Сьогодні кущ клю́зії здавався ще гарнішим, ніж учора. Він весь ряснів великими білувато-рожевими квітами, поміж якими поблискували гладенькі темно-зелені листочки завбільшки з дитячу долоньку. Усі квіти повністю порозпукувалися і нагадували собою начищені до блиску срібні тарілочки. Під сліпучим сонячним промінням їхні тендітні пелюсточки палахкотіли дивовижними переливами відтінків, радісно відкликаючись на кожен повів вітру, на кожну тінь пташки чи метелика, які пролітали поблизу.
Принцеса Ніоба дивилася на розквітлу клюзію і посміхалася. Ще б пак, адже все довкруж було таким чудовим, все так сяяло і раділо. Вона сиділа за столиком на східній терасі Літнього палацу і, погойдуючись на плетеному кріслі-гойдалці, попивала з білого порцелянового горнятка и́рговий шербет. Ніобине довге волосся було розпущене і золотавими змійками спадало по грудях та спині аж до талії, гублячись у численних оборках, рюшах і розетках жовтого у ясно-брунатні басама́ни плаття з тоненької ка́мки.
-Щось згадалося веселе? — імператор Балтазар Другий повернув голову до сестри. Кутики його тонких губ ледь-ледь скривилися. Він сидів по той бік столика і теж тримав у руці горнятко з ирговим шербетом.
-Невже ваше серце анітрохи не зворушує ця квітуча клюзія?! — Ніоба не відривала погляду від куща.
-Анітрохи. Це все марнота, минущість, — знуджено прогугнив Балтазар Другий.
На край його горнятка сів величезний золотисто-бурий ктир, надзвичайно кусюча комаха, яку вже багато років безуспішно намагалися знищити або хоча б віднадити від Літнього палацу імператорські садівники. Імператор, невдоволено зморщивши лице, нервовим помахом долоні зігнав ктира з горнятка і провадив далі:
-Мене, як вам відомо, цікавить не якась там сухозлотиця, а сама сутність речей.
-Але чому ця ваша сутність така нудна?! Від тої книжки, що ви вчора дали, мене лише на сон хилить, — Ніоба посміхнулася. Її маленький ротик з пухкими малиновими губками розтулився, блиснувши білими зубами.
-Як?! Пророцтва Святого Маркуса вам здалися нудними?!-- запалисто скрикнув імператор. — Таж, якщо зволите знати, у цілій байбулі після одкровень Джізейса немає цікавішої книги, ніж Маркусові пророцтва!
-Віда́й, я ще не доросла до цих мудрих книг, — зробила ображену міну Принцеса. — Зрештою і ви, ваша величносте, не із самого ж сповитку, певно, почали читати пророцтва Святого Маркуса.
-Щоб читати такі книжки, треба мати терпіння, якого вам якраз і не вистачає, — високомисно відказав Балтазар Другий і став розглядати масивний жовтаво-чорний діямант, який сяяв на середньому пальці його правої руки. Сонячні промені, заломлюючись на його ґранях, спалахували жовтавим вогнем, який сліпив очі. «Цей коштовний камінь подібний на вищу істину, яка осліплює тих, які не варті її. Недарма ж він дістав назву «Око безодні», — з побожним захватом подумав імператор.
Ніоба набурмосено відвернулася від брата, взяла лютню, що була прихилена до мармурової балюстради, і стала співати популярну в Седіолані канцонету «Моє кохання розквітло, як вранішня рожа». Принцеса співала надхненно, з великим почуттям. І хоча струни лютні видавали дещо деренчливі звуки, проте голос Ніоби огортав їх такими ніжними тонами, що це деренчання, здавалося, тільки підкреслювало витонченість її співу.
Та не встигла принцеса доспівати канцонети до кінця, як на терасі з’явився кощавий слуга з листом на темно-зеленій гебановій таці.
-Термінове донесення від пентарха Сервії Корне́ля, — слуга простяг Балтазарові Другому тацю і схилив у покорі голову.
Імператор, почуваючи деяке роздрато́вання, що його відірвали від приємних розмислів, узяв листа.
-Іди геть, — буркнув він слузі і розкрив конверта, скріпленого трьома чорними сурґучевими печатками.
