До Крицевого палацу Савадок прибув уполудне і передусім побіг до свого помешкання на першому поверсі. Там швидкома́ помився у крихітній лазничці з керамічною ванною і шпія́льтеровим душем, переодягся в чисту одіж і, похапцем зївши кілька кусників ще теплої шпу́ндри з пампухами, які слуга Дуфін роздобув на кухні, рушив на другий поверх до королівських покоїв.
Коли він піднімався догори, то на сходах зустрів Рафанаїлову наложницю Мелхолу. Вона була в теплому меля́нжевому жакеті і виглядала якоюсь утомленою. На її гігантських персах, які мало не вивалювалися з глибокого декольте, де-не-де крізь густу пудру прозирали невеличкі синці.
-Король чекає на вас,-- недбало скинула вона на нього своїми оливковими, підмальованими антимо́ном очима і, не зупиняючись, побігла ви́дрібцем униз.
-Дякую,-- кивнув у відповідь Савадок і пробурмотів, скривившись: «Могла би хоч зупинитися, поцікавитися, як мені там малося, у цій бісовій хурдизі».
Та не встигла Мелхола зникнути з очей, як на сходах з’явився підска́рбій Вару́м. Він тримав у руці грамоту. Це був чималенький, десь на півтора лікті завдовжки пергамен із червоною вощаною печаткою. Побачивши Савадока, підскарбій удав, що уважно читає грамоту, і, проходячи мимо, навіть не підвів голови, а лише буркнув лікареві щось нерозбірливе замісць привітання.
-Король у кабінеті чи в ліжниці?— гукнув йому навздогін Савадок.
Підскарбій на мить зупинився, зробив якийсь невиразний порух рукою і потрюхикав далі, прудко ступаючи зі сходинки на сходинку своїми тоненькими ногами в синіх з кумедними рожевими кута́сиками біля колін панчохах.
«І що він має до мене, цей клейнодовий щур? Чого ховає очі? Адже я з ним ніколи до пуття і в розмову не заходив»,-- подумав Савадок.
Вийшовши на другий поверх, він не встиг ступити й двох кроків, як побіч буйно розрослої аґави у я́списовому вазоні здибався з комісаром Служби безпеки Йорамом. Савадокові похололо в грудях. Кого, кого, а Йорама йому найменше хотілося бачити, адже це саме з комісарової ласки він понад місяць просидів у вязниці. «Зараз знову, чого доброго, присікається до мене, кручий син»,-- прошепотів Савадок і, привітавши Йорама легким поклоном, запитав:
-Його величність чекає мене в спальні?
-Король у залі з медузами,-- спохмура відказав комісар. Його камяне лице було холодне, наче крига, а очі прошивали сердешного лікаря наскрізь і, здавалося, проникали до найпотаємніших закапелків його серця.
Від страху Савадок прикипів до місця і не годен був поворухнути і пальцем. І лише коли Йорам, набундючений, у новенькому синьому сурдуті з нефритовими ґудзиками, весь напахчений парфумами з резеди́, неквапливо пройшов мимо і рушив униз сходами, лікар повернувся до тями.
«Всі тут заледве не ненавидять мене. Але чому? Що я кому заподіяв?!»-- запитував себе Савадок, простуючи широким палацовим коридором, і в його голові зринали думки одна сумніша за иншу.
Двері до залі з медузами були розчахнуті. Як тільки-но Савадок підійшов ближче, звідти вибіг переляканий королівський слуга Харумаф. Він, як бачилося, щойно отримав від Рафанаїла поморда́са і тримався за щоку.
-Де ви, пане докторе, дляєтеся,-- залементував він,—король уже розуму рішився, чекаючи на вас.
Савадок окинув оком вартових, які нерухомо, наче статуї, стояли наввипинки оба́поли дверей, і мовчки ввійшов до залі.
Рафанаїл сидів на оббитому червоним оксамитом кріслі і дивився на величезний, всуціль зі шкла, овальної форми акварій з медузами. Крізь вікна до залі проникало сонячне світло і медузи, ліниво ворушачись, нема, нема та й змінювали відтінки своїх кольорів, здебільшого варіюючись у межах жовтого або фіолетового. Справа біля королівських ніг, взутих у теплі клобу́чі, на мармуровій підлозі лежав сачок з бамбуковим держаком.
