-Мені здається, що ми ніколи більше не побачимося! — зі сльозами в очах тихо мовила Моавіта.
-Не журися, мила, адже ти памятаєш, що про мене сказав старий відлюдник Єфрем! — заспокоював свою наречену леґіонер Вузципіло́н, думками вже наполовину занурений у майбутні бої.
Це був останній день його перебування в Седіолані, столиці Діямантової імперії, перед тим як знову відправитися на фронт.
Леґіонер Вузципілон та його наречена Моавіта стиха вели цю розмову, сидячи у мяких кріслах, оточені пишними орхідеями у невеличкому квітковому маґазині, куди випадково забігли, ховаючись від дощу. Моавіта була усміхнена, проте в глибині серця почувала тривогу, бо мала дивне передчуття, що це їхнє останнє побачення. Їй здавалося, що тривогою сповнене все навкруги, а в шелесті дощу, котрий усе падав і падав, вона почала навіть розріжняти якийсь призабутий смуток. «Яке воно болісне, це останнє прощання!» — час від часу, мов спалах, пробігала думка в її свідомості. А леґіонер, думаючи то про Моавіту, то про командувача двадцять сьомого леґіону капітана Лорвика, з задоволенням відчував, що його життя все більше і більше наповнюється справжнім сенсом.
-Ти писатимеш мені? — вже вкотре запитувала Моавіта.
-Так, кохана! — щоразу ніжно відповідав Вузципілон.
Коли нарешті дощ перестав, вони піднялися з крісел і вийшли з маґазину на вулицю. Всюди на стінах виднілися порозклеювані ріжнокольорові плякати з патріотичними закликами. Війна відчувалася і в столиці. Леґіонер та його наречена мовчки йшли мокрим хідником і не звертали ні на що уваги -- сьогоднішній день був надто важливий для них.
-О, любий, мені так хочеться що-небудь мати від тебе цього останнього дня! — з майже непомітним смутком прошепотіла вона.
-Скільки коштує ось той пурпуровий метелик із золотими кружальцями? — якомога голосніше запитав леґіонер горбаня Салатиї́ля, вуличного продавця засушених комах, котрий, здавалося, зовсім не бачив покупців, у глибокій задумі сидячи на кріслі, збитому зі старого ящика.
-Пятнадцять мідних імперів! — незворушно відказав Салатиїль і вправно вклав указаного метелика в чистий синій конвертик.
Заплативши за покупку, Вузципілон передав конвертик нареченій, котра, не приховуючи радости, обережно сховала його до торбинки з крокодилячої шкіри.
Цілий вечір вони замріяно гуляли по набережній Се́ди, широкої повноводої ріки, що протікала через Седіолан, а коли сонце зайшло за обрій, зупинили якусь пошарпану бричку і поїхали в західне передмістя до готелю «Три нарцизи», де мали замір провести свою останню ніч.
У готельному номері було душно. Лежачи в обіймах одне одного, Вузципілон та Моавіта зачаровано прислухалися до ріжноманітних звуків нічної вулиці, що разом з нічними комахами проникали до кімнати. Це були звичайні звуки великого міста, які, однак, закоханим тепер здавалися сповненими особливого, фантастичного значення. Моавіта що було сил намагалася забути про свою тривогу, але та, сховавшись на саме дно її серця, вперто нагадувала про себе, і тоді сердешна дівчина знову повторювала:
-Коханий, ти вже ніколи не побачиш мене більше!
А Вузципілон тихо гладив її по голих стегнах і, ніжно цілуючи, був переконаний, що тривожне передчуття його нареченої не має поважних підстав.
Немає коментарів:
Дописати коментар