Кляриса з якогось часу (Абеляр це тільки тепер зауважив) стала на диво мовчазна і замкнена. Вона цілими днями просиджувала у своєму покої, здебільша напівлежала у легенькій шарлатовій туніцелі на старовинному ліжку з білими і чорними лебедями на побічницях, яке було, як казала, «дорого́ю памяткою моєї прапрабабусі Селенцельонії», і читала чи радше тримала в руках невеличкий томик віршів Ахіма Амоського. Їй не треба було читати, бо за багато років знала всі його вірші напамять. Тож вона лише ворушила губами, і поетичні рядки самі зринали з вуст. Правда, коли-не-коли Кляриса таки покидала свій покій, підіймалася на третій поверх величезного, схожого на замок будинку, оздобленого на кожному найменшому уступі фіґурками розмаїтих звірят, а потім вузькими спіральними сходами вибиралася на Східну вежу, яка мала форму колового конуса і була на два метри вища за Західну, що була у формі чотириґранного конуса, і там збавляла не одну годину, унуривши очі в далину.
Абелярові було байдуже, що робить, що думає і що почуває його дружина. Він давно втратив будь-які сподівання, що щось можна змінити у їхніх взаєминах. Адже минуло цілих десять років відтоді, як відбулася остання їхня відверта розмова... Кляриса неждано-негадано з’явилася вночі у його спальні... Він тоді навіть злякався, узявши її за мару... Й вони лежали поруч німі, очужілі... З її очей повільно одна за одною стікали дрібні сльозини, зрошуючи по́душку... Й важке розпачливе питання «Що́ було між нами не так?» каменем висіло в повітрі... Питання, на яке ні в нього, ні в неї не було відповіди... З вікна незворушно світив тонюсінький серпик місяця... Й Абелярові здавалося, що це єдиний його прихисток у цьому незатишному світі.
Нічого не сталося тієї ночи, нічого не відкрилося... Далекі стали ще дальші, чужі – ще чужіші.
Тож по стількох роках Абеляр бажав лише одного – щоб ритм його усталеного одноманітного життя ніщо не порушувало. Йому було шісдесят шість, він почувався втомленим і вкрай виснаженим незчисленними справами, сотнями фінансових звітів, кошторисів, графічних схем руху грошей, коштів, майна зі всіх кінців Діямантової імперії, полчищами цифр, підрахунками витрат і прибутків, багатогодинними нарадами, вдалими й невдалими розпорядженнями, наказами, аналізами причин економічних злетів і спадів, прогнозами тенденцій на майбутнє тощо, адже вже кілька десятиліть в імперському уряді він посідав крісло міністра економіки. І продовж цього часу жодних нарікань не було на його роботу. Але цьогоріч від довірених осіб стали надходити тривожні вісті, що проти нього снують інтриґи, й рано чи пізно імператор Балтазар Другий відправить його на демісію.
Утім, він покірно, з приреченістю стратенця чекав цього непоправного дня, знав, що ні наснаги, ні сил боротися за себе у нього вже нема. Тож десь у глибині душі навіть був задоволений, що Кляриса втихомирилася нарешті і стала провадити таке затворницьке життя. «У кожному разі це ліпше, ніж те, що було в минулому – ці її дикі витівки, скандали, людські осудо́вища, вся ця її непередбачувана й жахлива поведінка ще пять-шість років тому, ці її несподівані зникнення з дому, мандри невідь-куди, підозрілі компанії, всякі людці з темним минулим, як от вигнані з університетів за пияцтво й розпусту студенти, благува́ті винахідники химерних механізмів (вічного двигуна, машини часу тощо), ченці-богохульники, абшитовані офіцери-дуелянти, схиблені через жагу слави поети, опановані манією величи актори, самозакохані музиканти, несамовиті ма́лярі, картини яких викликали всезагальну відразу, філософи, позбавлені всього святого, сповідники містичних учень, невгамовні шукачі пригод, викінчені мрійники, переконані нероби, легкоби́ти, забісо́вані пройдисвіти, прохі́ри, шахраї і просто божевільні, а також всі ці її розмаїті коханці, які з’являлися неспогадано і так само неспогадано щезали»,- міркував він.
Абеляр та Кляриса, байдуже що мешкали в одному домі, практично не спілкувалися між собою і взагалі майже не бачилися, зустрічалися зазвичай випадково то в коридорі другого поверху, де у протилежних кінцях були його і її кімнати, то на встелених мяким хідником сходах, що вели вниз до просторої вітальні з мосяжевим погруддям імператора Мельхіседека Ситого, то на широкій, викладеній білим кварцитом доріжці перед фасадом будинку, то в саду з затишними алеями, мармуровими водограями, брондзовими скульптурами борсуків, зайців, мавп, янотів, лисів, вовків, сарн, о́ленів, ве́прів, ту́рів, ведмедів, рисей, тигрів, левів й инших звірів.
