. Міцний трунок обпік горло. Потім розлилося приємне тепло в нутрі.  

-Нас обстрілювали з ґранатометів… Під Горлівкою… Ми вбили двох кацапів і одного місцевого сепара, які зайшли нам в запілля. Потім кулями мені прошило обидві руки і легені, лежав непритомний, в калюжі крови, а Колян весь час відстрілювався.

-А звідки були ці кацапи?

-Обидва з Калуґи… Коли наші підійшли з бетеерами, то забрали трупи і потім з’ясували, хто звідки. Одного прізвище Рижов, російський кадровий військовик, імени не памятаю, а другого Васілій Сухих, двадцять чотири роки, як і мені,- він замовк і деякий час удивлявся вдалину, де на протилежному березі чорніла смуга дерев, тоді продовжив:

-Коляна також поранили в тому бою. Ми з ним обидвоє в шпиталі лежали, в одній палаті. Колян помер, а я вижив. Йому в голову осколок влучив. Мучився дуже, бідака. Перед операцією попросив: «Бодю, якщо помру, піди на набережну Дніпра, посиди там, помяни мене… Він з Києва родом. Жив на Саксаганського. Там його мама й сестра мешкають. Я був у них сьогодні. Плачуть, проклинають росіян з їхнім Путіном… А я пішов сюди на набережну… помянути побратима.

-А ти сам звідки?

-З Жовкви, завтра їду додому,- хлопець допив горілку і поклав порожню фляшку позад себе.

-Це де?

-На Галичині, містечко таке, Жовква називається, районний центер.

-Львівська область?- я звівся на ноги.

-Так,- він дивився на мене пяними очима. Проте це не були погаслі очі, навпаки, вони палали… І сльози, які текли по його щоках, не годні були загасити цей вогонь.- Уже йдете?

-Йду,- мовив я тихо.- Я теж прийшов сюди…- мені раптом перехопило дух,-   помянути друга.

-Він помер?- хлопець вийняв з кишені помяту хустинку і витер змокріле від сліз лице.

-Вкоротив собі віку,- проказав я, хоч мені й не хотілося цього говорити.

-Чому?- вигукнув хлопець здивовано. Він спробував було встати, але його так хитало, що лише зміг спертися на коліно й руку.

-Я не знаю,- холодно відказав я і хотів іти геть. Мені зовсім не до серця була ця розмова.

-Почекайте, не йдіть,- замахав руками хлопець. Він знову марно спробував звестися на ноги.- Я хочу з вами поговорити!

-Про що? Нам нема про що говорити!- надломаним голосом мовив я і сягнистими кроками рушив геть.

-Але чому? Чому?- розпачливо, майже як ридання лунало за моєю спиною.

-Якби ж то я знав, чому?- пробурмотів я сам до себе і, не обертаючись, пришвидшив ходу.

Тим часом небо всуціль заслонили хмари, і сонце більше не пробивалося. Я глянув на Дніпро і мені здалося, що вода у ріці стала ще чорніша. Вона і далі манила в свої холодні обійми. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

56. Відьма

https://ua-human.blogspot.com/2019/08/14.html

Читати далі...

54. ПРОПАЩІ ЛЮДИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Памятаю, це було напро́весні, десь укінці березня, а, може, напочатку квітня. У кожному разі зрідка посипа́ло снігом, який незмінно вполудне переходив у холодний затяжний дощ. Тож щоранку, коли я вирушав на свої незмінні прогулянки,  київські вулиці спочатку біліли від снігу, який згодом хутко розтавав, і по асфальті цюрком бігли незчисленні струмочки й потоки, виблискували калюжі й цілі калабані з водою, по яких дрібно й майже безшумно лопотіли дощові краплі.

Дощ сіявся і сіявся, вогкота пробирала до кісток, і нескінченній мокротечі не видно було кінця. Ясна річ, я не міг довго блукати під дощем і рано чи пізно мусив шукати прихистку. Тож надибавши неподалік від Львівської площі кавяреньку з штудерно вирізаним з бляхи горнятком і написом КАВА на побляклій вивісці,  я радо зайшов усередину, сів за столик навпроти здоровенного вікна і за келишком коньяку став спостерігати за людьми, які проминали вулицею.  

