Цьогоріч азалія майже не цвіла. Її невеликі слабосилі пелюстки тільки-но розкрилися і тут же повяли, щоб за кілька днів осипатися. Літо було посушливе до знемоги. Від спекоти почорніли листочки могутніх і́лемів. Малесенька пташка волоо́чок через нестерпучу жару так ні разу і не озвалася із ожинових заростей своїм тривожним дзвінким «черр-черр». І навіть озеро, яке завдяки підземним джерелам завжди було повноводе, поступово висохло, каміння вздовж його берегів оголилося і по краях відкрилася широка, подекуди до двох метрів смуга придонного піску, всіяна порожніми мушлями, мертвими рачками, жуками-плавунцями і почорнілими залишками водоростей. Тепер за темним кольором води можна було легко визначити всі найглибші западини і бака́ї, де ховалася велика риба: бурі лини, полохливі чорні го́ловні і сазани.
Професор Даґетал, десь починаючи з весни, усе частіше став виходити з дому, з якого продовж останніх девяти років майже не вибирався, проводячи час у своїй шестистінній кімнаті в повній самотині, опанований оціпенінням і нехіттю до всього. Проте виходив він здебільшого лише для того, щоб погуляти в занедбаному саду, який розкинувся з північно-західного боку будинку, і рідко коли, щоб кудись їхати. Йому добігло пятдесят два. І він відчував, як життєві сили лельом-полельом полишають його. Часті болі в шлунку і задишка переслідували його трохи не щодня. Він утратив апетит і дуже схуд. Волосся на голові цілком побіліло, а лице стало ще блідішим, ніж було.
У січні минулого року Даґетал отримав листа від дружини Люни, яка писала, що перебуває у Румі́нській провінції в місті Кіфа́рі, де з групою біологів досліджує верхівя ріки Оримі́ци, а також, що капрал Фіран загинув на фронті і вона тепер сама.
Відтоді минуло вже рік і девять місяців, а Даґетал так і не написав дружині жодної відповіди. Люна покинула його, зійшовшись з Фіраном, одинадцять років тому, і пра́ве весь цей час у Даґеталовому серці теплилася надія, що вона якогось дня повернеться. Проте цієї весни його почуття до дружини цілковито згасли. Загальне збайдужіння, яке опосіло його ще з того часу, коли у 7250 році було надруковано останній пятий том його праці «Пірамідальна структура вищої єдности», витіснило в ньому останню ланку сякої-такої життєвої активности. І хоча десь у душі Даґетал і хотів написати дружині якісь утішливі слова, але змусити себе це зробити не мав сил. Бувало, він навіть підходив до секретера і брав у руку перо, але так надовго і застигав перед білим аркушем, не в змозі зробити жодного поруху.
І це збайдужіння стосувалося не тільки Люни, а, здається, взагалі жінок. Бачилося, що вони більше не цікавили Даґетала. І навіть поетеса Ляура, яка приїжджала до нього торік узимку і до якої він почував начебто виразну симпатію, більше не хвилювала його. Даґетал повністю забув про неї. В нього навіть ніколи не виникло бажання поцікавитися, чому її так раптово викликали того дня до імператора Балтазара Другого і чому вона цього так перелякалася. Даґетал просто не думав про неї, як не думав узагалі ні про кого. «Ось і розвіялася моя остання ілюзія. Тепер учення про всеєдину порожнечу не має анінайменшого ґанджу»,- казав він собі. І ця порожнеча дедалі глибше і глибше засмоктувала його. І він безпорадно спостерігав, як життєва енерґія щіпочка за щіпочкою витікає з його тіла, подібно до того, як пісок висипається з пісочного годинника.
Цього ранку Даґетал вийшов у сад, коли сонце тільки-но вибивалося за черепичними дахами. Було холодно. Всюди лежало пожовкле листя. Але дерева ще не зовсім були голими. Вишні і морелі взагалі, здавалося, не збиралися позбуватися своєї пишної позолоти, так само, як і дикий виноград, листя якого багряним застьолом укривало камяний мур.
