Проте буде несправедливим твердити, що Кляриса зовсім уже ніколи не дослухалася до чоловікових потреб. Иноді, хоч і дуже рідко, вона йшла йому назустріч. Правда, робила вона це в дещо дивний спосіб. Так, одного раннього ранку (це було наприкінці зими, здається, в лютому, коли в провінції Брай точилися жорстокі бої за залізничну нитку між Ді́зном і Пури́кісом) Абеляр і Кляриса прокинулися і, лежачи поруч, розмовляли.
-Як багато снігу стануло за цю ніч,-- говорив Абеляр.
-Білі латки на плятані ще подекуди є, -- відповідала Кляриса. Вона відгорнула ковдру і витягла рівно ноги. Вони були жовтуваті, всіяні темними волосками аж до стегон. На пальцях сяяли нігті, фарбовані дорогим чорним поко́стом із запахом нарду.
-А ці величенькі кольорові грудки на гілляці праворуч бачиш?—Абеляр указав рукою.—Підсунься до мене. Тобі заступає віконна рама.
-Я бачу. Це якісь пташки.
-А знаєш, як називаються?
-Як?
-Це сорокопуди. Уявляєш, вони живляться ящірками.—Абеляр присунувся до дружини.— І навіть мишами.—Він стяг з неї ковдру і засунув руку під її нічну сорочку, що задерлася майже до живота.—Але при тому не цураються і комах.
-А ти звідки знаєш?- Кляриса не опиралася і взагалі ніяк не реаґувала на його рухи.
-Я в школі дуже любив зоологію, дорогенька,-- Абеляр став цілувати дружину в вуста, відчуваючи як всього його охоплює жага.
-Ти, по-моєму, любив усі предмети. Адже ти був відмінником, гордістю школи, золота табличка з твоїм прізвищем і зараз прикрашає шкільний вестибюль.—В її голосі вчувалася затамована злість.
-Такими були всі з роду Саґітатів,-- прошепотів Абеляр. Йому від хіти аж забивало дух.-- Але, клянуся, найбільше я любив зоологію.
-А я ненавиділа школу, і вчителів, і взагалі всі ці їхні науки. Всі ми, Сімплеґади були такими. Ти розумієш це?
-Розумію, розумію, миле́нька,-- затинався Абеляр, намагаючись розсунути Клярисині ноги, щоб увіпхати свій набряклий пру́тень туди, куди він так поривався.
-Зажди, -- Кляриса зістрибнула з ліжка і підійшла до книжкової шафи.—Ось, Шавсікая, її поезія пасує до цього найбільше.-- Вона взяла невеличку книжку у пурпуровій палітурці і вернулася до ліжка. Тоді лягла на́взнак і, піднявши догори ноги, мовила:
-Увійдеш, коли я скажу.
Абеляр стояв на колінах і дивився на Клярису. Вона перегорнула кілька сторінок і стала пошепки деклямувати відомого вірша „Рожевий флямінґо”. Тоді зупинилася, вдихнула повітря і крикнула: „Ну!”
Абеляр стис Клярису за ноги й, лоскочучи пальцями її пяти, плавно ввійшов у піхву. Кляриса не звертала на це жодної уваги. Вона, здавалося, була цілковито заглиблена в читання. Її голос переходив то в шепіт, то в крик. Иноді складалося враження, що вона плаче і навіть ридає, то раптом сміється або гнівається. Весь час, поки Абеляр товк її, Кляриса вибухала цілим водоспадом почуттів. Але він ніяк не міг збагнути, що ж, властиво, їх породжує: удари прутня чи вірші Шавсікаї. Абелярові сумніви тривали доти, поки він не виприснув і не впав знесилений на ліжко. А Кляриса знай продовжувала деклямувати. Бачилося, що її емоції тільки-но набирають сили. Стегна, які ще зовсім недавно здавалися цілковито нечутенними, заворушилися, ноги задрижали. А з горла Кляриси стали вириватися щоразу гучніші звуки. Вона иноді переставала читати і в німій екстазі гамселила книжкою по деревяній побічниці. Це біснування дедалі наростало і наростало. І врешті Абеляр зрозумів, що він тут цілковито уза́йві. „Навіщо я їй потрібний, навіщо я їй потрібний, і чи потрібний їй чоловік узагалі?”- запитував він себе. Тоді встав з ліжка, одяг теплого халата, орнаментованого масивними чорними й білими квадратами, і вийшов зі спальні.
Те, що вчора ввечері сталося у кабінеті, дуже налякало Абеляра. Меланхолія, безпричинне сумяття, тривога, які иноді опановували його, приходили і відходили, але ніколи це не приводило до того, щоб аж тратити притомність. Зараз, сидячи за сніданком, Абеляр дивився на дружину і його лице набирало щораз печальнішого виразу. А Кляриса попивала каву з білосніжного порцелянового горнятка і, відкушуючи шматочки брусничного торту, надхненно читала вірші Ахіма Амоського. Якщо якісь рядки її особливо хвилювали, вона читала вголос.
