Того дня вранці Торій вийшов із убогого заїзду, де ночував, і, почуваючи на душі радісне піднесення, рушив вулицями Італя. І що ближче підходив до Орієфля́мського майдану, головної площі, де мав відбутися ярмарок, то більшало людей довкола. Небавом усі вулиці були заповнені юрбами містян і жителів навколишніх сіл, які знай сунули до центру міста. Все довкола аж двигтіло від безперестанного гу́готу, скрізь розлягався несусвітній галас, верески, крики, сміх, регітня, то тут, то там лунала музика, гупали барабани, гриміли гелікони й вальторні, вищали фаґоти й флейти, цигикали віолі. Вдягнені в чудернацькі костюми й жонґлюючи помаранчами та цитринами, дибуляли на хідлях циркові акробати, за ними ступали лигайшво́рні, глитаючи довжелезні шпаги, чалапали з кумедно розмальваними лицями кльовни, крокували паяци з найрозмаїтішими балабонами, бубонцями, бринчаками й черкі́тками на одязі, фіґлярі в конусуватих шапках, з яких ні сіло, ні впало раптом бризкала вода чи випурхувала зграя горобців, стрибали, пускаючись кужелем, скоморохи, блазні, підстаркуваті коміки, далі за ними тьопали драматичні й комедійні актори, які, читаючи монологи зі старовинних пєс, несамовито репетували, аби перекричати загальне ревище, тим часом як поряд з ними їхні побратими-поети, деклямуючи з відстороненими лицями величні поеми, баляди, довжелезні кондаки на славу Джізейса, хвалебні оди, пристрасні альби, мадриґали, канцони, філіґранно відточені й уцяцьковані добірними поетичними виразами сонети, катрени, ронде́лі, терцети й тріолети лише ворушили вустами, анітрохи не переймаючись, чи чує їх хтось узагалі. Проте тут, у людській тисняві ніхто нікого і не збирався чути. Кожен був опанований лише єдиною жадою – повністю віддатися поривові загального ярмаркового безтурбоття і радощів. І то байдуже як, хай там криками, чи дикими вересками, чи безглуздим сміхом, чи прителепкуватим підстрибуванням, кумедними танцями, чи й просто корчачи жахливі ґримаси, крутячись дзиґою, сіпаючи тулубом, трясучи головою, руками, а знаходилися й такі, що готові були без всякої причини затопити по пиці першого ліпшого, хто траплявся під руку. Тому нема, нема та й десь виникали бійки, які, втім, ніколи не були надто запеклими, бо натовп ума́х накидався на бійкарів і з диким реготом розбороняв їх, кожному при цьому намявши добре боки.
Торій ішов разом зі всіма, піддавшись загальному шалові. Він не чув себе. Йому здавалося, що його окреме людське «я» щезло, розчинилося безслідно. Тепер був лише єдиний велетенський людський потік, який неухильно прямував кудись до визначеної мети, і опиратися його потужному прудові було несила. Торій цілковито здався на його ласку, анітрохи не усвідомлючи, що робить. Він кричав, сміявся, смикав головою, махав руками, підстрибував як і всі навкруги.
Коли багатотисячні тлумища заполонили всі головні вулиці, вулички й провулки і навіть усі найвужчі проїзди й підходи до Орієфля́му (так італьці ще називали центральну площу міста), звідкись здаля щораз виразніше стали долинати дивні звуки. Вони дуже нагадували меті́ж прибою, так, наче морські хвилі з розпачливим клекотом розбиваються об скелястий берег, раз за разом відкочуючись і знову падаючи на тверде каменяччя. І в коротюсіньких проміжках, коли клекіт майже зовсім отавав, виразно можна було вловити ще один загадковий призвук -- ледь чутний посвист.
