Чому король Рафанаїл не любив бувати у Мідному палаці, розташованому в східному передмісті на вулиці Чесної крови, цій найбільшій за розмірами і найпишнішій будівлі в Рафаґедоні, ніхто до пуття не знав. Одні повязували дивну Рафанаїлову нехіть з трагічними долями двох його попередників, королів Вешаїла Першого та Вешаїла Другого, для яких Мідний палац був головним осідком. Як відомо, Вешаїл Перший у пятдесят років несподівано осліп і через півроку в тяжких муках переставився на той світ, а Вешаїла Другого було підступно поранено у живіт отруйною стрілою під час полювання на Боа́зькому болоті і привезено непритомним до Рафаґедона, де він через кілька днів сконав, так і не прийшовши до тями. Обидва померли в Мідному палаці, на світанку, в Бурштиновій кімнаті, що розміщена зразу коло входу до Пятої вежі. Инші твердили, що Рафанаїл попросту недолюблює Мідний палац, бо там украй невдале плянування приміщень, унаслідок чого в залях, покоях та коридорах постійно холодно, навіть улітку, коли надворі спекота. Ще инші говорили, що всьому причиною є палацові груби, обличковані мідною плиткою, яка при тривалому нагріванні виділяє скама́ндрій, речовину, яка хоч і не має запаху, проте від її випарів начебто паморочиться голова. Хай там як, але король справді дуже рідко бував у Мідному палаці, і коли сьогодні стало відомо, що він ще з раннього ранку відбув до Мідного палацу у супроводі невеличкого почту і, можливо, навіть там ночуватиме, багато хто був неабияк здивований.
Зараз Рафанаїл сидів у затишному покоїку на третьому поверсі Мідного палацу обіч каміна, де дотлівали залишки дров, і уважно розглядав мапу Ока́сії та Меве́ї, двох південно-східних провінцій Діямантової імперії. Цю напрочуд стотну й насичену ріжними даними мапу створив шістнадцять років тому незадовго до своєї смерти доктор Не́хен, і вона за досконалістю й досі залишалася неперевершеною. Поряд на столику лежав розгорнутий знаменитий Нехенів довідник з географії «Бу́карс», геодезичний обчі́ркач, три́кут з масштабованими поділками та масивна люпа з позолоченою висувною ручкою.
-Яке велике, просто гігантське озеро і яка дивна назва «Веселе»! Чому «Веселе»? Може, тому що трохи південніше розкинулися плянтації цієї загадкової меви? А ці мудровані назви міст! Меволан, Орк, Шо́ша,-- шепотів король, водячи пальцем по мапі.
І тут двері відчинилися і до покою, грубо відіпхнувши слугу Харумафа, увійшов принц Осіян.
-Пробачте, ваша величносте, але я маю невідкладну справу.
-Принце,-- скипів король, поклавши мапу на столик,-- ваша зухвалість сидить мені вже в печінках. Не випробовуйте мого терпіння.
-Я готовий покласти голову на плаху!— Осіян з пересадно розчуленою міною впав на коліна,-- але, ваша величносте, ви мусите мене вислухати.
-Говори швидше, в мене зараз буде важлива нарада,-- Рафанаїл унурив у принца холодні злі очі.
«Добре, що стариган принаймні не вишкіряється своєю бридотною посмішкою»,-- відзначив подумки Осіян і мовив:
-Ви оголосили мене наступником трону, єдиним своїм спадкоємцем, а я змушений жебракувати, випрошувати кожен нікчемний рафен на свої потреби. Чим я гірший за Ялдабафа чи Керегата? Граф Орос щотижня видає своєму синові круглу суму, а граф Музурія недавно взагалі виділив синочкові частинку свого майна, корабельню в Сере́жі.
-Мені байдуже, що там робить Орос, а тим більше цей застолітній дід Музурія, який закрився у своєму запліснілому замку під Боголи́мом і бажає лише одного, щоб його ніхто не рухав.— Король згорнув мапу і підозріливо зиркнув на Осіяна, чи той, бува, не запримітив, що за місцевість на ній сконтуровано.-- Ти чого прийшов?!— Рафанаїлове лице, спотворене численними ямками та тріщинами, набрало блідого зловіщого відтінку.— Я вже говорив, поки ти не покажеш, що здатен на справжнє діло, а не тільки байдикувати, пиячити, затівати дикі бійки з такими ж галга́нами як сам, і зазирати під поділ кожної хвойди, не отримаєш від мене нічого.
