Принцеса Ніоба у розкішному манто з рожевого бобрячого хутра вийшла з Блакитного палацу й сіла до невеликого берли́на, запряженого четвериком чалих коней. Разом з нею до по́возу сіла і служниця Мімаксима, якій Ніоба з певного часу сповіряла всі свої таємниці. Надворі було холодно, дув вітер, з неба сипало мокрим снігом.
-Ти добре запамятала те місце, де він чекатиме?-- запитала принцеса, коли служниця зачинила розмальовані білими нарцизами двері й берлин рушив Імперською площею, мяко похитуючись на сталевих ресорах.
-Так, ваша високосте, це біля четвертого причалу,-- Мімаксима розщіпила верхнього ґудзика свого пальта з чорним хутряним коміром. Вона розмовляла дещо шве́льбаво, з присвистом. Рана на язику, кінчик якого вона у бе́зумі відкусила собі цьогоріч влітку, ще повністю не загоїлася.
Ніоба вийняла із замшевого несесера малесеньке люстерко і, глянувши в нього, скрикнула:
-Чи не забагато на мені пудри?
-Якраз стільки, щоб ви змогли приховати своє хвилювання, ваша високосте, — Мімаксима відслонила муарову фіранку, щоб у берлині стало ясніше.
-А брови не занадто грубо підведені з країв? — принцеса піднесла люстерко ближче до очей.
-Запевняю вас, ваша високосте, ви маєте просто чудовий вигляд, — мовила служниця.
-А мені цілий час здається, що щось не так.
-Це від хвилювання, ваша високосте.
Берлин перетнув Імперську площу й виїхав на вулицю Мандрівників, яка була вимощена чорним шліфованим базальтом. На колесах з грубими кавчуковими шинами берлин котився майже безгучно. Чувся лише цокіт кінських копит і ляскіт батога, яким коли-не-коли помахував машталір.
Рух на вулиці був пожвавлений. В один і другий бік шпарко снували екіпажі, карети, фіякри, легкі однокінні коляски, вантажні фурґони, проносилися закіптявілі парові самоходи, обшарпані пасажирські автобуси й лискучі авта. Берлин швидко проминув позеленілий брондзовий памятник Єпископові Бору́сі, собор Святого Адо́ніса, шпичастий конус якого було видно чи не з усіх кінців Седіолана, потім Імператорський театр оперети, вимуруваний із жовтого ґраніту, і невдовзі виїхав на Макову площу, де височіла здоровенна триповерхова будівля головного залізничного двірця, оздоблена, наче величезний камяний торт, десятками веж, на вершках яких майоріли блакитні прапори. Вся площа рябіла шерегами леґіонерів, які відправлялися на фронт. Зведена духова оркестра із сімдесяти музикантів, так званий декасептет, безустану грав бравурні марші. Проте громові звуки десятків труб-пікольо, корнетів-а-пістонів, вальторень, геліконів, гігантських туб, потужне гупання тулумбасів і тимпанів, пронизливий брязкіт бунчуків на тлі захмареного неба і безживних облич леґіонерів, які нерухомо стояли у сірих, притрушених снігом френчах і тримали в руках довгі кріси з потьмянілими люфами, викликали не хвацько-веселий, а радше якийсь сумний настрій.
-Що це там так багато вояків? — Ніоба здивовано позирала у вікно.
-Вони вирушають на фронт, — відказала Мімаксима. — Не забувайте, ваша високосте, що в наших північно-східних провінціях усе ще триває війна.
-Але ж ми, здається, вліті уклали мир з Північно-Земельним королівством, — здивувалася принцеса. Її увагу привернув молодий поручник з чорними вусиками і срібними еполетами, який гарцював конем поміж шерегами вояків. — Та й щось не чути, щоб десь відбувалися бої?
-Це було тільки перемир’я, а не мир, ваша високосте,-- відказала служниця, яка теж захоплено стежила за поручником. І бої можуть відновитися кожної мити. Я і в думці не припускаю, щоб його величність змирився із втратою півострова Митридата та цілого морського узбережжя Бра́йської та Мальвані́йської провінцій.
На площі повітря розтяв рушничний ви́пал, і оркестра на всю потугу заграла гимн Діямантової імперії. Кучер різко зупинив коней, і берлин став. Позупинялися і всі инші повози та автомашини, які проїжджали через площу.
-Що таке, чого ми не їдемо? — запитала принцеса.
