Садуке́я вже кілька місяців щось муляло в серці. Його непереборно вабили ці узвишшя. Особливо оте найвище, величезна полога майже всуціль поросла буками гора, в підніжжі якої ледь-ледь проглядалися темно-зелені плями кедрів. Проте мисливець з дня на день, з тижня на тиждень ходив околицями й лише здаля поглядав на манливе гірське громаддя. І щоразу ввечері після полювання, коли сидів десь у затишку коло ватри, неквапливо попиваючи з тиквяного бутлика міцнющу авранову настоянку й заїдаючи вяленими жабячими стегенцями разом зі сухими кукурудзяними коржиками, твердо казав собі, що «завтра обовязково вирушу на ту букову гору», проте щоразу, коли наставав ранок й приходило те «завтра», щось перешкоджало йому. Та сьогодні він таки піде. Хай би там як, а таки добереться до узвишшя.
Зараз Садукей стояв над вузеньким потічком, усуціль порослим невеличкими лільовими лопухами, зовсім недалеко від підніжжя букової гори і, задерши голову, дивився туди, де мала бути її вершина. Звідси, з долини він не бачив її. Але його очі прикипіли до незвично густої імли, яка вузькою биндочкою зависла вдалині над верховіттям буків. Через хвилину-дві імла розтала, але мисливець виразно бачив її і дивувався, звідки вона взялася. Адже таким міг бути лише дим від ватри.
«Звідки тут, у цілковитому безлюдді могла бути ватра?-- думав він.—Не инакше, все це її витівки. Тільки вона здатна на таке».
Садукей стис свою семизарядну рушницю з довгою чорною лю́фою, злегка припорошеною инієм (листопадові ночі ставали щораз холоднішими) і поправив на голові капелюха, оздобленого пишним рудяво-чорним пером боривітра. Його серце стукотіло від радісних передчуттів.
«Якщо не візьме куля, то є ще оцей надійний товариш»,-- прошепотів він, торкаючись долонею ножа, що висів по правому боці у шкіряних піхвах.-- «Ні, цього разу я не випущу її з рук ».
Садукей уже майже рік полював у цій цілковито дикій і необжитій людьми частині Мальванійської провінціі за рікою Оне́лою, намагаючись вистежити лисицю з людським серцем. Численні леґенди про неї і особливо перекази очевидців про її дивовижні уміння (наприклад, видобувати вогонь, перекидатися в жінок та чоловіків, які незадовго перед тим померли, залишати по собі вовчі, ведмежі, оленячі сліди, наслідувати голоси птахів, завивання вітру, шум авта, що проїжджає, а то й навіть поїзда) широко гуляли не тільки в Мальва́нії, а й у провінціях Брай і Джута́т, ба навіть у найближчих західних провінціях, у Робіга́ті, Трансальга́рі, Тене́брі теж можна було почути їхні відголоски. Наслухавшись і до нестями зачарувавшись усіми цими розповідями, Садукей запалився непереборним бажанням уполювати диво-лисицю.
Десять років тому, продавши батьківську хату і накупивши всілякого мисливського спорядження (зосібна, рушницю, мудрований мі́рник якої складався аж з пяти рубінових вічок, намет із щонайміцного шифону вагою всього півкілограма, гартований сталевий ніж, покритий нейзильбером, ліхтарик, що не боявся вологи, срібний годинник з датами календаря, обладнаний алярмовим сиґналом, компасом та барометром, усякі типи набоїв, у тому числі й такі, що не вбивали, а лише присипляли звіра, непромокальний плащ, черевики з кованими підошвами, запальничку на кедровій олії, набір глинцевого начиння тощо) він назавжди покинув свій рідний Пури́кіс, розташований на лівому боці тихоплинної ріки Пу́рик, і подався на схід блукати чагарями й лісами неосяжної Мальванійської низини.
