Удома (тепер він повертався ще за́видна) Абеляр не знаходив собі місця так само, як і в міністерстві. Хіть просто душила його. Він марив Росамунтою наяву. Якоїсь ночи Абеляр розбуркав сонну Клярису і, здерши з неї нічну сорочку, став знавісніло товкти її піхву. Дружина не опиралася. Перелякано витріщивши очі, вона дивилася на нього і лише здушено зойкала, коли удари його прутня були надто сильними. Закінчивши, він мовчки ліг на спину. Говорити йому не хотілося. Його охопило гнітюче почуття. „Ну навіщо я чіпляюся до неї, цієї безживної колоди. Хіба вона жінка? Хіба їй потрібен чоловік?” А Кляриса, оговтавшись від переляку, встала з ліжка, запалила свічку і запитала:
-Що трапилося? Що з тобою? Який сказ напав на тебе?
-Зі мною все гаразд. Можеш не переживати.—буркнув Абеляр.
-Ти накинувся на мене, як звір.
-Мені захотілося.
-А чи хочу я, ти подумав?
-Ти ніколи не хочеш.
-Ти просто не вмієш робити те, що я хочу, —ображено скривила губи Кляриса.
-Це не можливо вміти.— відказав Абеляр і перевернувся на другий бік.
-Ти просто не хочеш.— Кляриса встала із стільця і лягла на ліжко.
Абеляр не відповідав.
-Ти ще пошкодуєш за все, клянуся тобі, -- ледь стримуючи плач, мовила Кляриса і задула свічку.
Як тільки настала субота, Абеляр с самого ранку виїхав з дому. Рівно за чверть десята його карета прибула на вулицю Карлика. Він вибіг на веранду, де у підвішених на ланцюгах керамічних вазонках цвіли червоні тюльпани, і постукав у новенькі, свіжопокощені тисові двері. Йому відчинила Росамунта. Вона була у строкатому халаті. Поли його розійшлися, і Абеляр побачив її невеличкі обвислі груди і випуклий живіт.
-Я щойно з лазнички.—Росамунта обвила Абеляра руками.—Роздягайся. Я так чекала тебе.
-Я також.—Абеляр скинув сурдут і став розщіпати штани.
-Я тобі допоможу.—Росамунта стягла з нього мешти.—Ми підемо зразу до ліжка?
-Так,-- Абеляр обняв Росамунту, і вони рушили до широкого ліжка, застеленого простиралом в блакитні квіточки.
Абелярові було дивно, але він не почував ніякого бажання. Вся нестримна хіть, яка мучила його продовж тижня, десь зникла. Він лежав, пригорнушись до Росамунти, відчував тепло її тіла, запах її шкіри, биття її серця, але це анітрохи не збуджувало його, не викликало пянкого пориву до неї.
-Я, здається, перевтомився. Я дуже хотів тебе, але... – прошепотів він, ледь ворушачи пересохлими губами.
-Тобі не треба нічого робити. Я все зроблю сама.
Росамунта взяла рукою його прутень і стала ніжно пести пальцями. Спочатку повільно, а потім швидше. Абеляр лежав із заплющеними очима і відчував, як прутень напружується і твердне. Росамунта не зупинялася, а все прискорювала рухи. Абеляр задихав частіше. Йому здавалося, що вся його солодка хіть скупчилася внизу живота і вібрує між Росамунтиними пальцями. Ось-ось вона вирветься на поверхню.
-Ну, ти вже готовий?— шепнула Росамунта.
-Так,- простогнав Абеляр.
-Тоді входь,-- Росамунта лягла на спину і задерла догори ноги. Голову вона закинула далеко назад за подушку.
Абеляр намацав гаряче вологе місце між її ногами і легко всунув прутень. На якусь мить він відчув, що збудження покидає його. Йому навіть здалося, що він зовсім утратить його.
-Ну, не зупиняйся, частіше, вдаряй наче кинджалом,-- прошепотіла Росамунта, впявшись нігтями в його сідниці.
-Добре, добре, дорогенька,-- Абеляр пришвидшив рухи і невдовзі збудження знову охопило його.
-Продовжуй , не зупиняйся ради Бога,-- вже майже кричала Росамунта.
-Так, так, люба,-- шепотів Абеляр і товк розпашіле міжніжжя Росамунти, розуміючи, що вже ніяка сила не зможе його зупинити.
-Ну, ще, ще трохи,-- стогнала Росамунта.
