Ця світлина, оправлена у лискучу сріблясту рамку, висить у мене над ліжком. Уранці, прокинувшись, коли тільки-но благословляється на світ, я часто довго-довго розглядаю її.
Мені не хочеться вставати, я лежу, не ворушачись, якийсь оціпенілий, окутаний солодкою напівдрімотою і спостерігаю, як з надр моєї памяти випливають спогади. Я згадую свою нещасну сестру Варусю, яка вже багато років живе в Перу на розкішній віллі у достатку й багатстві з чоловіком Окта́віо, якого вона так кохала раніше і якого ненавидить всією душею зараз.
Світлину було зроблено вкінці січня в далекому 1983 році на Бориспольському летовищі. Варуся й Октавіо тільки-но тиждень тому взяли шлюб у Покровській церкві і тепер відлітали до Москви, щоб звідти летіти до Перу, на батьківщину Октавіо.
Я привіз Варусю (їй було тоді двадцять вісім), на таксі. Октавіо вже чекав на сходах перед будівлею летовища. Падав легенький сніжок, припорошуючи білими сніжинками його гарне чорне волосся. Як тільки-но Варуся вийшла з авта, Октавіо з радісним вигуком тут же кинувся до неї, і вони злилися в обіймах. Обидвоє мали щасливий вигляд і, я певен, що безумовно були найщасливіші люди на світі. Особливо Варуся. Я ніколи не бачив її такою. Вона вся сяяла, просто двигтіла радістю, кожна рисочка, кожна западинка, кожна випуклість її обличчя випромінювали таку потужну енерґію задово́лу, таку солодку тріюмфуючу угоно́бу, що це не могло не зачаровувати людей довкола, і вони мимохіть зупинялися й кидали на молоду пару погляди щирого захвату.
Я теж був опанований таким же почуттям і, певно, як і багато-хто, відчував на собі могутній уплив чистої, нічим не вмотивованої радости, яку тільки й може приносити кохання, безпричинне, безцільне, безкорисливе, себто також, хай і не надовго, але став таким же щасливим, як і вони -- моя сестра і її молодий чоловік.
Сьогодні я згадую все це з присмаком чималої гіркоти, адже, коли минули десятки років, від того Варусиного щастя і знаку не лишилося. І я тепер не можу без щему згадувати свою сестру, бо тут же в уяві зринає її теперішній страдницький образ. Він закарбувався у моїй памяті, коли кілька років тому я бачився з нею в Мольєндо. Де й поділася та метка, юрли́ва, повна життєвої енерґії, щаслива Варуся? Вона наче десь щезла. Переді мною, мені здавалося, була якась зовсім инша жінка -- глибокі зморшки біля очей, запалі щоки, сухі, міцно стиснуті губи, зрадлива сивина на побляклому волоссі... Але найстрашніше – це синці від побоїв, старанно приховані за густим шаром пудри. Ці синці мене тоді особливо вразили. Згодом, коли я їхав автобусом до Ліми, а потім летів літаками спочатку до Лондона, а звідти до Києва, та й пізніше, коли вже був удома, я згадував їх не инакше як з жахом і нерідко весь здриґався від майже фізичного болю, уявляючи, як Октавіо, потьмарений люттю бє кулачиськами сердешну Варусю в лице.
Нещодавно на свою електронну адресу я отримав від сестри розпачливого листа. Вона писала:
«Тихоне, я більше не можу! Я вбю його, клянуся, якоїсь ночи я вколошкаю його сонного! Він став ще гіршим, ніж був. Накидається на мене з кулаками, вже зовсім не соромлячись сторонніх людей. Недавно під час вечері тицьнув мені в обличчя фляшкою з-під віскі. І я тепер майже не бачу на праве око. Мій лікар Серхіо Кабальєро каже, що дуже пошкоджена рогівка. Розумієш, Тихоне, я иноді себе вже не тямлю і можу зробити, що завгодно. Октавіо цілком сказився, він звинувачує мене у всьому, розумієш, у всьому, що тільки не є поганого. Вважає, що я спаскудила йому життя, проклинає мене найгидкішими словами (і це при слугах!!!), і тепер, коли він став імпотентом, то і в цьому мене зробив єдиною винуватицею. Я вже не можу це терпіти. Я щось зроблю. Я не маю більше сил. Я його таки відправлю на той світ, а потім і собі відберу життя! Тихоне, я не лякаю тебе, я просто більше не можу це витримати!»
Цей лист наче паралізував мене. Я довго ходив сам не свій, не знав, що відповісти, бо відчував, що нічим не можу Варусі допомогти і що кожне моє слово буде фальшивим. Знав, що мушу щось порадити їй. Мушу і не можу. Втім, я таки написав сестрі кілька пустих фраз співчуття. Цілковито пустих. Фраз, за які мені соромно й досі.
А ще, коли я розглядаю цю світлину над своїм ліжком, то ставлю собі питання, на які не знаходжу жодної відповіди. Утім, знову і знову запитую себе:
-Може, Варусі не треба було виходити заміж за того Октавіо? Ну, що вона отримала зі свого великого кохання? Лише великі страждання. А може, коротка мить справжньогог щастя варта цілих років мук? Хто зна?! Але що це за справжнє щастя, коли воно триває лише мить? Тоді це не щастя, а попросту якась омана, чи не так? А є воно, це щастя взагалі? Є чи нема?
