Якщо проїхати трамваєм кілька зупинок у той кінець базару з глупою
назвою «Юність» (мене ця назва иноді попросту денервує), а потім пройтися трохи
пішки праворуч від колій, то можна дістатися до тої частини чималого соснового
лісу (як він тільки й зберігся зусібіч оточений містом!!!), де майже не буває
людей, де тихо і можна досхочу впиватися безтурботним співом пташок. Це зовсім
недалеко від безликої девятиповерхівки, в якій я вже багато років мешкаю, маючи
крихітну однокімнатну квартиру, куплену на рештки своїх статків і безумовно з
ласки колишньої дружини Дарки, яка милостиво згодилася лишити мені хоч щось.
Тож я часто, коли гарна сонячна погода, виходжу з дому, але не йду, як
зазвичай, тинятися київськими вулицями, проспектами, бульварами, площами,
скверами з фіґуристими лавочками, не йду нипати пустирищами, занедбаними
дворами, не йду бродити по довжелезній,
закутій у камінь набережній Дніпра, а сідаю на трамвай і їду туди, до тої любої
моєму серцю безлюдної місцини з соснами.
Якось (це, памятаю, було в понеділок)
я також подався туди. Весняна березнева днина видалася погожа, яскраво
світило сонце, навіть пригрівало. Я почувався бадьорим, радісним, серце моє
билося рівно, де й подівся той пекучий
біль у грудях, який нестерпно дошкуляв мені цілу осінь та зиму! Висівши з
трамвая, я рушив стежкою і пильно вдивлявся обаполи, чи де не побачу
підсніжків. Тут на цьому місці ще й можна було коли-не-коли надибати ці перші
весняні квіти. Та ба, як не приглядався, подовгастих висячків з трьома білими
пелюсточками на тоненьких округлих билинках не було видно ніде. Навіть їхні
темно-зелені лянцетуваті стебельця ніде не визирали з землі. «Невже більше не
побачу вас, мої милі балабончики?!»- вирвалося мимовільне зідхання з моїх вуст.
Та невдовзі я забув про підсніжки - спів пташок устіль захопив мою
увагу. Він був такий голосний, такий життєствердний, сповнений такої певности
себе і віри у майбутнє, що моя душа вся затріпотіла й сповнилася величезного
піднесення. Я йшов і не чув під собою ніг, умах щезло все лихе, все, що гнітило
мене, моя свідомість наче очистилася від важкого тягаря, від мертвоти,
застиглости, безруху, всього того, що
душило, відгороджувало від живого, істинного. Тож тепер я чув тільки цей
пташиний пере́спів. Особливо настирливо, хоч і монотонно, виспівували синички:
«пі-інь-пі-інь-пі-інь», раз за разом чувся протяжний посвист вівсянки: "сшзі-і-і-і, сшзі-і-і-і", до них
долучалися своїм витівкуватим лящанням шпаки,
подекуди долинали звіддаля і глухі крики припутнів: «ху-гу́-ху-ху», також
голоси инших пташок, утім, годі було й визначити, яких саме. Мої вуха слухали
пташиний джерґіт, очі споглядали смарагдову зелень сосен, ніс удихав запах
глиці, лице відчувало повіви вітру і ласкаві промені сонця. І те, що сприймав
мій зір, мій слух, мій нюх, мій дотик, тільки це й відображалося
у моїй свідомості. Думок не було. Вони десь щезли.
А потім я побачив ту молоду зламану сосну.
Я не знаю, хто чи що її зламало. Радше за все вітер. А, може, й люди.
Місцеві жителі перед новим роком не соромилися ходити до лісу по «ялинки», хоча
це й було заборонено. У кожному разі зламаного верху на землі я не знайшов.
Отже, хтось таки з людей знівечив це дерево.
Я стояв, прикипівши очима до повздовжної жовтавої рани, насподі якої в
заглибині, прикритій корою, запеклася живиця. Вона вже висохла і ледь-ледь
тьмяно поблискувала на сонці. Цілком як згусток крови. А вгорі стриміли
нерівні сколоті гострячки, більші,
менші, а один найвищий був на кінці такий тоненький, як голка. Цей злам, який
так різко обривався, спонукав мою уяву взмиг ока домалювати прегарний верх сосни, ідеальний формою з глибокою темно-зеленою
чатиною на гіллі - молоду сосну, якої вже нема, яку знищили.
Може, я, прогулюючись тут, не раз бачив її, втішався її живлющою
красою і навіть у голові не покладав, звідки в мою душу вливається розрада й
наснага жити. Проходив мимо, дивився на неї, тішився, радів… Так буває, коли
просто живеш, почуваєшся щасливий без усяких причин. Не тому, що вдалося чогось
досягти чи щось здобути, і не тому, що навколишні обставини склалися так, як
баглося. Все могло бути і навпаки. А просто тому, що… Та хіба поясниш?! Ну,
ось, скажімо, йдеш кудись, здебільша без
усякої ціли, а все довкола вітає тебе, радіє тобі, і твоє серце ні сіло ні
впало проймається цією радістю, починає також трепетати від безпричинного
щастя.
Давно укмітив, навколишня дійсність, стихії, живі істоти, незнайомі
люди, предмети, авта, вулиці, камяниці, алеї в парках, рослини, і дерева в тому
числі, можуть вселяти радість. Якщо ми уважні, відкриті серцем до всього цього,
ясна річ. Я пересвідчився у цьому не раз. Те, що приность утіху, додає сил жити
в нашому прекрасному, повному радости і водночас огидному, переобтяженому
скорботою світі, має для мене неабияку цінність. Ось чому мене так вразила та
зламана сосна. Мені на мить здалося, що це мене самого зламано, я відчув, що
наче якісь темні сили зазіхнули на моє власне життя, що хтось хоче розправитися
зі мною. І коли я дивився на той потрощений стовбур, мене опанував справжній
жах. Я відсахнувся і став, як укопаний. Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою.