А ще, хоч і дуже рідко, Абелярова дружина нема, нема та й з’являласа на обід до їдальні, роташованої на першому поверсі з того боку, де була кухня. Вона прокидалася пізно, вставала з постели майже впередполудне, і сніданок їй приносили до спальні. Щодо обіду і вечері, то їх подавали до сальону, світлиці, де ліворуч від вікна містилася величезна шафа з книжками (це були переважно збірки віршів видатних поетів світу), також стояло бюрко з письмовим приладдям, поштовими конвертами й стосиком ясно-рожевого паперу на листи, десяток твердих стільців, козетка з гарненькими яськами, вишитими овеско́вими кривульками, а ще з того боку під стіною, де висів портрет прапрабабусі Селенцельонії, був столик, на якому виблискувала велика, завбільшки з людську голову кришталева куля, що начебто допомагала прозирати в сокровенні думки і заміри инших людей. Втім, невідь з якої причини Кляриса раптом порушувала заведений звичай і замісць їсти в сальоні, неждано-негадано йшла до їдальні, де її чоловік уже багато років поспіль незмінно о першій годині обідав.
З’являючись у їдальні, Кляриса не промовляла з вуст жодного слова, навіть найменшим порухом не виказувала, що помічає Абеляра, так, наче він був для неї неживий предмет, просто сідала на гматаний чорний стілець з до блиску відполірованим сидінням і застигала, опустивши очі на білосніжний обрус, де стояли розкладені два куве́рти зі срібними ложками, видельцями та ножами, на ручках яких було виритувано штуде́рні вензелі з літер А і К (Абеляр і Кляриса). Абеляр також ніяким чином не реаґував на прихід дружини. Йому ця її, як він називав, «дурна гра в мовчанку» анітрохи не дошкуляла, він давно змирився зі всім, хай що вона робить.
Протягом усього обіду вони не перехоплювалися між собою і словом, їли мовчки, наче не зауважували одне одного. І якщо Абеляр усе-таки иноді, як була потреба, звертався до Моде́ста, який обслуговував при столі, подаючи ті чи ті страви, великі тарелі з тушкованою капустою, горщики з грибною підливою чи сметаною, ста́вці з салатами, ра́фки з маслом, білим сиром, курегою, чорносливами, родзинками, меленим волоським горіхом, миґдалем, фісташками, мініятюрні мисочки з січеною петрушкою, кропом, кмином, коляндрою, ганусом, мускатом, розмарином, куркумою, паприкою й иншими прянощами, то Кляриса взагалі не видавала з себе ані звуку, а якщо щось хотіла, то зводила очі й довго дивилася на Модеста, аж поки слуга не здогадувався, чого їй багнеться. Це завше викликало на лиці її чоловіка співчутливо-іронічну посмішку.
-Налити росолу?- питав слуга.
-Куріпячого?- морщив носа Абеляр.
-Так, пане.
-Ні, я волію зїсти ще одного шницля, Модесте, і підливи з горохом та морквою,- говорив Абеляр, поправляючи ясно-рожеву серветку на грудях.
-Шницля з телятини чи свинини, пане?- перепитував слуга, рука якого зависла була над білим порцеляновим полумиском.
-Та байдуже,- буркав Абеляр.- Спитайся, може, пані хоче росолу.
Модест випрямлявся і, шанобливо звернувши погляд до Кляриси, питав:
-Росолу, пані?
Кляриса кілька секунд вагалася, а потім злегка кивала головою в знак згоди.
Слуга наливав до тареля росолу, тоді знову шанобливо питав, перелічуючи назви спецій:
-Перцю, паприки, коля́ндри, кмину, розмарину, айова́ну, кану́перу, курку́ми…?
І коли Кляриса кивком голови на чомусь робила вибір, подавав відповідну мисочку з прянощами.
Пообідавши, Абеляр ніколи перший не вставав з-за столу, терпеливо чекав, коли його дружина закінчить їсти. А вона, наче навмисне, споживала їжу неквапливо, набирала на ложку, скажімо, одну квасолину чи три горошки, і довго жувала у роті, так само і спроволока мацюпуськими ковтками попивала з келиха муселе́ць, настоянку з порічок чи малиновий крюшо́н. І це могло тривати годину й півтори. Потому довго шпо́рталася, поправляла зачіску, зазирала у мініятюрне верца́делко, нахилялася, щоб взути легенькі мештики з золотими застібками (чомусь завжди їх знімала, коли їла), врешті повільно вставала і мовчки виходила геть, і якщо й кидала погляд у бік чоловіка, то з таким байдужим виразом на обличчі, наче його й не було в їдальні. І щоразу Абеляр відчував тоді у серці приглушений щеміт – пекучий жаль за змарнованим життям.
