суботу, 24 червня 2017 р.

40. ЯКЩО НЕ ЗРОЗУМІЄМО ЦЕ ОДНОМАНІТТЯ (Есеї)

         

Більшість з нас прагне жити так званим «повнокровним, багатим на враження життям». Ми панічно боїмося «одноманіття». Тому й охоплені цією непогамовною жагою діяльности: щось робити, бути чимось зайнятим, якоюсь справою, метою, подорожувати, бачити чужі краї, звичаї, знаходити нових друзів… Ради цього ми витрачаємо енерґію і без цього попросту не мислимо свого існування.

Тим часом це манливе «повнокровне життя» постійно вислизає від нас, і що більше старіємо, то досягати його стає  важче. Але на це ніхто не зважає. Ми йдемо на будь-які жертви, вперто знову і знову намагаємося жити «повнокровно». І рідко хто годен зупинитися, відчувши ілюзорність своїх зусиль.

І шкода. Бо якщо і має щось людина реальне в цьому світі, то, здається, тільки це «одноманіття». І якщо ми не зрозуміємо його і не зможемо бути щасливими з ним, то не будемо щасливими ніколи.


41. Це безпамятне село 
http://ua-human.blogspot.com/2017/08/29.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

суботу, 17 червня 2017 р.

39. ПРО ТИХ, ЯКІ НЕ ЗНАЮТЬ (Есеї)

         

Переважна більшість людей знає, що правильно і що неправильно, що треба робити і що не треба, вони живуть ради чогось, мають мрію, опановані якоюсь метою. Їх тримає віра, що вони здобудуть бажане. Є й такі, які втратили віру, сподівання яких розбилися, невдачі згнітили їхні серця. Вони живуть гіркотою і болем, і все, що роблять – це шукають насолод – ілюзорного трунку, щоб хоч тимчасово забутися, втекти від себе.

Утім, і перші, і другі однакові, бо знають, що добре і що погане. І ріжниця між ними несуттєва, вона всього-на-всього у вірі або невірі у власний успіх. Ті, хто вірить – наснажені, активні, тішаться, ті, хто не вірить, пригнічені, пасивні, мучаться. Але втіха одних і мука других має однакову природу, і те, і те породжене однією і тією ж реальністю, випливає одне з одного, нетривке, змінне, і тому не здатне бути тим місцем, де можна було би знайти надійний прихисток, а, отже, ріжниця між тими і тими – ілюзорна.

Отож виходить, що ті, хто має віру, і ті, хто її не має, рівною мірою перебувають в омані. Адже зберегти втіху від віри неможливо надовго, рано чи пізно вона покине тебе. Так само неможливо і втримати біль, викликаний зневірою, він теж не вічний. Все хистке, непевне, минуще. Сама основа, яка породжує віру й невіру, себто знання, що правильно і що неправильно - непевна, сумнівна.

Утім, існують ще й люди, які не знають, що правильно, а що неправильно. Вони живуть безцільно, без мрій, винятково сьогоднішнім днем, вони не вірять ні в що, не мають певности ні в чому. Вони відповідають на виклики щоразу инакше, як ляже на серце, ніколи за шаблоном. Вони не знають, як жити, але живуть, не знають, що чинити, але чинять. Ними керують якісь незнані зовнішні стихії. Вони не кращі за решту людей, але й не гірші, не щасливіші за инших, але й не нещасніші. Вони наче сліпці, рухаються навпомацки, спотикаються, падають, набивають ґулі, ши́баються то в один, то в другий бік, без дороговказів, без напрямів… Вони подібні на дітей, радіють, коли радісно, журяться, коли сумно. Але ні радість, ні сум не заволодівають їхніми душами всеціло. Не припняті до жодних берегів вони вразливі,  загрожені і наче спрямовані кудись за межі, туди, де не сягає думка.    


40. Якщо не зрозуміємо це одноманіття 
http://ua-human.blogspot.com/2017/06/28_24.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 


 
Читати далі...

четвер, 15 червня 2017 р.

38. ЦІ КІЛЬКА ПРИМІТИВНИХ ЗВУКІВ, СКЛАДІВ... (Есеї)

