пʼятницю, 30 жовтня 2015 р.

10. ЯКІ ВОНИ ЩАСЛИВІ! (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Ця світлина, оправлена у лискучу сріблясту рамку, висить у мене над ліжком. Уранці, прокинувшись, коли тільки-но благословляється на світ, я часто довго-довго розглядаю її. Мені не хочеться вставати, я лежу, не ворушачись, якийсь оціпенілий, окутаний солодкою напівдрімотою і спостерігаю, як з надр моєї памяти випливають спогади. Я згадую свою нещасну сестру Варусю, яка вже багато років живе в Перу на розкішній віллі у достатку й багатстві з чоловіком Окта́віо, якого вона так кохала раніше і якого ненавидить всією душею зараз. 
       Світлину було зроблено вкінці січня в далекому 1983 році на Бориспольському летовищі. Варуся й Октавіо тільки-но тиждень тому взяли шлюб у Покровській церкві і тепер відлітали до Москви, щоб звідти летіти до Перу, на батьківщину Октавіо. 
       Я привіз Варусю (їй було тоді двадцять вісім), на таксі. Октавіо вже чекав на сходах перед будівлею летовища. Падав легенький сніжок, припорошуючи білими сніжинками його гарне чорне волосся. Як тільки-но Варуся вийшла з авта, Октавіо з радісним вигуком тут же кинувся до неї, і вони злилися в обіймах. Обидвоє мали щасливий вигляд і, я певен, що безумовно були найщасливіші люди на світі. Особливо Варуся. Я ніколи не бачив її такою. Вона вся сяяла, просто двигтіла радістю, кожна рисочка, кожна западинка, кожна випуклість її обличчя випромінювали таку потужну енерґію задово́лу, таку солодку тріюмфуючу угоно́бу, що це не могло не зачаровувати людей довкола, і вони мимохіть зупинялися й кидали на молоду пару погляди щирого захвату. 
       Я теж був опанований таким же почуттям і, певно, як і багато-хто, відчував на собі могутній уплив чистої, нічим не вмотивованої радости, яку тільки й може приносити кохання, безпричинне, безцільне, безкорисливе, себто також, хай і не надовго, але став таким же щасливим, як і вони -- моя сестра і її молодий чоловік. 
       Сьогодні я згадую все це з присмаком чималої гіркоти, адже, коли минули десятки років, від того Варусиного щастя і знаку не лишилося. І я тепер не можу без щему згадувати свою сестру, бо тут же в уяві зринає її теперішній страдницький образ. Він закарбувався у моїй памяті, коли кілька років тому я бачився з нею в Мольєндо. Де й поділася та метка, юрли́ва, повна життєвої енерґії, щаслива Варуся? Вона наче десь щезла. Переді мною, мені здавалося, була якась зовсім инша жінка -- глибокі зморшки біля очей, запалі щоки, сухі, міцно стиснуті губи, зрадлива сивина на побляклому волоссі... Але найстрашніше – це синці від побоїв, старанно приховані за густим шаром пудри. Ці синці мене тоді особливо вразили. Згодом, коли я їхав автобусом до Ліми, а потім летів літаками спочатку до Лондона, а звідти до Києва, та й пізніше, коли вже був удома, я згадував їх не инакше як з жахом і нерідко весь здриґався від майже фізичного болю, уявляючи, як Октавіо, потьмарений люттю бє кулачиськами сердешну Варусю в лице. 
       Нещодавно на свою електронну адресу я отримав від сестри розпачливого листа. Вона писала: 
       «Тихоне, я більше не можу! Я вбю його, клянуся, якоїсь ночи я вколошкаю його сонного! Він став ще гіршим, ніж був. Накидається на мене з кулаками, вже зовсім не соромлячись сторонніх людей. Недавно під час вечері тицьнув мені в обличчя фляшкою з-під віскі. І я тепер майже не бачу на праве око. Мій лікар Серхіо Кабальєро каже, що дуже пошкоджена рогівка. Розумієш, Тихоне, я иноді себе вже не тямлю і можу зробити, що завгодно. Октавіо цілком сказився, він звинувачує мене у всьому, розумієш, у всьому, що тільки не є поганого. Вважає, що я спаскудила йому життя, проклинає мене найгидкішими словами (і це при слугах!!!), і тепер, коли він став імпотентом, то і в цьому мене зробив єдиною винуватицею. Я вже не можу це терпіти. Я щось зроблю. Я не маю більше сил. Я його таки відправлю на той світ, а потім і собі відберу життя! Тихоне, я не лякаю тебе, я просто більше не можу це витримати!» 
       Цей лист наче паралізував мене. Я довго ходив сам не свій, не знав, що відповісти, бо відчував, що нічим не можу Варусі допомогти і що кожне моє слово буде фальшивим. Знав, що мушу щось порадити їй. Мушу і не можу. Втім, я таки написав сестрі кілька пустих фраз співчуття. Цілковито пустих. Фраз, за які мені соромно й досі. 
       А ще, коли я розглядаю цю світлину над своїм ліжком, то ставлю собі питання, на які не знаходжу жодної відповіди. Утім, знову і знову запитую себе: 
       -Може, Варусі не треба було виходити заміж за того Октавіо? Ну, що вона отримала зі свого великого кохання? Лише великі страждання. А може, коротка мить справжньогог щастя варта цілих років мук? Хто зна?! Але що це за справжнє щастя, коли воно триває лише мить? Тоді це не щастя, а попросту якась омана, чи не так? А є воно, це щастя взагалі? Є чи нема? 


СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
Читати далі...

вівторок, 27 жовтня 2015 р.

9. ІЗ СУХИМ ЛИСТЯМ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Це було цієї осени. На початку чи всередині жовтня. Саме в ті кілька дуже теплих, майже літніх днів, після яких раптом різко похолодніло. Я своїм звичаєм блукав вулицями Києва, бездумно, без поспіху, без усякої ціли, втім, почуваючи якусь дивну тривогу, яка з самого ранку зачаїлася десь глибоко-глибоко в моєму серці. Я чогось хотів, але не міг зрозуміти що. Це було схоже на якесь нездійснене й давно забуте бажання. 
       "Ти все ще чогось хочеш, чоловіче, так? Ілюзії не покидають тебе?"—шепотів я сам до себе, злякано глипаючи на пішохідців, які йшли мені назустріч, бо мені здавалося, що вони чують мої слова й підозріливо зиркають на мене. 
       Спустившись крутою вулицею вниз до площі неподалік цирку, я зупинився під муром коло старої височезної тополі. Її листя зовсім пожовкло і під легенькими подувами вітру нема, нема та й зривалося з гілля і повільно, з якоюсь байдужістю спадало на хідник. Я стояв і чув, як воно осипається за моєю спиною, падає мені на плечі, голову, шурхотить, крутиться і, не зачепившись ніде, летить долі. 
       Мене охопило якесь дуже затишне, охві́тне аж солодке почуття комфорту. Тривога, яка сьогодні цілий день млоїла мене, не давала спокою, щезла, розтала безслідно. Мені не хотілося нікуди звідси йти. Мені було так добре, так щи́тно, я почував себе у такій безпеці, що готовий був померти тут під цією тополею. 
       -Ось сюди, сюди ставай, Зірцю, тут буде просто супер!—почув я задиристий чоловічий голос. 
       Просто на мене йшов бородатий, десь під сорок років чоловік у майці, на якій було зображене заплющене око із зашитими повіками. В руках у нього був фотоапарат з заса́дистим видовженим обєктивом. Кілька кроків позаду йшла дуже вродлива дівчина у жовтавому бавовняному платті, підперезана червоним паском. Вона час від часу стріпувала головою, відкидаючи з лиця довгі пасма свого гарного темного волосся, яке весь час затуляло їй очі. 
       -Шановний, я не знаю як вас там, але ви б не могли відійти трохи вбік, щоб я клацнув кілька фоток цій гарнесенькій панянці?—звернувся до мене бородань і додав: 
       -Тільки не сердіться ради Бога, добре? 
       Я глянув на дівчину. Вона посміхнулася до мене, і мені здалося, що в її посмішці зосереджені всі радощі, всі втіхи, всі, які тільки не є, розкоші світу, така ця посмішка була приязна, прихильна до мене, повна щирої доброзичливости, відкрита, позбавлена найменшого натяку на якийсь умисел чи сподівання щось отримати. Я наче заворожений, будучи не годен вимовити й слова, слухняно відійшов убік. Здається, я мав вигляд цілковито ідіотський. 
       Дівчина стала на моє місце, і вітер, наче хтось дав йому команду з неба, війнув з більшою силою, зриваючи з тополі цілі жмутки листя. Воно полетіло вниз, рясно обсипаючи дівчину. Листочки стеменно так, як це було і зі мною, тихо, якось немовби спроволока лягали їй на голову, зіслизали, ледь-ледь торкаючись, по волоссю, затримувалися на мить на плечах, тремтіли, ворушилися з беззвучним шамотінням і врешті опускалися додолу на виложений рівненькою червоною плиткою хідник. 
       Я стояв і дивився на дівчину, на листя, яке падало на неї, і цілковито не тямив, що зі мною відбувається. Мене наче не існувало там. Була лише дівчина, її волосся, очі, посмішка, сухе листя на її голові, плечах і більше нічого. 
       Коли дівчина зі своїм бородатим кумпа́ном пішли, я ще довго там стояв і дивився на порожнє місце під тополею. Хідник був су́плаш устелений листям. Воно лежало таке немічне, таке безрадне, таке непотрібне. О, як мені було сумно дивитися на нього! 
       Вертаючись додому, до своєї самотньої оселі, крихітного покоїка, де тільки й було з меблів що старомодне залізне ліжко, невеличкий стіл і два старі-престарі віденські стільці (спадок від бабуні Рисі), я в думках знову і знову згадував ту дівчину, яка (чи не чудо?!) називалася Зірця – так само, як і те сусідське дівча, моє глибоко затаєне кохання, там, у далекому дитинстві.
       Що ж так схвилювало мене в ній? Що так вразило моє серце? Що так збурило моє чоловіче єство, яке, як мені здавалося, давно померло? Адже я вже багато років не знав жіночих пестощів і врешті, переступивши шістдесятку, був певен, що навіки позбувся цієї омани, цього засліплення любосною жагою, яка потьмарює будь-яке розуміння, паралізує здатність сприймати дійсність як цілість без початку і кінця. Аж ні! Виходить, що не позбувся, пута ілюзій, які десятиліттями перешкоджали умиротворенню мого розуму, не спали, а лише сховалися, поринули глибоко в надра моєї свідомости. Так, я не позбувся їх, не звільнився від їхніх численних мудрованих пасток, капканів і сил, раз так легко, без зусиль, одним єдиним змигом змогла збентежити мене та дівчина Зірця, яку ніколи не бачив і яку ніколи не бачитиму більше. 
       І все-таки, що так привабило мене в ній? Що так зворушило? Невже тільки зовнішня гожість, невже тільки гарненьке личко, очі, инші тілесні знади? Невже тільки вони? А, може, було і щось инше, га? 

