Надворі вже майже розвиднілося. Королівський лікар Савадок лежав у ліжку по шию вкритий пуховою ковдрою і понуро дивився у вікно. Перед його очима стриміла одна й та сама мертвотна картина — білі латки снігу на гілках каштанів, а за ними вимурована на взірець огидного куба здоровенна обсерваторія, звідки придворний астролог Зоровавель щоночи ретельно спостерігав за змінами у розташуванні небесних світил.
Весна барилася. Здавалося, що вона так ніколи й не настане. І Савадок від цього почував себе ще гірше. Йому зовсім не хотілося вставати з постели. «От би щезнути на якийсь час і не бачити ні цих каштанів, ні цієї потворної обсерваторії, ні себе самого», — думав він.
Рипнули двері, і до спальні ввійшов слуга Ду́фін. Він приніс на таці горнятко гарячої чоколяди, вишневий крем у срібному тарільчику і булочку з родзинками.
-Пане, вас терміново викликають на віллу комісара Йорама.
-Навіщо? — Савадок неохоче повернув голову до Дуфіна.
-Комісарова дружина Мідія знову захворіла, — слуга поставив тацю на ліжко. — Ця чоколяда з Асте́ї. Найсвіжіша партія… Тільки-но привезли з дедо́нського порту.
-Що, знову болі в животі? — безживним голосом запитав Савадок. Він узяв горнятко і відсьорбнув трохи чоколяди.
-Телефонувала її дочка Ці́са. Каже, що мама просто вмирає, — Дуфін дивився на Савадока холодними рибячими очима.
-Хай менше їсть цих огидних конфітур з папа́ї, — зі злістю відказав Савадок. Тоді поклав горнятко на тацю і взяв булочку. — Свіжа?
-Щойно з пекарні, — Дуфін весь розплився в посмішці.
-А що пишуть газети? Ти одержав пошту?
-Аякже, — Дуфін вийняв з-під пахви купу газет. — Цьому щасливчикові Ахімові позавчора у соборі Святого Маніхе́я вручали грамоту Поета небесної ґільдії, а на додачу ще й десять тисяч золотих рафенів. Тільки подумати собі, король Рафанаїл послав у Молібденові гори карету у супроводі цілого кінного ескорту ґвардійців, щоб привезти його до Рафаґедона.
-Знаю, — Савадок відкусив шматок булочки і взяв тарільчик з кремом. — Звідки? — він підніс тарільчик до носа й понюхав.
-З цукерні Вентуса́фа.
-Це там на вулиці Сьомої дивізії? — Савадок набрав ложечкою крему і поклав до рота. — Більше не купуй у нього.
-Чому, пане? — видивився на нього Дуфін. — Адже ви завжди були задоволені з його виробів.
-Навіщо тобі це знати? Не купуй і все, — мовив Савадок сердито. — Він неохайний. Я позавчора бачив, як він сцяв під муром Герсиманського парку, а потім витирав мокрі пальці об штани.
-І хто б міг подумати! — вражено скрикнув слуга. — Адже він завжди такий напахчений, з накрохмаленим білим комірцем
-Що там ще в газетах? — Савадок знову взяв горнятко з чоколядою. — Чи є якісь вісті з Діямантової імперії?
-У «Королівському кур’єрі» пишуть, що графиня Делюстра́та таки домоглася свого. Імператор Балтазар Другий змилостивився і наказав видати графині попіл її нещасної доньки.
-Дивовижна наполегливість, — мовив Савадок. — Ти не памятаєш, коли Сабі́ну спалили? Це, здається, було торік уліті?
-Так, — кивнув Дуфін, — Другого серпня, якраз коли моя Сохорде́я народила дитину. — Він побачив на підлозі срібного рафена і непомітно наступив на нього ногою.