          Середина червня… Відцвіли півонії… І що не день, то вітри, дощі… Якесь холодне, незатишне це літо. 
          Прокидаюся вдосвіта і довго лежу, дивлюся у вікно. Зелень саду така свіжа. То з одного, то з другого кінця села долинає голос одуда. Иноді здвоєне «уд-уд», а зчаста строєне «уд-уд-уд». Це наче повідомлення, розважливе, спокійне. Мені здається, що одуди перемовляються: «Уд-уд, я тут, я тут, ти там, я тут». Щось є в цих перемовинах ствердне, щось таке, що належить прийняти як факт, без оцінки, без ремствувань, без нарікань. Щось таке, що сталося і що не змінити. І саме в цій незворотності мені вчувається глибоко затаєний сум, хоча ні, не сум, а якісь його непевні вислизущі відгуки, тіні, ефемерії, щось таке, про що навіть не можна сказати, що воно було. 
          Люди теж чимось подібні на одудів. Живуть кожен окремо, часто далеко одне від одного і перемовляються між собою. Одні просто повідомляють, що ще існують на цім світі, инші намагаються щось комусь довести, переконати в чомусь, утім, завсіди безуспішно, але найтрагічнішими здаються ті, яких називають спорідненими душами. Вони, як і всі решта, також приречені жити відокремлено, між ними неподоланні відстані доріг, років, памяти, і все, що їм лишається, це виливати свої почуття, свої незбувні сподівання, свої радощі й болі, свою самоту й повільне згасання в коротке «удудкання», в ті кілька примітивних звуків, складів, якими неможливо виразити ніщо. Палати жадою донести, описати, розповісти про себе комусь такому, як сам, і не могти – це воістину гірка доля. 
          І от я, дослухаючись уранці в ліжку до одудячих голосів, нема, нема та й уловлюю саме це «удудкання», особливе, з присмаком смутку, таке, де прослизає не просто ствердження факту, не просто жага переконати в чомусь когось, а бринить природній поклик душі до когось, чистий, незаплямлений, в якому пульсує саме життя – без мотивацій, без причин, рух, який не має ні цілей, ні обмежень.



39. Про тих, які не знають 
http://ua-human.blogspot.com/2017/06/27.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 

Читати далі...

середу, 7 червня 2017 р.

37. ТЕЖ НЕПОГАНИЙ СПІВРОЗМОВНИК (Есеї)

        

Здається, найбільшої гіркоти в наше життя приносить нерозуміння. Ми наче не чуємо й не бачимо одне одного. Гадаю, що кожен має цей прикрий досвід і знає, про що йдеться.

Ось ви розповідаєте про себе, про свої переживання, про почуття, які ви зазнали, виливаєте свою душу, а вас слухають, дивляться холодними рибячими очима і не розуміють. Ви це вельми виразно бачите, відчуваєте всім серцем – вас не розуміють. І хай що говоритимете, і хай скільки пояснюватимете, це нерозуміння лише зростатиме, бо ви просто роковані на нерозуміння. Ба більше, ваші наполегливі намагання знайти стежку до чужого серця врешті решт викличуть тільки роздрато́вання, і вас навіть можуть знена́видіти.  Так, бо люди не люблять тих, кого не розуміють.

І от, запізнавши муки нерозуміння, ви замикаєтеся в собі і більше не відкриваєте нікому свого серця. Не відкриваєте, бо нема тих, які би були здатні відчути його живий нурт. І ви поволі стаєте мертві. Такими, як і всі. Поповнюєте численні шереги людей, які не живуть, а функціонують, суто механічно, доволі ефективно, але лише на грубому матеріяльному рівні, які поневолені внутрішніми конфліктами, тішаться, коли вдається узадоволити бажане, і страждають, коли узадоволити бажане не вдається, перебувають  у цьому нескінченному чергуванні насолод та гіркот, утім, без істинної радости, тої, яка не має жодного стосунку ні до втіх, ні до страждань, безпричинної, нічим не викликаної, до якої нема стежок.  

Отож ми, замкнувши своє серце, робимо, гадаю,  вкрай нерозважливо – умертвлюємо себе. А, може, все-таки ліпше залишатися живими? І якщо нас не розуміють, і це приносить нам біль, то чи не слушніше не тікати від цього, а мужньо зустріти це  і з’ясувати, що це таке? Бо ж розуміння приходить, коли ми зупиняємося й стаємо уважні до когось чи чогось, а нерозуміння – це навпаки, коли ми тікаємо й перестаємо бути уважні. Тим часом, як не дивно, всі тікають, і всі не розуміють. То хіба не краще вчинити инакше, і спробувати не тікати? І побачити, що тоді буде? Чи не відкриється нам щось справді вагоме, те, яке виведе нас на ширші горизонти, які  не скуті жодними межами?

                                          

38. Ці кілька примітивних звуків, складів… 
http://ua-human.blogspot.com/2017/06/25.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

пʼятницю, 2 червня 2017 р.