На початку листопада, коли почалися холодні дощі й жовте листя все рясніше осипалося з дерев, Балтазар Другий викликав Абеляра до себе. Розмова відбулася в імператорському кабінеті і тривала недовго.
-За багато років ви працювали добре і самовіддано,- з млявою посмішкою мовив імператор. Він сидів на мякому, обтягнутому шкірою стільці з високою спинкою, поклавши праву руку на широку, натерту мускусом поверхню стола, і злегка перебирав пальцями.
-Дякую, ваша величносте,- Абеляр опустив шанобливо очі.
-Але все має свій кінець,- імператор перестав перебирати пальцями, і його рука застигла в безрусі.- Сподіваюся, ви розумієте?
-Так, ваша величносте,- Абеляр зиркну на свого володаря і знову опустив очі.
-Тож я усуваю вас від справ.
Абеляр покірно хитнув головою.
-Забезпечення матимете згідно з посадою і заслугами.
Абеляр мовчав. Його лице виражало повну згоду.
-Ви хотіли би щось додати чи, може, маєте якесь прохання?- Балтазар Другий глянув на Абеляра з погано прихованою нетерплячкою.
-Ні, ваша величносте.
-Тоді можете йти,- проказав імператор з утомою в голосі і повернув голову до вікна, де шумів дрібний дощ.
Кілька наступних тижнів Абеляр, для якого міністерство економіки було всім, чим він жив і що надавало його існуванню сякої-такої ваги і сенсу, тепер, коли його позбавили посади, не знав, де себе подіти, чим зайнятися, почувався непотрібним, покинутим, без орієнтирів, без будь-якої опори, виразної ціли, надії на щось… Він цілими днями тинявся по покоях, горницях зі столиками для гри в карти, затишних хороминах з мякими меблями, світлицях, оздоблених прегарними гобеленами, великих просторих залях і коридорах свого гігантського будинку, вибирався на піддашшя, де були кімнатки зі скошеними повалами, забредав на горище, де складали старі поламані меблі, підіймався на одну й другу вежі, спускався сходами додолу, ни́пав по дворі, заглядаючи, чей, до кожної господарчої будівлі, розмовляв зі шапарем і слугами про всякі марни́ці, заходив до стайні, оглядав коней, цікавився їхнім віком і чим їх годують, на кухні випитував кухаря про розмаїті екзотичні страви, із садівником обмірковував, скільки часу займе омолодження саду, сварив воротаря, що той знову заснув і не пильнує воріт тощо, але врешті це все йому хутко набридало, і він ішов до своїх апартаментів, там переглядав газети, наукові часописи, журнали з економіки й фінансів, альбоми архітектурних форм, атласи будівельного і оздобного каменю, географічні мапи, гортав довідники, енциклопедії, мемуари видатних людей імперії, пробував читати романи про подорожі в далекі краї, просто дрімав у фотелі, віддавався мріям, але ні в чому надовго не знаходив розради. А коли якогось вечора несподівано зустрів унизу у вестибюлі Клярису, яка, одягнена в розкішну горностаєву хутря́нку, що сягала їй до пів литки, тихо як тінь йшла до виходу, вочевидь, бажаючи прогулятися в саду, то не стримався і гукнув:
-Балтазар усунув мене з посади, Клярисо!
Дружина якось злякано свінула очима, її губи затремтіли, але вона не відповіла і, не зупиняючись, пропливла мимо, і щезла за дверима.
«Їй байдуже, що зі мною. Вона, мабуть, бачить лише свої марива»,- прошепотів з досадою Абеляр. Коли підіймався сходами, то в його голові раз за разом зринав образ Кляриси в горностаєвій хутрянці. Особливо запали в серце її худенькі литки в грубих бавовняних панчохах, якісь хворобливо кволі і бліде змарніле лице. «Що з нею? Вона зовсім звелася на свічку»,- промайнуло в його голові.
Наприкінці листопада Абеляр став почувати себе зовсім погано. Безділля, спричинене усуненням з міністерського крісла, перетворилося для нього в суцільну муку, порятуватися від якої він був не годен. І що не день, то йому ставало гірше. Урешті його опанували безнадія і відчай, він відчував нехіть до всього, ніщо не тішило його, не викликало інтересу, все, на чому зупинялася його думка, здавалося йому беззмістовним й осоружним, але найгірше, що він утратив сон, зовсім не міг спати, і ночі стали для нього справжніми тортурами.
