Я памятаю його ще з київського університету, де
ми, обидвоє студенти філологічного факультету нерідко зустрічалися на лекціях.
Він був мовчазний, завсіди заглиблений у себе, радше любив слухати когось, ніж
говорити сам, і мав на диво теплі й привітні очі. Через ці його очі, широко
розкриті, глибокі, які, здавалося, вміщали у себе все, що було довкола і
радісне, й печальне, і то приймали без найменшого опору, заперечення, незгоди,
я иноді, коли мене ні сіло, ні впало огортало почуття гіркоти за якусь фатальну
безрадність свого життя, підходив до нього і пускався в бесіду, просто знічевя
щось говорив, говорив, говорив пусте, а він слухав, слухав, слухав, не виказуючи
жодних оцінок, і лише нема, нема та й докидав якесь слово, коротку фразу,
значення яких для мене завше залишалися такими ж далекими й глибоко схованими,
як і його мовчання.
Верца́дло*… Таким було його доволі незвичне
прізвище, і я часто у веселощах, коли мав особливо зади́ркуватий або, як ще
подекуди кажуть, дері́зний, настрій, стоячи у дверях, жартома гукав через усю
авдиторію до нього:
-Агов, Дзеркало! Де ти? Ти є чи тебе нема?!
Втім, він ніколи не відповідав. Просто тихо сидів
десь на задній парті і дивився на мене якось трохи здивовано, але без найменшої
злости. Дивився своїми великими розумними очима і мовчав.
Тоді я заходив усередину і знову з демонстративною
веселістю вигукував:
-Лю́стро! Свіча́до! Гляди́ло! Прозира́ло! Та хай
тобі грець, де ти ховаєшся?!
Але він не відповідав, і взагалі ніхто із
студентів, яких було близько трьох десятків, і то в переважній більшості дівчата,
не звертали на мене жодної уваги.
Врешті мені набридали ці жарти і я йшов, сідав
поруч з ним і, приязно поплескуючи його по спині, говорив:
-О́рку, вибач мені! Сподіваюся, ти не дуже
сердишся?
-Ні, не серджуся,- зідхав він і, як мені
здавалося, поринав у якісь свої сокровенні роздуми.
Я не можу сказати, що О́рест Верцадло був моїм
другом. Ні, він узагалі не мав друзів,
та й не міг мати, бо ніколи й нікому не відкривав серця. Тримався незалежно,
окремо від усіх, урівноважений, з почуттям тої на диво природньої нефальшивої
гідности, яку називають уродженою шляхетністю. Він нікому не навязував свого
товариства, нікому не дорікав, ні в кого нічого не просив, нікого ні про що не
розпитував і не любив розповідати про себе. Я тільки й знав про нього, що він,
як і я, був родом з Галичини, з якогось села на Тернопільщині, де ще були живі
його тато й мама. Та незважаючи на цю його відчуженість від людей, я чомусь
почував до нього стійку симпатію. Щось у його характері мені дуже імпонувало, проте
я й досі не годен доглупати, що саме. Може, те, що Орест ніколи не сердився на
мої, зчаста доволі брутальні глузи над ним? А, може, те, що взагалі ніколи мені
не заперечував і ні за що не засуджував? Але ж так він ставився до всіх! Не
знаю, мені важко це пояснити. Хай там як, та чомусь крім мене, ніхто з однокурсників
не виявляв до нього жодних теплих чи хоч якихось довірливих почуттів - здається,
до нього всі були байдужі й попросту не
помічали його.
За всі майже три роки, коли я міг спілкуватися з Орестом Верцадлом, себто, аж до
того дня, коли він раптово покинув навчання, а мене невдовзі вигнали з університету через конфлікт з професором
Скандієм, мені випала лише одна єдина нагода дещо більше взнати про цього
незвичайного хлопця.
Це сталося
всередині листопада. У Києві вже другий
тиждень ішли затяжні дощі. Небо постійно вкривали важкі оливяні хмари, з яких
безупину хляґози́ла холодна густа мжи́ця, яка раз за разом переростала у
справжні зливи. Після лекції з порівняльного мовознавства, яку вкрай нудно
читав якийсь молодий доцент (прізвище його зовсім вилетіло з голови), ми з
Верцадлом вийшли на вулицю і попрямували до парку. Рухалися мовчки. І раптом
коло памятника Шевченкові мій супутник, наче звертаючись не до мене, а до когось третього, глухо проказав:
-Мого тата позавчора арештували.