10. Які вони щасливі! 
http://ua-human.blogspot.com/2015/10/blog-post_30.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 


Читати далі...

понеділок, 26 жовтня 2015 р.

108. ЗВІДКИ ВИРОСТАЄ САМОТНІСТЬ? (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

      

У місті Опа́ші вранці, коли Єфрем вийшов у сад подивитися на розквітлі ґранати, учні приступили до нього і запитали:

-Учителю, ти обіцяв нам розповісти про самотність, звідки виростає вона і як опановує людське серце.

Єфрем нахилив квітучу ґранатову гілочку і довго дивився на неї, і тоді сказав:

-Самотність… Її знають усі. Її бояться. Від неї тікають. Ніхто не хоче бути самотнім. Вона є і на безлюдді, і серед людей.

Що ж це таке самотність?

Вона подібна на те, якби ось якийсь чоловік глядів на цю гілочку і не бачив її хупавих рожевих квіточок, не відчував її проникливо-витонченого пахоту. Самотність – це сліпота серця.

Але що засліплює наші серця, що перешкоджає нам бачити і відчувати?

Марива світу цього, образи й картини нашої уяви, до яких ми припинаємося, які цінуємо понад усе, якими живемо і ради яких навіть готові умерти. Тим часом ці марива відділяють нас від усього живого і є водою, яка не гамує спраги. Саме вони і роблять нас самотніми, бо в кожної людини свої марива, і нема в світі двох людей з однаковими образами й картинами уяви.

Отож, якщо хочете позбутися самотности, очистіть свої душі від марив, будьте  відкриті серцем, хай живе поєднується з Живим. І якщо зробите так, то самотности не почуватимете ніде, ні, коли опинитеся без людей, ні, коли перебуватимете з людьми. Бо насправді самотности не існує, вона лише ваш сон, ваша омана.



109. Бесіда під морвою неподалік Амена 
http://ua-human.blogspot.com/2015/06/107_18.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 

       
Читати далі...

неділю, 25 жовтня 2015 р.