Минали місяці, роки, а Садукей усе ніяк не натрапляв хай на якийсь слід лисиці з людським серцем, і жоден мисливець, якого він зустрічав на своєму шляху, не міг нічого сказати певного про неї, хіба що розповісти ще якусь чергову леґенду. Та попри це у нього навіть гадки не виникало припиняти пошуки, не кажучи вже, щоб думати про повернення назад до Пурикіса. Він уперто продовжував йти щораз далі й далі звірячими стежками, дедалі менше натрапляючи на людей, не вибираючи якогось певного керунку, часто зовсім навмання, туди, куди гнала його запалена уява, й поступово наближався до могутньої повноводої ріки Оне́ли, яка впадала в Північний океан.
У гирлі Онела утворювала багатосоткілометрове болото Ма́кулю, яке кишіло небаченим розмаїттям змій (тут було все, починаючи від невеличких отруйних гадюк й кінчаючи довжелезними удавами, які легко могли проковтнути цапа чи молодого кабана; саме тут, як твердили мальванійські мисливці, жила і цариця плазунів, золотоголова змія Шкуропе́я), а також жабами, и́рицями, вюнами найдивовижніших видів, малесенькими рибками завбільшки з ніготь, сила-силенною водяних жучків, комашок і, ясна річ, незліченною кількістю птахів, третина з яких не була внесена до жодного довідника знаменитого імперського орнітолога Онисифо́ра, який (йому на той час уже було вісімдесят три роки) нещодавно в Седіолані самовпевнено заявив, що в Діямантовій імперії не існує ні одного пернатого, не описаного в його наукових працях, включаючи навіть птахів мітичних, себто тих, про яких розповідається у дитячих казках.
На півночі болото Ма́куля межувало з океаном, і що ближче до нього, то воно ставало рідшим, водянистішим, перетворюючись у ріку й непомітно зливаючись з неосяжною напівпрісною морською затокою, званою Болотяна. Обійти це гігантське болото можна було лише з півдня. І Садукей рушив на південь. Він майже місяць пробирався лісовими хащами, долаючи численні камяні урвища й скелясті потоки, аж поки вдалині не завиднілися відроги Драконових гір. Тут Онела була хоч відносно і вузька, зате дуже глибока й бурхлива. Годі було й думати, щоб перебратися через неї уплав чи навіть на плоті. А перебратися треба було, бо один випадок, який стався біля Макулянського болота, переконав Садукея, що лисицю з людським серцем належить шукати там, на правому березі Онели в передгірї неприступних Алмазних гір, куди ще, здається, не добирався жоден мисливець.
Стався цей випадок на початку осени. Садукей уже третій день поспіль переслідував оленя-самітника, якого, причаївшись у жостірових заростях, поранив у передню ногу. Він був управним стрільцем. Ніхто в Пурикісі не міг змагатися з ним ні у стрільбі з рушниці, ні у стрільбі з арбалета чи лука, ні в метанні ножа, бойової сокири чи короткого списа. Проте цього разу він схибив, будучи на відстані від оленя всього тридцяти метрів. А все тому, що саме тої мити, коли натискав на ко́щок, його в шию вжалив шершень. Укус був такий діткливий, що мисливець від болю заледве не випустив з рук рушниці. А коли отямився, оленя й в помині не було. Тільки злегка зрошена кровю трава свідчила, що його поранено.
Садукей, сподіваючись, що скалічений звір рано чи пізно знесилиться, кинувся переслідувати його. Однак рогатий красень здавався невтомним. Він усе йшов і йшов, ніде не спочиваючи довше пяти-шести хвилин, і, врешті, на другий день гонитви стало ясно, що олень зовсім не слабне та ще й, здається, майже перестав кульгати, принаймні з його пораненої ноги вже не цебеніла кров. Ба більше, олень, наче глузуючи зі свого переслідувача, все частіше став робити хитромудрі кола й зиґзаґи, які перетиналися, змушуючи мисливця повертатися назад, туди, де вже він проходив, заплутуючи й збиваючи його з пантелику. Все це свідчило, що куля не завдала оленеві поважної шкоди і наздогнати, а тим більше вбити його буде ой як непросто. Проте Садукей, байдуже що вкрай знесилів, наче в якомусь потьмаренні не припиняв переслідування.