34. ТІЛЬКИ Я ОДИН НЕ ЗНАЮ, ДЕ ВІН (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Ми були греко-католики і ходили до церкви, а не до костелу, православної церкви, ясна річ, бо в ті часи, коли наша країна була під Росією, всі церкви були православні, підпорядковані Москві. Ми – це передовсім моя бабуня Рися, мама, сестра Варуся і я. Тато не був греко-католик, а православний, але він чомусь до церкви не ходив, і я навіть ніколи не бачив, щоб він молився. І коли ми з бабунею в неділю (мама відвідувала службу Божу лише на великі свята, а Варуся в ті роки часто хворіла) збиралися до церкви, то тато зчаста підсмівався з нас, кажучи: 
          -О, святі богомільці, і за мене замовте там слово! 
          Бабуня Рися зиркала на нього, заледве не спопеляючи очима, і сичала: 
          -Ти, безбожнику, душу свою запропастив, тож дитину рідну хоч пожалій! 
          Я в такі хвилі завсіди був по руку бабуні, а не тата, сердився на нього і не міг утямити, чому він не ходить до церкви, чому глузує і що в нього за порахунки з Богом. А бабуню любив, мені її було дуже шкода, бо бачив, яка вона добра, як за всіх нас переживає, як молиться, щоб нашу родину не спіткало ніяке лихо. Вона й за тата молилася, щоб Господь напоумив його. І мені дуже хотілося, щоб Всевишній почув її. Та ба, Бог не чув. Минали дні за днями, а тато й далі залишався безбожником. 
          Моя бабуня, мій тато і Бог – це були три речі, які весь час бентежили моє дитяче серце. Я не розумів жодної. Всі вони здавалися мені дивними, кожна стверджувала щось своє й заперечувала инші. Між ними не було взаєморозуміння, гармонії, лише претенсії і затаєна ворожнеча. І якщо бабуню й тата я принаймні міг бачити, розмовляти з ними, чути їх, вони відповідали мені, хоч я і не розумів жодного їхнього пояснення, то Бога попросту не існувало, він мовчав, не відповідав на мої питання взагалі. Саме через це, певно, про нього я і думав найбільше. 
          Коли у будні дні ми з бабунею Рисею бували в місті й випадково опинялися коло костелу, то иноді заходили й до нього. Це зазвичай ставалося несподівано. На бабуню зрапта находило бажання помолитися, і вона хапала мене за руку і тягла до храму, не кажучи ні слова, міцно стуливши вуста. 
          Я не опирався й покірно йшов за бабунею. Ми входили в костел, повен тиші, майже порожній, лише священик біля вівтаря, і кілька темних тіней по кутках… Бабуня тут же клякала на коліна й починала молитися, а я залишався сам зі собою, міг вештатися, де хотів, роззиратися навкруги, дивитися на поодиноких молільників, розглядати мармурові фіґури апостолів, Ісуса Христа, Матери Божої, дивовижні розписи на стінах, міг досхочу сидіти на довгих, відполірованих тисячами сідниць деревяних лавках чи примоститися десь на сходинках… І ніхто не звертав на мене уваги. І мені було так спокійно і затишно на серці. 
          Особливо запамяталися наші з бабунею відвідини костелу наприкінці одного на диво прохолодного літа. 
          Я сиджу на деревяній приступці, сперши голову на руку, і дивлюся поперед себе. Бабуня молиться. Минуло вже багато часу, а вона все не перестає ворушити губами. Я чекаю, коли вона скінчить, просто чекаю і не думаю ні про що. Праворуч молиться чоловік в білому. Він застиг, наче статуя, заглиблений у себе. І бабуня теж заглиблена в себе. Їх наче нема. «А де ж вони?—зблискує в моїй голові. Але нема нікого, хто би відповів. Костел порожній. А ті, хто є, щезли, моляться, замкнуті в лябіринтах думок. «Де ж той Бог, до якого вони моляться? В їхніх головах?»-- знову спалахує запитання. Але відповіди годі сподіватися. Нема. Ні від кого. І я продовжую сидіти й дивитися на все, що відбувається довкола мене, дивитися, дивитися, і не розуміти. «Вони всі, і бабуня також, і, певно, мама, і всі, всі инші знають Бога, моляться до нього, а тільки я один не знаю, де він, бо не бачу його ніде»,-- огортає мене гіркотою, і я відчуваю, що мені хочеться заплакати. Та я не плачу. Лише дивлюся, дивлюся і ось бачу священника, ще не дуже старого чоловіка з гладко виголеним підборіддям і блакитними очима, спокійними, з ледь вловимою поволокою суму. Він наближається до мене, зиркає в мій бік, і на мить на його лиці з’являється тепла посмішка. Я не відриваю від нього очей. Але священика вже нема, він поринає в себе, до свого Бога, і врешті його постать зникає за якоюсь з колон. 
          Коли ми повернулися додому, я запитав бабуню: 
          -Чому Бога ніде нема? 
          -Та тому, Тисю, що Бог невидимий. Він як дух, всюди є, але побачити його незмога,-- відказала бабуня і поцілувала мене в чоло. 
          -Та нема ніякого Бога, вигадки це все, хай йому грець!-- до покою зайшов тато з газетою.
          Бабуня хотіла щось відповісти татові, але побачивши, що я готовий ось-ось розридатися, схопила мене на руки і з криком вибігла геть. Відтоді мене більше не водили до церкви. І ніхто з дорослих, ні бабуня, ні тато, ні мама не розмовляли при мені про Бога. 
          Хто зна, може, саме через це я й досі не знаю, є Бог, чи нема.


35. Якби ж то я знав! 

http://ua-human.blogspot.com/2017/09/30.html

l

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...