Король Рафанаїл спав погано. Цілу ніч йому снилося, що якийсь лиходій (дуже схожий на принца Осіяна) крадеться коридором до його спальні зі стилетом у руці. Король кілька разів з жахом зривався з постели, бо йому марилося, що чує кроки зовсім недалеко від ліжка. Якось він навіть вибіг з покою, чим до смерти налякав двох сухоребрих і високих, як жердини, вартових, які стояли коло дверей з шаблями наголо, охороняючи його королівський спокій. А коли повернувся, то побачив на клявесині свою улюблену папугу. Вона, сидячи на клявіятурі, зрідка ворушилася, незграбно переступала лапами з клявіша на клявіш, і тоді десь глибоко з нутра інструмента нема, нема та й зринали ледь чутні деренчливо-тривожні звуки.
-Киш, трясця твоїй матері!—вилаявся король.
Папуга, ліниво змахнувши розкішними жовтими в зелені цяточки крильми, злетіла до самої стелі і всілася вгорі на фіґуристому, оздобленому перлямутром ґзи́мсі. Рафанаїл посварився на птаха пальцем і, важко зідхнувши, ліг до ліжка. А коли заснув, йому знову стало привиджуватися, що хтось скрадається до спальні. Він здриґався, коли-не-коли сіпав руками і пробуджувався. А тоді, затамувавши дух, довго дослухався до кожного звуку чи шереху, влипши очима в срібну жирандо́лю, в якій горіла тьмяно-лільовим світлом одним-однісінька свічка. Потім знову засинав і знову прокидався. І так тривало, аж поки не почало благословлятися на світ.
Як тільки усті́ль розвиднілося, до королівської ліжни́ці зайшов слуга Харумаф із круглою тацею, на якій бадьористо вилискував срібний кавник, усміхалося крихітне порцелянове горнятко і така ж невеличка порцелянова цукерничка з мацюпусінькою золотою ложечкою, яка теж вся аж світилася радістю. Король у бризя́стому шляфроці з барвистими стрі́пцями на вилогах стояв коло вікна і дивився на двір, де повільно падав лапатий сніг. Все в дворі було біле від снігу. Слуга тихо підійшов до Рафанаїла і схилив у поклоні голомозу голову.
-За одну ніч стільки снігу насипало,-- король узяв горнятко.—Мене болить вухо і взагалі вся ліва частина голови. Чого б це?
-Не знаю, ваша величносте,-- прошепотів Харумаф, не піднімаючи голови.
-Поклич Савадока. Хай гляне, що в мене з вухом.
-Він у вязниці, ваша величносте.
-Як?!—Рафанаїл унурив очі в слугу.— Його й досі не випустили?
-Комісар Йорам уважає його причетним до замаху на віллі,-- мовив Харумаф одеревянілим голосом. Його руки, які тримали тацю, тремтіли.
-Чи не забагато Йорам на себе бере?!— сердито мовив король.— Поклади тацю сюди,— він указав рукою на підвіконня, і коли слуга поклав тацю, холодно додав :
-Передай, щоб Савадока негайно випустили. Мені потрібен лікар.
Рафанаїл повернувся до вікна і знову став дивитися на двір, де не переставав падати сніг. А Харумаф, нечутно рухаючись назадгу́зь і весь час кланяючись, невдовзі вийшов з покою.
Коли десь в передполудне до камери, де тримали Савадока, увійшов тюремний наглядач і повідомив, що король його звільнив і наказує негайно прибути до Крицевого палацу, то сердешний каце́тник, спочатку не повірив власним вухам, гадаючи, що все це йому мариться. Він дивився не́тямки на тюремника і, не рухаючись, далі скулині́г сидів на брудному соломяному матраці, з численних дір якого нема, нема та й визирали нахабні щурячі писки. Савадок, який уже пятий тиждень томився у цій величезній столичній вязниці на проспекті Праці, зовсім утратив надію, що колись вигарбається звідси живим, і був певен, що вмерти за ґратами -- це його гірка доля і закономірний результат усього його безглуздого життя, якому він ніколи не намагався дати хоч якогось ладу́, бо завжди почував себе безрадною забавкою загадкових і всемогутніх стихій і тільки те й робив, що оціпеніло спостерігав за плином подій, які ставалися з ним і які зумовлювали й диктували йому кожен його крок, часто усупереч його бажанням. «Бачиться, що не я вирішую, а хтось поза мною, набагато сильніший, незнаний, приневолює мене чинити так або инакше»,-- щоразу твердив він собі, коли на самоті віддавався гірким роздумам про своє марнотне життя.