-Я більше не можу,-- шепотів Абеляр.
Він уже не тямив, що робить. Ще кілька поштовхів, і солодкі судоми стрясли його тілом. Він притис до себе Росамунту і в нестямі став обціловувати її губи, очі, лице.
-Тобі було добре?—запитав згодом Абеляр, коли вони сиділи голі один проти одного на ліжку і їли садовину́ з величезного плетеного тареля.
-Звичайно, що добре,-- Росамунта виплюнула на долоню виноградні песточки.—Виноград такий смачний!— Тоді взяла з тареля персик.—Я дуже люблю персики. Але я ніколи не думала, що вони можуть бути аж такими солодкими.
-А я боявся, що не зможу тебе довести,-- Абеляр тримав на долоні величезний червоний ґрейпфрут.—Подай ножик. Я почищу його.
-На,-- Росамунта простягла мініятюрний ножик з кістяною колодочкою.—Ти не думай про мене, я своє візьму. Головне, щоб було добре тобі.
-Знаєш, це мене просто вражає,-- Абеляр почистив ґрейпфрут і поділив його надвоє.—Будеш?— він простяг половинку.
-Дякую,-- Росамунта взяла і, відламавши часточку, поклала до рота.—А що тебе вражає?
-Ті твої слова: „Ти не думай про мене, я своє візьму”.
-А що в них такого?
-Нічого. Просто моя дружина вважає зовсім инакше.
-Ну, то бачиш, яка я цяця.
Додому Абеляр повертався, коли починало сутеніти. Він їхав у кареті, наглухо зашторивши вікна. Йому не хотілося бачити людей. Якась невиразна думка муляла його мозок. Він намагався побачити її, але вона щоразу вислизала від нього. „Дивно, чому я не почуваю себе щасливим? Хіба я не досяг того, чого хотів?”—запитував він себе. І тільки вже вїжджаючи у ворота свого дому на вулиці Тюльпанів, Абеляра раптом осяяло. „Сьогодні з Росамунтою в мене не було справжньої повноти відчуттів. Наче частина мене була живою, а частина мертвою. Ось звідки цей невеселий настрій”. Абеляр зідхнув. „Але це неминуче пройде. Щось перешкоджає мені розкритися. Та наступної суботи все буде гаразд. Адже я кохаю цю жінку”.
Він висів з карети і рушив до будинку.
-Господиня вдома?—запитав він слугу, який відчиняв йому двері.
-Так, пане, вона в своєму покої. З самого ранку.
-Що вона там робить?
-Читає і плаче. І така сумна, сумна.
-Що читає, вірші?
-Не знаю, пане.
-І не треба знати.
Давши слузі розпорядження щодо вечері, Абеляр, перед тим, як іти до свого кабінету, заглянув до дружини. Він відчинив двері. Кляриса стояла спиною і дивилася у вікно. Вона була у довгій аж до підлоги сніжнобілій сукні із срібними гапличками. В кімнаті горіли свічки і гаплички поблискували крихітними искорками.
-Чому ти заходиш без стуку?—Кляриса повернулася лицем. Очі в неї були трохи підпухлі. Було видно, що вона плакала.
-Вибач, я забув.— тихо мовив Абеляр.—Слуга казав, що ти цілий день не виходила з покою.
-Так, я читала.
-Вірші?
-Хіба для тебе це має значення?—Кляриса підійшла до столу і взяла невелику книжечку у зеленій палітурці.— Це теж вірші,-- додала вона з легким роздрато́ванням.- Навіщо ти питаєш те, що тебе не цікавить?
-Так, щось настрій у тебе не дуже. Ця поїздка на Веселе озеро явно не додала тобі веселости.
Кляриса не відповіла. Розгорнула книжку і знову повернулася до вікна. Абеляр тихо вийшов геть.
Уранці наступного дня Абеляр прокинувся від якогось шуму. Він розплющив очі. Кляриса стояла навколішки біля ліжка і гамселила капцем по підлозі.
-Що таке, що ти там робиш?— запитав здивовано Абеляр.
-Бю тарганів! Боже, як я їх нена́виджу!—крикнула Кляриса, не перестаючи гатити капцем.
Вона ще довго вовтузилася, кидаючись то в один, то в другий бік. Врешті втомилася і сіла на ліжко, витираючи спітніле чоло. На Абеляра війнув її збудливий запах і він відчув, як його огортає хіть. Деякий час він лежав, намагаючись стримувати себе. Але все було марно. Хіть була сильніша за нього.