Раніше я сюди ніколи й не навертався, бо зазвичай уникаю непевних і варівки́х, як на мене, місць, але на вулицях так хляґози́ло, була така моква́ й студінь,  що иншої ради не було. І я мусив зайти.

Це  був доволі убогий заклад з вельми примітивним інтер’єром. На ядучо рожевих стінах висіли потьмянілі й місцями пожолоблені репродукції  картин Дюрера, Ґойї, Ель-Ґреко і ще якихось художників… Серед них, здається, Врубель... запамятався також Труш і Новаківський… Заса́дистий, міцно збитий з дубових дощок прилавок, за яким проворна білявка з великим, щедро наквацяним криваво-червоною помадою ротом приймала замовлення і готувала каву, здавався чорним від налиплого бруду, особливо до́лі, де відвідувачі, сідаючи на високі металеві дзиґлики, раз у раз  черкали ногами. Плястмасові округлі столики й стільці, однакові навба́ч, і всі зеленого або синього кольору доповнювали незугарність приміщення. Але найбільше мене вразило чи радше розсмішило, що за прилавком угорі над дзеркальними полицями, суплаш закладеними фляшками з коньяком, румом, винами, всякими бочівочками з лимонадою та иншими напоями, а також келихами, глиняними кухлями, фіґуристими шклянками, піялами, фаянсовими мальованими горнятками на каву - красувався знаменитий автопортрет  Дюрера з довжезним хвильчастим волоссям («Автопортрет у жупані, підбитому хутром»), оба́поли якого було поміщено дві картини Ґойї – ліворуч «Маха* одягнена», а праворуч «Маха оголена». «Що́ би це мало означати і що́ хотів виразити цим господар кавярні, ставлячи Дюрера поміж одягненої  і оголеної махи? І чи не криється за цим усім якась затаєна еротична фантазія цього господаря?»- подумалося мені.

У приміщенні, байдуже що напівпорожньому (за столиками сиділи лише дві підстаркуваті пари, якась дівчина з книжкою і не дуже галаслива групка студентів, вочевидь, з академії мистецтв) було душно, шиба на вікні запріла, і мені доводилося кілька разів вставати, аби протерти шкло. Я випив свій коньяк і замовив ще келишок. Перед кавярнею, якраз навпроти вікна  зупинився чоловік в зеленій куртці. Стояв і лічив гроші, спочатку вийняв з кишені кілька помятих гривень, потім витрусив на долоню цілу купу копійок. Я не зводив з нього очей. «Не вистачає бідаці  на випивку!»- блиснув здогад. Ні, мені анітрохи не було його шкода. Життя жорстоке, нікому не може бути попуску. Якщо пронесло сьогодні, то біда невідхильно настигне завтра. Нема людині прихистку на цьому світі.

-Можна?!- почулося за спиною.

Я обернувся. Переді мною стояв Матей Бурдюґ. У гарному фасонистому капелюсі і розкішному плащі тмоси́вого чи, як ще кажуть, а́спідного кольору Матей весь мокрий, у дощових патьоках, здавався  абсолютно невідповідним, чужим для цього неприторе́нного закладу, шпе́тність  якого прозирала з кожної шпарини.

-Кого, кого, а тебе я тут не сподівався побачити,- я підсунув йому стільця.

-Стежки Господні неспогадані,- засміявся Матей і, стріпнувши мокрим капелюхом, сів.- Грошей бракує… Як я його розумію,- він кивнув на чоловіка за вікном.

-Ніяк не полічить той свій дрібязок,- пробурмотів я.

-Давно тут?- Матей глянув на мене. В його виразних блакитних очах промайнула і  тут же щезла якась искорка смутку.