-Добре, йди приготуй мого брунатного саквояжа. Не забудь покласти туди ще одного пакета марлі і замов фіякр, — Савадок глянув на квадратний годинник, який висів на стіні. Добігала восьма. — Хай фіякр чекає мене тут, біля головного входу до палацу, — сказав Савадок і встав з ліжка.
Дуфін нагнувся і швидко підняв з підлоги монету. Він уже був коло дверей, коли Савадок раптом окликнув його:
-Ти чого там нахилявся?
-Нічого, пане, просто пряжка на пантофлі розщіпилася.
-Ну, йди, йди вже. Вічно в тебе щось не до шми́ги,-- зміряв його поглядом Савадок. Він узяв зі стола пачку цигарок (це була його улюблена марка «Фазан»), вийняв одну і закурив. Хмарка диму, яку він випустив з рота, затремтіла і повільно попливла до вікна. Десь угорі над черепичною покрівлею палацу вже вставало сонце. Але важка тінь від обсерваторії не давала проникати до Савадокової квартири навіть найменшому промінчикові. «І навіщо я згодився на перший поверх?! Адже тоді, пятнадцять років тому я мав право вибору й міг одержати помешкання на третьому з виходом вікон у сад. Але що ж, уже пізно, король і слухати тепер не хоче, щоб мене переселили нагору».
Савадок погасив цигарку і кинув до порцелянової попільниці, що лежала на столі. Тоді вийняв з шафи теплий кунтуш, підбитий бобрячим хутром, одяг його і подивився на себе в дзеркало. Кунтуш лежав на ньому, наче влитий. «Добре, що я не поскупився і таки купив його у Єсея два роки тому». Він запхав руку до внутрішньої кишені і вийняв звідти газету «Королівський кур’єр», де було надруковано звіт астролога Зоровавеля за перший квартал цього року. У ньому, окрім всього иншого, подавався черговий опис руху таємничої звізди Помпі́дус, яка неухильно наближалася до землі і, як відомо, через кількасот років мала на два дні осліпити своїм світлом сонце. Савадок віддавна цікавився цією звіздою, вважаючи, що саме з нею якимсь загадковим чином повязана його власна доля. Помпідус часто снилася йому, постаючи перед ним в образах страхітливих драконів, багатоголових зміїв, велетенських риб, птахів тощо. Цієї ночи звізда теж приснилася йому. Але тепер вона виринула в його уяві у формі величезного куба і чомусь дуже нагадувала Зоровавелеву обсерваторію. Прокинувшись на світанку, Савадок довго не міг отямитися, бо йому цілий час здавалося, що обсерваторія, яку він бачить за вікном, є звіздою Помпідус. І він не знав, сон це чи ява. Але найдивніше для нього було в иншому, а саме те, що звізда вперше з’явилася перед ним не в образі якогось страховиська, а у формі неживиго предмета, та ще й такої примітивної геометричної фіґури, як куб. «Це щось означає. Така несподівана зміна мусить мати якийсь особливий сенс», — розмірковував він.
-Дуфіне, неси саквояжа! — гукнув Савадок, надіваючи на голову шапку, прикрашену пером з крила турухта́на.
-Ось він, пане! — слуга вбіг до кімнати із саквояжем.- Візник з фіякром уже чекає.
-А що це в тебе у кишені? — Савадок тицьнув пальцем.
-Книжка, — Дуфін дурнувато посміхнувся.
-Що за книжка? — витріщився на нього Савадок.
-«Кришталеве джерело», — хихикнув слуга.
-А, це про любовні походеньки короля Ґаліро́туша? — на Савадоковому лиці з’явилася мучена посмішка.
-Так, пане. Цю книжку зараз читає весь Рафаґедон. Кажуть, що навіть королева Зісіґара…
-Звари мені сьогодні на обід зупу з чорних крабів,-- обірвав його Савадок. — Я повернуся вполудне. — Він забрав від Дуфіна саквояж і вийшов геть.