Пробігши кілька рядків, Балтазар Другий ураз пополотнів і безсило відкинувся на спинку крісла:
-Ми в палаці пригріли змію! Твій прелюбий секретар Трувілій -- насправді ніякий не Трувілій, а кровожерний розбійник Амулет!
-Як! — зойкнула принцеса і, шпурнувши лютню геть від себе, обернулася до брата.
-Ось, прочитай, — через силу, наче це була його остання година, прохарамаркав Балтазар Другий і застиг нерухомий з ошклілими очима. Лист вислиз йому з рук і впав на долівку.
Ніоба підійшла до імператора, тремтячими руками підняла папір і стала читати. І що довше читала, то блідішою ставала на виду.
-Начальник Таємної служби Теодор неодноразово застерігав мене, що цьому Трувілієві не можна вірити, але ви й слухати про це нічого не хотіли, — зі скрухою в голосі мовив Балтазар Другий, який прийшов нарешті до тями. — Так, не хотіли, — він звівся на ноги і, смикнувши за шовкову шворку, задзвонив у спижовий дзвоник, щоб викликати начальника палацової охорони сотника Фолюспе́рія.
А Ніоба, прочитавши листа, поклала його на крісло, і, не мовивши до брата жодного слова, пішла з тераси. Повідомлення пентарха Корнеля, що Трувілій — це розбійник Амулет її просто приголомшило. Адже в листі разом з інформацією про злочини, учинені Амулетом у Сервійській провінції, подавався ще й докладний опис його поличчя, зокрема, вказувалося на шрам у формі півмісяця на його лівій брові. «Цей невеликий рубець звичайно має синюватий колір, але, коли розбійник упадає в гнів, він зараз же стає бордовим», — писав Корнель. Крім того, пентарх повідомляв, що недавно двоє людей із Суо́ма впізнало Амулета, коли той як принцесин секретар Трувілій виходив з Літнього палацу і сідав до білого фаетона.
«Це він! Боженьку мій, це дійсно він!» — з жахом думала Ніоба, йдучи довгими коридорами палацу. Підбори її легеньких замшевих мештиків із рудявими цятками на носаках ледь чутно поцокували об шліфовану ґранітну долівку.
Коли вона наблизилася до своїх покоїв, то біля дверей спальні побачила композитора Авесалома, який стояв навхи́льці і зазирав у замкову щілину. Побіч нього на підлозі стояла клітка з лільовим канарком, тим самим якого Ніоба подарувала Авесаломові навесні минулого року. Канарок раз у раз пурхав у клітці, видаючи якесь жалюгідне цівкання, а композитор, прикипівши оком до дірочки для ключа, помахував долонею над кліткою, наче намагався зацитькати птаха. Довге сиве Авесаломове волосся злиплося від поту і звисало на потилиці попелястими цурпалками.
Якщо б це було в якийсь инший момент, то Ніоба, либонь, лише посміялася б із дивацтв старого композитора, але тепер, коли вона вся трусилася, вражена жахливою новиною про Трувілія, її раптово пойняв гнів.
-Що це за неподобство! — зи́кнула вона. — Як ви смієте заглядати до моїх покоїв!
Авесалом відсахнувся від дверей і, обернувшись до принцеси, злякано залупав на неї своїми запалими очима. Руки його дрижали, а вуста сіпалися в безпорадному намаганні щось сказати.
-Я… я хотів…я хотів вам…— забелькотів він.
-Мене не цікавить, що ви хотіли, — відрубала Ніоба і, взявшись за бурштинову клямку, відчинила двері спальні. — Я жадаю, щоб ви більше не заглядали до моїх покоїв, — вона переступила поріг і з шумом захряснула за собою двері.
Опинившись сама, Ніоба скинула мешти, підійшла босоніж до невеличкого секретера й сіла на мякий стілець з тонкими гнутими ніжками. Тоді вийняла з бічної шуфлядки мініятюрний портрет Трувілія в аґатовій рамці і довго-довго дивилася на нього. «Невже він обманював мене весь цей час?!» — розпачливо прошепотіла вона і, затуливши обличчя долонями, поклала голову на холодний мармур секретера.