-Грають гимн, ваша високосте, — відказала служниця.
-Але ж ми запізнимося!
-Нічого не можна зробити, ваша високосте, всі повози стоять!
-Накажи машталірові негайно рушати! — зикнула принцеса й, схопившись з місця, затарабанила кулаками в двері.
-Повірте, ваша високосте, це зараз неможливо, — Мімаксима благально дивилася на свою повелительку.
-Боже, хто це там так жахливо виє! — Ніоба розпачливо затулила вуха долонями.
Мімаксима виглянула надвір і побачила машталіра, який стояв на ко́злах і що було духу ревів: «Рука Господня над тобою, Діямантова імперіє!»
-Замовкни, недоумку! — гукнула вона. — Принцеса наказує тобі замовкнути!
Але Мімаксимин голос потонув у звуках оркестри, і машталір далі горлав, аж поки музиканти не виконали гимн до кінця.
Коли музика стихла, і з тисяч горлянок пролунало трикратне «Слава!», машталір стьобнув батогом коней, і берлин рушив. Незабаром він залишив Макову площу позаду і покотився Жовтою вулицею, потім виїхав на площу Другої конвенції, перетнув її, оминаючи з правого боку величний мармуровий Обеліск звитяжців, і довго трясся по нерівній бруківці Теплої вулиці, поки врешті не доїхав до порту.
З Рожевої затоки дув вітер. Небо було і далі в темних хмарах, проте сніг уже не падав. Берлин зупинився біля високого, порослого мохом муру. Ніоба та Мімаксима висіли з повозу.
-Це там, за величезним иржавим якорем. Треба спуститися східцями трохи вниз, — Мімаксима показала рукою. Мені йти з вами, ваша високосте?
-Ні, піду сама, — сухо відказала принцеса.
Вона стояла й дивилася на затоку. Горизонт ховався в білому тумані. Морські хвилі тихо хлюпали, вдаряючись об бетонований край причалу. До пірсу був пришвартований великий торговельний бриґ, на ґрот-щоглі якого тріпотів блакитний прапор зі скісною білою лінією. Спереду на борті корабля виблискував свіжо підфарбований золотистий напис «А́стра».
Ніоба, вся тремтячи від хвилювання, попрямувала до причалу. Коли вона підійшла до иржавого якоря і стала спускатися камяними східцями, то ноги просто підломлювалися під нею. «Боже, тільки не зімліти, тільки не зімліти тут»,-- шепотіла вона, раз у раз хапаючись руками за залізне поруччя.
Але внизу нікого не було. На бетонній долівці, за краєм якої похлюпувала темна холодна вода, валялися клапті газет, старі бляшанки, шматки напівзітлілого канату й инше сміття.
-О, наш єдиний пасажир! Панна Моавіта, чи не так?!-- пролунав раптом чийсь гучний бас.
Принцеса повернула голову праворуч і побачила, як трапом на бриґ піднімається гарненька русоволоса дівчина у лисячій шубі, притискаючи до грудей торбинку із крокодилячої шкіри. Слідом за нею чалапав похмурий бородань-носильник, який ніс на плечі деревяний куферок.
-А ви, певно, капітан Алеймондас? — зі сміхом гукнула у відповідь дівчина. — Я не запізнилася?
-Ні, анітрохи! Маю честь вітати вас на судні! — знову пролунав гучний бас.
Ніоба побачила капітана Алеймондаса, коли той нахилився над фальшбортом, допомагаючи дівчині зійти з трапа на корабель. Вона зауважила, що капітан не має лівого вуха.
-Занеси баґаж до моєї каюти, — гукнула дівчина носильникові й, обернувшись до капітана, запитала:
-Коли ми відпливаємо?
-Через півгодини, — Алеймондас вийняв з рота свою ебонітову люльку з довгим цибухом й додав:
-Але, чесно кажучи, я б не плив до Брайбінара, якби моя воля.
-Чому?
-Щось не до серця мені ця путь.
Ніоба глянула на малесенького золотого годинника, який висів у неї на шиї. Минуло десять по одинадцятій. «Невже він не прийде?!» Від цієї думки в її серці все похололо. Вона повернулася спиною до корабля і побрела вздовж причалу, сумно спостерігаючи за чайками, які ковзали по хвилях. З неба знову почав падати мокрий сніг. Сніжинки опускалися на бетон і тут же розтавали. Принцеса допленталася до кінця причалу і повернулася, щоб іти назад. Але щось наче зупинило її. Вона обернулася і в затінку камяної ніші побачила Осіяна.