Зовсім утратив я бажання
думати про сенс життя,
пошуки істини вже не хвилюють мене.
Приходить день -- і сяє сонце,
ніч настає -- і світить місяць.
Коли у сутінках вертаюся додому,
зачаровують мене притихлі дерева.
-Боже, як це проникливо, як піднесено! – вигукувала вона і знову занурювалася в читання. А через дві-три хвилини деклямувала чергового вірша:
Невже сьогодні тебе я не побачу,
місяцю?!
Хмари ціле заслонили небо.
Марно пю я вино,
темний споглядаючи обрій.
-Для нього місяць, як найближчий друг, уявляєш! Хіба хтось міг би сказати щось подібне?!--Кляриса відклала книжку і глипнула на чоловіка.
Абеляр бездумно дивився на дружину. Він не чув жодного її слова. „Вчора в мене був страшний приступ, я був майже присмерті. І це може повторитися будь-якої мити. Я можу померти вночі, завтра вранці, вполудне. Господи, а що я зазнав за своє життя? Хіба я був щасливий? Весь час робота, робота, нескінченні міністерські клопоти... І що мені з багатства, з того, що я вельможа, що обіймаю посаду імператорського міністра, що люди кланяються мені, стараються догодити, лестять?! Адже мені вже сорок вісім, а я так і не спізнав справжніх радощів кохання. Дружина моя, яка вважає, що любить мене, не розуміє мене і навіть не намагається зрозуміти. Мої потреби для неї нічого не значать, вона навіть їх не зауважує. Фактично, ми чужі одне одному. Вона живе у якихось вигаданих світах. Поводиться дивакувато. Чого варте тільки це її хворобливе захоплення поезією. Воно викликає в людей уже відверті кпини. Ще трохи і Кляриса стане загальним посміховиськом. І я все це маю терпіти. Але Бог з ним, я витримав би будь-які глузування, коли б вона була нормальною жінкою хоча б у ліжку. Аж ні, її еротика така ж сама хвороблива, як і все инше, що вона робить. Я просто не маю дружини. Мій конюх, певно, щасливіший за мене. Господи, я вже заздрю своєму конюхові! А чого дивуватися, він має жінку, яку може любити, а я ні. Моя жінка – жінка лише за назвою!”—подумки бідкався Абеляр.
-Що з тобою?! Ти вже півгодини тримаєш на видельці цей чудовий шматок сазана і ніяк не донесеш його до рота.— Кляриса щосили дзенькнула ложечкою об край горнятка.
Абеляр здриґнувся. Рука з видельцем упала на білий обрус.
-Вибач, я згадав про деякі проблеми в міністерстві.
-Які проблеми?—скривилася Кляриса.—Невже хоч за сніданком не можна відволіктися від цієї бездушної бухгальтерії чисел?!
-Я не можу,-- сумно відказав Абеляр.—Може, це все, що я маю у житті.
-Воістину, цінне надбання,-- пхикнула Кляриса.—Який же ти все-таки нудний.
-Який є,-- Абеляра раптом охопила злість. Він дивився на довгу пещену шию дружини і відчував непереборне бажання задушити її.—Принаймні я не дорікаю тобі.
-Дякую,-- Кляриса поставила горнятко з недопитою кавою на стіл і встала.—Дякую за зіпсований сніданок. Ти завжди був грубіяном, завжди.
-Я не хотів тебе образити...—Абеляр уже шкодував, що піддався емоціям.
-Можеш не продовжувати, мені нецікаво слухати, що ти скажеш. Я вже чула це не раз,—холодно мовила Кляриса і вийшла з їдальні. З коридора вона гукнула:
-Я сьогодні відїжджаю до Меволана. Повернуся через два тижні.
Відтоді минуло десять днів. За цей час Абеляр не одержав від Кляриси жодної вістки, якщо не рахувати напівофіційних реляцій начальника Таємної служби Теодора, з яких випливало, що Кляриса проводить час на Веселому озері у колі обожнювачів Ахіма Амоського. „Все відбувається в межах норми, поки що,”—було зазначено в останній із реляцій
Всі ці дні Абеляр віддавався виснажливій роботі. Його привозили каретою вночі додому і вранці відвозили назад до міністерства. А сьогодні Абеляр не поїхав на роботу. Він не розумів чому. Йому треба було бути в міністерстві, там його чекали невідкладні справи, але замісць того він поїхав у зовсім инше місце.