8. ДОЩ У ЛОНДОНІ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       У Лондоні, куди я прилетів з Ліми, щоб потім летіти до Києва, я застряг аж на чотири дні. Через негоду, шквальний вітер й дощ, який майже не переставав ні вдень, ні вночі, жоден літак не міг злетіти з летовища. Я сидів у номері свого готелю на якомусь, здається, сорок сьомому поверсі і тільки те й робив, що дивився у вікно на похмурі, огорнуті мрякою громаддя багатоповерхових будинків, примітивних, безликих, замкнутих у собі. Це місто чомусь гнітило мене. Я нікуди не хотів іти і нічого (та й нікого) не хотів бачити. Мене ніколи не цікавили архітектурні злично́ти світових столиць, я був байдужий як до давніх храмів, так і до сучасних модерних соборів, пречудних палаців із затишними парками, мудрованих будівель, хмаросягів із шкла та бетону, численних памятників видатним особам з брондзи чи каменю і взагалі до будь-яких памятних місць, якими так захоплюються туристи. А щодо розважальних закладів, то я почувався там вкрай незатишно, попросту боявся їх і уникав. Також сторонився я і бучних компаній, чоловіків та жінок, які сипали жартами і по-панібратськи заходили в розмови з незнайомцями. Отож, я був змушений сидіти в чотирьох стінах і, спостерігаючи, як дощ тарабанить по шибі вікна, час від часу поринати в спогади. 
       Про що? Ну, насамперед про Перу, звідки я прилетів і де, усамітнившись у горах Західної Кордильєри, провів цілих два роки. Тепер я починав жалкувати, що виявив таку легкодухість і, піддавшись розпачеві, перервав свої духові пошуки. 
       -Ну і що з того, що тобі нічого не відкрилося і що лябіринти твого розуму залишилися для тебе загадкою? Хіба це підстава, щоб усе припиняти?—запитував я себе. 
       -Але ж я більше не міг! Я був геть виснажений, на пру́зі смерти! Який пожиток з того, якби я помер?—кволо пробував я заперечувати. 
       -Гаразд, ну і що ти збираєшся робити далі? На що сподіваєшся там у своєму Києві? Просто марнуватимеш дні, чекаючи кінця? То чи не краще було залишатися в горах і чекати його там, споглядаючи, як заходить сонце за химерним камяним чолопко́м вулкану Коропуна?— не вгавав я. 
       -Хіба це має значення, де збавляти остаток життя?—відповідав я питанням на питання. 
       -А ти певен, що ту твою мацюпуську квартирку в Києві, в якій навіть нема повноцінної лазнички, ця звихнута Д., твоя колишня дружина не продала? Адже ти навіть не зателефонував, щоб хоч щось довідатися про це! 
       -Так, я мав би подзвонити. Але я не можу. Сама думка, що почую від Д. зловтішно-їдкі кпини з приводу мого «безславного» повернення, паралізують мене. Ти ж бо знаєш, як вона ненавидить мене, вважаючи винуватцем усіх своїх бід. 
       -А втім, нічого вже не зміниш. Мусиш повертатися до Києва,-- говорив я до себе. 
       -Так, нічого не зміниш. Мушу повертатися,-- згоджувався я з гіркотою. 
       А ще тоді, у тому готелі я часто згадував свою нещасну сестру Варвару, Варусю, як я її ніжно називав ще з дитинства. 
       Багато років тому вона вийшла заміж за иноземця, такого собі Окта́віо, юриста з Ліми, який приїхав до Києва у службових справах. Зразу по шлюбі Варуся з чоловіком виїхали до Перу. Вони жили на узбережжі Тихого океану в місті Мольєндо, де Октавіо відкрив фабрику шкляних виробів. Його бізнес процвітав, статки зростали і Варуся, яка вже встигла народити двох хлопчиків, ні в чому не мала нужди, і все би було добре, якби не вкрай деспотична вдача її чоловіка. 
       Октавіо вимагав, щоб вона сиділа вдома і ні з ким не спілкувалася. Сам не любив товариства, гостин, всяких забав, і не дозволяв цього й дружині. І моя бідна сестра почувалася як пташка у золотій клітці – мала все, крім свободи. А будь-які її спроби вирватися, змінити своє становище викликали в Октавіо напади несамовитої люти. 
       Конфлікти, сварки, скандали між ними наростали щораз більше. І врешті Октавіо, впадаючи в шал, став щораз частіше давати волю рукам. Варуся нерідко ходила обсинячена, плакала ночами, і терпіла, бо не бачила для себе жодного виходу. Була сама саміська серед чужих людей. Утім, у листах до рідних в Україну вона теж нічого не писала про своє горе, бо не вірила, що це щось поможе. Отож я також нічого про це не знав. І був страшенно вражений, коли довідався. 
       У Перу я бачив Варусю дуже недовго. Коли приїхав туди і коли відїжджав. Перший раз ми зустрілися з нею в Мольєндо коло церкви Св.Маґдалини. Вона приїхала на розкішному білому авті. Шофер лишився сидіти за кермом, а Варуся вийшла з машини і мало що не бігцем кинулася до мене. Наблизившись, вона впала мені на груди, ледве стримуючи ридання. 
       -Мені не можна довго з тобою бути! 
       -Але чому, чому, Варусю?—здивувався я. 
       -Нічого не розпитуй, Тисю. Пізніше, може, розкажу. 
       -Ти не запросиш мене навіть до себе? 
       -Не можу,-- відказала вона, душачись плачем. 
       Порозмовлявши чверть години, ми попрощалися, і Варуся, вся якась знервована, сіла до авта й поїхала геть. Відїжджаючи, вона лише раз глипнула в мій бік. Її болісно стиснуті губи і досі стоять мені в очах. 
       Вдруге я побачився із сестрою через два роки, коли поклав собі повертатися до Києва. Це було у тому ж таки Мольєндо. Але цього разу ми зустрічалися з нею тричі і щоразу в инших місцях. Правда, також якось крадькома, по́хапцем, хоч і дещо довше мали змогу порозмовляти одне з одним. Варуся розповіла мені все про своє гірке життя і дуже просила нічого не розказувати рідним у Києві. Вона ж і дала мені гроші на повернення додому. Адже я не мав нічого. 
       Памятаю,  останньої хвилини перед тим, як розстатися, я запитав її: 
       -У тебе на лиці під пудрою наче синці? 
       Варуся дивилася на мене і мовчала. Її очі були сповнені благання. 
       -Чому ти не відповідаєш? Ти, здається, щось приховуєш?—я взяв її за руки. 
       -Октавіо бє мене,--видавила з себе Варуся і, вирвавшись від мене, з риданням кинулася до свого авта. 
       Ці останні Варусині слова, що чоловік бє її, я згадував щоразу, коли з памяти зринав образ моєї нещасної сетри. 
       І ще багато чого згадувалося мені за ці чотири дні в тому номері лондонського готелю на сорок сьомому поверсі. Я стояв коло вікна і дивився на місто. Воно раптом щезало. Його затуляли спогади. Вони пропливали, наче фільм, і зникали. І тоді я знову бачив туманні, мокрі будинки, рух дощових крапель, чув їхнє лопотіння по шибі, завивання й пориви вітру… А потім знову в моїй голові зринали спогади, образи минулого, і це чергування реальности з уявою не припинялося ні на мить. 
       І от на четвертий день, пізно ввечері, коли я внурив очі в шибу і наче прикипів до темного краєвиду за вікном і бачив лише похмурі, залиті нескінченними дощами будинки з тьмяними вогниками вікон, і жоден образ, жоден спогад не заслоняв бачене, мозком моїм наче струснуло, і я подумав: якщо дійсність є всюди, а мій розум, лябіринти й стежки якого я хочу осягти, завжди зі мною, то яке має значення, де я? Адже хай де я є, хай що роблю, хай у  яких обставинах перебуваю, я завжди матиму змогу стежити за тим, що діється в мені і довкола мене, а, отже, завжди матиму шанс осягти сокровенне. І відкриття цієї істини було як спалах. І мене перестали мучити сумніви, чи правильно я зробив, що покинув гори Перу. 
       А наступного дня небо в Лондоні прояснилося, дощ ущух і я з легким серцем поїхав на летовище. Там уже на мене чекав літак, який відлітав до Києва. 


СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

середу, 21 жовтня 2015 р.

7. МЕДАЛЬЙОН (Нотатки мого друга Т.Р.)


       У Мольєндо, коли я чекав на автобус, щоб їхати до Арекіпи, до мене підійшла одна стара, індіянка-кечва, судячи зі всього божевільна. Вона була боса, з її чорних потрісканих пят сочилася кров, і мухи, які обліпили рани, майже не реаґували, коли жінка переступала з ноги на ногу. Мені було дивно, що в старої, якій було далеко за сімдесят, такі смолисто-чорні, густі, без єдиної сивої волосини коси. Я навіть припустив, що вона фарбує їх. Але ж ні. Колір волосся мав вигляд цілком природній. 
       -Senor, senor!*— закричала вона іспанською, побачивши мене. 
       Я подумав, що вона просить милостиню, і сягнув було рукою до кишені, намацуючи дрібні монети. 
       Але стара не просила грошей, вся сяючи від щастя, простягла до мене долоню і заджерґотіла, раз за разом повторюючи одні і ті ж слова: 
       -Mio hijo, mio hijо, mio hijо, mio hijо, mio hijо!!!** 
       Я не міг збагнути, що вона хоче, дивився на неї цілковито спантеличений і не знав, що казати. А стара радісно заглядала мені в очі і знову повторювала: 
       -Mio hijo, mio hijо, mio hijо!!! 
       Урешті я зауважив у неї на долоні невеличкий медальйон у мельхіоровій оправі. На ньому було мініятюрне поличчя юнака. Шклиця в багатьох місцях потерлася, але зображення можна було розгледіти доволі виразно. Довге волосся, очі, рівний ніс... 
       -Eso tu hijo?***— запитав я. 
       -Si, si, si!****— збуджено залопотіла язиком жінка, унуривши в мене свої темні, як гірські провалля в Андах, очі. Вони палали таким тріюмфом, такою несамовитою радістю, що я відчув, як мене теж охоплює щось таке радісне й піднесене. На якусь мить я зовсім забув, де я і що зі мною. І коли надїхав автобус, то я, певно, і не помітив би його, якби якийсь здоровань у помятому капелюсі з десятком орлиних пер (він теж чекав на зупинці) випадково не зачепив мене своєю величезною валізою. 
       А коли я вже сидів у автобусі, то стара знадвору дивилася на мене крізь шибу і продовжувала щось говорити. Я не чув, що вона каже, але не сумнівався, що це було слово «hijo». І я дивився на неї і знай кивав головою, наче обіцяючи виконати усе, що вона не попросить. 
       Зараз, у Києві я часто згадую цю стару індіянку з Мольєндо. Вона була щаслива у своїх ілюзіях. Я не знаю, що роїлося в її голові. Але це було щось повязане з її сином. І вона чомусь вірила, що саме я можу їй допомогти. І я не зважився зруйнувати цю її віру, цей її солодкий самообман. Не міг зважитися. Але чому мені так не затишно на серці щоразу, коли в памяті спливає ця нещасна божевільна жінка на автобусній зупинці? І справді, чому?
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
*Пане, пане! (ісп.)
**Мій син! (ісп.) 
***Це твій син? (ісп.)
****Так, так, так! (ісп.)  



СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

понеділок, 19 жовтня 2015 р.

2. ЖАГА ПРИХИСТКУ (Перекази. Із книги «Верцадло Єфрема /Єфрааїма/ із Сішука»)

       "Бог є Бог живих, а не мертвих!»,-- так колись сказав Джізе́йс. Але люди, чого не торкаються, все умертвлюють. Їм миліший світ власної уяви, світ символів, а не живий реальний світ. Так є тому, що перше незмінне, застигле і дає почуття безпеки, а друге мінливе, хистке і викликає страх. Жага безпечного прихистку – ось що спонукує людей втікати від живого світу дійсности до мертвого світу думок. Але прихисток цей тимчасовий, ілюзорний, він невідхильно руйнується під ударами життя. Та люди шукають инших прихистків, і безплідна гонитва за безпечним місцем не припиняється. Люди навіть з Бога роблять прихисток, поміщаючи його в світ своєї уяви, себто з живого роблять мертве. І мало в кого вистачає мужности припинити втечу, і побачити дійсність, і прийняти її такою, якою вона є – завжди свіжою, новою, незнаною, завжди иншою, мінливою, у вічному русі, без початку і кінця, без мети, без втрат і здобутків, без сподівань, і в якій тільки й існує те, що не має ймення, а тому невловиме для думки, себто те, що може бути назване Богом. Адже «Бог є Бог живих, а не мертвих!" (Єфрем із Сішука).


3. Єфрем Поки ви ще живі 
http://ua-human.blogspot.com/2015/06/blog-post_27.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
       
Читати далі...

неділю, 18 жовтня 2015 р.