Йдучи коридором палацу, Савадок зустрів двох королівських придворних - теософа Йосафата та астролога Зоровавеля. Ці вчені мужі були настільки заклопотані глибокомудрою бесідою, що навіть не відповіли на його привітання. Вони пропливли мимо, наче тіні, зовсім не помітивши, що хтось ішов їм назустріч; і якщо би лікар не відскочив убік, то неминуче зіткнувся би з ними. Савадок часто знагла здибував Йосафата та Зоровавеля у всяких частинах Крицевого палацу, де було безліч заплутаних переходів, довжелезних вузьких коридорів, всіляких темних закапелків, кімнат і кімнаток, просторих покоїв, віталень та велетенських заль, і йому навіть иноді вдавалося перекинутися з королівськими мудрецями кількома словами. І щоразу, коли їхні тьмяві фіґури де-небудь зненацька вигулькували перед ним, його проймала дивна збентеженість, наче він торкається чогось не від світу цього. І ось тепер його немовби осяяло - він зрозумів причину своєї бентеги. Уся справа була в тім, що від Йосафата та Зоровавеля не пахло звичним людським запахом. А те, що відчували його ніздрі, нагадувало радше дух старих залежаних матраців. Адже Йосафат та Зоровавель уже багато-багато років перебували у таких високих сферах духу, що поступово зовсім утратили запах живих людей, і тому, ясна річ, робили враження якихось нереальних істот.
Отож лікар, відскочивши до стіни, деякий час отетеріло дивився вслід теософові та астрологові, аж поки їхні постаті разом з безбарвними голосами не щезли вдалині за мармуровими колонами. Спіткання із Йосафатом та Зоровавелем знову повернуло його до того гнітючого настрою, з яким він прокинувся і який уже було трохи почав спадати. Саквояж у його руці враз поважчав і він відчув у всьому тілі таку слабкість, що змушений був спертися об стіну, аби не впасти. «Ну куди я їду? Навіщо? Кого я збираюся лікувати? Адже я хворий, чей, більше за всіх!»
Коли Савадок проходив вестибюлем, на стінах якого висіли картини із зображенням королівських драґунів, які люто рубають шаблями імператорських вояків, то біля крайнього вікна раптом уздрів фіґуру жінки. Вона була обернена до нього спиною і дивилася на площу перед палацом. З-під шевйотового берета незнайомки витикалося біляве волоссся, яке палахкотіло вогнем на чорному комірі її оцелотового манто.
Савадокові здалося, що він десь бачив цю жінку. Щось було дуже знайоме у всій її поставі. «Хто це? Хто це може бути?»-- губився він у здогадах і стояв на місці, прикипівши поглядом до незнайомки.
Так минули дві-три хвилини. По гладенькій навощеній долівці вестибюлю безшумно пропливли дві придворні дами у довгих сукнях. Вони, здивовано зиркнувши на Савадока, тут же опустили очі й подріботіли геть. Потім із сокирою у червоному футлярі поважно проспацерував кат Еліюд, усміхаючись своєю студеною усмішкою, якою він зазвичай нагороджував приречених на смерть злочинців за мить до їхньої страти. По цьому з’явився драматург Веніямин. Він збіг сходами з верхнього поверху, дуже збуджений і з палаючими очима. З-під його розщіпленої бекеші виблискував пришпилений до сурдута золотий орден.
-Нарешті! Оцінили мене! Я знав, що ця мить колись настане! — вигукнув він і, нікого не бачачи перед собою, помчав коридором.
Але, як бачилося, ні Савадок, ні незнайомка зовсім не звертали уваги на те, що відбувалося у вестибюлі. Вони і далі були зосереджені кожен на своєму. Савадок заворожено дивився на жінку в шевйотовому береті, а та ні на мить не відводила погляду од вікна.