Особливо часто стали навідувати Савадока думки про власну безрадісну долю десь півтора року тому, коли його полюбовниця Лія, дружина драматурга Веніямина, покинула його, несподівано закохавшись у наступника трону принца Осіяна. А коли принц влітку, обікравши державну скарбницю, втік з Північно-Земельного королівства, і Лія з розпачу наклала на себе руки, то Савадок узагалі заскнів душею – зробився ще більш неговірким і похмурим, ніж був раніше, а придворні, які й так недолюблювали його за відлюдькувату вдачу, тепер попросту зненавиділи королівського лікаря і залюбки приписували йому все найгірше, що тільки можна було придумати.
-Та вас звільнено, докторе!— крикнув, брязкнувши щосили ключами тюремник,-- ви що не чуєте?! Ви мусите при́тьма показатися на очі королю.
Від його крику Савадок весь стрепенувся, заметляв головою й, нервово талапнувши кулаками по матраці, зірвався на ноги. Перелякані щурі, які кублилися в соломі, з нестямним писком лепеснули звідти геть, гадаючи, що матраца зараз почнуть вибивати.
-Як?! То це мені не сниться?! Король справді наказав випустити мене з хурди́ґи?!— несамовито желіпнув він, все ще не вірячи, що це відбувається не вві сні.
-Та кажу ж вам, що ви вільні!— гаркнув, торгаючи свої довжелезні сиві вуса, тюремник, який уже починав сердитися.
-Ге, то я не такий пропащий, матері його ковінька!— радісно скрикнув Савадок і, схопивши плаща й капелюха, що висіли на кілку, кулею вилетів з камери.
Всі сіромахи-вязні, які гибіли (деякі вже не один рік) по ка́знях на цьому поверсі тюрми, поприпадали до дверей з маленькими заґратованими віконцями й заздрісними очима дивилися йому вслід, коли він виплигом біг довжелезним коридором, раз у раз викрешуючи підборами черевиків искри об нешліфовану ґранітну долівку. На сходах, уже збігаючи на перший поверх, Савадок послизнувся на людській блювотині і, викрикуючи несосвітенні прокляття, полетів додолу кужелем. І поки котився, раз за разом гепаючись тілом об сталеві поруччя, об брудні, невідь коли фарбовані стіни, вдаряючись об кло чи не кожної сходинки, збив з ніг конвоїра з карабіном, а потім ще й ледве не зачепив ногами двох дебелих арештантів, які піднімалися догори, несучи величезного баняка з гарячим борщем, від якого немилосердно тхнуло перегірклим лоєм.
Проте на самому долі, ляпнувшись з розгону на розчищений від снігу асфальт тюремного подвір’я, Савадок, хоч як там боліли потовчені голова, ребра, руки й ноги, ума́х підхопився й помчав до вязничних воріт, які цієї мити тюремники якраз відмикали, неквапливо відсуваючи один за одним важкі засуви. В чорних мундирах, понурі, якісь наче заспані, вони (їх було шестеро чи семеро) юрмилися перед воротами і час від часу поглядали на Савадока, який, не чуючи під собою ніг, мчав до них. Судячи з кислих пик тюремних стражів, здавалося, що, якби їхня воля, то вони залюбки залишили би його у вязниці. Але наказ короля був законом. Отож, як тільки-но Савадок наблизився, тюремники розступилися і ворота розчинилися навстіж.
-А щоб вам, проклятим, ні дна ні по́кришки!—злісно фу́кнув до чорних мундирів Савадок і у три скоки вилетів за ворота.