-До ваших послуг, ваша величносте,-- вклонився земно Савадок.
Рафанаїл повернув до нього очі і деякий час мовчав. Огидні, зазвичай лільові горбики й шкалубини на його лиці, які тепер чомусь були попелясто-бурими, надавали його обличчю якогось нездорового і непевного виразу.
-Мене болить ліве вухо,-- мовив король надтріснутим голосом.— Вночі стало боліти. І голова зліва поболює.
-Зараз глянемо, ваша величносте,-- Савадок розкрив коричневого саквояжа з лікарським причандаллям і вийняв звідти невеличкий апарат, щось на взір льорнета із тоненьким кабелем, на кінчику якого поблискувала мініятюрна синя лямпочка.
-Що це?
-Тонорзе́ма. Спеціяльно на вуха. Дає абсолютно сто́тну діягнозу. Я купив її влітку, коли перебував у Седіолані на медичній конференції.
-Усі ці новації...— скривився Рафанаїл, показавши попсовані зуби з численними пльомбами.— Вічно ці імператорські мудраґелі щось вигадають?
-Що стотніша діягноза, то ефективніше лікування, ваша величносте,-- відказав Савадок і, сам злякавшись своєї сміливости, подумав: «Навіщо я це кажу? А ну, якщо вийде щось не до шми́ги».
-Не дзиґо́р тут мені пусте, а зроби, щоб перестало боліти,-- король потер вухо долонею.
-Зіпріть голову на спинку крісла, ваша величносте,-- Савадок допоміг Рафанаїлові прихилити голову до мякої оббивки. Тоді вставив кабель з лямпочкою йому у вухо і припав оком до висувного вічка, яке містилося з протилежного боку апарата.
-Все ясно. У вас за́шерет нутровуха,-- він скрутив кабель і сховав тонорзему до саквояжа.
-Як?! Звідки міг взятися зашерет?!—король заледве що не пропікав лікаря очима.— Кажи правду, все, як є.
-Ваша величносте,-- прохарамаркав Савадок, відчуваючи, як пересихає в нього в горлі,-- зашерети у вухах виникають внаслідок поганих вістей. Так написано у всіх мудрих книгах.
-Але чому саме в лівому вусі?— гаркнув Рафанаїл.— Чому в правому нема зашерету? Чому?— повторив він і в його очах блиснули хижі вогники.
-Припускаю, що недобрі вісті вам надходили винятково зліва, тому й скупчилися в порожнині лівого нутровуха-- пролепетав Савадок.
-Гаразд, я ще розберуся, як так сталося і чиї це каверзи,-- Рафанаїл звівся на ноги і, піднявши з підлоги сачка, підійшов до акварія.
Савадокові відлягло від серця. «А я вже був певен, що він мене підозрює у якихось підступах»,-- крутнулася в його голові думка.— «Справді, ну хіба можна хоч щось передбачити в цьому житті?!»
-Ну, то як ти збираєшся лікувати моє вухо?— Рафанаїл намагався виловити сачком невеличку медузу, яка виріжнялася незвичним забарвленням-- була жовтаво-прозориста з сріблястими крапочками, які весь час то виникали, то зникали.— Яка гарна! Чого мовчиш?— він обернувся до лікаря.
-Ваша величносте,-- мовив спроволо́ка поважним тоном Савадок,-- є два шляхи лікування -- довгий, але безпечний і короткий, але ризикований. Перший – це вигоювати вухо всякимми примочками, продувати парою мшеди, зосібна я́ґеля чи гіпоґи́мнії, закрапувати соком гриба-дощовика рапатого, заживати натще безліч иншого зілля, в тому числі й доволі шкаворіжного на смак. Це займе щонайменше три місяці. А другий шлях набагато простіший – прочистити вушний канал сиза́левою поворозкою. Процедура, правда, дещо болісна, втім триватиме не більше трьох-чотирьох хвилин.
-У чому ризик другого шляху?— король поклав сачка на вузенький карниз при основі акварія і знову сів на крісло.
-Може порушитися слухова оболонка між лівим і правим нутровухом.
-Але ж це, певно, загрожує глухотою?— нахмурився Рафанаїл.
-Та не те, щоб глухотою,-- Савадок намагався старанно підбирати слова, щоб не викликати в свого повелителя ще більшого невдоволення. Голос його тремтів, язик в роті не слухався й зробився, наче деревяний.