Торій здуміло повернув голову й упродовж одного-двох зми́гів не бачив нічого, крім сили-силенної людських голів, які су́плаш укривали доволі широкий та рівний, як струна, Колючий бульвар, де-не-де обсаджений старезними й подекуди вже трухлявими араліями. Врешті, придивившись, він уздрів, що центральною алеєю бульвару, там, де людські голови зливалися в суцільну темно-попелясту масу, до Орієфлямського майдану повільно наближається розкішний, уквітчаний білими й червоними айстрами берлин, запряжений шестириком де́решових коней. На приступках з обох боків берлину стояло по двоє гайдуків, здоровенних лютих ло́мусів у синіх, дуже облепистих, з широкими срібними ґалунами й уцяцькованих крихітними дзеркальцями на грудях, лібе́ріях (чи ба́рмах, як ще тут називали ці дивачкуваті мундири пентархових охоронців), які довжелезними фанда́ми з подесятеренним на кінцях, цвяхованим реміняччям що було духу репі́жили наліво й направо людську згло́ту. Народ несамовито ревів, і важко було добрати ума, чого в цьому ревищі було більше – жаху чи захвату. Бо якщо одні, які скуштували реміняччя, верещали з болю, то инші, які уникли частунку Молосових гайдуків, дерли пельку з захоплення і безуму. Втім, одні й другі, опановані єдиним спільним прожо́гом, умах розступалися під нещадним хльостанням ремінних висвища́к, і берлин поволі просувався вперед.
На козлах сидів сам пентарх Молос. Він, у білій мусліновій сорочці з довгими широкими рукавами, при всіх клейнодах, зосібна із срібним, садженим жовтими цирконами бе́рлом в руках та золотим пентаршим обручем на голові, власноруч правив кіньми (це можна було побачити лише один єдиний раз на рік саме під час літнього ярмарку), і всякий раз, коли берлин сповільняв рух, помахом указівного пальця, оздобленого смараґдом, давав знак ломусам, аби ті заповзятливіше шмагали фанда́ми. Від їхніх помахів час від часу і виникав посвист, а клекіт морських хвиль – це було не що инше, як рев натовпу, який кидався врозтіч, ховаючись від ударів. Молос дивився на людей з якоюсь поблажливою, навіть дещо доброзичливою посмішкою і, здавалося, анітрохи не переймався зойками тих нещасних, голови, плечі чи руки яких лизнуло цвяховане реміняччя, иноді до крови калічачи, трощачи бідакам запястя рук, ліктів, розтинаючи шкіру на тімях, потилицях, проламуючи носи, розсікаючи губи, щоки, підборіддя, не кажучи вже про пошматовані шапки, капелюхи, брилі, картузи, берети, мантильї, свити, полотнянки, сорочки, охві́ти, корсетки, кофтини.
Торій прикипів очима до берлина, наче заворожений. Він не годен був зрушити з місяця, аж поки берлин не підїхав зовсім близько і гайдук з прищавим, як у ропухи, лицем не вперіщив його по голові фандо́ю. Тільки тоді він разом з усіма стену́вся тікати, але вже було пізно. Сталевий цвях батога мазнув його по голові і Торій від пекучого болю, який пронизав усе його тіло, повалився непритомний на землю. Його б неминуче затоптали ногами, якщо б дві молоді селянки у нових матерба́сових плахтах не підхопили його на руки і не винесли з натовпу. Коли він прийшов до тями, пентарх Молос уже був на Орієфлямському майдані.
-О, тобі таки пощастило, юначе,-- миршавий дідок у полатаній камізельці подав Торію розпанаханого капелюха.— Якби не твій капелюх, то лишень вухом не обійшлося б.
-А що з вухом?— надтріснутим голосом запитав Торій, який сидів на траві під усохлою аралією. Він тільки-но опритомнів і ще не зовсім розумів, що сталося.
-Піввуха наче бритвою зрізало,-- сві́нула очима молодиця, яка сиділа збоку.
-Будеш тепер піввухим,-- засміялася друга молодиця, яка стояла навпроти, тримаючи в руках невеличку полотняну торбинку з вишитими на ній червоними маками. Її обіймисті, зарослі волоссям литки, які виднілися під краєм плахти, пашіли здоровям.