-Коханий, — здушеним голосом зойкнула Ніоба і впала йому на груди.
-Ради Бога, тільки не кричи, — просичав Осіян, обіймаючи Ніобу. — Місто просто кишить аґентами Таємної служби. Ти нікому не промовилася, що їдеш до порту?
-Ні, милий, нікому, — Ніоба наставила Осіянові вуста. Поцілуй мене, — прошепотіла вона. Я так стужилася за тобою.
-Зажди, — зупинив її принц. — Ти принесла талісман?
-Так, коханий, ось він, — принцеса подала йому вирізану із слонової кости кульку, оздоблену хитромудрим орнаментом з чорних ліній.
-Мила, ти просто чудо! — Осіян припав губами до її вуст.
Це була не звичайна кулька. Її видавали тому, кому імператор Балтазар Другий доручав якесь дуже важливе таємне завдання. Людину з імператорським талісманом зобовязані були пропускати через будь-які кордони й у будь-яку цивільну чи військову установу, і ніхто не мав права її затримувати без відома імператора. Таких кульок-талісманів було лише сім. Вони відріжнялися одна від одної тільки кольором орнаменту і зберігалися у темно-зеленій малахітовій скриньці в службовому кабінеті імператора.
Ніоба сьогодні вранці прийшла до Балтазара Другого в кабінет і викрала одну з кульок. Поки імператор гортав сторінки Пророцтв Святого Маркуса, щоб відповісти на «каверзне» принцесине питання «Чи покидає душа тіло, коли людина спить?», принцеса непомітно вийняла зі скриньки кульку і сховала її собі за станик. Те, що кулька виявилася з чорним орнаментом, Ніобу добряче-таки засмутило. «Ну, чому, чому із семи кольорів мені попався талісман саме чорної барви?»-- гризлася вона думкою, вертаючись до своїх покоїв.
-Ти забереш мене зі собою, коханий? — принцеса млосно відкинула голову назад.
-Ні, зараз ні, це неможливо, — гарні блакитні очі Осіяна на мить спохмурніли. — Я заберу тебе иншим разом.
-Коли, милий? Я за ці чотири місяці мало не збожеволіла без тебе, — Ніоба поклала голову на принцове плече. З її очей закрапотіли сльози.
-Потерпи трохи, люба, через два тижні ми втечемо звідси, — принц погладив долонею золотаве Ніобине волосся і тривожно зиркнув на причал, де юрмилися люди, які проводжали бриґ. — Мені вже треба йти.
-Не йди ще, побудь хоч хвильку, — захлипала принцеса.
-Не можу, мила. Ти ж не хочеш, щоб мене схопили, правда?!
Порив вітру мало не зірвав з Осіянової голови капелюха. Принц, притримуючи його рукою, нагнувся й поцілував Ніобу в губи.
-Я йду, прощай.
Принцеса стояла нерухомо. Сльози горохами котилися по її щоках. Осіян повернувся і швидко попрямував геть. За мить його постать щезла за рядами старих контейнерів.
До самого Блакитного палацу Ніоба їхала мовчки, раз поза раз витираючи сльози білою вишиваною хусточкою. Мімаксима сиділа поряд з принцесою і боялася зронити навіть слово. І лише коли берлин підїхав до палацу, і Мімаксима допомогла Ніобі вийти з повозу, принцеса, наче мимохідь, шепнула служниці:
-Він, здається, став ще гарнішим, ніж був.
Цілих два тижні Ніоба з нетерпінням чекала звістки від Осіяна. І ось одного ранку до її спальні увійшла перелякана служниця Мімаксима і повідомила, що щойно аґенти Таємної служби перехопили посланця з листом від Трувілія. Тільки вона це сказала, як двері відчинилися і до покою влетів імператор Балтазар Другий, який аж не тямився від люти.
-Як ви смієте за моєю спиною підтримувати зносини з цим харцизом! — загорлав він. — Я не подивлюся, що ви моя сестра, і замкну вас до темниці.
Імператор підбіг до Ніоби, яка ні жива ні мертва сиділа на ліжку в білій нічній сорочці і з виряченими від жаху очима дивилася на нього.