Минуло вже пів року, як принц Осіян, маскуючись під вигаданим імям Трувілій, жив при імператорському дворі на посаді секретаря принцеси Ніоби. Всі придворні вважали його черговим принцесиним фаворитом і ставилися до нього з показною шанобою, добре знаючи, що становище такого пещенця дуже хистке й недовготривале. Проте ніхто з них навіть і на гадці не мав, що Трувілій — це син короля Рафанаїла, принц Осіян, який (про це два роки тому широко повідомляли всі газети) загинув у Північному океані під час кораблетрощі. Цю таємницю знала лише Ніоба, яка закохалася в Осіяна у перший же день їхнього романтичного знайомства, коли він прокрався до її покоїв і попросив сховати його від нишпорок Таємної служби. З того часу принцеса, вся поглинута своїм коханням до принца, жила наче в тумані. Вона наказала виділити для Осіяна розкішно опоряджену кімнату поряд зі своєю спальнею і цілі дні та ночі проводила в його товаристві. Обкоськаний всіма можливими ласками принц перший місяць-два почував себе, наче в раю. Проте згодом життя під такою постійною, хоч і ніжною, опікою стало його обтяжувати і він щораз частіше просив відпускати його з палацу то на полювання, то на кінні перегони, то на герці леґіонерів, які відбувалися щосуботи у столичному цирку, а то й просто на зустрічі з друзями, яких у нього було на диво багато. Ніоба змушена була вдовольняти його бажання, хоча щоразу тяжко переживала кожну, навіть найкоротшу розлуку з коханим.
Зараз Осіяна в палаці не було. Він три дні тому поїхав до містечка Гія́да полювати в навколишніх лісах на алмазних фазанів, пообіцявши вернутися до Седіолана сьогодні на світанку, проте чомусь і досі ще не повернувся. Осіян ніколи раніше не розлучався з принцесою на такий тривалий час. І Ніоба, як тільки служниця Міма́ксима повідомила, що ранковий поїзд із Гіяда прибув, а Трувілія серед пасажирів немає, почала жалкувати, що дозволила принцові поїхати так далеко. «Чи з ним, бува, чогось не трапилося», — думала вона зі страхом. Але тепер, прочитавши листа пентарха Корнеля, Ніоба почала схилятися до думки, що Осіян просто втік із Седіолана, якимсь чином довідавшись, що його злочинне минуле викрито. «І не сказав мені жодного слова!» — шпигнуло в її серці. «Але ж він кохає мене! Чи, може, й це обман?!»
Так, мордуючись душею, принцеса просиділа біля секретера до вечора. Їй здавалося, що з кожною хвилиною вона щораз нижче й нижче падає до страшної прірви. Де й поділися ті радісні відчуття, які вона мала, коли милувалася сьогодні на східній терасі розквітлою клюзією. Все довкруги раптом стало блідим та нецікавим. Зникнення Осіяна і повідомлення про його причетність до розбійництва завдало її серцю невимовного болю. Ніоба тільки тепер по-справжньому усвідомила, наскільки глибоким є її кохання до принца. Опанована розпукою, принцеса навіть не з’явилася вечеряти, викликавши цим чимале невдоволення імператора. «Я трохи слабую, тому їстиму в своїх покоях», — сказала вона, коли Балтазар Другий прислав камердинера взнати, що з нею.
Перед самим заходом сонця, коли принцеса в своєму жовтому в ясно-брунатні басамани платті, прихилившись спиною до чорного плисового я́ська, напівлежала на козетці, і застиглими очима дивилася крізь розчинене вікно на розкидисту крону лускодерева, довге лянцетувате листя якого злегка ворушив вітерець, до спальні тихо увійшла її служниця Мімаксима, молода чорноволоса жінка з бистрими очима й невеликою родимкою на щоці.
-Чого тобі? — безживним голосом мовила принцеса, не повертаючи голови.
-Ваша високосте, вам лист від Трувілія, — Мімаксима простягла скручений і перевязаний золотою биндочкою папірець.
-Від Трувілія?! — Ніоба зблідла і миттю схопилася з козетки. — Де він? Негайно кажи мені!
-Я не бачила його, цього листа передав мені візник, який привіз до палацу вугілля, — Мімаксима перелякано зиркнула на принцесу, бо не сподівалася від неї такої бурхливої реакції.
Ніоба взяла листа, розвязала биндочку і, підійшовши до вікна, стала читати.
