Леґіонер Вузципіло́н, мов вітер, мчав на своєму білому коні, рубав ліворуч і праворуч ворогів та безперестань думав про лагідну усмішку імператора Балтаза́ра Другого, якого мав щастя бачити тиждень тому, коли той прибув особисто перевіряти бойовий дух своїх ударних леґіонів.
Уже довкола лежало десь близько півтори сотні стятих ворожих голів, а Вузципілон, очманілий від запаху крови, все глибше та глибше врізався в гущу війська ненависного короля Рафанаї́ла. І тільки, коли поряд не залишилося жодного імператорського вояка, він накінець усвідомив, що потрапив в оточення і що його двадцять сьомий леґіон разом з основними частинами Шостої імперської армії залишився далеко позаду.
На мить Вузципілонове серце затремтіло, але він не випустив з рук шаблі. Зібравши всі свої сили, леґіонер, мов вогняний дракон, стрімко кинувся туди, де ряди ворожого війська були найрідші, і королівські солдати, не витримавши натиску шалених ударів його важкої гострої шаблі, розступилися, полишивши на землі вбитих та поранених. І тоді з високих сухих будяків зненацька вистрибнув величезний, понад два метри назріст ворожий ратник з дивною зброєю, що була схожа на гігантську косу, і одним управним та сильним рухом розпанахав черево білому Вузципілоновому коню. Проте це не збентежило відважного леґіонера. Він, не гаючись, сплигнув на землю, могутнім ударом пястука з мосяжевим кастетом проламав ратникові панцерні груди і, вистрибнувши на коня, що втратив вершника й саме пробігав переполошений мимо, полетів стрілою по високих травах до ледь помітного в тумані обрію.
Вузципілон уже був далеко і перетворився вдалині в майже невидиму чорну цятку, однак не переставав підганяти коня, і, дослухаючись до гулу гарматнів, подумки говорив:
-Бог ніколи не залишить мене!
Вузципіон, яке дивне ім"я/
ВідповістиВидалити