-Та що ти з мене кишки сотаєш!— не витримав Рафанаїл.— Говори вже, що маєш казати.
-Ваша величносте,-- Савадокові очі зайшли слізьми,-- цілком можливо, що ви на якийсь час втратите здатність запамятовувати почуте.
-Як це?— король на мить спантеличився.— Ти хочеш сказати, що я можу стратитися розуму?
-Та ні,-- зарюмсав Савадок.— Просто те, що… почуєте, не буде затримуватися в голові. Сказане у ліве вухо вилітатиме… через праве, і сказане у праве вилітатиме через… ліве.— Він вийняв хустинку, щоб витерти сльози.-- І щоб щось запамятати, вам… доведеться затикати одне або друге вухо.
-Тільки й того?— скривився Рафанаїл.
-Так, ваша величносте,-- Савадок сховав хустинку.
-І як довго це може тривати?— король дивився не на лікаря, а на медуз, які ні сіло ні впало зануртували в акварії, збурюючи на поверхні води чималенькі хвилі.
-Не більше, ніж півроку,-- Савадок глипнув на Рафанаїла і подумав: «Здається, він уже не сердиться. Ніколи не знаєш, що йому спаде на ум. А вгадати його думку? Де там! Шкода й захо́ду?».
-Гаразд, берися тоді до справи,-- холодно кинув король.
Той кивнув головою і вийняв із саквояжа невеличку круглу бляшанку з ґепардом на кришці.
-Треба змастити зі́во кля́пки,-- він відкрив бляшанку.-- Ваша величносте, нахиліть голову, ось так,— Савадок набрав малесенькою деревяною лопаточкою темної вязкої речовини, від якої відгонило болотяним гниляччям.
-Кокосова мазь?— на Рафанаїлових вустах майнуло щось подібне на посмішку.
-Так, тільки з додатком земено́ї гра́ни,-- відповів Савадок.— Цей не дуже приємний запах саме через неї.
Змастивши у вусі, він дістав із саквояжа довге картонне пуделко у формі циліндра і став обережно витягати з нього тонюсіньку золотисту поворозку, яка, в міру того як висувалася назовні, випрямлялася, стаючи рівною як струна. Врешті лікар повністю видобув поворозку з пуделка і тримав її в руках за кінчики.
-А зараз, ваша величносте, мусите трохи потерпіти,-- він устромив поворозку королю у вухо і став енерґійно просувати її щораз глибше. При цьому його рука, яка тримала поворозку, безперервно вібрувала.
Король сидів нерухомо. Його лице не виражало жодних почуттів, а очі оніміло дивилися на акварій з медузами, проте, здається, нічого не бачили.
-Ваша величносте, чи відчуваєте ви якийсь дискомфорт у вусі?
-Ні, ані найменшого. Так собі, трохи лоскітно і все.
-Дивно,-- гмикнув Савадок.-- Поворозка вже мала би досягти нутровуха.
Він інтенсивніше зарухав рукою. Тепер став дрижати навіть лікоть, а сама рука від пальців до ки́сти зробилася майже невидимою, перетворившись у мерехтливу пляму. І коли б хтось подивився збоку, то подумав би, що повоорозка входить до вуха сама.
-Либонь, у вас вушний канал має не пять спіральних закрутин, як зазвичай трапляється, а більше. Ще, чого доброго, поворозка виявиться закороткою.
-Ти мав би це передбачити,-- буркнув король.— Скілька там ще її лишилося?
-Зовсім небагато,— процідив крізь зуби Савадок, на лобі якого виступили краплі поту.— Невже ви нічого не відчуваєте?
-Нічогісінько,-- Рафанаїл похмуро зиркнув на лікаря.
Савадок не відповів, продовжуючи міліметер за міліметром просувати поворозку до вуха. Врешті вона ввійшла повністю, і з вуха тепер стирчав лише її оцупок.
-Все, скінчилася,-- Савадок витер піт і тільки-но спробував схопити поворзку за кінчик, щоб витягати її зу́спіт, як він мик і щез у вусі.
Савадокове серце тенькнуло. «Все, мені кінець. Король тепер стане глухим». Ця думка наче громом його прибила. Він як стояв зги́нці перед королем, так і заціпенів на місці.