В його голосі вчувався такий здавлений розпач, що
я зупинився, заціпенівши на місці.
-Як?- врешті мовив я через силу.
-Каґебісти якимось чином довідалися, що він брав
участь у підпіллі ОУН.
Я був настільки вражений, що не знав, що казати.
Ми рушили далі і більше про це не розмовляли. Згодом
зайшли в якусь задрипану кавярню зі столиками-стояками, купили кави, кілька
булочок з ванільним кремом (я собі взяв ще келишок коньяку, бо Орест
алькогольних напоїв не вживав) і взялися їсти булочки й попивати каву.
Дивно, але тут,
за цією скромною трапезою Верцадло вперше порушив свій звичай мовчати і почав розмову зі мною.
-Як думаєш, навіщо всі ці наші зусилля, намагання здобути те, инше?
Ради чого ми страждаємо, долаючи незчисленні труднощі?
-Людина мусить до чогось прагнути. Не може ж вона
перебувати в безрусі,- я здивовано зиркнув на Ореста, не розуміючи, чому він
запитує.
-Я знаю, але яка цінність у всіх цих здобутках?
Який пожиток з того, що ти, скажімо, матимеш розкішне помешкання, дороге авто, красуню-дружину,
дітей, шану й повагу в суспільстві, будеш директором якогось гігантського
заводу, партійним владоможцем, станеш видатним архітектором, письменником,
актором чи геніяльним науковцем? Що з того всього, коли це не гамує нашої жаги
щастя, та ще й кожен з нас рокований на смерть?- він унурив у мене свої спокійні великі очі, які не виражали
жодних почуттів, але водночас були на диво живі.
-Не розумію, що тебе у цьому так дивує,- знітився я.
Орест довго мовчав. Потім, перевівши погляд у
вікно, де вулицею одна за одною проїжджали авта, мовив:
-Те, що ми чогось хочемо, прагнемо, це
беззаперечний факт. Але чого?
-Ну й чого?- я спробував посміхнутися, але,
здається, лише скорчив дурну ґримасу.
-У кожному разі зовсім не того, чого всі так
домагаються і що всім здається таким цінним,- Верцадло глипнув на мене,
відсьорбнув кави й поставив горнятко на столик.
-Дивні в тебе погляди,- я глянув на годинник.
Добігала четверта. На вулицях сутеніло.- Нам пора,- кинув я коротко.
Ми вийшли із забігайлівки. Деякий час стояли і
дивилися по той бік вулиці, на парк. Там багато дерев ще вкривало жовте листя, але деякі вже були зовсім голі і здавалися печальними й
беззахисними.
-Я незабаром покину університет,- Верцадло
повернувся до мене лицем. У його очах майнуло щось схоже на посмішку, але якусь
безрадісну й болісну.
-Чому?- промимрив я збентежено.
-Не бачу ніякого сенсу в навчанні. Взагалі не бачу
ніякого сенсу у цьому всьому.
-Взагалі у всьому?- перепитав я, відчуваючи, як
щось тривожне вповзає до мого серця.
-Я ще не знаю. Якраз це і хочу з’ясувати.
-Але що́, що́ ти хочеш з’ясувати?
-Не знаю. Те, що́ шукає і за чим так тужить наша
душа, шукає, шукає і нічим не може узадоволитися.
Орест замовк. Знову довго дивився на дерева парку.
Я чомусь був певен, що він дивиться саме на безлисті дерева. Я також мовчав.
-У скорому часі ти мене більше не побачиш,-
Верцадло перервав мовчанку. І додав:
-Лиши адресу і я якось напишу тобі. Адже ти, здається,
єдиний зі всіх наших однокурсників, кому
я був хоч трохи цікавий, чи не так?
-Так, Орку, бо ти єдиний, хто не такий, як усі.
Я вийняв з торбини невеличку книжечку і на першій
сторінці, де було видруковано її назву «Расьомон», записав свою адресу, і простяг
книжечку Орестові.
-Що це?