-Що це таке?! Я вимагаю від вас негайного пояснення!-- репетував Балтазар Другий, тицяючи під ніс принцесі листа від Осіяна. Теплий камло́товий халат імператора був угорі розщіпнутий і на його шиї добре було видно здуті від гніву вени.
-Я не знаю про що ви говорите, — пролепетала Ніоба, тремтячи всім тілом.
-Не знаєте?! — закричав імператор, скаженіючи від злости. — А це що таке?! — він шпурнув листа Ніобі і, заточившись, гепнувся седном на декорований барвистими квадратиками килим. --О-о-о! — заревів він, хапаючись за поперек. — Це змова, змова!-- Лице його перекосила ґримаса болю й розпачу.
Лист упав принцесі на коліна. Це був невеликий клаптик синюватого паперу, зібганий удвоє. Ніоба розгорнула його й прочитала: «Люба! Обставини не дозволяють нам бути вдвох. Тому пробач мені за все і прощавай. О.»
Принцеса якийсь час безтямними очима дивилася на листа, а потім уся пополотніла й повалилася навзнак. Її очі закотилися, а тіло на ліжку неприродньо викрутилося, зігнуті в колінах ноги похилилися на бік.
-Чого ждеш?! — гаркнув імператор до Мімаксими, яка стояла в кутку і вся трусилася зі страху. — Негайно поклич лікаря Базилікса. — Тоді, тяжко стогнучи, встав з підлоги й, сівши на ліжко побіч Ніоби, бездумно втелющив очі в її гарні круглі коліна, які біліли з-під задертої нічної сорочки.
А в цей час принц Осіян, піднявши комір пальта і насунувши на чоло капелюха, простував однією з вуличок міста Орша́на, що було віддалене на схід від столиці майже на девятсот кілометрів. У цьому невеликому місті, центрі провінції Мемо́рія, він шукав клініку доктора Абдрадза́муса, який уже тридцять років здійснював таємні хірургічні експерименти над собаками, мавпами та людьми, намагаючись упливати на їхні розумові здібності за допомогою зміни форм їхнього тіла. Серед мешканців Оршана Абдрадзамус як лікар не тішився великою довірою. А дехто й взагалі називав його дурисвітом. Але це Абдрадзамуса анітрохи не засмучувало. Гроші на прожиття він заробляв не так лікуванням, а, як сам говорив, «переинакшенням» людей, себто Абдрадзамус робив хірургічні операції, змінюючи частково або повністю зовнішність своїх пацієнтів. Цілком зрозуміло, що до його послуг удавалися переважно люди з темним минулим.
-Чи не скажете, шановний добродію, де тут клініка доктора Абдрадзамуса? — запитав Осіян у вуличного продавця шнурівок, ґудзиків, гапличків, шпоньок, голок, аґрафок, ниток й иншого такого шибу дрібязку, який стояв коло свого складаного столика і обдирав чорним нігтем указівного пальця шкуринку з помаранчі.
-Ось вона, перед вами, — продавець указав на протилежний бік вулиці.
Осіян перейшов вулицю й побачив масивні дубові двері, на яких висіла потьмяніла мосяжева табличка з написом «Клініка доктора Ону́прія Абдрадзамуса з Лю́нци». Він натис на кнопку електродзвоника і став чекати. Проте двері ніхто не відчиняв. «Що за біс! Невже його немає!» — вилаявся Осіян і знову задзвонив.
-Чого вам треба? Клініка працює тільки щовівторка і щочетверга! — почувся десь згори застуджений жіночий голос.
Осіян звів голову й побачив у вікні грубезну я́зю з розпущеним волоссям і густо наквацяними фіолетовими губами. Вона сердито зорила на нього, висунувши з вікна руку, на якій виблискував широкий браслет із малесеньких золотих та срібних сердечок.
-Відчиніть, мені негайно потрібно бачити доктора Абдрадзамуса! — закричав Осіян і щосили загрюкав у двері.
-Що там таке, Доме́но? — почувся чоловічий голос за спиною жінки.
-Та от, якийсь волоцюга добивається до нас.
-Ну, то впусти його.
Доктор Абдрадзамус прийняв Осіяна у покої, вщерть заставленому опудалами тварин. Доктор мав довгу білу бороду й був худющий, як хорт. Жовтий плисовий піджак, зашмугляний і з масною плямою на рукаві, висів на ньому, як на жердині. Кармази́нові штани теж були явно завеликими на нього. Усе це надавало Абдрадзамусові вельми химерного вигляду. І коли б він на мить застиг на місці, то його легко можна було би прийняти за опудало велетенської папуги.