Осіян писав: «О, кохання моє! Я далеко від тебе, але ніякі відстані не можуть розділити нас. Твої очі, запах твого волосся, твої солодкі вуста постійно зі мною. Здається, що я кохаю тебе ще сильніше. Ні про що инше я не думаю, як тільки про тебе. Хай там що про мене говорять, ти, кохана, мусиш знати, що серце моє завжди з тобою. Я змушений був на деякий час утекти із Седіолана, бо мої підступні вороги вистежили мене і тут. Пробач мені, кохана, що я не попередив тебе про свою втечу. Все сталося так несподівано. Прошу, не вір наклепам, які тепер посиплються на мою голову. Так, я справді був розбійником, але до цього змусили мене ненависники мої. Це вони переслідували мене, як хижого звіра, це вони чигали на мою душу, хай де я був, це через них ніде я не знаходив пристановиська. Що ж, я став на криву дорогу, бо це був єдиний спосіб урятуватися мені. А що ж я мав робити? Покірно покласти голову на плаху, щоб мої недоброзичливці тріюмфували? Ні, моя ясочко, на це я не міг згодитися! Але я вірю, що рано чи пізно Бог покарає лиходіїв, і я стану тим, ким я маю бути за правом. І таку віру вселяє мені кохання до тебе, моя найдорожча. Гадаю, що скоро ми побачимося. Чекай мене і надійся. Цілую тебе вустами і серцем!
Твій О.
P.S. Мила, обовязково спали цього листа. Про нього ніхто не має знати».
-Хтось бачив, як тобі передали листа? — Ніоба рвучко обернулася до Мімаксими, яка весь цей час мовчки стояла в неї за спиною.
-Ні, жодна душа, клянуся вам, — служниця впала на коліна й зарюмсала.
-Не скигли, — сердито мовила принцеса, — я тобі нічого не зроблю, але гляди, щоб ти комусь не вибовкала, инакше попрощаєшся із білим світом.
Мімаксима перестала плакати і встала з колін.
-Я не проговорюся навіть під тортурами, запевняю вас, я радше відкушу собі язика, — з жаром заговорила вона.
-Ось зараз і відкуси його, бо він в тебе дещо задовгий, — роздратовано сказала Ніоба.
Мімаксима зблідла й стояла перед нею ні в сих ні в тих.
-Ну! — тупнула ногою принцеса, яка була переконана, що служниця лише вихваляється своєю відданістю, а насправді зрадить при першому ж випробо́ванні. — Відкушуй, я жду!
Очі в Мімаксими стали великими, випуклими, наче збиралися вивернутися з орбіт, зіниці спалахнули безумним вогнем. Вона деякий час стояла нерухомо, тоді розтулила рота, висунула крізь зуби кінчик язика і дурнувато посміхнулася. Ніобі її міна навіть здалася дещо зухвалою. Мімаксима кілька секунд дивилася на принцесу, потім якось дивно сіпнула головою, з її вуст раптом зацебеніла кров, і на підлогу талапнувся невеличкий кривавий шматочок.
-О, Боже! — зойкнула принцеса, пополотнівши.
Вона однією рукою затулила очі, а другою схопилася за підвіконня. Від крови, яка дзюрила з Мімаксиминого рота, Ніобі стало недобре. Але вона, пересиливши себе, підбігла до шафи, вийняла звідти чисту льняну блюзку зі сріблястим мереживом і подала її служниці. А та оціпеніло стояла на місці, не знаючи що робити. Вуста її були стулені, і кров витікала цівками з кутиків губів, а її затуманені очі дивилися кудись на стіну, де висів портрет імператора Мельхіседека Ситого з прирученим рожевим пе́ксом у руках.
-Приклади блюзку до рота, затамуй кров, — крикнула Ніоба.
Принцеса сама зібгала блюзку і притулила її до вуст служниці. Тоді взяла Мімаксиму за руку і вивела до коридору, де її забрали покоївки.
Повернувшись до спальні, Ніоба зараз же стала переодягатися, бо на грудях геть забацькалася кровю Мімаксими. Вона скинула своє жовте плаття й одягла легеньку фулярову сукню бузкового кольору, яка стягувалася на талії пояском зі шкіри мускатного полоза. Волосся принцеса зібрала й заколола на голові золотими шпильками, кожна з яких мала малесеньку ґульку з пречудового зеленкувато-блакитного аквамарину. Дві служниці, які допомагали Ніобі одягатися, в один голос вигукнули, що нова зачіска дуже їй личить. «Я й сама це бачу», — посміхнулася принцеса, крутячись перед величезним дзеркалом на деревяних покощених ніжках, що було сперте до стіни, і раз поза раз заглядаючи у десятки свічад, верцадел та люстерок усяких розмірів та форм, які за чергою підносили їй служниці. Вона збиралася в робітню до художника Мельхіора, який мав її малювати.