-Їдь за місто, до Рожевої затоки,-- наказав він спантеличеному кучерові, коли карета виїхала за ворота.
І годовані мишасті коні повернули не ліворуч, як було заведено продовж багатьох років, а праворуч, до узбережжя Гіяцинтового океану.
Абеляр не знав, куди їде. В нього не було ніякої ціли. Він сказав кучерові про Рожеву затоку просто так, щоб той хоч кудись правив кіньми. Він знав лише одне, що йому не хочеться до Блакитного палацу. „Будь-що-буде, будь-що-буде, але я не поїду туди,”—бурмотів він, бездумно розглядаючи фасади будинків, які наче тіні пропливали за вікном.
Карета їхала дуже довго, тарабанилася через ціле південно-західне передмістя столиці, петляючи покрученими вуличками і часто зупиняючись, бо кучер не знав цих місць і мусив раз поза раз розпитувати дорогу.
-Не закута в камінь набережна з юрмищами гуляльників, не порт з кораблями і набридливою метушнею матросів, а дикий безлюдний берег моря. Ось куди ти маєш мене доправити. Ти чуєш чи ні, бовдуре!-- кричав Абеляр, коли кучер надто довго з’ясовував, куди поганяти коней.
-Так, так, пане,-- подумки проклинаючи свого хазяїна, відповідав той і гнав карету навмання, щоб потім знову вертатися туди, де вже вони були.
Таким чином, коли карета врешті дісталася до морського узбережжя, сонце вже хилилося до заходу. Абеляр залишив кучера біля коней, а сам подався до моря.
Місцевість була відкрита з невеликими піщаними на́дмами, порослими подекуди червоним хвощем. Він зняв мешти і йшов босоніж. Перебравшись через десяток надм, найбільша з яких сягала зросту людини, вийшов на вузенький пляж, рясно всіяний лискучими цятками бурштину. На морі був штиль і маленькі хвильки лагідно хлюпали по піску. Праворуч кільканадцять кроків від того місця, де стояв Абеляр, до води заходила жінка. Вона замріяно вдивлялася в далекий обрій і легенько ляпала себе долонями по грудях. Вода доходила їй до половини стегон. Абеляр заворожено дивився на її засмаглі сідниці. Невдовзі вони зникли у воді. Жінка поплила. Її довге русяве волосся, перевязане червоною волічкою, намокло і потемніло. Тепер було видно лише її голову, яка швидко віддалялася від берега. Абеляр прикипів очима до голови і стежив за нею доти, поки жінка раптом не змахнула руками і не пірнула.
Минуло добрих чверть години, а вона все не виринала. Абеляр марно шукав її голову у морському безмірі. Її не було ніде. „Невже втопилася? Невже втопилася?”— раз у раз безпорадно розводив він руками. А за мить схоплювався і вигукував: „Чи, може, мені все це примарилося? Може, не було ніякої жінки?”
Коли збігло ще чверть години, Абеляр зовсім утратив віру, що коли-небудь побачить незнайомку. „Ніхто, навіть найкращий пірнальник не може так довго перебувати під водою”. Його охопила така печаль, що він упав на пісок і заридав. „Навіть якщо вона приснилася, то навіщо мені жити, коли її нема?”— волав він у розпачі. І його голосіння не чув ніхто, крім кількох чайок, які літали над водою, полюючи за рибою.
-Чого ви плачете, пане?— несподівано почувся чийсь голос.
Абеляр перевернувся на спину. Перед ним стояла та сама жінка з білявим волоссям. Її великий рот з тонкими червоними губами і сині очі мали в собі щось одночасно і грайливе, і задерикувате. Міцні, звичні до фізичної праці руки вона тримала зігнутими в ліктях. Ноги її були рівні і гладенькі без жодної волосинки, і здавалися навіть гарними, якщо би не надто масивні стопи з ґулями біля великих пальців. Білявка була зовсім гола. На її обвислих персах приліпилося кілька стеблин водоростей. Просто-таки гігантський горбок міжніжжя був густо зарослий темним волоссям. Великі, з нерівними краями пелюстки піхви нахабно випиналися назовні. Жінка щойно вийшла з моря. По її тілі стікали краплі, залишаючи по собі тонкі сріблясті патьоки, які тут же висихали. Абеляр дивився на неї і не міг вимовити ані слова.
-Що з вами сталося, пане?—перепитала жінка.
Абеляр сів. Він ніяк не міг прийти до тями.
-Що ви тут робите? Звідки ви?—жінка посміхнулася. Їй здавалося кумедним, що такий вельможний чоловік плаче. Вона зняла з персів листочок водорости і поклала собі на долоню.
