Свіже, напахчене рубе́тумом, цими витонченими парфумами з а́мбри, фе́рулі і сало́мяку число «Королівського кур’єра» лежало на столику коло ліжка і молодий девятнадцятирічний король Ґаліро́туш, якого два місяці тому коронували на трон Північно-Земельного королівства, вже втретє отетеріло перечитував на передніх шпальтах газети заголовок «Імператор Мельхіседек Ситий завершив будівництво Сонячного моста через Седу» і ніяк не міг второпати про що йдеться. Він лежав зовсім голий, сперши голову на лікоть, і бурмотів:
-Що за сонячний міст? Як міст може бути сонячний? Що, вони там змайстрували моста із сонячних променів? Хіба таке може бути? Ну ні, цей Мельхіседек явно рішився розуму?
Дві молоденькі наложниці, теж голі, з ретельно поголеними головами і чисто виголеним волоссям на тілі, зосібна під пахвами і на пагорках міжніжжя, сиділи оба́поли короля і ніжно пестили його руками по всіх доступних місцинах: стегнах, животі, грудях, раме́нах, шиї. На мармуровому підвіконні привязана за лапку на тонюсінькій, як волосина золотистій шворці пострибувала, иноді злітаючи в повітря, маленька пташка золотомушка. Щоразу, коли вона злітала й, пурхнувши в один або другий бік, безрадно ляпалася на холодний мармур, то тут же схоплювалася і, кумедно дрібушачи лапками, монотонно виспівувала: «Ці-флі-ґіі, ці-флі-ґіі…». А за вікном виднілися алеї тисового парку, су́плаш ще вкриті снігом. Березень добігав кінця, а зима наче й не думала відступати.
-Легше!— скривився король і легенько ляснув долонею по руці наложницю, яка дещо грубувато торкнулася його пру́тня.— Ти зараз знову мене збудиш!
-Вибачте, ваша величносте,-- винувато закліпала очима дівчина, яка звалася Міхи́на, і відсмикнула руку.— Я гадала, що ви вже відпочили.
-Ні, його величність ще не відпочив. Хіба не бачиш?— з докором у голосі мовила инша наложниця, імя якої було Рамо́та. Вона поклала голову королю на груди і стала легенько, ледь торкаючись губами цілувати його білу, вкриту золотистими волосинками, пещену шкіру.
-Годі, мені вже набридли ваші пестощі,-- мовив Ґаліротуш і встав з ліжка.
Міхина, яка мала сині очі і великі, у формі груш перса, і її сіроока плоскогруда подруга Рамота знічено продовжували сидіти на ліжку, не знаючи що чинити.
-Нам піти геть, ваша величносте?— боязко запитала Міхина, притримуючи руками ваговиті овали персів, щоб вони не хилиталися.
-Ми вам набридли?— плаксиво додала Рамота, опустивши голову.
-От, дурні дівки!— вигукнув король,-- невже ви гадаєте, що мені, королю Ґаліротушу можуть надоїсти жіночі розкоші!— Та ніколи, ніколи цього не буде, хай йому грець!
Він підійшов до вікна, ретельно розчісуючи своє скуйовджене волосся, русяві кучері якого через силу піддавалися невеличкому, у формі риби гребінцю із рідкісного зеленкуватого бурштину. Золотомушка не ворушилася. Вона сиділа на невеличкій з червонавими плямами нефритовій скриньці, втягши шийку, так що зверху було видно лише помаранчеву ма́ківку її голівки, орамлену з боків чорними смужками, і кінчик дзьобика. «Ще здохне до біди»,-- подумав король і, внуривши свої глибокі смолянисті очі в тисову алею за вікном, мовив:
-Втім, можете йти… але спочатку одягніть мене.