Врешті лікар повільними кроками став підступати до незнайомки. Вдивляючись у неї, він усе більше й більше відчував, що знає її. «Що за жінку ховає під собою це розкішне манто? І звідки я знаю цю жінку?» Серце його билося щораз швидше в міру того, як він наближався до неї. Особливо хвилювало Савадока її чудове біляве волосся. Він був переконаний, що не тільки колір, а й навіть його запах добре знаний йому. «Хто ж це, хто ж це?» — намагався згадати лікар і все ближче й ближче підступав до жінки.
І от, коли до неї залишалося якихось десять кроків, він раптом упізнав її. Це була Лія, дружина драматурга Веніямина, з якою Савадок уже понад пять років зустрічався як з коханкою. А востаннє він бачився з нею чотири місяці тому. Вони тоді зустрілися в каси́но «Тигрячий кіготь» на вулиці Великих дурнів. Там, сидячи в кавярні за шкляним столиком й попиваючи з мініятюрних кришталевих келишків коньяк «Пентакул», Савадок і Лія розмовляли аж до пізньої ночи. Лія тоді заявила йому, що більше не бажає зустрічатися з ним і що сьогоднішня їхня здибанка остання.
-Бо ти знайшла иншого? — сумно запитав Савадок.
-Не мели дурниць, — Лія затяглася цигаркою. — Ти прекрасно знаєш, що ти в мене був не один.
-Але я завжди вірив, що ти кохала лише мене, — Савадок відчув, як в його нутрі все захололо. Він різким рухом схопив келишок і випив. Коньяк обпік горло і гарячою хвилею порснув до живота.
-Ха-ха-ха! — зареготала Лія. — Кохала тільки його!-- перекривила вона. — Та чим ти кращий за всіх инших!? Може скажеш, що прутень у тебе довший, так? — вона аж захлиналася зо сміху.
-То виходить, що я для тебе нічого не значив усі ці пять років? — Савадок почував себе, наче уражений громом.
-Чого ж, — Лія перестала сміятися. — Дещо значив, якщо мені до тебе час від часу хотілося приходити.
-Але ж до инших ти теж учащала! — Савадок унурив очі в підлогу, де лежало кілька сірників, розтолочених ногами відвідувачів.
-Ну і що!? — крикнула Лія. — Хто ти такий, щоб мені дорікати?
-Невже я стільки для тебе значив, що і цей гульвіса Єсей? — глухо запитав Савадок, який і далі глядів на потолочені сірники.
-А ти звідки знаєш, що́ в мене було з Єсеєм?! — розсердилася Лія. — Може, в мене з ним нічого й не було.
-Я бачив вас у кущах на березі Малинового озера,-- випалив Савадок.
-О, то ти ще й вистежував! — їдко мовила вона.- Навіть не припускала, що ти такий негідник.
-А ти, ти хто, Ліє? — запитав Савадок. Його голос злегка тремтів. Він запалив цигарку і, затягшись димом, раптом закашлявся.
-Ну, ну, скажи, хто я? — Лія утелющила очі в Савадока. Лице її скорчилося в гніві.
Савадок мовчав, опустивши голову.
-Що, боїшся сказати? — глумливо запитала Лія.
-Ти повія, — видушив із себе Савадок.
-Ха-ха-ха! — знову на все горло зареготала Лія. — Держіть мене, бо зараз упаду.
Савадок сидів нерухомий на кріслі й мовчав. Він був блідий, наче стіна.
-Я ненавиджу тюхтіїв, — сказала Лія. — Зрозуміло тобі,-- вона звелася на ноги. — Саме тому ми більше не побачимося. Прощай.
І Лія, попахкуючи цигаркою, пішла до виходу. Похитуючи масивними стегнами й пробиваючи собі дорогу ліктями, вона впевнено рухалася поміж барвисто одягнених жінок та чоловіків, які юрмилися біля столиків. Савадок очманіло зорив їй услід, аж поки вона не зникла з очей.