-Боже, моє вухо!— скрикнув Торій і помацав вухо рукою.
-Не рухай, ми перевязали його чистою шматиною,-- мотнула головою перша молодиця.
-Так цебеніла кров, що годі було спинити,-- додала друга.
-Дякуючи цим файним кралечкам, ти живий лишився, юначе,-- дідок звівся на ноги.— Тільки дякуючи їм,-- хрипко повторив він скрадливим голосом і, не повертаючи голови, пошкандибав геть, світячи двома тарка́нистими латками на спині своєї благенької камізельки.
Ясна річ, що цього дня Торій на ярмарок уже не пішов, а повернувся до заїзду. Почуваючи тупий біль голови й страшенну втому, він упав на залізне, застелене веретою з валови́ни й напаковане соломою ліжко і миттю заснув.
Прокинувся аж наступного ранку. Веселий та бадьорий, так само, як і напередодні. За вікном сяяло сонце. З двору долинав людський гамір, сміх, крики візників, форкання коней. Голова й вухо майже не боліли. Торій розмотав шматину й глипнув у дзеркало. Сталевий гостряк фанди обтяв рівною прямовислою лінією зовсім невеликий клапоть вуха, не зачепивши навіть мочки. Воно було дещо спухле, запеклося кровю, але не гноїлося.
-Хай, адже могло бути й гірше, -- мгикнув він і надів капелюха, якого йому вчора ввечері дбайливо зашила, та ще й вигадливо орнаментувала розірване місце за́полоччю, добросерда дружина хазяїна заїзду.
Невзабарі, хапкома поснідавши у харчівні навпроти мискою гарячої лога́зи й випивши два кухлики мусе́льця, Торій уже простував вулицею в бік Орієфлямського майдану, по-молодецьки, з запалющим присвистом виспівуючи задеркувату пісеньку, в якій раз за разом повторювався приспів: «Бугай реве, ведмідь реве, і хто кого дере й чорт не розбере». Він ішов і весь випромінював таку енерґію, таку безтурботну веселість і радість до всього навколо, що чи не кожен пішоходець, як жінки, так і чоловіки, байдуже до віку, не могли стримати посмішок і раз за разом приязно кивали йому вслід.
На маноці́вницю Пентесіле́ю Торій натрапив біля ятки, де продавалися найріжноманітніші вироби зі соломи, переважно всілякі прикраси, сильве́ти свійських тварин, диких звірів, птахів, риб, розмальовані амара́нтом та каліє́ю підкови, звізди, півмісяці, ко́чала, квадрати, еліпси найхимерніших кшталтів для захисту осель від злих духів, зовсім мацюпіські талісмани, амулети, пентакули на шию, як також і величезні обереги з розпізнавчими познаками проти мета́льців усіх конфіґурацій, літа́вців, перелесників, щезунів, а ще численні цяцьки, ґондзо́льки, кумедні фіґурки, ляльки, вигадливі забавки й инші подібного шибу дитячі іграшки, які виблискували небаченим ряснобарвям відтінків.