 Я повернув голову і кілька змигів удивлявся в Матеєве обличчя. Втім, бачив лише приязний усміх. Навіть натяку на щось сумне вже не прозирало на його лиці. «Звідки ж ці дивні порухи, які ні сіло ні впало раптом повівають від нього, і чи не намислив я їх?»- запитував я себе, шпарко перебираючи в памяті, чей, кожну здибанку з Матеєм Бурдюґом за останні пів року. Мене вельми дивувало, що відколи  запізнався  з ним, то ніяк не міг до пуття зрозуміти, як він ставиться до моєї особи. Адже Матей завсіди був щирий, доброзичливий, щоразу радо зустрічав мене, коли бачив, але разом з тим я відчував, що десь у глибині його серця є місце, закрите для мене цілковито. «Що́ він знає, що́ приховує, що́ не бажає розкрити? Яку сокровенну правду? Побоюється, що не зрозумію? Невпевнений у моїй спроможності сприйняти?»

Такі думки нерідко  зринали в моїй голові й мучили мене. Бо ж  з одного боку я відчував Матеєву прихильність, непідробну щирість, навіть любов, а з другого боку мене брали сумніви, гнітила образа за нехтування й недовіру, бо в його поведінці часами прозирали зовсім инші нотки, старанно приховані, сповнені чогось холодного, колючого, безнадійного.   

-Та ні, десь з чверть години, як зайшов,- відповів я.

Матей замовив собі кави, потім гукнув, щоб принесли ще й коньяку.

-Ти, Тихоне, ніколи не здогадаєшся, чому я тут,- він ду́шком вихилив коньяк і взяв горнятко з кавою.- Я в цій кавярні часто буваю.- Його вуста розплилися в посмішці.

-Невже?!- я недовірливо видивився на Матея.- Не можу й уявити, чим це злиденне місце може тебе зацікавити.

Матей сьорбнув кави і поклав горнятко на стіл. Деякий час мовчав. Потім повернувся до прилавка. Там білявка з великим ротом щось сердито говорила до чоловіка в зеленій куртці. Той тицяв шапкою, в якій брязчали копійки, і намагався висипати їх на прилавок.

-Та не буду я ту дрібноту рахувати! Навіть не думай!- вигукувала жінка і відпихала шапку.

-Не маєш права, це також гроші,- хрипів чоловік простудженим голосом і знову тицяв шапку жінці.

-Забирайся геть, а то я тобі ті гроші на голову висиплю!- репетувала білявка. Вона вся розчервонілася, очі її гнівно виблискували.

-Я полічив… Тут якраз на шкалик,- вперто правив своєї чоловік. Він видобув з кишені кілька гривень і кинув у шапку.- Ось, на, має вистачити!- знову прохрипів він і судомно закашлявся.- Бери ж, суко, гроші!- душачись від спазмів, вичавлював з себе і раз за разом тремтячими руками витирав заслинені вуста брудною ганчіркою.

-Та заберіть цю пяноту, цю назо́лу влізливу! Бо я зараз очі йому видряпаю!- вереснула жінка.

Матей підхопився з місця і підійшов до прилавка.

-Налий йому горілки, я заплачу,- кинув він різко і поклав кілька банкнот на тацю з брудними  келихами.

Білявка невдоволено зиркнула на Матея, щось буркнула лайливе і наповнила келишок горілкою.

-На, покидьку, залийся! І щоб духу тут твого більше не було!-  вона злобно скривила губи до чоловіка і відвернулася.

Той умить осушив келишок, подякував помахом руки своєму несподіваному благодійникові і весь набундючений з кумедною міною переможця вийшов геть.

Матей повернувся на своє місце.

-Пропащі люди,- зідхнув він з такою невимовною гіркотою, що в моєму нутрі щось здриґнулося.  

-Але чи варті вони такого співчуття?- невпевнено процідив я. Мій голос тремтів, і я не міг з цим нічого вдіяти.- Та й хіба це не їхній власний вибір, всіх цих знедолених, нещасних…?

-А ми з тобою, Тихоне, що́, кращі? Ми що́, далеко від них відбігли?- Матей опік мене поглядом.

-Ну, знаєш, ми принаймні усвідомлюємо, де ми і що з нами… Ми хоч би намагаємося розібратися…

Матей не відповідав. Він затулив обличчя долонями і застиг, спершись ліктями на стіл. Я навіть був подумав, що він зараз заплаче. Але я помилявся. Матей прибрав долоні, й очі його були сухі. Я уздрів їхній полиск, незворушний, стужавілий...  Щось невблаганне і невідворотнє  вчувалося в його очах, таке, з чим мимоволі мусиш змиритися і  що не можеш заперечити. Я весь захолов і, здається, пополотнів на виду. Мої вуста наче заніміли. Я дивився на Матея і, крім нього, не бачив нічого більше.