6. ЗАГАДКА МОГО БАТЬКА (Нотатки мого друга Т.Р.)

       З якогось часу мені щораз частіше став снитися батько. Не знаю чому, але я завсіди прокидався, коли він з’являвся мені уві сні. Зазвичай це ставалося посеред ночи. Я розплющував очі і довго дивився у вікно, у темінь. І згадував усякі епізоди, повязані з татом, його слова, очі… Мене дивувало його ставлення до життя, його повна байдужість до кар’єри, до здобутків, успіхів, до того всього, на що звичайно люди витрачають величезні зусилля та енерґію. Він, хоч і здавався людиною без мети, втім, не випадав із загального русла. Здобувши освіту в київській політехніці, одружився, працював інженером на цегляному заводі в містечку Б. на Галичині, пізніше на фарфорній фабриці в місті С., потім у Києві, куди переїхала наша родина, отримав непогане помешкання на Липках і працював  всяких проєктно-технічних інститутах. Все, як і инші люди його кола, але з тою тільки ріжницею, що робив це наче через силу, без внутрішнього горіння, мотивований лише одним – не виділятися із загалу. 
       За характером, добре памятаю, батько був небалакучий, не любив не тільки пусте базікання, а й і розмовляти на глибші теми, навіть, як я тепер розумію, свідомо уникав їх. Та й узагалі був дещо замкнутий, відсторонений від людей і тому, гадаю, і мені також не надто багато приділяв уваги, не кажучи вже, щоб обкоськувати свого сина розмовами. Отож, усе, що я знаю про татів внутрішній світ, це прийшло до мене винятково з його випадкових фраз, реплік, оцінок, позірно нейтральних, але насправді повних глибоко прихованого скепсису. Пригадую, як якось у телевізорі пролунало гасло, що «кожна людина мусить мати активну життєву позицію». 
       -Навіщо це «мусить»? Чоловік народжується, росте, вчиться, здобуває якесь ремесло, працює задля хліба насущного, одружується, має дітей, виховує їх, старіє і помирає. Він нічого не «мусить, це все стається й так»,-- мовив батько і, зауваживши мене, додав: 
       -А ти, Тисю, це розумієш, га? 
       -Розумію, тату,-- чемно відказав я, нічого, ясна річ, не розуміючи, бо мав тоді всього тринадцять років. 
       -Ну, ну, розуміє він!—глузливо скривив батько губи і, чогось важко зідхнувши, рушив до свого кабінету, вщерть заваленого книжками, переважно технічними посібниками, довідниками, а також усякими альбомами та кресленнями. 
       Що більше тато старів, то ставав мовчазнішим. Иноді з нього за цілий день і слова не можна було витягти. 
       Згодом, вийшовши на пенсію, він разом з матір’ю переїхав жити в малесеньке містечко під Києвом, яке розкинулося серед полів та голих безлісих узвиш. Вони мешкали у гарненькому, мурованому з білого каменю будинку, який мама отримала в спадок по своїй матері, бабуні Рисі, як я і моя сестра Варуся її називали. Я часто приїжджав туди провідати їх. І здебільша заставав тата в одному і тому ж місці -- в дворі придорожнього кафе за столиком під старим вязом. І завжди самого. Це було зовсім недалеко від їхнього будинку. Доволі відлюдне місце на трасі, де, крім кафе, був ще й невеличкий готель.   
        Батько ніколи не помічав, коли я приїжджав і паркував на невеликому заасфальтованому майданчику своє авто, бо завжди сидів спиною до дороги й готелю. Він дивився в далину на порожні узвишшя. Там не було нічого цікавого – суцільне зеленаво-попелясте пустище, над яким лише зрідка здіймалися зграї гайвороння. Перед ним на столику стояв келишок із залишками коньяку на денці. І більше нічого. 
       -Як маєшся, тату?-- вітався я й сідав поруч. 
       -З Божою поміччю!—відказував тато й повертав до мене голову, силувано посміхаючись. 
       Моя поява його ніколи не дивувала, не викликала особливих емоцій. Але я відчував, що разом з тим він радий бачити мене. Це не виражалося нічим, ні словами, ні мімікою, а якимсь абсолютно повним внутрішнім прийняття́м мене, прийняттям, в якому не було ні заперечення, ні схвалення, взагалі жодної оцінки. І коли я прощався з ним, на його лиці також ніколи не пробігало і тіни якихось почуттів, лише таке ж саме прийняття́. Зовні це могло скидатися на байдужість, але я знаю, що татове серце не було мертве, воно відгукувалося, було живе. Я це стверджую тому, що, розмовляючи з ним, завсіди почував дивну легкість. Цікаво, що ця легкість з’являлася лише тоді, коли я був поруч з татом, але як тільки опинявся на самоті, мене тут же огортали гнітючі почуття якоїсь вини і болю. 
       -Про що ти думаєш, тату?—запитував я. 
       -Ні про що,-- відповідав він, не відриваючи очей від узвиш. 
       -Тобі не сумно тут цілими днями?—я дивився на його обличчя і ловив себе на думці, як воно постаріло. 
       -Не знаю, я вже звик,-- тато на мить звертав до мене погляд, і мені здавалося наче він глузує. 
       -Тобі нічого не треба?—знову питався я. 
       -Ні, нічого, крім… 
       -Крім? 
       -Крім цих узвиш,-- тато глядів на мене. Я пильно вдивлявся в його очі. Але вони не виражали нічого. 
       Зараз, коли минули десятиліття і батька давно вже нема, і він щораз частіше приходить до мене в снах, я знову і знову силкуюся осягти цю загадку татової поведінки, зрозуміти, що так вабило його в тих узвишшях. Иноді, якоїсь мити мені здається, що я щось таки відчув, намацав, щось таке хистке, непевне, вислизуще, крихке, і я вдивляюся в нього, вдивляюся, і що довше вдивляюся, то воно щораз більше і більше розсіюється, як далека імла. І я залишаюся з нічим.


СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

пʼятницю, 16 жовтня 2015 р.

5. НЕВИКОНАНА ОБІЦЯНКА (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Під час моїх безцільних швеньдянь Києвом стався один випадок, який глибоко запав мені в серце і який не перестає мене мучити й досі.  
       Це було вкінці літа на Подолі. Я вертався з набережної, де кілька годин просидів над Дніпром, зачаровано вдивляючись у тихий плин його темних, німотних вод. Уже зовсім споночіло. Я плентався безлюдною вуличкою, заглибившись у невеселі роздуми про своє безрадне життя. Як раптом з розчиненого навстіж вікна, де ріс молодий явір з густим буйним листям, почувся надсадний жіночий крик: 
       -Люди, люди! Поможіть! Вона себе заріже! 
       Я зазвичай ніколи не пхав свого носа у будь-які людські стосунки, не кажучи вже щоб втручатися в якісь там сварки чи конфлікти. «Що мені до них, до цих людей з їхніми хворобливими бажаннями, еґоїстичними потребами, вимогами, ефемерними цілями й насолодами?!—міркував я.—Я й у собі не годен розібратися, а ще буду там комусь щось радити!». 
       Отож я дибуляв далі, намагаючись не чути вайкоту з вікна. Але дивна річ! Не встиг я ступити й кількох кроків, як якась невідома сила шарпнула мене за плечі і повернула назад. Я не здатен був чинити цьому опору. Мене всього струснуло і кинуло до входу в камяницю із заиржавілою перекособоченою брамою, яка, судячи зі всього, ніколи не зачинялася. За кілька змигів я був уже коло дверей помешкання, звідки лунали крики. Вмах розчахнув двері і, влетівши всередину, побачив дику картину. Сива з розпатланими косами жінка у замизґаному квітчастому шляфроці обхопила руками молоденьку чорняву дівчину і, силкуючись вирвати в тої бритву, кликала на допомогу. Дівчина не давалася і лише харчала, щосили відбиваючись. Вона мала обмотану шматтям куксу замісць правої руки, а до лівої, де був лишень великий палець, була привязана скочем бритва, яку стара і намагалася відібрати. Все довкола: підлога, стільці, канапа було забризкане кровю, яка цебеніла зі щоки і шиї дівчини. 
       Я миттю прискочив і вирвав бритву. Жінка відпустила дівчину і та кинулася на канапу, забившись лицем у подушки. Усе її тіло здриґалося від ридання. 
       -Якби не ви, то вона би відібрала собі життя,-- важко посапуючи, мовила жінка. Її обличчя, руки і шляфрок теж були закривавлені.—Дякую вам! Я вже думала, що ніхто так і не прийде на допомогу. 
       -Це ваша донька?—запитав я, роззираючись по кімнаті. Вона вся була завалена речами, переважно одягом. На стіні висів портрет чоловіка у моряцькому однострої. 
       -Ні, внучка,-- жінка взяла гребінець, щоб привести до ладу волосся.—Донька два роки тому розбилася на авті під Броварами. 
       -А це хто?—я вказав на портрет. 
       -Чоловік. Також загинув. Уже давно,-- жінка зідхнула.—Ми тут удвох живемо. 
       Я рушив до дверей. Більше тут мені не було що робити. 
       -А знаєте, вона рисує… В неї є талант художника,-- жінка всміхнулася. 
       -Так?—я теж посміхнувся. 
       -Ти ще прийдеш?— раптом почулося з кімнати. 
       Я повернув голову. Дівчина сиділа на канапі і дивилася на мене. В її очах не було ні муки, ні благання, ні докору, ні образи, нічого взагалі, лише чистий, безпретенсійний, прозорий, як кришталь запит. Я ніколи не бачив ні раніше, ні пізніше таких ясних, таких нічим не заплямлених, таких злагідних, таких непорочних, таких відкритих і переповнених життєвим струменінням очей. І я відчув, як щось глибоко в моєму серці защеміло. 
       -Прийду,-- відказав я, через силу видушуючи з себе слова.—Потім… Колись… Прийду подивитися на твої рисунки. 
       -Ні, ти не прийдеш,-- мовила дівчина, продовжуючи протинати мене своїми чистими, ясними як небо очима. 
       Я відвернувся, бо не міг більше цього знести. І вибіг на вулицю. 
       З того часу я живу з якимсь гірким почуттям вини. Щовечора кажу собі: «Все, завтра піду на Поділ, туди, до тої дівчини, подивитися на її рисунки, тільки на рисунки і більше нічого, виконаю свою обіцянку». Але настає завтра і я все відкладаю, і не йду до неї. І так минають дні за днями, і обіцянка моя залишається не виконана.