-То що, пане, привело вас до моєї клініки? — солодким голоском запитав Абдрадзамус. — Сідайте, — вказав він рукою на крісло, оббите шкірою із тисненим візерунком.
Осіян сів. За його спиною стояв на задніх лапах ведмідь з люто вищиреною пащею. Від шерсти опудала смерділо аміяком.
-Мені вкрай потрібна ваша допомога, — мовив Осіян.
На обличчі Абдрадзамуса розплилася улеслива посмішка.
-Даруйте, але чим я можу вам допомогти?
-Мені треба змінити зовнішність, — випалив принц і впявся очима в доктора.
-Що ви, що ви! — злякано вигукнув Абдрадзамус. — Я не практикую цього. Робити операції зі зміни зовнішности заборонено.
-Ви, здається, не зрозуміли з ким маєте справу, — Осіян вийняв з-за пояса короткого стилета з рубіном на руківї, а потім відвязав від пояса важенного шкіряного капшука з грошима. Хороші речі, чи не так? — він тримав стилет у правій руці, а капшук — у лівій і ніби зважував їх на терезах. — Вам належить лише вибрати одне або друге.
Абдрадзамус ураз споважнів, очі його жадібно заблищали.
-Лице, поставу? Що конкретно ви хочете змінити? — запитав він і ввімкнув телевізор, який стояв на столику між двома опудалами -- зебри та плямистого шакала. Екран у нього був зовсім маленький, не набагато більший за сірникову коробку. І лише завдяки товстелезній висувній лінзі, яка збільшувала зображення майже втричі, у телевізорі ще щось можна було побачити. — Не дивно, що цей чудесний винахід і досі не набув популярности. Кажуть, навіть імператор не захотів придбати його. — Абдрадзамус витер хустинкою пилюку з телевізора. — Таке величезне одоробало, і такий маленький екран.
-Докторе, я хочу повністю змінити своє тіло. Змінити все: і голову, й обличчя, і тулуб, і руки, і ноги. Щоб на мені не залишилося жодного знаку, за яким мене можна було впізнати.
-Це не так просто зробити, — Абдрадзамус крутив реґулятор зображення, намагаючись знайти оптимальну позицію. — Дивно, чому нема звуку?
-Ви єдиний, хто вміє змінювати зовнішність, я це знаю,-- Осіян тримав стилета за лезо і нервово помахував ним.
-Можливо. Але чи вистачить у вас терпіння? Адже така складна операція триватиме не менше, ніж три тижні.
-Вистачить. Можете за мене не хвилюватися. Скажіть тільки, скільки треба заплатити?
-Якщо приступати до операції завтра, то ви маєте дати мені завдаток сто пятдесят діямантових імперія́лів, а по операції — ще стільки ж.
-Ось вам триста діямантових імперіялів, — Осіян відлічив гроші і висипав їх на підлогу біля ніг Абдрадзамуса. — Я хочу, щоб операція розпочалася негайно.
-Ваша щедрість викликає в мене просто захват! — скрикнув доктор. Тоді підбіг до дверей і, відчинивши їх навстіж, гукнув:
-Домено! Відведи шановного гостя до операційної палати. — І повернувши голову до Осіяна, мовив:
-Я зроблю все якнайкраще, можете бути певні.
Принц вийшов з кімнати і в коридорі зустрів Домену. Вона була у зеленому лікарняному каптурі і такого ж зеленого кольору халаті без рукавів. На її товстезних руках й грубих, наче довбні, ногах густо росло волосся. Домена дивилася на Осіяна й посміхалася якоюсь тупою посмішкою.
-Ходімо, вам треба ще зробити купоньки, — вишкірила вона зуби.
Осіян покірно рушив за нею. Вони піднялися на другий поверх і увійшли до лазни́чки, де стояла величезна кругла ванна, наповнена синюватою водою. У повітрі тхнуло аміяком і ще якимись хімікаліями.
-Роздягайтеся, — Домена хтиво унурила очі в Осіяна.
-Чим це так смердить? — він невдоволено зморщив носа.
-Це запах резеди́, — відказала Домена, заледве що не поїдаючи його очима.