Надвечір третього дня, коли Садукей, переслідуючи оленя, наблизився до Макулянського болота, то раптом зауважив, що сліди стали якимись надто великими. Він приглянувся і аж ахнув. Сліди були майже вчетверо більшими.
«Що за чудасія!- пробурмотів Садукей.- Адже вони набагато більші за мої долоні». Та, коли він пройшов десь із сто кроків, його пойняло ще більше здивування. Сліди, за якими він ішов, були слідами зовсім не оленя, а тигра, і то величезного.
«Господи, та це ж вона, лисиця морочить мені голову!»-- скрикнув він і рвучко випроставшись, упявся очима в далечінь. Там, за молодими вільхами простягалася неозора рівнина, до самого обрію всіяна купинами й паруючими озерцями, які віддзеркалювали призахіднє сонце. Це були таємничі простори Макулі. Лисиця, яка спочатку перекинулася в оленя, а тепер в тигра, поза всяким сумнівом прямувала сюди, до цього гігантського болота, щоб перебратися на той бік Онели.
Садукей ще довго би дивився в далину, аж раптом десь начебто зовсім неподалік почулося жва́кання і плескіт води. У небо знялася біла чапля. Мисливець повернув голову і десь за сто метрів від себе уздрів здоровенного тигра, який, зграбно перестрибуючи з купини на купину, просувався вглиб болота. Садукей прикипів до місця і був не годен поворухнути навіть пальцем. А тигр тим часом усе віддалявся, роблячи щораз більші стрибки, і врешті щез. Але перед тим, як зникнути, він на мить повернув голову і, наче прощаючись, сяйнув до Садукея жовтавими очима. Мисливцеві кров жбухнула в голову. У цьому прощальному жестові звіра він виразно відчув презирство. Такого приниження сердега не зазнавав ще ні від кого. Він продовжував стояти без руху, блідий, відчуваючи, як усе його життя ось-ось полетить шкереберть. І лише, коли сонце зайшло, і почало холодніти, Садукей отямився.
«Ні, я знайду тебе і там!» - люто крикнув він і, не цілячись, вистрілив у темінь. Луна від пострілу прокотилася болотом і згасла .
Щоб дістатися на той берег, у так зване Замакуляння (що лисицю треба шукати там, уже не було найменшого сумніву), Садукей змушений був іти ще далі на південь, заглиблюючись у самі гори. Він подолав великі гірські притоки Он та О́ю, і в тому місці, де в Онелу, утворюючи широку сагу́, впадала східна притока Е́па, на плоті переправився на другий бік. Це однак виявилося не так просто. Сага́, хоч на позір була доволі спокійна, насправді мала багато підводних скель і, що найстрашніше, у ній безперервно виникали то в одному, то в другому місці потужні вири. Потрапивши в один з них, мисливець мало не втопився разом зі своїм плотом (не допомогли би і надуті щучі міхурі, якими він обвязав колоди), якби не величезний звалений десь течією бук, який пропливав мимо. Схопившись за гілляки й привязавши плота до бука, Садукеєві вдалося врятуватися. Але деякі цінні речі таки поглинула вода, зосібна, пропала більша частина набоїв, а також сокирка, лопатка і пилка. Найбільше, ясна річ, мисливець жалкував за набоями.
«Краще б я втопився, а не набої»,-- раз поза раз повторював він уже на березі.