Небавом Ніоба вже сиділа в Мельхіоровій робітні, розташованій під самим дахом Квадратної вежі, і схвильовано розповідала художникові про дивовижну пригоду, яка сталася сьогодні з її служницею. Звісно, що про свого секретаря Трувілія вона не прохопилася жодним словом.
Ніоба ще вчора домовилася з Мельхіором, що той намалює її у вечірніх сутінках при світлі дванадцяти свічок. Вона хотіла, щоб він зобразив її в образі мавки, себто цілком голою. «Усе навколо має мати приглушені барви, а тіло моє хай світиться, наче з фосфору», — пояснювала принцеса. Вона також зажадала, щоб художник намалював її без жодних прикрас, без румян, пудри і карміну на губах. «Мою голову має прикрашати лише скромний вінок з фіялок».
Бажання Ніоби, щоб Мельхіор намалював її, було справжньою несподіванкою для художника. Адже відколи в палаці з’явився Трувілій, принцеса зовсім забула про Мельхіора. А він, звикши бути принцесиним улюбленцем і кохаючи її так, як тільки могла кохати його шалапутна душа, страшенно страждав, що вона так знагла відторгла його і віддала своє серце якомусь зайді. Мельхіорове серце з дня на день точила пекуча ревність і він, щоб хоч трохи вгамувати сердечні муки, віддавався ще більшому пияцтву, ніж раніше. Иноді художник цілими тижнями не виходив з робітні, цмулячи червоне виноградне вино і курячи люльку з мевовим листям. У такі дні він, перебуваючи в розумовому потьмаренні від вина і меви, малював всіляких страховищ -- драконів, які пожирали сонце і місяць; гігантських акул, які трощили кораблі; шаблезубих тигрів з пошматованими людськими тілами в пащах; велетенських удавів, рубінові очі яких гіпнотизували навіть каміння; жаб, покритих отруйним слизом; павуків-привидів з довжелезними кошлатими лапами; півтораметрових скорпіонів зі сталевими жалами на хвостах й иншу нечисть, від одного тільки погляду на яку придворні дами хапалися за серце. Проте все це анітрохи не турбувало принцесу. Вона настільки була зачарована Трувілієм, що не звертала на художника жодної уваги.
І ось, коли Ніоба неждано-негадано заявила, що хоче, аби він намалював її, Мельхіор спочатку навіть не повірив своїм вухам. Йому здалося, що принцесі просто забаглося посмішкуватися над ним. «Цілих півроку вона навіть не дивилася в мій бік і тут раптом таке». І він, здумі́лий, все ще не ймучи віри, двічі перепитав Ніобу, чи справді вона хоче, щоб він малював її. «Так, звичайно, а що тут дивного, — зробила великі очі принцеса, — хіба ти не малював мене раніше?!» Зрозумівши, що вона говорить з ним цілком наповажне, Мельхіор невимовно зрадів. «Вона повертається до мене, вона знову повертається до мене», — радісно думав він, заледве що не на крилах біжучи в робітню, щоб підготуватися до малювання.
Ніоба стояла біля величезного чотириметрового полотна, на якому мала бути мальована картина, і збуджено говорила:
-Вона цілком здуріла! Ти тільки подумай! Відкусити собі язика!
-Гадаю, щось мусило її дуже вразити, ваша високосте. Не може ж людина калічити себе просто так, — відповідав Мельхіор, розставляючи дванадцять запалених свічок, щоб світло від них рівномірно розподілялося на полотні.
-Я так налякалася! Кров у неї з рота так і бухала,-- принцеса взяла пензель і, вмочивши його в зелену фарбу, провела внизу на полотні кілька кривих смужок.
-Ваша високосте, що ви робите! — йойкнув художник, — ви ж усе зіпсуєте!
-Я тільки намалювала траву, — засміялася Ніоба і поклала пензля на місце.
-Дозвольте, ваша високосте, мені тут вирішувати, що робити з цим полотном, — відказав Мельхіор, насупившись.