Принц роздягся догола і підійшов до ванни. У синюватій воді віддзеркалювалося сліпуче електричне світло. Якась дивна бентега раптом охопила його. У голові закружляла ціла веремія думок і облич. І він згадав Ніобу. Її гнучке тіло, що пахло трояндами. Задеркуваті пиптики її пругких персів. Її золотисте волосся, яким він так любив милуватися після любосного шаленства. «Вона абсолютна супро́ть цій гарпії. Наче прекрасне і потворне. А чи не зробив я фатальної помилки, що не взяв Ніобу зі собою?».
З роздумів Осіяна вивела Домена, яка поклала праву руку йому на плечі і стала легенько погладжувати долонею. Осіян стояв оціпенілий і стежив за її рухами. А тим часом Домена опустила ліву руку йому на живіт. Поступово її долоня посувалася щораз нижче й нижче. Очі в неї були приплющені, на чолі виступили краплинки поту, а з вуст раз у раз виривалося тихе скимління. Иноді по її тілі пробігала легка дріж.
-Гей, ти! — не витримав урешті принц. — Ми про таке не домовлялися! — крикнув він і спробував відштовхнути Домену від себе, але було вже пізно. Її права рука цупко вчепилася в його довге біляве волосся, а ліва міцно затисла кали́тку разом з прутнем. Від болю Осіянові аж потемніло в очах. Він відчайдушно запручався, забив руками й ногами, замотав головою, але вирватися з Домениних рук не зміг.
-А-а-а-а! — ошаліло заверещав принц, звиваючись усім тілом. Проте все було марно.
А Домена, тримаючи Осіяна за волосся і калитку, рвучко підкинула принца догори й умах опустила у ванну, зануривши у воду з головою. Осіян оскаженіло борсався, гамселячи ногами й руками в стінки ванни, хрипів та пускав бульбашки, захлинаючись водою, шалено викручувався й вихав тулубом, здіймаючи величезні хвилі й цілі фонтани бризків. Однак Домена не відпускала його доти, поки в нього не припинилися останні конвульсії. Тоді вийняла обважніле, з численними синцями та саднами тіло з ванни, обтерла мяким рушником з верблюдячої вовни і, взявши під пахву, наче мішок, понесла до операційної палати, де її вже чекав доктор Абдрадзамус із зеленим каптуром на голові і в зеленому халаті без рукавів.
-Клади його на стіл, — наказав він. — Зараз я здійсню унікальну операцію, яка, на жаль, не принесе мені слави, бо про неї ніхто в світі не взнає. Воістину, справжні генії залишаються невідомими.
Домена поклала Осіянове тіло на мармуровий стіл і стала в головах. У палаті звідкись з’явилася муха, яка з голосним дзижчанням закружляла вгорі, намагаючись сісти на посинілу Осіянову калитку, поморщена шкіра якої в багатьох місцях трісла і кривавила.
-Пішла геть, — Домена махнула рушником і збила муху на підлогу. Тоді підстрибнула й розтоптала її ногою.
-Мухи просинаються серед зими, — пробурмотів доктор, — це якась лиха прикмета.
Він узяв скальпеля і кількома вправними рухами виколупав ліве Осіянове око.
-Гарне око! Яка чудова блакить, правда? — Абдрадзамус глянув на Домену.
Вона дурнувато посміхнулася, вищиривши величезні зуби.
-Зробимо його зеленим, так? — доктор подивився на око до світла. — Чудне́ око! — А праве око, — він виколупав скальпелем праве Осіянове око, — зробимо карим! — Це буде просто дивовижно. Людина з двома ріжними оками. Ха-ха-ха! — зареготав він. — Ми все в нього зробимо ріжним. Матиме він і прутень, і піхву водночас. Ну, хіба це не геніяльно, Домено! — вигукнув доктор і знову зареготав.
Домена мовчки дивилася на доктора Абдрадзамуса і не переставала дурнувато посміхатися. Її зелений халат і каптур були цілком мокрі. На щоці червоніла чимала подряпина, а під оком темнів синець.
-Ну, подай мені пилку, дорогенька. Зараз я розпилю йому череп. Адже все починається з голови, чи не так? — Абдрадзамус відгорнув з Осіянового чола волосся і глипнув на Домену.
-Який номер? — Домена розчинила шкляну шафу з інструментами.
-Восьмий! — відказав Абдрадзамус, натягаючи на голову Осіяна ґумову шапочку.
Немає коментарів:
Дописати коментар