Міхина й Рамота миттю з неприхованою радістю зіскочили з ліжка й стали наче одурілі бігати по світлиці, підбираючи королівський одяг, який валявся усюди, де тільки можна: на підлозі, вкритій мякими килимами з зображенням квітів та екзотичнх тварин, на широчезному, з високими побічницями ліжку, на магаґо́нових, до блиску відполірованих столах, низеньких бюрках, секретерах, на мяких, обшитих червоним оксамитом козе́тках, на гма́таних стільцях і зручних широких фотелях, на масивних шафах і креденсах, на канапах і отоманках, на численних тахтах і легеньких ослінчиках. Вони бігали, гасали без ладу́ туди-сюди, верещали й раз-у-раз вибухали сміхом, вириваючи одна в одної то королівські білі підштанці з тонюсінького креп-жоржету, то шовкові панчохи з кута́сиками, то білу натільну безрукавку, то батистову сорочку, то портяни́ці з холошами, шитими золотом, то камізельку з перлямутровими ґудзичками, то мякеньку вовняну блюзу зі сторчовим коміром, то парчевий камзол, уцяцькований рубінами на комірі і тканий сріблом на вило́гах. Урешті, коли все познаходили, позбирали, й короля було вдягненно, і він умостився на широкого стільця з високою різьбленою спинкою, тоді Міхина й Рамота й собі всілися на підлозі оба́поли нього і застигли, уважно вдивляючись у Ґаліротушове лице, наче всім своїм виглядом прагли засвідчити свою відданість. Бігаючи ошаліло по світлиці, а потім ще довго морочачись, щоб одягти короля, який каверзував з кожного найменшого приводу і без нього, бо то чи спі́нку не так защіпили на рукаві, чи шнурівку на підштанцях завязали надто туго, чи й просто сорочка здавалася йому гризькою під пахвами, наложниці добряче втомилися і так зіпріли, що їхні голі тіла аж лисніли від поту.
-Ну, хай і так, хай Мельхіседек і збудував у Седіолані якогось там сонячного моста, але ж і я можу зробити щось не менш гідне,-- насупився король Ґаліротуш.— Чи не так?
-Так, ваша величносте,-- прошепотіла Міхина, облизавши великі повні губи.
-Аякже, ваша величносте,-- прошепотіла Рамота, кліпнувши, чи, сто́тніше сказати, сяйнувши повіками, бо вони були намащені ско́пулюсом, спеціяльною фарбою, що відбивала світло.
Обидві наложниці глипнули одна на одну і знову внурили очі в короля.
-Але що́, що́ я міг би зробити? Мені нічого не спадає на думку,-- король розгублено наморщив чоло і замовк. Здавалося, що це його неабияк сприкрювало.
-Надрукуйте вірші Шілядина з Асґера, ваша величносте!— вигукнула Міхина і вся побіліла, бо сама не сподівалася від себе такої смілости.
Король Ґаліротуш прояснів на обличчі.
-Ах так, я й забув, учора ж приходив той… Парастас чи як там його звати... того книгодрукаря?
-Паранасі́я,-- мовила Рамота.— Він власник друкарні, і просив у вас коштів на видання…
-Збірки віршів,-- обірвав наложницю король.— Я знаю, не забув, хай йому біс!— Ґаліротуш на мить задумався і тоді з почуттям людини, яку раптом осяяло, додав:
-Так, це слушна думка. Завтра вони обидва неодмінно мають бути тут.
Наступного дня король Ґаліротуш сидів у фотелі у своєму просторому кабінеті на першому поверсі Мідного палацу і розмовляв з друкарем Паранасі́єю і поетом Шілядином Асґерським. Всі стіни кабінету, який радше скидався на невелику залю, були обвішані численними картинами із збраженням сороміцьких сцен. Під ними вздовж стін у високих обємистих шафах щільними рядами лежали на поко́щених полицях книжки -- грубі, тонкі, великі, малі, в шкіряних палітурках і мяких обкладинках. Це були любовні романи всіх можливих стилів і напрямків, у тому числі й ілюстровані знаменитими художниками. Серед книжок то тут, то там на полицях аж рябіло від усяких еротичних забавок, механічних засобів, хитромудрих пристосувань, а також усякого помічно́го зілля, ліків, зосібна, мазей, порошків і піґулок на любосні утіхи. Паранасія і Шілядин стояли перед королем дещо спантеличені. Особливо це стосувалося Шілядина, якого вчора ввечері королівські сердюки завернули з дороги на Боголим. Він їхав поштовою лянда́рою до Асґера і був страшенно сердитий, що його ні сіло, ні впало зняли з повозу через якусь там королівську забаганку. Втім, після доброї вечері, а саме тушкованої зі сливовим джемом сочевиці, цілої саляти́рки баранячих флячків та дволітрового бутлика червоного люрмського вина (все це подали за особистим наказом Ґаліротуша) і доброго відпочинку на пропахлій чебрецем мякій постелі в покої для гостей, він сьогодні вранці вже почував не так досаду, як здиво́вання і з неабияким нетерпінням чекав, коли йому нарешті пояснять, що, властиво, хоче від нього король.