В одну з таких ночей Абеляр після марних спроб заснути устав з ліжка, одяг теплий флянельовий халат і вийшов до коридору. У тому кінці, де були покої Кляриси, пробивалося тьмяне світло. Коли він підійшов ближче, то побачив, що двері до спальні дружини відчинені навстіж, і там над її ліжком в узголівї горить свічник. Сама вона сиділа на постелі, обхопивши руками худі коліна, й була зовсім гола. Поруч звисала її біла, з мережаними рукавами нічна сорочка, яку, вочевидь, приготувала одягти.
«Про що вона думає?»- Абеляр, схований у темряві, стежив за дружиною. «Які фантазії снуються у її голові?».
Він уже багато років не бачив Кляриси без одягу і був уражений, як змиршавіла її плоть. Вона вся просвічувалася наче струпещілий папір, такою жовтою і збуча́вілою була її шкіра, колись така пругка і біла. Маленькі перса з блідими цятками пиптиків звисали млявими складками, ноги й стегна, в які впирався хворобливо роздутий живіт, стали ще тоншими, сідниці вкрилися численними ямками і горбиками, великі й маленькі зморшки вкривали весь низ шиї, переходили на плечі і тяглися аж до ліктів. Особливо шпетний вигляд мало її волосся, воно було спутане, збите короткими безформними пелехами і, мабуть, від частого фарбування набрало попелясто-бурого відтінку й здавалося мертвим, чужим, наче стара перука.
«Ну то що́, дорогенька, що́ дали тобі всі ці твої численні чоловіки, всі ці твої коханці? Який маєш з них зиск? Що́ ти всім цим здобула? І чим ти тепер на порозі потойбіччя в ліпшому становищі, ніж я, який мав за все своє життя тільки дві жінки – тебе і Росамунту?»,- похитав головою Абеляр, тоді повернувся і повільно почвалав назад до своїх покоїв. Коли він узявся за клямку, щоб відчинити двері своєї спальні, то помітив, що в тому кінці коридору вже не світиться. «А втім, вона хоч може заснути, а я й цього тепер не можу»,- з гіркотою подумав він.
По тому Абеляр бачив дружину не більше трьох-чотирьох разів, і щоразу крізь розчинені двері її спальні, коли вона лежала на ліжку. І ніколи в иншому місці. Вона, як бачилося, ще більше усамітнилася, замкнулася в собі і зовсім перестала вибиратися із своїх кімнат. Хай там як, але ніхто із слуг не бачив, щоб вона останніми тижнями спускалася у вітальню, виходила з дому, гуляла в дворі чи саду.
Особливо запамятався Абелярові один ранок. Після безсонної ночи він вийшов до коридору, довго стояв там біля вікна і дивився на ледь припорешені снігом доріжки. «Вже кінчається грудень, а сніг по-справжньому ще й не падав. Невже і цього року зима в Седіолані буде безсніжна?»,- подумав Абеляр. Тоді рушив коридором до кімнат дружини, як робив завше, коли зауважував, що двері її спальні або инших покоїв відчинені. Він не боявся, що розбудить Клярису гучними кроками своїх черевиків – такої ранньої години вона спала міцно. Яке ж було його здивування, коли, підійшовши ближче, він побачив, що дружина лежить на ліжку одягнена. «Заснула, не роздягшись?!»- здивувався Абеляр. І продовжував стояти, дивлячись на дружину. А вона тим часом ворухнулася, спроволока повернула голову і посміхнулася до нього. І від цієї посмішки його серце аж захололо – така вона була дивна і загадкова. Він не розумів, що́ ця посмішка означає, що́ хоче сказати йому дружина. Втім, відчував, у ній криється правда, яку неможливо ні прийняти, ні відкинути, яка нічого не виражає і водночас виражає все і яка опирається на те, на що не можна опертися. Мозок Абеляра збурився, заметався у сумятті… Абеляра поривало заперечити, сказати «ні»… Образа і гнів кипіли в ньому… Втім, непояснимий страх сковував кожен його порив… Тож він стояв, вагався… Врешті не витримав і кинувся майже бігцем геть.
Невдовзі по тому, тридцять першого грудня, напередодні Нового року вранці Клярису знайшли у спальні мертвою. Вона лежала на ліжку одягнена. На грудях тримала в руках збірку віршів Ахіма Амоського. Служниця, яка перша виявила, що Кляриса відійшла у засвіти, відразу повідомила про це Абеляра. Вона вбігла до його кабінету, де він сидів у фотелі з заплющеними очима, нерухомий, виснажений безсонням.
-Пані померла,- перелякано вигукнула вона.
Абеляр розплющив очі. Довго дивився на служницю. Тоді сказав:
-Вона давно вже померла.
-О!!!- вирвалося з горла служниці.
-Живі також можуть бути мертвими, дурепо!- мовив Абеляр і знову заплющив очі.