І ось тепер він несподівано побачив її тут, у Крицевому палаці, де було Савадокове помешкання і куди Лія не раз приходила до нього. Савадок дивився на неї і не знав, що й думати. «Невже вона повернулася до мене? Невже Ліїні тодішні слова більше не зустрічатися зі мною були просто її черговою примхою, ще одним виявом її химерної натури, як це було вже не раз?» Савадок почував себе цілковито безпорадним перед цією незбагненною жінкою. Він не міг протистояти її чарам і перебував під повною її владою. Вона могла зробити з ним усе, хай що тільки захотіла.
-Ліє, — тихо покликав Савадок.
Але Лія залишалася нерухома. Здавалося, що вона навіть не чує, що хтось звертається до неї.
-Ліє, ти надумала повернутися? — вже голосніше запитав Савадок. Він стояв за крок від неї і чув збудливий запах її тіла, бачив звабливу смужку її шиї. Це було місце, яке він так любив цілувати колись.
Але Лія не рухалася. Вона, наче під гіпнозою, й далі дивилася кудись на площу. І, якби не її великі перса, які під манто раз за разом здіймалися догори, то можна було подумати, що це не жива жінка, а просто фіґура, виліплена з воску.
-Що з тобою, Ліє? — стривожено запитав Савадок і торкнувся її рукою.
Лія, стрепенувшись, обернулася.
-Що вам потрібно? — гнівно крикнула вона. А тоді, впізнавши Савадока, пробурмотіла:
-А, це ти?!
Савадок зачаровано глядів на неї. Вона здавалася йому такою вродливою, якою він ніколи її ще не бачив.
-Ти прийшла до мене? — у його голосі бриніла надія.
-Що ти вроїв собі? — холодно відказала Лія. — Я приїхала сюди з чоловіком. Король Рафанаїл сьогодні нагородив Веніямина золотим орденом. Веніяминова трагедія «Згубна пристрасть Транкваля» здобула нечуваний успіх і з тріюмфом йде чи не у всіх театрах королівства.
Савадокові аж дух перехопило від почутого.
-Ти приїхала сюди з чоловіком? — затинаючись перепитав він.
-А що тут дивного? — свінула очима Лія і, відвернувшись від Савадока, знову стала дивитися у вікно.
Савадок нічого не відповів. Він підступив ближче і теж глянув у вікно. На площі біля входу до палацу стояла розкішна з позолотою карета, запряжена шестериком вороних коней. А обіч неї, бавлячись невеличким ціпком, походжав принц Осіян у юхтових чоботах і білому кожушку з рубіновими фібулами. Він був без шапки і вітерець легенько ворушив кучериками його русявого волосся. Трохи далі позаду за каретою виднівся обшарпаний фіякр, на якому мав їхати Савадок.
-Ось у чім річ! — прошепотів Савадок, відчуваючи, як мертвіє його серце. — Ось у чім річ! — повторив він і, відвернувшись від Лії, понуро побрів геть.
Всю дорогу до вілли комісара Йорама Савадок провів у гірких роздумах про свою долю. «Ну чому, чому мені так не щастить? Чому я приречений зазнавати самі лише невдачі? Ніхто ніколи мене не розумів. Усі стороняться мене. Немає в мене жодного друга. І навіть жінка, яку я так кохав, урешті покинула мене. Чому? Що в мені є таке, що викликає в людей відразу? Чим я провинився перед Богом, що він мене сотворив таким?»
Савадок так перейнявся цими роздумами, що зовсім не помітив, коли фіякр підїхав до похмурої двоповерхової вілли на вулиці Рафській, де мешкав з родиною комісар Служби безпеки Йорам.
-Ми приїхали, пане, — гукнув візник, злізаючи з козлів.
-Приїхали? — здивувався Савадок. — Але ж, здається, я тільки-но сів.