-А як я можу показати себе в справжньому ділі, коли не маю в кишені навіть ламаного мідяка?!— обурено вигукнув Осіян.— Тоді дайте грошей й пустіть хоч попоїздити по світі!
-Ти що, за дурня мене маєш?!— просичав король, свердлячи сина очима.—Гадаєш, мені невідомо, що ти там патякаєш про мене по шинках зі своїми кумпа́нами?!
-Що ж,-- зідхнув принц,-- доведеться і далі випрошувати кошти в своєї божевільної матінки і мовчки терпіти всі її химери та вибрики.
Рафанаїлові очі злосливо блиснули. Він повернув голову до каміна і ядучим голосом проказав:
-Було б набагато краще, якби Зісіґара дослухалася до моїх порад і менше вам, принце, потурала.
-Ви що, ваша величносте, хочете позбавити королеву єдиної її чесноти?!—вїдливо зауважив Осіян.— Тоді перебувати поряд з нею зовсім стане нестерпно.—Він крадькома глипнув на короля, але на його камяному обличчі не ворухнулося жодної риска.— Адже мало того, що моя матуся звихнулася на любові до Пресвятого Іязеса, вона постійно, як ви знаєте, вигадує ще й усякі «сюрпризи». Ось хоч би історія з цим котом півтора року тому. Я вже був думав, що королева не мене, а його вважає своїм синочком.
Король і далі слухав Осіяна мовчки. На його лиці неможливо було прочитати ані найменшого почуття. Воно було мертвотно-бліде й нерухоме.
-Добре, що ко́цур так несподівано здох.— Принц силувано посміхнувся.-- До речі, хіба це не ви спровадили його на той світ?
Криві Рафанаїлові губи вмах розтяглися у страхітливій зловтішно-їдкій посмішці, а бли́зни, якими було всипане його лице, зараз же набрали темно-лільового кольору. Вишкіривши заліплені численними пльомбами чорні зуби, він з диявольським спокоєм дивився на принца. Його водянисті, сповнені крижаного холоду очі, здавалося, застигли у чеканні і були готові будь-якої мити відібрати в нього життя.
Осіян відчув, як завмерло в жасі його серце.
«Ось зараз і вирішиться моя доля»,-- шибнуло в його голові.
-Іди геть,-- хрипко проказав король, і його лице знову набрало бездушного камяного виразу.
Наче під гіпнозою, принц вийшов з покою і довго йшов коридорами, будучи не годен прийти до тями. І тільки коли сів до карети, коні рушили і за хвилину візник повернув на вулицю Сорокового дощу, він нарешті оговтався і прошепотів: «Здається, пронесло. Це мені явний знак з неба. Треба давати драпака з королівства. І то якомога скоріше.»
Як тільки-но Осіян покинув короля, до покою, низько кланяючись, один за одним увійшли головний радник Сібехай, комісар Служби безпеки Йорам з двома бороданями в суте́мних маґе́рках, за ними теософ Йосафат, як завжди з печаттю надлюдської скорботи на лиці, та астролог Зоровавель з чималеньким перга́меновим зшитком під пахвою -- трактатом «Ексцита́ції цифр» імперського меволога Марсіда́ла. Довкола цього трактату, який був виданий у Седіолані влітку минулого року, точилися запеклі дискусії в наукових колах.
Рафанаїл, побачивши Йосафата, встав з крісла і сердито буркнув:
-Ваша опіка над принцом, теософе, не дає ніяких результатів.
-Все в Господніх руках, ваша величносте, я тільки людина, тільки людина,-- прохарамаркав Йосафат, соромязливо ховаючи очі й тереблячи довгими тонкими пальцями свою розкішну білу бороду.
-Ет,-- зневажливо махнув рукою король і, повернувшись до Харумафа, показав йому щось на ми́ґах.
Слуга миттю кинувся зачиняти віконниці та запирати двері на всі засуви. В приміщенні відразу стало темно. І поки Харумаф засвічував здвоєні спижові свічники, які стояли на високих стояках попід стінами, всі мовчки чекали, повернені обличчями до Рафанаїла. Харумаф, запаливши останню свічку, заліпив собі вуха воском, завязав очі чорним шалем і відійшов у найдальший куток, де на довгому срібному ланцюгу висів величезний круглий годинник, оздоблений рідкісним блідо-червоним аметистом.
-Ну,-- кивнув Рафанаїл комісарові Йораму.