Широкий та рівний, наче стріла, проспект Праці був безлюдний. Лише де-не-де, і то тільки на чималій відстані від вязниці можна було уздріти дві-три людські постаті. У західному передмісті Рафаґедона взагалі мешкало дуже мало людей. Щось украй гнітюче й безрадісне вчувалося тут у кожній будівлі, байдуже чи це був приватний будинок під замшілою черепицею, заможна вілла з чавунною огорожею, бакалійна крамниця з освітленими електрикою вітринами, ресторація на три-чотири столики чи яка-небудь задрипана лимарня, оліярня, виробня цвяхів, воскобійня, убога мідярня з двома робітниками-сухітниками чи навіть велична, оздоблена химерною плоскорізьбою на порталях конти́на, де завжди можна було побачити перед вівтарем одного-двох молільників, не кажучи вже про невеличкі, чистенькі божниці з фіґурами Пресвятого Іязеса, які самим своїм видом незмінно нагадували про марноту життя.
І годі було втямити, чи це велетенська похмура тюрма на чотири поверхи, оточена зусебіч високим камяним муром, створювала таке важке враження, нависаючи над усім, чи одноманітна, без жодного дерева рівнинна місцевість з бідним піщаним ґрунтом, на якому могли рости лише трави та чагарник, надавала всьому такого нестерпучого почуття невимовної туги, чи щось инше, затаєне десь у самих глибинах цього тере́ну, просочувалося догори й покривало усе, на що тільки не лягало око, мертвотною поволокою скорботи. Хай там як, але люди не любили селитися у західному передмісті, а ті, що мешкали, мріяли виїхати звідси й перебратися в инші райони столиці. І покинутих пусткою жител тут було безліч. Але найбільше залишених мешканцями будинків, триповерхових камяниць і навіть оточених здичавілими садами великих вілл, чимало з яких уже перетворилося на справжні румо́вища, можна було знайти саме в околицях, що прилягали до вязниці. Тепер у цих занепащених, обернених в руїни людських домівках селилися лисиці та круки. І вечорами там раз за разом лунали пронизливі лисячі дзявкоти та писки мі́шма з моторошним, наче нагадування про смерть, уривчастим кручим «кру…кру…», від чого мороз пробирав поза шкірою в кожного, хто мав нещастя проходити мимо.
Савадокові довго довелося чалапати засніженим хідником, поки на проспекті з’явився обшарпаний екіпаж, запряжений рябоми́зим гамаса́ром, який, здається, ще й накульгував на задню ногу.
-Куди вам?-- буркнув машталір з фіолетовою пикою безпробудного пияка.
-До Крицевого палацу,-- відказав Савадок, сідаючи до повозу.
-А як щодо оплати?— машталір підозріливо обмацав лікаря очима.
-Я мешкаю при королівському дворі, йолопе!— сердито кинув Савадок.— Їдь, і не патякай зайвого, якщо не хочеш мати біди.
-Вйо!— ляснув машталір пужа́лном, яке видало при цьому ще і якийсь химерний звук, схожий на поцокування. Гамасар рушив, а тоді без жодної спонуки погонича пустився клуса́. І це було вкрай дивним, якщо згадати, що він перед тим припадав на задню ногу.
-Що за чудасія?!— здивувався Савадок-- А я був певен, що твій кінь шкутильгає.
-Він робить усе, що я тільки не накажу,-- процідив крізь зуби візник,— може і двома кульгати, і трьома, і всіма чотирма.
-Маєш якийсь секрет?
-Уся штука в шви́ґарі,-- машталір труснув пужалном, і Савадок помітив, що на кінчику батога мисливо вплетено на ріжній відстані одне від одного щонайменше десяток малесеньких металевих кульок-дзвіночків.
-І що, гамаса́р так вже слухається тих балабончиків?
-Що накаже швиґар, то і робить гамасар,-- набундючився кучер.
-О, то виходить, ти неабиякий зух у конярстві,-- посміхнувся Савадок.— А ну пусти його гатала́
Машталір мудровано крутнув пужалном, усі балабончики вмить забряжчали, видаючи то глухе, то гучне тарахкання, і цієї мити повозом шарпнуло, і кінь щодуху побіг різкими скоками.
-Досить, досить!— зайойкав Савадок, бо екіпажом так завертиляло з боку в бік на слизькій від снігу дорозі, що годі було втриматися на сидінні.— Хай іде сту́пом.
Машталір зробив подвійний подриґ пужалном, балабончики легенько брязкнули і гамасар, сповільнивши біг, перейшов на ходу.
-Але найкраще він вміє бігти утру́х.