Чекав. Одна хвилина, друга, третя… Ще трохи і якась демонічна потуга розчавить
і мене…
Коли вертався до трамвая, ніяк не міг заспокоїтися – голову розривало
від думок, вони роїлися, щезали, виникали нові й нові. Стоячи на зупинці, я
пропустив кілька трамваїв, бо зовсім не тямив, де я і що маю робити. Вдома також не переставав
думати. Наступні кілька днів я нікуди не виходив, не міг, мене мучило питання
про смерть, чому вона є, у чому її суть і яку має таємну місію? Та найбільше
розпікала мій мозок кричуща несправедливість, коли смерть настигає у розквіті
сил, коли життя повне нурту, коли йдуть у небуття молоді, зчаста ті, кого
любиш, ті, до кого припинаєшся душею,
ким тішишся, в кому знаходиш розраду… І не тільки живі істоти, а й дерева,
квіти, речі… А ще неабияк мучило мене, чому в цій всезагальній приреченості на
смерть трапляються люди сімдесяти-вісімдесяти років, успішні, на вершині слави,
з великими здобутками в тих чи инших сферах, щедро обкоськані людською шаною,
які, досягши найвищого, що тільки можливо в світі, якогось дня неспогадано
укорочують собі віку?
Через усі ці виснажливі роздуми, які, проте, не давали
мені ніякого полегшення, я утратив апетит, не міг нічого їсти, лише цілими кухлями дудлив зелений чай і знай
ходив і ходив по кімнаті від вікна до дверей і навпаки. Ночами ж на мене навалювалися
жахливі сновидіння. І щоразу одне і те ж.
Спочатку в моїй уяві поставала та зламана сосна. Потім сосна
перетворювалася в Поля, хлопця з нашого підїзду (він жив удвох з мамою), який
понад два роки тому пішов добровольцем на фронт і загинув під Іловайськом. Польо
виринав невідь-звідки,
стояв і просто дивився на мене своїми великими виразними синіми очима. Дивився
і мовчав. У його поглядові було щось дуже важливе, якась невимовна правда. Але
це не було ні ствердження, ні заперечення, ні навіть питання. Я й досі не можу
збагнути, про що говорили очі Поля. Здається, я так ніколи цього і не
збагну.
І так ми стояли одне навпроти одного і мовчали, довго, довго, аж поки
повіки мої знесилено не падали, і все огортав морок. І тоді зʼявлявся ще один
небіжчик, поет і перекладач з санскриту Матей Бурдюґ, мій (як тепер розумію)
друг, старший за мене на вісімнадцять років, який незадовго до війни на Донбасі без усяких видимих причин наклав
на себе руки, випивши ціянову отруту. Він виникав переді мною щоразу таким, яким
востаннє я бачив його - з акуратно підстриженою сивою бородою, спокійний, з
випрямленою поставою… Стояв у дверях свого помешкання і дивився на мене. В його
очах також не було ні заперечень, ні схвалень, ні питань. Але в них прозирала
та сама сокровенна правда, що і в очах Поля. Тож ми дивилися одне на одного і
мовчали, мовчали, мовчали… Коли-не-коли я намагався щось спитати, але
слова мої застрягали в горлі. Потім прокидаючись мокрий від холодного поту, я марно силкувався
згадати, що хотів спитати в Матея. Але нічого не памятав. Навіть найменшого
натяку. Цікаво (і про це я також часто замислююся), що в Поля я не питав нічого, а в Матея поривався
спитати, але не міг. І ці привиддя
навідували мене щоночи.
Тепер, коли до мене вернувся сякий-такий спокій, я перестав ходити туди, де надибав
стовбур тої зламаної сосни. Ця місцина більше не приносить мені радости, не надихає, не тішить мене. Вона нагадує Поля і Матея,
яких я знав, які були і яких нема, і я не знаю, де вони.
Але що з того, що я не навідую тієї печальної місцини, що з того? Хіба я можу забути тих, кого любив?
Найнесподіванішої мити Польо і Матей зринають у моїй памяті. І я знову роздумую про них,
ставлю собі питання, які не дають спокою, бентежать і мучать мене. Один і другий такі
ріжні, але разом з тим наділені, як не дивно, однаковою долею. Перший, молодий хлопець пішов
добровольцем і (я певен, що свідомо) поклав голову на війні, другий, старий сімдесятисемирічний чоловік відібрав собі життя у
власному помешканні. І той, і той зробив те, що хотів, те, що єдине у волі
людини – обрав час свого відходу у засвіти. Саме з цієї причини та
зламана сосна, яка так схвилювала мене тоді, рівною мірою є образом і Поля, і Матея, байдуже на велику вікову
ріжницю між ними. Адже головне в тому, що життя обох було обірване з їхньої ж
власної волі. Втім, хіба (скажете ви) таке вже велике значення має, як померти?
Хіба не все одно, сам обітнеш нитку, яка
тримає тебе на цім світі, чи та нитка сама обірветься? Може, і так. Не відаю. Проте вірю, відчуваю найсокровеннішими засторонками свого серця, що Польо і Матей знали про це більше, мусили знати.
Тож, може, панове, таки має значення, як
померти, га? І, може, саме про це я і хотів запитати Матея у своїх сновидіннях?
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
60. Шавкун