-Що таке, чого не тягнеш поворозки?— занепокоєно гукнув Рафанаїл.
Савадок мовчав і вибалушеними очима з жахом дивилися на свого пацієнта.
-Та ти що, оглух?— король грізно труснув головою.
Лікар вже був готовий повалитися непритомним на мармурову підлогу, його ноги підкосилися, акварій з медузами, різьблені колони й усі инші предмети в залі попливли перед очима. Він востаннє з розпукою глянув на короля, і раптом його наче протяла блискавка -- з правого Рафанаїлового вуха щось звисало. Це було не що инше, як другий кінець поворозки. І Савадок ураз повернувся до тями.
-Таж вона пройшла наскрізь!— радісно вереснув він.— Все гаразд, бий мене нечиста сила! Поворозка в правому вусі.
-Якої бісової матери ти кричиш? Чого не витягаєш її,— люто заволав Рафанаїл.— Витягай мерщій поворозку.
-Зараз, зараз я її висмикну,-- Савадок схопив поворозку, яка на цілий лікоть звисала з правого Рафанаїлового вуха, і потяг до себе.
Король заревів з болю і, схопившись з крісла, кинувся на лікаря.
-Що ти робиш, мерзотнику!— люто загорлав він і відважив Савадокові такого ляпаса, що той гепнувся седно́м на мармурову підлогу.
На шум до залі вбігло двоє кремезних сердюків і, гадаючи, що на життя короля вчинено замах, миттю скрутили лікареві руки.
-Змилуйтесь, ваша величносте,-- заскімлив Савадок, бризнувши слізьми -- я не навмисне зробив вам боляче.
-Відпустіть його,-- наказав король сердюкам і, коли ті, гупаючи кованими черевиками і брязкаючи зброєю, вийшли геть, сердито буркнув:
-Витягай поворозку, йолопе, але не смикай.
-Ваша величносте, мусите витерпіти невеличкі присмики. Инакше зашерет не протеребиться. Такі правила прочистки нутровуха,-- забелькотів, глитаючи слова Савадок, який ніяк не міг оговтатися від одержаного поли́чника.
-Роби, що треба, і не верзякай,-- король поклав руки на бильця крісла.
-Ваша величносте, так не боляче?— трусячись зі страху, спитав Савадок і, ледь-ледь подриґуючи, став витягати поворозку.
-Та тягни вже,-- просичав Рафанаїл, зціпивши зуби від болю.— Не зупиняйся, матері твоїй біс!
Він вив, тупав ногами, сипав прокльонами і щоразу, коли біль здавався йому нестерпним, погрожував відправити лікаря назад до вязниці і навіть стяти йому голову, проте терпів і ні на секунду не дозволяв Савадокові зупинятися. Через його жахливі крики до залі нема, нема та й убігали перелякані сердюки і тут же вибігали геть, будучи не годні витерпіти картини королівських мук. Врешті Савадок повністю витяг поворозку з Рафанаїлового вуха і знесилено сів на мякого ослона, поруч з яким на столику лежав його саквояж.
-Зашерету більше ніколи не матимете, ваша величносте,-- мовив він утомленим голосом,-- проте не забувайте, що якийсь час доведеться затикати одне вухо, коли вам щось говоритимуть.
-Пусте, головне, що вухо вже не болить,-- Рафанаїл пройшовся взад-вперед по залі.— Отримаєш за роботу сто золотих рафенів. А тепер іди геть.
Спускаючись сходами, Савадок з байдужою міною відповідав на вітання придворних, які йшли йому назустріч. Він майже нічого не помічав навкруги, весь поринувши в роздуми про химерність і дивовижну непередбачуваність свого життя: «Безталанний я чоловік. Тільки й можу, що безрадно споглядати за плином подій -- сумних, веселих і просто ніяких».
Коли Савадок повернувся до свого помешкання, за вікнами вже сутеніло. Він глянув у двір. Велетенська, кубічної форми обсерваторія вся була біла від снігу. На вході до неї темніли міцні тисові двері, наглухо замкнені. Стежка до обсерваторії теж була вся завіяна снігом. Відтоді, коли астролог Зоровавель повісився на своєму телескопі (це сталося цьогоріч влітку), сюди ніхто не навідувався. Обсерваторія стояла пусткою і постійно навівала на Савадока нестерпучу печаль.
Немає коментарів:
Дописати коментар