-Ваша величносте, панове,-- комісар вклонився королю і всім присутнім,-- ось мої найкращі аґенти, Гель та Шпіцер,-- він указав на двох чоловіків, один з яких мав густу чорну бороду, а другий темно-руду, кольору міди.— Вони впораються з найскладнішими завданнями. Переконаний, ваша величносте, ви неодмінно отримаєте це таємниче насіння меви.
Обидва аґенти з похмурими тупими мінами дивилися поперед себе і мовчали. Здавалося, що вони зовсім не розуміють, навіщо їх сюди привели.
Рафанаїл, рухаючись назадгу́зь, відійшов зі смиренною міною подалі від гурту і тихо сів на крісло. Це означало, що нарада почалася. З цієї мити кожен присутній мав право говорити все, що йому спаде на думку. Отож, як тільки він сів, зразу зчинився страшенний галас. Всі заговорили одночасно. Ніхто нікого не бажав слухати. Кожен намагався перекричати співрозмовника і торочив лише своє. Ре́йвах у покої знявся такий, що нічого не можна було не тільки почути чи хоч би розібрати якесь слово чи фразу, а й узагалі втямити, що тут відбувається.
-Я не згідний!—желіпа́в головний королівський радник Сібехай, трясучи сивою квадратною бородою,-- аґенти загинуть ще на підступах до мевових плянтацій!
-Що ти варнякаєш!—верещав Йорам,-- подивися лишень на пики цих відчайдухів!—він тицяв пальцями в очі то одному, то другому аґентові.— Та вони пролізуть в будь-яку шкалубину.
-Не вірю!— тримався свого Сібехай.— Операція провалиться.
Тим часом астролог Зоровавель метався по покої і марно намагався хоч би комусь щось прочитати з Марсідалового трактату.
-Та послухайте, ви, всі, навіжені!— горлав він,-- Марсідал пише, що є якийсь особливий секрет вирощування меви. Так просто вона не виросте!
-Головне, добути насіння!— товк своє Йорам, наче очманілий.
-Та твоє насіння просто не зійде, йолопе!— хапав його за поли Зоровавель. Проте Йорам не слухав його. Тоді астролог кидався до Сібехая.— Прочитайте, що тут написано, пане раднику!— волав він розпачливо, але Сібехай витріщався на Зоровавеля безумними очима і продовжував репетувати:
-Нічого не вийде, не вийде! Марна затія! Тільки людей погубимо, людей погубимо!
І лише теософ Йосафат, здається, не був опанований загальним шалом. Він із відстороненим виразом обличчя блукав по приміщенні, часом розпачливо здіймав догори руки і, коли до нього зверталися, тяжко зідхав і повторював одну і ту ж фразу: «Буде так, як побажає Господь!».
Цей несосвітенний шарварок тривав до пізньої ночи, і вкрай дивно було, що з плином часу завзяття його учасників не тільки не слабло, а навпаки, лише посилювалося. Коли годинник, під яким стояв Харумаф, вибив північ, покій уже заледве що не розривало від страхітливого ревища. На цей час Сібехай, Йорам, Зоровавель і навіть Йосафат зовсім перестали говорити одне до одного, перестали взагалі вимовляти хоч якісь зрозумілі людські слова, а лише в скаженому безумі тупаючи ногами й судомно кидаючись в ріжні боки, що було духу ревли, рикали, вили, гала́йкали, явкотіли й вищали, наслідуючи крики диких звірів та птахів, зокрема таких гидотних як гієни чи чорні ґрифи. Бідолашні аґенти Гель та Шпіцер, притулившись один до одного, тремтіли в жасі, будучи певні, що їх чекає смерть за якусь невідому провину. Так само від переляку трясся в кутку і Харумаф. І ні що не свідчило, що божевільна нарада коли-небудь закінчиться.
Вона тривала би й далі, якби раптом Рафанаїл не звівся на ноги і щосили не загилив буковим дрючком по спижовій бочівці, підвішеній над підвіконням спеціяльно для цієї нагоди.
-Все, дякую, панове,-- гаркнув він,-- усі вільні. Учасники наради миттю замовкли, і в покої запанувала цілковита тиша. Тоді король підійшов до Харумафа, здер з його очей шаль і коротко кинув:
-Відчиняй віконниці і двері! Хутко!
Коли віконниці та двері було відчинено, і в покої нікого не залишилося, король знову сів на крісло біля каміна, розгорнув мапу і, вдивляючись в неї через люпу, пробурмотів:
-Від цих нарад тільки багато шуму і… здається, жодного пожитку. Але що ж, реґлямент має бути дотримано.
Немає коментарів:
Дописати коментар