Зараз, стоячи в підніжжі букової гори, Садукей думав лише про лисицю. Безшумно скрадаючись поміж дерев, він рушив угору і невдовзі надибав ледь помітну вузеньку стежку, яка привела його на невелику галявину. Тут усюди росли кущики буяхі́в, низенька жорстка трава в багатьох місцях була примята. Все свідчило, що на галявині хтось живе. Мисливець відчував, як його серце мало не вискакує з грудей. Рушницю він тримав напоготові. Раптом над глодовими чагарями забілів димок. Коли Садукей підкрався ближче й розсунув гілля, перед ним відкрилася дивовижна картина. Над майже погаслою ватрою красувалася настромлена на кілок куріпка. На Садукея війнуло паморочливим запахом свіжоспеченого мяса. Трохи далі від ватри, під товстелезним буком височів пагорб, густо порослий буяха́ми і ще якимись червонуватими кущиками, в якому була нора. Вхід до неї сягав не менше метра, так що туди легко могла влізти людина.
Садукей зробив ще кілька нечутних кроків і, уважно придивившись, помітив лисячий хвіст, який стримів з нори. Він то ворушився ліворуч-праворуч, то раптом завмирав. Мисливець обережно навів рушницю, прицілився і вистрілив. Тільки-но стихла луна від пострілу, як Садукеєві здалося, що хтось стоїть позад нього. Він спробував було обернутися, але потужний удар чимось твердим звалив його ницьма на землю.
-Що, вбити мене захотів!— прогриміло ззаду.—Зараз я сам тебе відправлю на той світ.
Садукей, докладаючи чималого зусилля, перевернувся на спину й побачив худого одягненого в шкури чоловіка, який стояв над ним, прицілившись з карабіна з короткою люфою. В лівій руці в нього була тоненька шворка, яка тяглася до нори, звідки стримів лисячий хвіст. Чоловік мав блакитні очі, а на правій скроні глибокий шрам у формі виямки.
-Ти перемогла, лисице. Вбий мене скоріше,-- простогнав Садукей.
-Яка лисиця, що ти верзеш?—чоловік грізно труснув карабіном.
-Убий, не муч,-- благав мисливець.
-Хто ти?—чоловік опустив карабін.
«Здається, це не лисиця,»-- майнуло у Садукеєвій голові, і він сказав:
-Я мисливець Садукей із Пурикіса. Ось уже десять років, як я блукаю лісами, полюючи за лисицею з людським серцем.
-Що за ге́ресь! Ніякої лисиці з людським серцем нема. Це вигадки, нісенітниці місцевих жителів. На фронті я наслухався цих леґенд по саму завязку.
-То ти воював тут під час останньої війни?—мисливець сперся на лікоть.
-Так. А що з імператором? — у блакитних очах чоловіка можна було прочитати невимовний сум.
-Та ти що, нічого не знаєш? Імператор Балтазар Другий продовжує правити як і правив. Війна закінчилася ще два роки тому повною перемогою нашої армії. Про це повідомляли всі, кого я тільки не зустрічав, полюючи по лівому боці Онели,-- Садукей вийняв із наплічника кілька помятих газет,-- ось, подивися, ці газети дали мені якось збирачі кедрового насіння.
Чоловік узяв одну газету і розгорнув її. Це був столичний часопис «Звізда імперії». «Війну закінчено. Сьомого серпня 7258 року півострів Митридат повністю очищено від королівських військ », -- прочитав він заголовок.
Чоловік з умятиною на правій скроні пополотнів. Здавалося, що він зараз знепритомніє.
-Так чого я тут, у цій глушині сиджу!?— скрикнув він.—Я, леґіонер 27 леґіону Шостої імперської армії Вузципілон, який утік з каторги на острові Амосі! Адже весь цей час я думав, що ні імператора, ні імперії більше не існує!
-Ха, а я прийняв тебе за лисицю з людським серцем,-- засміявся Садукей.
-І міг з дурного розуму застрілити, якби я не вистежив тебе раніше,-- і собі посміхнувся Вузципілон.
Наступного дня Вузципілон покинув нору й вирушив на захід, плянуючи пішки дістатися до Пурикіса, а там сісти на поїзд, щоб доїхати до столиці Діямантової імперії Седіолана. А Садукей пішов на схід далі шукати лисицю з людським серцем.
Немає коментарів:
Дописати коментар