-Я памятаю про твою просьбу. Але чого тобі так хочеться надрукувати його вірші?— король нахилився і, знявши з правої стопи мякесенький, виготовлений із шкіри ирджо́ка й декорований чорними коралями ви́ступець, провів указівним пальцем по фарбованих золотилом нігтях на нозі.— Чим вони тобі так припали до серця?— Ґаліротуш утопив погляд в Паранасію.
-Це пречудні вірші, ваша величносте! Це рідкісної форми вірші – неповні квадрансте́ми! Таких ніхто не втне, крім Шілядина, ваша величносте!— залопотів язиком Паранасія, невисокий дідок десь під сімдесят років з охайною борідкою-клинцем. Він, як того вимагав етикет, разом зі Шілядином стояв у шанобливій позі за десять кроків від короля.
-Та я це вже чув, матері твоїй ковінька,-- вилаявся Ґаліротуш і зняв з ноги лівого виступця.— А чому це так важливо, що він пише ті квадранстеми? Тому, що ніхто, крім нього, не здатен їх написати? Ну, і хай, велике діло якісь там вірші!!— скривив губи король.
-Ні, ні, ваша величносте,-- замахав руками Паранасія,-- не тільки, не тільки цим. У Шілядинових віршах ще й зміст великий і почуття… В тім то й річ, що створити словесну форму неповної квадранстеми поети можуть, а от поєднати досконалість форми з довершеністю змісту не може ніхто, крім нього.
-Ти ба, може, й справді ці квандранстеми неабияке диво. А ти що скажеш?— Ґаліротуш глянув на Шілядина.
-Я пишу, що хочу,-- промимрив Шілядин і понурив голову.
-О, а ти чого такий надутий як сич?!— засміявся Ґаліротуш.
-Ваша величносте, Паранасія сказав правду -- ніхто, крім мене, не спроможен писати неповні квадранстеми,-- мовив Шілядин, протинаючи короля якимсь важким, гнітючим поглядом.
-Вірю, вірю,-- тихо прошепотів Ґаліротуш і поринув у якісь свої думки. Минуло щонайменше чверть години, коли він нарешті знову заговорив.
-Ти мусиш мені прочитати свої вірші,-- король протер очі і глянув на поета.
-Так, ваша величносте,-- вклонився Шілядин з якоюсь неприродньо сухою поштивістю.
-А як там ті оповідки про мої пригоди?— Ґаліротуш повернув голову до Паранасії.
-Готуються, ваша величносте. Вже зібрано вісімдесят девять. Троє упорядників працюють над ними, не покладаючи рук.
-А назва? Вже придумали? Маєте назву книжки?
-Так, ваша величносте, «Чарівні пригоди короля Ґаліротуша Великодушного»,-- шанобливо відказав Паранасія.
-Ні, мені не подобається ця назва, не до серця вона мені, дій його кату!— вигукнув король і встав з фотеля.-- Назвіть її якось простіше. Ну, скажімо, «Джерело бажань», або ні, просто «Кришталеве джерело». Хай цнотливі панночки думають, що це саме для них оповідки.— Він голосно розреготався і знову всівся на фотель.
-То ти будеш читати?— Ґаліротуш повернувся до Шілядина.
Той удихнув повітря, на мить застиг і почав читати тихим рівним голосом:
Чи ж не за опалим цвітом
сумує він?
З огорненої імлою гори
лине спів соловя.
~~~
Сутінки, осінній вітер у полі
мене пронизує,
і кричать перепели за селом
у густій траві.
~~~
На світанку
він здається сяєвом місяця
у місті -
той білий сніг, що випав.
~~~
Літньою травою
зверху поросла
вода болотна…
Шляхів нема для мого серця.
~~~
О, почекай, зозуле з гір!