Пентесілея, вся в чорному, в тмосивій киба́лці, з під якої вибивалися довгі сиві коси (ніколи, здається, не чесані) сиділа на перевернутому иржавому відрі, похмура, з глибокими зморшками на блідих щоках і байдуже дивилася поперед себе, анітрохи не переймаючись ярмарковою метушнею. Її, стару чаклунку й провидицю, яка була чи не найстаршою мешканкою міста, знали всі, як в Італі, так і у цілій Трансальгарській провінції і за її межами. Знали і боялися, бо вважалося, що і випадкова зустріч з нею – це поганий знак. Навіть сам пентарх Молос, людина вкрай жорстока й непогамовна, від якого залежало життя кожного в провінції і який за найменшу провину виносив вироки смерти, не відважувався бути з Пентесілеєю непоштивим. Адже вона не лише вміла прозирати в майбутнє, а ще й зналася з усякою нечистою силою, спілкувалася з духами, викликала й проганяла демонів, знімала з людей наслання́, призі́р, всякі пристрі́ти чи уро́ки, розумілася на цілющих зіллях, чудодійних еліксирах, таємничих спомогущих порошках, гойних піґулках, лікувала всякі недуги, як от вогне́ць, гризь, ди́хавицю, збур, оле́гницю, обкла́д, а також, удаючись до чарів, могла накликати на людину біду і навпаки відвернути нещастя. І разом з тим досу́га маноцівниця, маючи у своїй владі такі могутні сили, будучи наділена такими магічними знаннями й можливостями, сама була на диво немічна, майже не могла самостійно пересуватися та ще й зовсім була глуха. Її вивозили з дому на глинцевому візку з мякими кавчуковими колесами дві, спеціяльно призначені пентархом доглядальниці. І щоразу, коли Пентесілея вирушала зі свого помешкання, одноповерхової мурованої хатини з невеличким городиком в північному передмісті Італя, вони не знали, куди повезуть свою підопічну. Стара ніколи наперед не повідомляла, де їй забагнеться бути. Вона просто вказувала рукою і доглядальниці котили в той бік візок. Таким чином її можна було зустріти будь-де, як у чистеньких кварталах багатіїв, так і в брудних, населених біднотою районах, як серед портової метушні, так і серед тиші городів та садів, як біля смердючих броварень, ґуралень, миловарень, так і коло конти́н та божниць. І кожен, хто бажав довідатися про свою долю, взнати, як правильно чинити в тій чи иншій справі чи й просто вилікуватися від якоїсь недуги, мусив спочатку знайти Пентесілею, розпитати в людей, де і в якій частині Італя зараз вона перебуває, що було доволі не просто, бо ніхто з містян ніколи цього стотно не міг сказати. А вже знайшовши стару, належало з поклоном мовчки приступити до неї, вкласти в руку один мідний або десять залізних імперів і, дивлячись їй в очі, подумки розказати про свою біду. По цьому маноцівниця писала одну-дві фрази на клаптикові паперу завбільшки з долоню і вручала його тому, хто до неї звертався. На тому папірчику і містилася вся її відповідь.
Торій спочатку навіть не думав підходити до благува́тої, як йому здавалося, старої. «Та й навіщо знати, що буде зі мною,-- міркував він.— Що мені з цього за пожиток?!». Утім, якась сила змусила його підійти до неї й зупинитися, і він деякий час здуміло зорив на провидицю. Жінка, яка зовсім не звертала на Торія уваги й дивилася в зовсім инший бік, туди, де під та́шовим напяттям з кольоровими прапорцями та стрічками кілька паяців у строкатих костюмах розважали жартами невелику юрбу жінок з дітьми, раптом повернула до нього голову і хлопець відчув, як усього його протяло наче електричним струмом. Пентесілея, унурившись в Торієві зіниці, покво́лом уповзала в його нутро, обмацуючи найглибші закапелки його душі. Він почував себе цілковито безпорадним перед нею. І не міг, навіть якби хотів, відвернути від неї очі, чи взагалі ворухнути хоч би пальцем. Думки його зупинилися. І він сам щез для самого себе.
-Вона чекає, щоб ти заплатив.
-Ти що, оглух, бовдуре?!
-Та мазніть його по мармизі, щоб очунявся!
Так вигукували люди, які обступили Торія.
Торій прийшов до тями й побачив, що стоїть серед натовпу і глядить на Пентесілею, яка тримає в руці білого папірця. Її голова все ще повернута до нього, але очі вже дивляться кудись поза ним. Наче в тумані, сам не знаючи, що чинить, він вийняв з кишені мідного імпера і, віддавши його провидиці, забрав папірця. Відійшовши вбік, Торій розгорнув його. Там була одна єдина фраза: «Твоя смерть прийде з моря».
Зараз, сидячи на гребені на́дми й блукаючи поглядом у морському безмірі, Торій знову згадав ту свою дивну зустріч з Пентесілеєю на італьському ярмарку.