-Де мені ставати? На це підвищення? — принцеса грайливо підморгнула.
-Так, але ближче до портьєри.
-Навстоячки?
-Гадаю, що так.
Вечір тільки-но почався, і надворі було ще досить ясно. Крізь великі вікна до робітні проникало багато світла. Але це вже було не яскраве денне світло, а мякий вечірній по́світ, який непомітно огортав предмети легкими сутінками, надаючи усьому якогось незвичайного чару. Це був той особливий проміжок часу між днем і ніччю, коли западає присмеркова сту́ма, і барви всіх предметів яскріють своїм власним, а не позиченим від сонця світлом. «Якщо хочете побачити речі такими, якими вони є, то це найкраща пора», — часто говорив Мельхіор, розказуючи Ніобі про засади свого малярства. І ось зараз у робітні було саме таке особливе присмеркове освітлення. Дванадцять свічок, які горіли тут, покликані були лише підсилювати його.
Ніоба стала на підвищення й обернулася до Мельхіора. Обличчя її світилося. Малинові губи ледь-ледь тремтіли в щасливій усмішці.
-Ви пречудові! — прошепотів у захваті Мельхіор, який стояв біля полотна й тримав у руці палітру.
-Але я ще не готова! — мовила принцеса і жартівливо нахмурила брови. — Чи, може, ти збираєшся малювати мене в одязі?!
-Звичайно, що ні, — усміхнувся Мельхіор, — якщо ви, ясна річ, дійсно хочете здаватися мавкою.
-Поможи мені, — Ніоба обернулася спиною.
Художник підійшов і розщіпив маленькі блискучі ґудзички на її сукні. У розрізі забілів станик з білого батисту, який запинався мініятюрними золотими гапличками.
-Станик теж розщіпати? — спитав Мельхіор, через силу стримуючи хвилювання. Звабний запах її тіла змусив його вмах згадати всі розкоші, які він зазнав колись з принцесою, поки в палаці не було ще Трувілія.
-Так, звичайно, — відказала Ніоба, — і зараз же берімося до малювання. У тебе все готове?
-Майже все, — тихо відказав Мельхіор і, ставши обіч полотна, взяв у руку пензля.
Тим часом Ніоба скинула з себе сукню, станик, голубі мадаполамові пантальони, бризясті панчохи з дірочками і стала на підвищенні гола. Її пругке тіло з напрочуд білою шкірою злегка полискувало, ніби було насмароване товщем. Пишні кулясті перса задеркувато променіли шарлатовими пиптиками. Спокусливо манила до себе білина її довгої шиї, надили, прагнучи пестощів, ніжні овали плечей, ґраційні лінії рук, заласлива випуклість живота, стидливо прикритий рудявими волосками згірок міжніжжя, стрімкі вигини розложистих стегон, рівні й гладенькі, наче вилиті з гіпсу, ноги, тендітні стопи з доглянутими, вилащеними пальцями. Ні в її стрункій поставі, ні в її тілі, що таїло незвідані любосні насолоди, неможливо було знайти ані найменшого ґанджу. Її врода була воістину досконала. Принцеса здавалася справжнім утіленням тої божистої жіночої краси, якою потаємно марить кожен чоловік.
Мельхіор був уражений ліпотою Ніоби і стояв нерухомий, зовсім забувши, що має малювати. Надвечірня стума справді зробила з її тілом щось дивовижне. І хоча художник не раз раніше із захватом милувався Ніобиною вродою, але такою чудовно гожою, як тепер, він Ніобу ще не бачив ніколи. У її красі було щось фантастичне, затаєне, щось неповторно витончене, живе і трепетне.
Ніоба зграбними рухами повиймала шпильки з волосся, і її ясні кучері розсипалися довгими зміїстими скиндяками по плечах і грудях, заискрившись на крейдяно-білій шкірі тисячами золотих блискіток.
-Ну, Мельхіоре, малюй же нарешті, — гукнула принцеса. Хоча стривай, я забула надіти вінка.
Вона наділа на голову вінок з фіялок і стала у позу, зображаючи із себе мавку на березі ріки. Голову вона відхилила трохи назад, ліву ногу, ледь зігнувши в коліні, поставила на низенький ослінчик, руки притулила до персів.
-Тепер усе, — мовила принцеса і замріяно внурила очі кудись у розчинене вікно, за яким на далекому обрії ще рожевіло небо.