З цими словами візник коротким подриґом смикнув пужално до себе, балабончики на швиґарі спочатку затремтіли, потім урешті весело теленькнули і кінь зграбно перейшов у легкий біг. Шпарко перебираючи ногами по снігу і ні на цьо́пку не збиваючись з безпечної швидкости, він помчав проспектом, тягнучи за собою екіпаж, ковані колеса якого мяко, майже без звуку розтинали пухкий сніг.
-Ну, я бачу, ти справді мастак,-- зі щирим подивованням вигукнув Савадок.— А що ще може цей твій чудо-жеребець, крім усяких штудерних алюрів?
-Багато чого. Все, що тільки не накажу. Буде иржати, пустить бзди́ни й навіть вивергне свіжі бала́бухи,-- машталір задерикувато глипнув на свого пасажира.
-Невже?!— Савадок недовірливо скинув на нього очима.
-Та це як дурному з гори бігти,-- пхикнув машталір і зробив кілька рухів пужалном, при якому швиґар з протяжним скавчанням глухо цокнув.
Гамасар тут же перестав бігти, голосно заиржав і став рухатися ступом, тоді, змахнувши хвостом, з бридотним шумом, схожим на падіння зрізаного дерева, випустив гази і вивалив кілька темних зеленавих балабухів, які, паруючи, талапнулися на сніг. Сморід при цьому виявився таким сильним, що Савадокові на мить аж забило памороки.
-Ну, нема слів, це воістину чудо, а не гамасар,-- вражено мовив Савадок, затисши носа пальцями й щосили мейталяючи капелюхом, щоб розвіяти конячий сопух.
-А бачили би ви, яка в нього одно́хідь!—Машталір гордовито закопилив губу.— Шкода, що не можу показати, бо запряжений.
-Вірю, вірю,-- Савадок хитнув головою на знак згоди.
Деякий час вони їхали мовчки. А коли екіпаж завернув ліворуч на вулицю Тупих ножів, кінь раптом став поводитися дивно. Він то щулив вуха, то махав головою вверх-вниз, наче йому дошкуляли вудила, то раптом підкидав задом і весь нервово сіпався.
-Що за вража личина!— вигукував візник і стрясав на всякі способи пужалном, змушуючи гамасара рухатися, як належить.
Проте не минало й кількох хвилин, як кінь знову брався за своє. Його тілом пробігав дріж, ноги ступали нерівномірно, невпевнено, наче не відчували під собою земної тверди. З ним явно відбувалося щось негаразд.
-Та що з тобою?!— сердився машталір і не переставав подриґувати пужалном, виписуючи швиґарем найчудернацькіші фіґури. При цьому балабончики дзвеніли, калатали, ледь чутно поклацували, шелестіли і навіть посвистували. Проте це нічого не допомагало. Пройшовши кілька метрів спокійно, гамасар знову починав сіпатися й підкидати задом. І так тривало доти, поки він узагалі не перестав хоч як-небудь реаґувати на звуки швиґара і врешті зупинився.
-Хай йому грець!— вигукнув візник і, зістрибнувши з козел, рушив до коня. Той великими сповненими суму очима дивився на свого хазяїна і не рухався. Машталір тицьнув швиґарем в конячу морду. Балабончики заторохтіли і стихли. Гамасар не звертав на них жодної уваги.
-Ти не чуєш?— прошепотів кучер і ще раз заторохтів балабончиками. Проте жеребець і вухом не повів.
-Він помирає,-- тихо, з розпукою в голосі мовив візник.— В його очах вже нема життя.
-Чому?— Савадок добув з кишені мосяжеву цигарницю з вигадливим різьбленням і вийняв з неї гарну, з лискучим золотим пояском цигарку.
-Хто може це знати? Коні так завжди помирають,-- прошепотів візник, ледь стримуючи сльози.
-Втім, як і люди,-- додав Савадок і, припаливши цигарку, випустив з рота струмінь густого синюватого диму.— Піду пошукаю инший екіпаж.
Машталір не відповів і навіть не повернув голови. Він нерухомо стояв, весь прикипівши поглядом до вмирущого гамасара. Кінь ледве тримався на ногах. Його голова звісилася до самої землі і тремтіла.
85. Тонорзема ч.2
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/84-2_13.html
Немає коментарів:
Дописати коментар