-Акутаґава Рюноске. Японець. Мій улюблений
письменник.
-Нічого не чув про нього,- Верцадло узяв книжечку
і розгорнувши, прочитав уголос: «Однак, перебігаючи поглядом по газетній
сторінці, що мала б розвіяти мою нудьгу, я дедалі більше пересвідчувався, що
людей цікавлять тільки сірі, буденні справи.»
-Це з новели «Мандарини»,- мовив я, намагаючись вловити в Орестовому
обличчі хоч якесь почуття, однак воно залишалося абсолютно незворушним.
-Подарунок?- він згорнув книжечку і дещо
насмішкувато зиркнув на мене.
-Так,- я кивнув головою.- Перекладачі Дзюб і
Турков.
-Що ж, дякую,- Верцадло простяг руку, щоб
попрощатися.
Я мовчки потис йому руку і ми розійшлися.
З того часу я більше з Верцадлом не розмовляв.
Бачив його кілька разів в університеті, коли він забирав документи, але жодного
разу мені так і не вдалося поговорити з ним ближче. Згодом він і зовсім щез, і
я надовго забув про нього.
А коли минуло десь сімнадцять років,
здається, у тисяча девятсот вісімдесят девятому (тоді в Радянськім Союзі
якраз почалася Перебудова) я несподівано отримав від Ореста коротенького
листа, де він повідомляв, що виїхав з України і вже два роки живе в Мексиці, в католицькому монастирі неподалік
від міста Дуранґо. «Я став ченцем. І це все, що я ще можу зробити. Однак те,
про що ми з тобою говорили, я поки що не з’ясував»,- писав він.
На цього листа я так і не відповів. Збирався
написати, але все відкладав, відкладав, обдумував, що хотів би сказати, та ніяк
не знаходив правильних слів, бувало навіть брався за перо, щось виводив на
папері, закреслював, жмакав написане й кидав геть, бо хай які виходили з-під
пера слова, фрази чи речення -- всі вони
здавалися мені фальшивими. Так я й не спромігся відповісти Орестові.
Минуло з того часу ще майже вісім чи девять років. І ось
зараз, отримуючи на пошті невеличку бандеролю з мексиканського міста Дуранґо, я
почуваю неабиякі докори сумління за свою лінь і бездушність, виявлені до Ореста Верцадла. Втім, бандероля виявилася не
від нього, а від якогось Хенаро Маріо
Порено. Розпакувавши її, я знайшов доволі довгого, аж з чотирьох аркушів листа,
написаного цим Порено, чорнобілу світлину і мою книжечку Акутаґави Рюноске
«Расьомон», яку я понад двадцять пять років тому подарував Орестові. У листі
(він був складений англійською, яку я більш-менш знав) зосібна повідомлялося таке: «Брат Ернесто, в миру Орест Верцадло помер восени минулого року у віці
сорок вісім років на рак печінки. Останні два роки з келії не виходив, лежав прикутий до
ліжка і тяжко мучився. Вся братія монастиря денно і нощно молилася, щоб Господь змилувався
і забрав його до себе. Коли врешті брат Ернесто помер, його відспівано за всіма
канонами і поховано на монастирському кладовищі. На цій світлині брат Ернесто у
труні незадовго перед похованням, і я, Хенаро Маріо Порено, що молиться за упокій
його душі. Цю книжечку висилаю на вашу адресу згідно з останньою волею
небіжчика.»
Уже вдома, пізно ввечері, гортаючи збірку
оповідань Акутаґави, яка через стільки часу знову повернулася до мене, я неспогадано
на останній сторінці побачив написаного
олівцем вірша українською мовою. Кострубатий, нерівний почерк безумовно належав
Орестові Верцадлові. Ось цей вірш:
"Тобі мій біль, о Пане, віддаю:
це все, що можу я прине́сти на офіру.
Ти дав мені любов,
любов велику, щиру,
та вкрала смерть любов мою.
І, повний болем понад міру,
його тобі, мій Пане, віддаю:
це все, що можу я принести на офіру."
Амадо Нерво
(Перекл. з ісп. Ігор Качуровський)
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Верца́дло – дзеркало,
лю́стро, люсте́рко, свіча́до, прозира́ло, гляди́ло, трюмо́
(на повен зріст).