Він висів з фіякра і рушив до воріт, де стояли два вусаті ґвардійці з карабінами. Вони у своїх коричневих шапках з чорним пір’ям здавалися дуже грізними, але, як тільки побачили Савадока, зразу відчинили ворота і впустили його у двір.
-Вас уже давно чекають, — мовив один ґвардієць.
-Єдина надія лише на вас, — додав другий.
-Не знаю, не знаю, — промимрив під ніс Савадок і попростував доріжкою до широкого мурованого ґанку з фіґурними арками.
Як тільки лікар увійшов до будинку, довготелесий лакей в помаранчевій камізельці забрав від нього саквояжа і мовчки провів до спальні Мідії. Савадок застав Йорамову дружину в чудернацькій позі. Вона була у нічній сорочці і стояла рачки на низенькій козетці, поклавши голову на спинку крісла. Її величезні сідниці випиналися догори, а руки безвладно звисали вниз. Час від часу її тіло здриґалося і тоді вона кумедно стріпувала руками й ляпала ними по ніжках крісла. Мідія безперервно стогнала і, здавалося, зовсім утратила тяму від болю. Обіч неї стояли її три молоді доньки і дві служниці. Всі вони були вкрай розгублені і тільки те й робили, що схлипували й витирали одна одній сльози білими хустинками.
-Коли це почалося? — запитав Савадок.
-Сьогодні вночі, — тихо відказала найстарша Мідіїна донька Ці́са, яка мала довге темне волосся, переплетене золотавими нитками. — Десь о третій, так, Уко́рдо? — зиркнула вона на свою молодшу сестру, яка стояла зліва.
-Так, — ледь чутно видушила із себе дівчина і заплакала.
-Лікарю, врятуйте нашу маму, — і собі зарюмсала третя Мідіїна донька, яка стояла справа від Ціси. Вона називалася Кло́кта і була наймолодшою із сестер.
-Спробую чимось зарадити, але, самі знаєте, на все воля Божа, — відказав Савадок, закочуючи рукави сурдута. — Хай служниці принесуть сюди велику мидницю і збан з теплою водою.
Він підійшов до Мідії і торкнувся пальцем її задка. Вона голосно застогнала.
-Пані, чи не могли би ви лягти на спину? — запитав Савадок.
-Не можу, — прохрипіла Мідія.
-Скажіть, будь ласка, що ви вчора їли?
-Бана… бананове желе, — через силу вимовила Мідія.
-Де вас болить? — Савадок нахилився до Мідії.
-Все болить, все всередині.
-Зніміть з неї сорочку, — звернувся Савадок до служниць, які саме ввійшли до покою, несучи в руках величезний мосяжевий шаплик і посріблений збан з водою.
Але зробити це виявилося не так просто. Йорамова дружина не давала зрушити себе з місця ані на міліметер. Вона кричала не своїм голосом і билася в судорогах щоразу, коли служниці намагалися витягти поділ сорочки з-під її колін.
-Ми не можемо, — сказали в розпачі служниці.
-Ну тоді треба розрізати, — Савадок глянув на Цісу, Укорду й Клокту.
Сестри перелякано дивилися на лікаря.
-Иншої ради нема, ви ж бачите, — твердо сказав Савадок.
Він розкрив саквояж, вийняв ножиці і став розтинати на Мідії сорочку, починаючи знизу від її ніг. Коли він закінчив, служниці стягли розрізані частини сорочки додолу, повністю оголивши тіло своєї господині. Савадок аж жахнувся, побачивши її величезний набряклий живіт. Він був роздутий до такої міри, що майже торкався пупцем рожевого покривала, яким була накрита козетка.
-Болить? — лікар постукав гебановою паличкою по животі Мідії з правого боку. Звук був такий, ніби стукаєш по чавунному казані, наповненому застиглою смолою.
-О-о-о-х! — застогнала Мідія. — Робіть щось, ради Бога.
-Усе буде гаразд, лише трошки потерпіть, — Савадок легенько провів долонею по її животі.