Даґетал уночі майже не спав. Розмиті образи минулого одне за одним нудним фільмом пропливали в його свідомості. Він не намагався затримати жодну подію, жодну картину, жодне обличчя, жоден предмет. Він просто дивився на них з якимсь тупим щемом у серці, стежачи, як вони виникають з нічого і щезають у нічому. І ні жалю, ні радости не почувала його душа.
Зараз Даґетал з довгою ліщиновою палицею в руці стояв над озером і дивився у воду. Кілька маленьких рибок ліниво плавали над самою поверхнею. Иноді якась з них робила різкіший рух, зблискуючи сріблястим боком. «Дивно, мали би вже поховатися, адже вода холодна»,-- подумав він. Незабаром рибки щезли і більше не появлялися. А Даґетал ще довго вдивлявся у воду, спостерігаючи то за своїм відображенням, то за білими хмаринами, які віддзеркалювалися з неба.
Коли він брів вузенькою стежкою у шипшинових чагарях, сонце піднялося досить високо. Воно навіть почало пригрівати. Даґетал зупинився біля розкішного куща глоду, рясно усіяного пурпуровими ягодами. Вони так дивовижно искрилися, здавалися такими принадними, що він застиг, не знаючи, що чинити. Рука, яку простяг було, щоб зірвати ягоду, безсило впала. «Навіщо маю рвати?»-- прошепотів. Так простояв він су́біч куща досить довго, застиглий, майже без руху.
Потім він сидів на лавці під старою дуплавою яблунею, яка росла при самому мурі. Час від часу згори cпадали жовті листочки і повільно опускалися на землю. Деякі з них кружляли, наче танцюючи, инші описували в повітрі чудернацькі зиґзаґи. Даґетал уважно стежив за ними. Листочки, які спадали з яблуні, здавалися йому якимись дуже рідними. Йому було жаль їх. Але що можна було вдіяти. Все йшло своїм звичаєм. «Стотнісінько, як і моє життя»,-- думав Даґетал.—«Я мушу його приймати без найменшого ремства, так, як зустрічає свою долю це бідолашне листя».
Вполудне до саду прибіг захеканий слуга Вафен. Його довготелеса постать в яскраво-червоній сорочці здавалася такою недоречною на тлі осінніх дерев.
-Пане, щойно телефонували від професора Мо́ка. Він уночі помер.
Даґетал стояв навхильці біля куща розкішних білих хризантем і перебирав пальцями пелюстки.
-Чому цвітуть тільки білі? А решта? Де вони поділися?
-Не знаю, пане. Хіба за вашим садом хтось доглядає?—Вафен вийняв з кишені помяту хустинку і витер очі, які в нього весь час сльозилися.
-А коли похорон?—Даґетал випростався. Його лице виражало повну байдужість.
-Не повідомляли, пане.
-Іди, я ще хочу трохи тут побути,-- Даґетал пошпортав палицею в кіпни́ні, яку нарив кріт.
-Слухаюся, пане,-- відказав Вафен і рушив геть.
Даґетал дивився йому вслід, аж поки слуга не зник за густими заростями бузу.
Весь наступний день падав дощ з мокрим снігом. Надворі стало ще холодніше. Даґетал сидів удома, утелющивши очі в телевізор. Цілодобова хроніка новин – це єдине, що він ще міг дивитися. Проте зараз його анітрохи не цікавили події ні в імперії, ні поза її межами. Його гризла одна думка, їхати чи не їхати на похорон професора Мока, якого, як з’ясувалося, мали ховати завтра о третій годині на головному седіоланському цвинтарі.
«Він же був моїм другом, дій його кату!»-- бурмотів Даґетал.-- «То чому мені так не хочеться туди їхати?!» Вставши з фотеля, він підійшов до вікна і довго вслухався до гуркоту екіпажів, які зрідка проїжджали вулицею. «Ну що, що дасть йому моя присутність?! Та й навіщо це покійникові?! Навіщо йому взагалі всі ці опечалені пики?!»-- питав він себе, знову сідаючи у фотель. «Ні, нікуди не поїду, хай йому грець!»-- ударяв кулаком по коліні й удивлявся в екран телевізора, намагаючись переключити увагу на новини. А за хвилину зідхаючи, знову говорив: «А чей, поїхати?! Не для них, а просто так, для себе?!»