-Тобі не соромно, що ти гола?—тремтячим голосом запитав Абеляр. Він дивився на жінку з неприхованим захватом. Його вражало, що її тіло має такі своєрідні форми. Білявка всім своїм виглядом відверто заперечувала загальноприйняті канони жіночої краси. І вона була прекрасна у своєму запереченні.
-А тут ніколи не буває людей. Я й не думала, що комусь заманеться сюди припертися.
-Як ти називаєшся?—Абеляр звівся на ноги. Він ніяк не міг стримати свого хвилювання. І голос його продовжував тремтіти.
-Росаму́нта,-- вона знову посміхнулася.—Я живу тут зовсім недалеко в Пакалатро́ї.—А вас як звати?
-Абеляр.
-Таке смішне імя.
-Чому смішне?
-Бо незвичне. В нашому рибацькому селищі так чоловіків не називають.
-А як?—Абеляр уже трохи заспокоївся.
-Ну, там Тере́сій або Таде́й...—Росамунта засміялася.—Ви, певно, дуже багаті, так?
-Зовсім і ні.—Абеляр теж посміхнувся.—Я торгую ґудзиками, спі́нками, пряжками, гапличками, шнурівками тощо. У мене в Седіолані є крамничка.
-Так? Як це чудово!—вигукнула Росамунта.—Ви такі щасливі, що живете в столиці!
-Ну, навряд, чи це вже таке щастя,-- відказав Абеляр.— Воно, гадаю, в чомусь иншому.
-І в чому ж?—Росамунта добула з-під куща клунок з одягом.
-Ну, хоч би в коханні.
-Ніколи не повірю, що такий багатий чоловік не може знайти собі жінки. Та за вами вони, певно, цілими табунами ходять.—Росамунта наділа білу сорочку з чорним візерунком на рукавах.
-Я жонатий,-- Абеляр зідхнув.—Просто моя дружина хвора.
-Що з нею?—Росамунта співчутливо глянула на Абеляра.
-Вона божевільна... розумієш, вона звихнута на віршах-- мовив Абеляр і голосно засміявся.—А ти заміжня, ти маєш чоловіка?
-Навіть говорити не хочу про нього,-- скривилася Росамунта.—Я ненавиджу його.
-Невже він такий поганий?
-Ага, добрий, якбиж-то!—Росамунта одягла спідницю.—Мені вже треба йти.
-Ми ще зустрінемося?—Абеляр глянув на Росамунту і відчув, як його серце защеміло.
-Не знаю, пане, це залежатиме від вас, -- відповіла Росамунта і рушила геть.
За тиждень Абеляр знову приїхав сюди, відшукав у рибацькому селищі Росамунту і відвіз її до Седіолана, де на вулиці Карлика неподалік від морського порту винайняв затишне помешкання з двох кімнат, вікна яких виходили в бузковий парк.
-Я приїжджатиму сюди щосуботи. Ось тобі пятдесят срібних імперіялів на витрати. Щотижня ти отримуватимеш стільки ж. Можеш бувати, де тобі заманеться, жити цілий тиждень у своїй Пакалатрої, але в суботу мусиш бути тут. Ти згідна на таке?
-Ще б я не була згідна! -- вигукнула Росамунта.—Я просто щаслива!—Вона кинулася до Абеляра і поцілувала його в губи.
-Я, здається, також,-- мовив Абеляр.
З того часу Абеляр щосуботи приїжджав на вулицю Карлика. Його стосунки з Росамунтою робилися щораз тіснішими. Він ставав дедалі залежнішим від неї, від її бажань і примх. Він усвідомлював, що, піддаючись сердечному поривові, неухильно втрачає внутрішню свободу, і далеко не був певен, що Росамунта має такі ж почуття до нього. Але не це найбільше тривожило його.
Уже перша зустріч з Росамунтою в помешканні на вулиці Карлика посіяла в Абеляра присмак гіркоти. Він цілих пять днів ні про що инше не думав, як тільки про неї, про те, як він пеститиме найсолодші місцинки її тіла. І його аж розпирало від бажання. У міністерстві ніколи не бачили Абеляра таким розсіяним. Здавалося, що він зовсім утратив інтерес до справ. Наприклад, при черговому обговоренні проекту стокілометрового меґерейського тунелю, який мав з’єднати залізницею міста Фон і Упри́т, Абеляр на превелике здивування всіх присутніх не вимовив жодного слова. Так і просидів весь час, поки тривала дискусія, дивлячись кудись у відчинене вікно, де пахтіли буйним рожевим цвітом низькорослі пафельнаумські вишні. А коли пентарх Меґере́ї Тропонаї́д передав проект на підпис, Абеляр невдоволено зморщився і сказав:
-Потім. Це не горить.
По цьому встав і вийшов із залі.
64. Сердешний Абеляр ч.3
Немає коментарів:
Дописати коментар