-А ми розібралися в ній, цій дійсності?- врешті порушив тишу і заговорив тихим рівним голосом Матей.- Ми знаємо, розуміємо її? Не відаю, як ти, але я не розібрався, вона залишається для мене такою ж загадкою, як і в молодості.

Він замовк, підсунув до себе горнятко з кавою і довго чогось дивився у вікно. На вулиці дощ припинився, пішохідців побільшало.

- Може, ти вважаєш,- вів Матей далі,- що ми відріжняємося від тих нещасних, бо зупинилися, перестали тікати від реальности, ховатися в ілюзії, поринати у всю цю невгомонну діяльність, ці численні справи, клопоти, в цю виснажливу гонитву за успіхами, досягненнями, цілями? Одні тікають у діяльність, а другі, такі, як той пропащий чоловік, той пянди́ґа, шукають прихистку в горілці. Вони всі однакові, бо всім їм бракує мужности дивитися на речі, не ховаючись, не відвертаючи лиця, не тікаючи від них. – Матей знову замовк, випив кави, тоді повернув погляд до мене і сказав:

-Але, Тихоне, що нам до них усіх? Що нам з того, якщо ми чимось від них і відріжняємося? Що нам з того?! Та й чи впевнений ти, що ця ріжниця така вже суттєва?

-Не знаю,- прошепотіли  мої вуста. І дивно, мені здалося, що це говорив не я, а хтось инший у мені чи щось инше. А моя свідомість тої хвилини була мовби мертва, її попросту мовби не існувало. Мене ніби не існувало.

-От і я не знаю,- продовжував Матей.- Ба більше. Боюся, що ми також тікаємо, але  у свої мудровані, досконало витончені ілюзії, всякі уривки, вигадки, хитросплетіння нашого розсудку, нашого мислення, всього того масиву памяти про минуле, невільниками якого залишаємося, і так руйнуючи одні пастки нашого розуму, обманюємо себе й легко потрапляємо в инші, ще складніші і підступніші.

-Може і так,- знову вилетіло з моїх вуст, які були наче не мої.

-І це воістину жахливо, Тихоне. Світ реальний, живий, справжній змішується зі світом ілюзорним, мертвим, світом пустих символів. Перший оживляє, наснажує, а другий убиває. Ні, Тихоне, я не хочу говорити ні за тебе, ні за инших. Що можу знати про тебе, про инших, як можу оцінювати життя инших? Але щодо себе, бачу, що не можу вирватися з пут того другого світу, він засмоктує мене, затягує у свою мертвотну твань. Утім, я не піддаюся, не пускаюся берега, бо все ще вірю, що не втратив свого  шансу, та проте, та проте…

Я мовчав і дивився на Матея. Мені здавалося, що бачу його вперше, що переді мною зовсім инший чоловік, якого я ніколи не бачив раніше. Він усім навбач був той самимй - та сама коротка біла борода й вуса, ті самі ясні проникливі очі, той самий мякий чистий тон голосу, і ті самі рухи, дещо непевні, стривожені і водночас зовсім инший, новий, свіжий, незнаний. І коли я це раптом осяг, то мене потягло на сміх, і я ледь стримувався, щоб не розреготатися. Було смішно без будь-якої причини. Я бачив, що щось змінилося. Я не тямив що. Але усвідомлював, що все  стало иншим. І найдивовижніше, що все те, що змінилося, залишалося наче незмінним. Так наче впали якісь мури, які затуляли сонце.

-Що треба, аби бачити його, бачити  і  бути в ньому, в тому реальному, живому, справжньому світі?- запитав я, мабуть, з дурнуватою посмішкою на вустах.

-На нього треба дивитися. Щоб бачити, треба дивитися,- на Матеєвому лиці також промайнула ледь помітна посмішка чи, може, мені це тільки здалося.  

-А що ж заваджає нам бачити?

-Я думаю, що лише одне – наша неуважність.