Мельхіор заворожено дивився на Ніобу, тримаючи в правій руці пензель, а в лівій — палітру. Він був глибоко схвильований. Його ноги й руки тремтіли, а голова ритмічно похитувалася. Свічка, яка горіла на столику з фарбами, при кожному нахилові Мельхіорового тіла присмалювала кінець його довгої чорної бороди, але він навіть не помічав цього.
-О, Ніобо, я кохаю тебе, — ледь чутно прошепотів художник і почав малювати.
Його пензель швидко бігав по полотні, залишав на ньому численні мазки, блискавично перелітав на палітру, змішував фарби і знову клав мазки на полотно. Проте Мельхіор малював якось зовсім не так, як завжди, він майже не глядів на те, що виходило з-під пензля. Вся його увага була зосереджена на Ніобі. Здавалося, що він просто не може відірвати від неї погляду.
А Ніоба, стоячи на підвищенні, уявляла себе мавкою. О, як їй хотілося, щоб Осіян побачив її зараз. Її очі збуджено горіли, лице пашіло румянцями, а пухкі малинові губи щось безгучно шамотіли. Вона згадувала Осіянового листа і подумки говорила: «Милий, хай там що станеться з тобою, я не перестану кохати тебе. Ти — моє життя і єдине моє щастя! Ніякі наговори і підступи не вирвуть тебе, коханий, з мого серця!»
Иноді їй здавалося, що вона дійсно бачить Осіяна. Він виходив з лісових хащів і йшов до неї. Обличчя в нього було подряпане, в синцах і ранах, одяг брудний. В очах світився відчай зацькованого звіра. І тоді Ніоба голосно скрикувала і, простягаючи до нього руки, шепотіла: «Я тут, Осіяне, над рікою! Ти бачиш мене? Я мавка, я захищу тебе своїми чарами. Іди, йди ж до мене, коханий мій!»
А Мельхіор тим часом продовжував малювати. Його пензель літав по полотні щораз швидше. На картині вже можна було чітко побачити обриси Ніобиного тіла. Виразно червоніли заокруглені стьожки її пухких губів, виділялася рівненька лінія носа, палахкотіли буйні розсипи золотавого волосся, виткі пасма якого злегка прикривали білі перса. Художник працював з величезним запалом. Він рвучко кидався з пензлем до полотна, наче намагався пошматувати його, вмить наносив на нього кілька кривих мазків, плям чи цяток і, раптом злякано сахнувшись назад, знову обертався до Ніоби й подовгу вдивлявся у яку-небудь частину її тіла. І поки він зорив на неї своїми гарячими, розчахнутими в нестямі очима, його голова, руки й ноги тіпалися в нервових спазмах. Потім лице його раптом буряковіло, жили на скронях набрякали, він хапав пензель і знову кидався до картини. І все повторювалося спочатку. Збоку могло скластися враження, що Мельхіор не малює, а просто з якогось дива скаче коло полотна, кумедно вимахуючи руками.
Ось він на кілька секунд застиг, упявшись очима в ліву Ніобину ногу, яка стояла на ослінчику. Його біла сорочка на спині була мокра від поту. Руки й голова злегка трусилися.
-О, я божеволію! Цей неземної краси згин коліна! — простогнав художник, і його тіло забилося в судомах.
А Ніоба не переставала марити про Осіяна. Очі в неї були напівзаплющені, лице повернуте до вікна.
-Де ти, де ти, милий мій? Де заблукав ти в лісових нетрищах? — гукала вона, повертаючи голову то вправо, то вліво.
Мельхіор кинувся до картини і ошаліло став мазькати пензлем. За мить на полотні з’явилася Ніобина нога зі знадливим згином у коліні. Вона була біла і ледь відсвічувала фосфором.
-Я тут, тут, під цим кущем абелії! — гукала Ніоба. Їй марилося, що Осіян побачив її.
Так минула година. Сутінки ставали щораз густішими і невдовзі зовсім споночіло. В робітні замісць посвіту надвечірньої стуми запанував нічний напівморок, в якому тьмяво блимало дванадцять свічок. У їхньому світлі всі предмети і барви втратили свою виразність, стали затаєно-похмурими. Проте сеанс малювання не припинявся. Ніоба, поглинута снами про Осіяна, продовжувала позувати. Однак тепер Мельхіорові, щоб краще розгледіти принцесу, доводилося майже впритул наближатися до неї, торкатися її руками, відчувати обличчям збудливе тепло її тіла, втягувати носом манливо-пянкий запах її ніжної шкіри.