-А-а-а! — несамовито заявкотіла Мідія. Її тіло здриґнулося, а голова на спинці крісла шалено засіпалася.
-Поставте шаплик на козетку ближче до її седна́, — гукнув Савадок служницям. — І якомога ширше розстеліть марлю. — Він дістав із саквояжа кілька марлевих пакетів.
Служниці поставили шаплик на козетку і розстелили марлю, так що вона закривала ноги Мідії майже до стегон.
-Як тільки живіт запульсує, відразу піднімете марлю догори, — наказав Савадок і знову провів долонею по животі хворої.
-Ой, Боже мій, не витримаю! — застогнала Мідія, гупаючи головою об крісло й оскаженіло махаючи кулаками.
-Ай! — зойкнув Савадок, відскакуючи вбік, — вона підбила мені око!
Він бігав по кімнаті і тер рукою лице, де під правим оком розплився чималий синець.
-Ну чого ви вирячилися! — просичав він до Мідіїних доньок. — Тримайте вашу матусю, якщо хочете, щоб я її лікував.
-Ми будемо, будемо тримати, — перелякано забелькотіла Ціса.
-Авжеж, авжеж, — закивали головами її сестри.
І тут же Укорда взяла матір за ліву руку, Клокта за праву, а Ціса обхопила долонями материну голову.
-Потерпи, мамусю, — прошепотіла вона, — зараз тобі полегшає.
А Савадок тим часом повиймав із саквояжа всілякі фляшечки, пуделочка, паперові мішечки й инше лікарське причандалля і взявся готувати ліки. Він зосереджено змішував десятки порошків, рідин, пахучих олій, настоянок і все це збовтував у зеленкуватій колбі, на якій була виритувана велика літера Х. Иноді він на мить зупинявся, наче не знаючи, що чинити далі, а тоді знову продовжував те саме.
-Що ви збираєтеся робити? — тремтливим голосом запитала Ціса. Вона гладила матір по голові, намагаючись заспокоїти її, бо та весь час тихо скімлила.
-Зроблю їй інтру́зію, — відповів Савадок, стежачи за рідиною в колбі. Вона поступово набирала иржаво-червоного кольору. — Це єдине, що може її врятувати.
-А що це за ліки ви готуєте?
-Дейтеро́новий оксилікві́т, — Савадок поклав колбу на підлогу. — Відмінно. Це вперше вдалалося досягти такої концентрації, — його очі аж сяяли радістю.
-А це справді поможе? — запитала Укорда, через силу стримуючи плач.
-Гадаю, що так, — Савадок видобув із саквояжа якийсь згорток. Це була складена вчетверо кавчукова груша.
-Наповніть її водою ось до цієї позначки, — наказав він одній із служниць.
Коли служниця наповнила грушу водою, Савадок за допомогою бляшаної лійки влив у неї весь вміст колби. Тоді приладнав до груші шланґ з невеличкою бамбулькою на иншому кінці, а саму грушу поклав на підлогу коло козетки.
-Готово, — задоволено мовив Савадок і, взявши в руку шланґ, підійшов до Мідії. — Ну, тримайте її міцно, — гукнув він сестрам.
Мідія застогнала. Голос її був хрипкий і якийсь наче благальний. Савадок дивився на великі білі півкулі її сідниць. Гладенька шкіра на них раз за разом покривалася брижами, коли Мідію раптово пробирав дріж. Гузникова дірочка на її седні була міцно стулена і темніла запаленою червоною плямою. Дещо нижче у міжніжжі крізь кущики волосся прозирала щілина піхви з нерівними хвилястими пелюстками. Щось було загадкове і одночасно манливе у цій, стільки разів баченій Савадоком, частині жіночого єства. «Що ж нас, чоловіків, так вабить у жінці? Що в ній є такого, що змушує нас так страждати? Невже ці два білі пагорби й чорна щілина між ними?» Савадок відхилив голову і глянув на Мідію збоку. Її перса з посинілими пиптиками мляво звисали перед набряклим животом. В них не було нічого знадливого.