-І є на це лік?

-Не знаю. Для мене нема. Принаймні я не знайшов,- відказав Матей. У його голосі знову пробриніли печальні нотки.- Але  я шукаю…  

Ми замовили ще кави і ще коньяку. Довго мовчали. Слухали гомін людських голосів у кавярні. Дивилися у вікно на тьмяні фіґури пішохідців, яких за запрілою шибою вже майже зовсім не було видно.   

-Я тобі так і не розповів, чому вчащаю сюди,- врешті перервав мовчанку Матей.

-І чому?- я випив залишки коньяку і відсунув порожній келишок.

-А ти глянь туди,- він указав рукою на прилавок, за яким на стіні висіли автопортрет Дюрера і дві махи Ґойї.- Не сумніваюся, що ти звернув увагу на цю дивачкувату композицію з трьох картин.

- Ти вгадав, я зразу запримітив це химерне поєднання. Але що в цьому аж такого особливого, крім не́смаку?

-Особливого?- Матей лукаво примружив око.- Химерне поєднання, ось що особливе. Воно притягує. Лоскоче. Змушує зупинитися. І я певен, ти намагався зрозуміти,  що спонукало когось  так розставити ці репродукції.

Він якийсь час дивився на мене, наче хотів щось вивідати затаєне, а тоді запитав:

-Скажи, що вабить нас, манить, що загострює на чомусь нашу увагу? Хіба не краса?

-Так, краса! Що ж ще инше?!- відказав я.- Але хіба цю трійку побляклих репродукцій можна назвати чимось гарним, гожим, утворним, хіба в них таїться хоч якась злично́та? В них і тіни не лишилося від ориґінальних полотен Дюрера та Ґойї. Вони, як на мене, попросту шкарадні, навіть відворотні своїм нужденним виглядом і блюзнірською композицією, своїм попросту несмаком,- мовив я .

-Краса – це, здається, єдине, що допомагає нам вириватися із світу символів до світу реального,- тихо проказав Матей.- Бачити гарне в огидному… Для цього потрібна певна чутливість.

-Це все дуже субєктивно,- я глянув на годинник, який висів над вікном. Добігала пята.

-Так, канонів краси не існує,- згодився Матей. Він говорив так тихо, що його заледве було чути.- Але є одна ознака краси…,- він на мить затнуся,- ознака, яку я би не легковажив.  

-Яка?- я здивовано глипнув на Матея.

-Краса хвилює, бентежить, завдає болю, а не тільки чарує зір. Реальний світ повен краси, всякої, і тої, яка зачаровує, і тої, яка мучить. Для мене дорога́ і та, і друга,- Матей звівся на ноги.

-Отже, з цієї причини ти й буваєш у цьому закладі?- я теж устав з-за столу.- Бачиш прекрасне в шкарадному?

-Так,- Матей повільно рушив до виходу.-  Розумієш, той, хто припинив гонитву, мусить жити в реальному світі. Але світ ілюзій так легко не відпускає. Знаю по собі. Важко жити, покинувши одне і не знайшовши другого.

-А воно є, те друге?- запитав я, коли ми вже були на вулиці.

-Не знаю. Ніхто, гадаю, не знає,- Матей дивився на мене спокійним теплим поглядом.- Скажу лишень одне: поки злично́ти цієї дивовижної дійсности, радісної і сумної, доброї і поганої  не закриються від мене, я піти з життя не захочу.  
          Матей простяг мені руку, ми мовчки попрощалися і розійшлися, кожен в инший бік.    

------------------------------------

 * Чепуруха, дженджериста молодиця, парадниця, модниця. В Іспанії вісімнадцятого століття махами (majas) називали жінок з міських низів, вельми гордих й зухвалих, які зневажали усталені суспільні звичаї, поводилися виклично й одягалися яскраво з демонстративною витонченістю. Махи (majas, жін.) та махо (majоs, чол.) становили в іспанських містах прошарок людей із специфічною психоповедінковою субкультурою і мали схильність до екстремної поведінки,  часто з кривавими  наслідками (авт.). 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

55. По його смерті

https://ua-human.blogspot.com/2019/04/44.html

Читати далі...