-Збрехала стара відьма, явно збрехала,-- прошепотів він.— Таж я і в море вже давно не виходжу. Якщо й помру, то тільки тут, на суходолі, серед цих понурих надм.
Він побачив угорі сріблястого мартина і звівся на ноги. Птах ширяв у повітрі, широко розкинувши білі крила, і протяжно реготав: «ґа-ґа-ґаґаґа».
-З кого смієшся, дурний мартине?! Хіба що з себе самого,-- зневажливо пхикнув Торій і рушив далі, ступаючи слідами незнайомця.
Невзабарі сліди привели до його власної хатини, яка тулилася в улоговині серед двох високих надм. Торій ще здалеку побачив лежачу людську постать перед входом. Він підійшов ближче. Це був молодий юнак. Він лежав на боці, поклавши голову на поріг. Напрочуд гарне, з витонченими рисами обличчя вказувало на знатне походження. Його біляве хвилясте волосся ворушив вітер. Все тіло його, яке прозирало крізь шмаття одягу, було в синцях і саднах. Хлопець здавався мертвим, але ледь видимі подриґи ніздрів вказували, що він живий.
-Ти хто?—Торій нагнувся над лежачим і поторсав його за плече.
Юнак розплющив очі і нетямущим зором унурився в Торія. Він явно не розумів, де він і що від нього хочуть.
-Ти в безпеці. Не бійся. Ти чуєш мене?
Незнайомець раптом стену́вся всім тілом і через силу прохрипів:
-Я принц Осіян, спадкоємець короля Рафанаї́ла. Врятуй мене.
-Все гаразд. Тобі нічого не загрожує,-- Торій допоміг юнакові сісти.— Корабель, на якому ти плив, розбився, чи не так?
-Так,-- хлопець ледь чутно видавив з себе.— Крім мене, більше ніхто не врятувався?
-Ніхто.
Наступного дня Осіян сидів за столом і з глиняної миски сьорбав юшку з плавників піска́тника. Цого мертвого півтораметрового ската викинуло море, і Торій дуже тішився, що його несподіваний гість не залишиться голодним принаймні кілька найближчих днів.
Осіян їв мовчки. Чулося лише легке шерхання деревяної ложки об миску. Час від часу він глипав на господаря хатини, який лежав на тапчані під вікном, тримаючи у руках невеличку байбулу у потрісканій шкіряній оправі. Торій часто полюбляв читати святе писання по обіді. Особливо йому подобалися ті місця, де йшлося про чудесні зцілення, чинені Джізейсом.
-Ти, щось не дуже веселий, юначе,-- Торій згорнув байбулу.— Не смакує юшка?
-Ні, все гаразд,-- Осіян поклав ложку на стіл.— А цей дзиґа́рик наче срібний?— Він указав на кишенькового годинника, який висів на стіні коло вікна.
-Це мій спадок від батька. Він справді срібний. Просто потьмянів від часу. Та ще й цілком справний, але я не користуюся ним. Знати котра година мені тут ні до чого.
Торій устав з тапчана й пройшовся по хаті. Тоді дістав з-за сволока невеличке пуделко й вийняв з нього два мідні імпери.
-Так само як і ці брязкачі.
Він укинув монети назад до пуделка.
«Не треба було вчора зізнаватися, хто я і звідки. Старий видасть мене при першій-ліпшій нагоді. Видасть поторо́ча, неодмінно видасть»,-- шпигнуло в Осіяновій голові.
Увечері Торій стояв на морському березі. Море було тихе й спокійне.
-Здається, я ще ніколи не бачив його таким сумирним,-- мовив він, удивляючись у водяну гладінь, на якій заледве можна було розгледіти щось схоже на брижі.— Вода як шкло. Така рівна і чиста. Але чому це так мені не до серця?—зідхнув Торій.— Втім, я знаю чому. Бо це нічого доброго не віщує.
Немає коментарів:
Дописати коментар