Так минала година за годиною, а Даґетал ніяк не міг покласти у голову, що робити, і знай далі вагався. І що далі, то його вагання ставали нервознішими.
Вполудне він відмовився від обіду і навіть нагримав на Вафена, коли той повторно прийшов нагадати, що печена качка з коляндрою вже зовсім вистигла.
-Мені не до качки зараз, бовдуре!— кричав він, проганяючи слугу геть.
Увечері Даґетал також майже нічого не їв. Піялу маринованих оливок, яка стояла на підвіконні ще від учора, він зїв чисто відрухово. Так і пішов спати в сумнівах, з важким серцем.
Зі своєї старомодної карети з високим передком, яка до того ж всю дорогу немилосердно скрипіла, Даґетал висів перед самими чавунними воротами кладовища. Труну з тілом професора Мока якраз знімали з катафалька. Далі до родинної гробниці покійника мали нести на марах чотири носильники у чорних сурдутах і з печальними масками із папє-маше на обличчях. Тільки тепер Даґетал зміг ближче його роздивитися. Довгий гострий ніс, запалі щоки і тонкі шворки губів лише віддалено нагадували того Мока, запеклого сперечальника і говоруна, якого він знав стільки років. У труні лежала якась вичищена до блиску розцяцькована лялька, а не мрець. Товстий шар пудри, румян і помади стерли з професорового лиця найменший натяк на смерть.
-Він як живий, як живий!-- тільки й лунало довкола то з одних, то з других вуст.
-Аякже, здається, що зараз устане й піде!-- захихотів маленький горбатий дідок, обличчя якого і без того гидке та ще й з ріденькою білою бородою було всіяне такою кількістю зморщок, що складалося враження, що в нього взагалі немає обличчя. В руці він тримав рогозяну торбину, напхану якимись повялими лопухами й травою і, здається, комахами, схожими на пільних коників, але якихось воістину гігантських розмірів. Вони були живі й ворушилися, поблискуючи своїми зеленаво-фіолетовими спинками.
-Ви, бачу, не дуже шанобливі до небіжчика,-- повернув до нього голову Даґетал,-- а він був моїм найближчим другом.
В його голосі не було ні осуду, ні навіть смутку.
-О, скільки проводжаю на цьому кладовищі покійників, то оце вперше бачу, щоб мрець проводжав мерця,-- відказав дідок, нахабно витріщивши на Даґетала очі, які лише умовно можна було назвати очима, бо це скорше були якісь дві холодні темні діри.
-Ні обличчя, ні очей,-- Даґетал з відразою відвернувся.
Тим часом професора Мока поклали на мари й понесли. Рідні й близькі померлого, а за ними і вся величезна похоронна процесія рушила за труною. Попереду йшли зо два десятки голосільників, чоловіків і жінок, які так розпачливо лементували, імітуючи виття собак, що ніхто з учасників похорону не зміг стриматися, щоб і собі не захлипати. Невдовзі вся кількатисячна юрба ридала ридма. Даґеталові навіть здалося, що і з його ока викотилася сльоза. Він хотів її витерти. Мацнув пальцем. Але око було зовсім сухе.
-Останні крихти ілюзій,-- прошепотів він і поволі побрів до своєї карети.
Вже поставивши ногу на приступку, Даґетал озирнувся. Похоронна процесія минула ворота і рухалася головним про́садом углиб кладовища. В самому її хвості плентався той самий бридкий дідок з кошиком, який, якщо уважно придивитися, не йшов, а якось дивно пританцьовував, дрібно й дуже швидко перебираючи ногами. І це його задерикувате пританцьовування дуже дисонувало із загальним жалобним настроєм.
-Ти не знаєш, що це за бридкий старигань?—запитав Даґетал кучера, коли той хвоцьнув пужалном.
-Отой з кошиком!? Та то Салатиїль, торгує всякими мухами й иншою такою гидотою. Він тут неподалік живе... на Могильній вулиці. Кажуть, що йому вже замалим чи не двісті років,-- кучер ще раз хвоцьнув пужалном і карета з жахливим скрипом покотилася, гримаючи кованими колесами по базальтовій бруківці.
Даґетал ще щось спитав кучера, але той не чув і лише пахкав люлькою, думаючи про щось своє.
Немає коментарів:
Дописати коментар