Тому, хто там живе, ти розкажи,
що в світі цьому
я жити втомився.
~~~
Осіннього вітру не витримавши,
опадає пожовкле листя…
Шляху я не знаю –
цілком безрадний.
~~~
У сливових пахощів
я про минуле запитав,
та лише місяця тиха тінь
відбилася на рукаві.
~~~
На забутій могилі
сум-трава розрослася…
За ким сумуєш ти,
поблякла траво!
~~~
Там, куди відлітає
крик передсвітанковий зозулі,
що там?
Далекий острів.*
-Досить,-- роздратовано вигукнув король,-- я не годен цього слухати. Про що це? Твої вірші зовсім позбавлені сенсу!
Шілядин замовк і дивився на Ґаліротуша, витріщивши очі й не розуміючи, що той від нього хоче.
-Негайно поясни мені, про що ти пишеш. Як в пахощів можна щось запитувати? Як трава може сумувати? Чи не оглаше́нний ти, часом!— репетував король. Він сіпав головою, стрясав кулаками, підскакував на фотелі і ніяк не міг вгамуватися.
-Поезія не потребує ніякого пояснення, ваша величносте,-- прогугнив Шілядин.
-Що? То ти, лобуряко, маєш мене за дурня!— заревів Ґаліротуш, кумедно дриґаючи босими ногами.-- Так?
Шілядин мовчав. Паранасія, який стояв зліва і весь цей час трясся від страху, раптом голосно охнув і беркицьнувся непритомний на підлгу. Він упав на бік і лежав без ознак життя, витягши праву ногу. Штанина на ній задерлася аж до коліна і на литці можна було побачити невеличке татуйо́вання – фамільний вензель його роду.
-Геть звідси!— заволав король і до кабінету влетіли двоє сердюків у зелених капелюхах і з синьо-білими повязками на рукавах.
-Забрати їх. Хай бідаку-друкаря огляне лікар. А цьому зухвальцю дайте пять буків, і щоб духу його не було в Рафаґедоні.
Наступного дня Ґаліротуш знову лежав у ліжку з Міхиною і Рамотою. Він лежав горілиць, дивився в стелю і мовчав. Наложниці відчували, що щось гризе його сумління, але ніяк не зважувалися до нього заговорити. Так минуло десь зо дві години. І це тривало би ще довго, якби з горла короля врешті не вирвався сповнений відчаю стогін:
-О-о-о…
-Що з вами, ваша величносте?-- перелякано запитала Міхинаа і легенько торкнулася його правого плеча.
-Ваc щось мучить, ваша величносте?— стривожено пролепетала Рамота, ніжно дотикаючись його лівого плеча.
-Так,-- зідхнув король,-- вірші цього Шілядина здалися мені такими пустими, що я його прогнав, а тепер от мені здається, що я зробив неправильно.
-Нічого, ваша величносте, все можна виправити,-- мовила Міхина.
-Накажіть, шоб Паранасії виділили зі скарбниці гроші і його друкарня миттю надрукує ті химерні Шілядинові квадранстеми.
-А й справді,-- ляснув себе по лобі король і розсміявся,-- це ж так просто!
Він притяг руками до себе обох наложниць і додав:
-Ось за що я люблю жінок. Вони завжди знайдуть вихід навіть з найскладнішої ситуації.
За тиждень збірку неповних квандрастем Шілядина з Асґера було надруковано накладом девятсот примірників у друкарні Паранасії. Це були розкішні в жовтавих шкіряних палітурках книжечки завбільшки з дві долоні. Утім, жодна книжка не потрапила до королівської книгозбірні. Така була воля короля Ґаліротуша. Весь наклад розвезли у книгарні столиці й ще у кілька міст Північно-Земельного королівства. Особливої цікавости у читачів Шілядинова збірка не викликала. Самому ж Шілядинові було вислано до Асґера поштою пять примірників його книжки разом з невеличким гонораром - кількома десятками срібних рафенів. Газета «Королівський кур’єр» умістила про цю літературну подію невеличку заміточку під помпезним повідомленням, що король Ґаліротуш ухвалив розпочати ґрандіозне будівництво нечуваної досі за розмірами каторги на острові Амосі.
Немає коментарів:
Дописати коментар