6. Загадка мого батька 
http://ua-human.blogspot.com/2015/10/blog-post_18.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

середу, 14 жовтня 2015 р.

117. САМ, БЕЗ ЖОДНИХ ПОСЕРЕДНИКІВ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

      

Коли Маґриб, улюблений учень Єфрема покинув його, бо розчарувався  у Єфремовому вченні і пішов з Давна геть, то инші учні ходили по місті й лихословили, й між собою насмівалися з відступника, й казали:

-Пиха Маґриба, що мовляв учитель виділив його серед нас і любив більше за инших, потьмарила йому розум. Тепер він, покинувши нас, залишиться сам і за наставника матиме диявола.

Єфрем бачив це і не говорив нічого. Вісім днів він мовчав, не проронивши жодного слова. Навіть не відповідав на найпростіші питання. І це неабияк бентежило учнів, бо ті думали, чи, бува, не занедужав учитель.

На девятий день (якраз на свято Просвітління Джізейса), коли всі шестеро учнів прийшли до Єфрема на трапезу і сиділи разом з ним за столом в кімнатчині убогого заїзду, де він мешкав, і мовчки їли бриндзя́ники, і пили молоде вино, і гнітюча тиша душила їх, а вітер з мокрим снігом, що раз за разом гупав у вікно, ще більше її посилював, додаючи ноток безнадії та розпачу, учитель урешті розтулив вуста і сказав:

-Ви всі даремно обмовляєте Маґриба, втім, знаю, не від великого розуму це чините. Так, він покинув мене, бо засумнівався, зневірився у моїх словах. Але воістину кажу вам, тепер Маґриб ближче до Великої Сутности, ніж ви, які і далі зі мною, бо він залишився сам і вже нема нікого, хто б затуляв Велику Сутність  від нього. Тепер йому лишилося зробити останній, але найважчий крок – засумніватися, зневіритися й покинути самого себе. Якщо зможе, житиме в радості, якщо ні – помре в муках.

Учням дух перехопило від цих Єфремових слів. Вони наче окамяніли. Ніхто не їв бриндзяників, не пив вина. Всі виряченими очима дивилися на свого учителя.

-То що́, і ми маємо піти від тебе?— по тривалій павзі з очима, повними сліз пролепетав наймолодший з учнів на ймення Наркі́с. 

-Так, Наркісе, і ви маєте колись піти від мене, якщо хочете уздріти Велику Сутність,-- відказав Єфрем. Тоді встав з-за столу і, дивлячись у вікно, додав:

-Бо вона не любить жодних посередників, жодних!



118. Я маю лише слова 
http://ua-human.blogspot.com/2015/11/blog-post_9.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

неділю, 11 жовтня 2015 р.

4. ВЕЛИКА РІКА (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Я ніяк не міг знову звикнути до Києва. У своєму помешканні, яке складалося з невеличкого поко́їка і зовсім крихітної кухоньки, я попросту задихався. Отож щоразу вранці я швидкома зїдав свій невибагливий сніданок – скибку хліба з сиром, натертим часником, та горнятко міцного чорного чаю і виходив з дому вештатися вулицями.
       Я не знаю чому, але мене нездоланно тягло в найбезлюдніші місця. Може, моє дворічне життя в перуанських горах зробило з мене рафінованого відлюдька, а, може, щось инше вбило в мені будь-яку потребу в спілкуванні? Я не знаю. У всякому разі я завсіди опинявся десь там, де людей було найменше – в занедбаних парках, на пустирищах, завалених сміттям, на порослих лободою і пи́жмом покинутих будівельних майданчиках, на глухих вулицях, де не було жодного будинку, а лише обаполи тяглися нескінченні бетонні мури промислових підприємств. А ще я любив швендяти по набережній Дніпра, довго, непо́квапом ступаючи по широких ґранітних плитах, часто зупиняючись і вдивляючись у темні води цієї величної у своїм незворушнім спокої ріки. 
       Я, здається, тільки над Дніпром і знаходив хоч якесь заспокоєння. Мої думки, сподівання, образи, події минулого, все те, що в моїй свідомості безугаву роїлося, кипіло, лементувало, благало, застерігало, погрожувало, тут наче засинало. І я міг спокійніше роззирнутися, уважніше придивитися до того, що відбувається зі мною. Взагалі, ця ріка діяла на мене як чудодійні ліки. В ній було щось особливе. Мене вражала якась всеохопна тиша, що огортала все по обидва береги. Я дивився, дивився і не міг відірвати очей. Води Дніпра плинули так спокійно, і так манили до себе, наче обіцяли незнані розкоші. Тут не відчувалося міста, його шуму і клекоту, здавалося, що його взагалі не існує. Була тільки гігантська ріка, яка текла, текла, тихо, з гідністю, нікуди не поспішаючи, ні від кого не тікаючи, без мети, без страху, без надій. Текла тисячі років і тектиме далі. Все довкола минатиме, люди, авта, будинки, дерева, а вона ні. 
       Так, я люблю цю ріку і часто сиджу на набережній до пізньої ночи. Мені здається (я майже певен у цьому), що вона, єдина, тільки й може колись дати відповідь на найпекучіші мої питання.


5. Невиконана обіцянка 
http://ua-human.blogspot.com/2015/10/blog-post_63.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...