-О, ця досконало спадиста лінія, ця ідеальна округлість, — шепотів Мельхіор, важко дихаючи. Він стояв коло Ніоби і, близенько нахилившись до неї, заворожено дивився на її шию та плече. Його довге чорне волосся лоскотало її праву грудь, а пензель, який він тримав у руці, торкався її лівого стегна, квацяючи на шкірі химерні брунатні цятки.
-Ти знайшов мене нарешті, коханий! — мовила марячи принцеса і хотіла обняти Мельхіора руками. Але художник саме в цей момент метнувся до картини і знову, наче навіжений, залопотів пензлем по полотні.
-Де ти, де ти, Осіяне, не покидай мене! — заскімлила Ніоба. На її обличчі заблискотіли дві тоненькі цівки сліз, а на білому животі та пишних стегнах затанцювали тьмяво-жовті тіні від свічок, язички яких раптом заколихалися, бо до робітні з розчиненого вікна війнуло свіжою вечірньою вільгою.
-Я зачарований твоєю красою, Ніобо, — прохрипів художник і знову підійшов до принцеси. Він удивлявся в неї, мало що не обіймаючи. Його обличчя було так близько від млосної плями її промежини, що хвиля хіти прокотилася по його тілі.
-Це ти, це ти? — зашепотіла принцеса.
Мельхіор відчув, що розривається між любосною жагою до Ніоби і прагненням відтворити розкоші її тіла на полотні.
-Так, це я, кохана, — прошепотів у відповідь художник і хотів припасти до її стегон, але якась сила шпурнула його назад до картини. В нестямі він звалив столик з фарбами і вони попадали, розбризкуючись по підлозі. Але біля полотна він побув не більше кількох секунд і знову ринувся до Ніоби.
-Я так стужився за тобою, мила, — Мельхіор зупинився перед принцесою за пів кроку. Щось поривало його назад до картини, голова й руки його нервово подриґувалися.
-Коханий, не залишай мене! — принцеса ступила крок уперед.
-Я прийшов до тебе, люба моя! — художник торкнувся руками Ніобиних грудей і відчув, як її тіло стрепенулося і по ньому пробігла дріж.
-Іди до мене,-- принцеса простягла руки.
Мельхіор відчув на своєму обличчі жагуче дихання її вуст.
-Іду, іду, кохана, — прошепотів він.
Якась невідома сила знову шарпнула його до картини. Але руки принцеси вже міцно обвили його шию, і вони обоє повалилися на долівку, сплітаючись тілами. З гуркотом падали картини, столики на натюрморти, стільці, гіпсові голови, статуетки, переверталися глечики з пензлями, фляшечки з розчинниками, тюбики й пуделка з фарбами. Але Ніоба і Мельхіор, у божевільній пристрасті качаючись по підлозі, нічого цього не бачили. Вони цілковито були поглинуті лише одним -- якнайшвидше увійти одне в одного і щезнути в круговерті любосного бе́зуму.
Принцеса та художник віддавалися в робітні несамовитим любощам ще майже пів ночи. А коли погасла остання свічка, вони спустилися з Квадратної вежі вниз, пішли до Мельхіорової кімнати і там знесилені заснули на широкому художниковому ліжку, прикрашеному на побічницях кедровими шишками.
На світанку, тільки-но заблискотіли перші сонячні промені, принцеса прокинулася, вислизла з сонних обіймів Мельхіора і, обгорнувшись тоненьким флеровим покривалом, тихо вийшла з художникової кімнати. «Боже, я ж зовсім не тямила, що роблю,-- прошепотіла вона. — Кохання до Осіяна цілком зробило мене божевільною». Пройшовши коридором, Ніоба навшпиньки прокралася повз заснулих вартових, які хропіли, спираючись на свої грізні галяба́рди, і вийшла з палацу в сад. Удихнувши свіжого ранкового повітря, вона радісно побігла по пахучих травах до озера, яке блищало поміж стрункими кипарисами. «Усе пусте, — думала принцеса, — головне, що Осіян кохає мене!»
Немає коментарів:
Дописати коментар