Не минуло й півгодини відтоді, як відлюдник Єфрем подався з порожнім кошиком на той бік камянистого гірського кряжа збирати гриби, коли на лісову галявину, де стояла його хатина, вийшло пятеро обдертих молодиків з мечами і короткими рушницями. Це були рештки розбійницької зграї принца Осіяна. Кілька діб вони втікали, переслідувані імперською поліцією після того, як зробили невдалу спробу пограбувати віллу капітана Ло́рвика.
А все трапилося тому, що капітанова дружина Стіро́я, розкладаючи якось увечері карти з магії, несподівано розкрила злочинний замір Осіяна. Не гаючись ні хвилини, вона зателефонувала чоловікові в столицю імперії Седіолан, де той здійснював переозброєння свого двадцять сьомого леґіону, і за його порадою влаштувала хитромудру засідку з шістьох єґерів та спеціяльного загону поліції міста Брайбінара.
Розбійники напоролися на засідку в грушевому саду з північного боку вілли. У сутичці трьох із них було зразу вбито наповал дружніми пострілами єґерських рушниць, а решті вдалося втекти, підхопивши на руки одного важкопораненого. Але ще через якийсь час, коли розбійники у світлі місяця наближалися до порослих дрімучими лісами Драконових гір, їх перестрів спеціяльний загін поліції з довжелезним сталевим неводом, яким у Діямантовій імперії віддавна ловили розбійників.
Тут, у рукопашні біля старого млина, Осіян утратив ще чотирьох горлорізів, з яких один потрапив живцем до поліційного невода. Скаженіючи у безсилих прокляттях, принц власноруч застрілив важкопораненого, а потім, метнувши пять звязаних докупи ґранат, прорвався з чотирма вцілілими розбійниками крізь щільні шереги поліціянтів і відступив у гори.
Цілу ніч вони продиралися лісовими хащами, переходячи гірські хребти та долини стрімких річок, ні разу не зупиняючись, і лише вранці наступного дня, смертельно втомлені, вийшли на галявину, де вже чотирнадцять років у тиші похмурих кедрів жив відлюдник Єфрем.
-Хай йому біс, невже тут хтось мешкає?! — здивовано вигукнув принц, уважно розглядаючи Єфремову хатину.
-Начебто так! — пробурмотів розбійник, котрого всі звали Саркофа́г.
Хатина виявилася порожньою. Горлорізи винесли з неї всі убогі харчі: мішечок пшеничної крупи, вязанку часнику і горщик сушених оливок. Усе це вони кинули до мідного казана, розклавши під ним багаття, і заходилися варити кашу. Коли вона нарешті була готова, кожен розбійник вийняв ложку і зграя жадібно накинулася на своє вариво. За мить казан спорожнів.
-Зроду не їв такої смачної каші! — проказав Саркофаг і облизав товсті губи.
-Ще б пак! — процідив крізь зуби инший горлоріз, і всі, за винятком Осіяна, розляглися на траві.
-Нам не можна тут довго залишатися, якщо не хочете теліпатися на шибеницях!- роздратовано сказав принц, а потім їдко зауважив:
-У цій халупі, здається, живе відлюдник Єфрем. Певно, сам Бог послав його кудись, щоб я не вийняв з нього душу!
Горлорізи голосно зареготали, кривлячи обличчя в бридкі ґримаси, і попідводилися з землі. На прощання вони підпалили хатину, що спалахнула немов величезний смолоскип, і продірявили мечем мідного казана. А тоді взяли в руки зброю і залишили галявину, маючи замір перейти через Драконові гори і спуститися в благодатні долини південних провінцій Діямантової імперії.
Відлюдник Єфрем повернувся на свою галявину далеко пополудні з повним кошиком грибів. На місці, де була його хатина, він побачив лише чорне димовище, біля якого лежав дірявий казан. Спочатку Єфрем заціпенів з несподіванки, а потім склав у благословенні руки й тихо мовив:
-О, Господи, все добре, що ти робиш для мене!
Після цього він повернувся і побрів стежкою геть, ледь чутно наспівуючи свій улюблений псалом, що починався словами:
Благословен Ти у висотах,
І вічна радість Твоя на землі!
Немає коментарів:
Дописати коментар