-Ох! Не можу! — застогнала Мідія і завихала головою в ріжні боки, кидаючи руками і дриґаючи стегнами.
Але Ціса, Укорда і Клокта навалилися на неї і тримали міцно. Від напруження вони аж зіпріли, і цівки поту стікали по їхніх обличчях.
-Зараз, — Савадок вийняв з кишені невеличку зелену бляшанку з головою ґепарда на кришці. Коли він її розкрив, у повітрі зразу різко запахло га́нусом.
-Що це? — запитала Ціса, не відпускаючи материної голови.
-Кокосова мазь, — Савадок указівним пальцем набрав мази і намастив бамбульку на шланґові. Він не дивився на Цісу і, здавалося, цілковито був зосереджений на тому, що робив.
-А ця мазь не пошкодить? — боязко запитала Ціса. — Адже всі тільки й говорять про її дивовижні властивості й силу.
-Не знаю, але без неї проникнути в кутні́вку не вдасться. У вашої матусі повне омертвіння стяжника, — Савадок знову набрав на палець мази і щедро намастив нею гузниковий отвір хворої. Багряна пляма довкола гузника незабаром порожевіла і в самому його центрі з’явилася дірочка завбільшки з макове зернятко. — Ну, все, — голосно мовив лікар і блискавичним рухом устромив шланґ в гузник.
-А-а-а! — пронизливо зойкнула Мідія і запручалася, шалено кидаючись на козетці. Живіт її забився у страшних конвульсіях. Руки й ноги несамовито задриґалися, а голова напевно розтовклася би до крови об крісло, якби Ціса не обхопила її руками і не притисла до своїх грудей.
-Тримайте, не випустіть її, — крикнув Савадок і щосили надавив коліном на грушу.
Спочатку повітря протяв такий жахливий жіночий крик, якого Савадокові ніколи в житті більше не довелося чути. А потім пролунало щось подібне на гарматний ви́пал, і потужний струмінь лайна збив Савадока з ніг. Він упав на спину, вдарившись головою об глиняну статуетку русалки, що стояла на підлозі, і миттю втратив притомність. А коли отямився, то побачив Мідію, яка сиділа на козетці закутана в простирало і щось збуджено розповідала своєму чоловікові, комісарові Йорамові. Він сидів поруч з дружиною і мовчки кивав головою, тримаючи у руках її праву долоню. Довкола них юрмилося повно слуг, які дивилися на Мідію, наче на якесь чудо. Ціса, Укорда і Клокта теж були в покої. Але вони стояли біля вікна. Їх обличчя сяяли щастям.
-Де тут у вас лазни́чка? — запитав Савадок, зводячись на ноги. — Я мушу помитися.
Він весь був загиджений лайном. Із сурдута на підлогу спадали цілі шматки смердючого бурого паскудства. І йому довелося зняти сурдут.
Але на лікаря ніхто не звертав уваги. Всі дивилися лише на Мідію. А та, охоплена якимсь божевільним збудженням, ні на мить не стуляла рота і все щось говорила, говорила, говорила.
Савадок ще кілька разів спробував до когось звернутися зі своїм проханням, але все було марно. Ніхто його не слухав. Здавалося, що всі цілковито очманіли від словесного шаленства Мідії і не здатні ні бачити, ні сприймати нічого иншого, крім неї.
Зрозумівши врешті, що нічого не добється, Савадок позбирав до саквояжа всі свої речі і, шпурнувши обгиджений сурдут на підлогу, рушив до дверей. Коли він уже був за воротами вілли, то згадав, що у кишені сурдута забув портмоне з грішми. «Доведеться ще раз вертатися туди, — зідхнув він, але як не хочеться вертатися!»
Немає коментарів:
Дописати коментар