-Ми так давно не кохалися,-- він притяг Клярису до себе.
-Облиш мене,-- вереснула Кляриса і щосили впилася зубами в його плече.
Пронизливий біль змусив Абеляра відштовхнути її від себе.
-Ти божевільна! Що ти робиш!-- крикнув він, хапаючись за плече, з якого бризнула кров.
-Я не дозволю себе ґвалтувати!— крикнула Кляриса і вибігла геть.
Продовж цілого тижня вона не розмовляла з Абеляром. І майже не виходила зі своєї кімнати. Там і ночувала на старовинному ліжку з чорними й білими лебедями, майстерно вирізьбленими на високих побічницях з червоного дерева. Це ліжко дісталося Клярисі у спадок від її прапрабабусі Селенцельо́нії, яка за переказами і померла в ньому, маючи девяносто девять років. „Я по-справжньому можу виспатися тільки тут, на цьому ліжку,”— твердила всім Кляриса.
За цілий тиждень Абеляр тільки двічі мав нагоду побачити дружину. Один раз, коли Кляриса викликала служницю і шпурнула їй в лице букет засохлих квітів, а другий раз, коли прийшов лист з Королівства Північної Землі від видавця поезій Ахіма Амоського і вона вийшла в коридор, щоб розписатися в отриманні. Однак Абеляр не дуже переймався всім цим. Він спав у спальні сам і щоночи марив про Росамунту.
Наступної суботи Абеляр знову був у Росамунти. Вікна у її помешканні були розчинені навстіж. Бузковий парк буяв цвітом, і повітря було насичене духмяним ароматом і сповнене щебету пташок. Абеляр лежав на спині поруч з Росамунтою. Він нічого не відчував до неї, як і минулого разу. Наче його чоловіче єство навіки полишило його. „Ну що таке зі мною? Чому мене не бере хіть?”— бідкався він. А Росамунта тим часом безугаву щось говорила, говорила й говорила.
-...Мені так подобаються капелюшки з павиними перами! Мені вони дуже личать. Ти гадаєш, чого я так довго сиділа у тому маґазині? Я вибирала. Їх там кілька десятків. Очі розбігаються. І так і не вибрала. А що? Спробуй-но вибрати серед такої сили силенної. А як на мене заглядався той молодик біля каси! Він такий гарненький, з борідкою клинцем. І з моноклем. Навіщо йому монокль? Ну, ніяк не втямлю. Це ж тільки старим сліпундрам потрібні моноклі, бо ні бісової мами не бачать. А навіщо молодим? Я би, певно, скупила всі капелюшки, всі до одного, якби могла. Вони просто чудо, хіба ні? Ти даси мені гроші на капелюшки?
Росамунта легенько припала губами до Абелярової щоки.
-Ну, даси? Скажи! – прошепотіла вона.
-Дам,- відказав Абеляр.
Він майже не слухав, що каже Росамунта. Його мучило зовсім инше. Він не міг зрозуміти, чому не почуває до Росамунти жодного бажання. „Хіба я не кохаю її, хіба вона не подобається мені як жінка? Адже я тільки й думаю про неї, коли перебуваю в міністерстві чи вдома. Чому ж усе зникає, коли я приходжу сюди? Може мене зачаровано?”
-Про що ти думаєш?—Росамунта сіла і провела рукою по Абелярових грудях.
-Ні про що. Так собі, дрібниці.
-Тобі подобається, як я тебе пещу?— вона зняла руку з його грудей.
-Так,-- Абеляр узяв її руку і поклав собі на живіт.
-Ти хочеш, щоб я тебе збудила?
-Я задля цього й прийшов.
-Зараз, я тобі все зроблю,-- мовила Росамунта.
І все повторилося, як і минулого разу. Вона збудила Абеляра рукою, тоді ввела його прутень в піхву. Абеляр важко дихав, довго стрясався у конвульсіях і врешті дійшовши до завершення, впав всією вагою на Росамунту.
-Ти встигла? Тобі було добре?—прошепотів він.
-А тобі? Тобі було добре?—запитала вона.
-Так, добре,-- відказав Абеляр, лягаючи на спину.—Якщо не рахувати того, що мене треба заводити, як старий лімузин,-- зідхнув він.
-Головне, щоб було добре, правда?—Росамунта пригорнулася до Абеляра.—А я така щаслива, така щаслива! Я навіть не вірю, що зі мною все це відбувається.—А може, я сплю?—засміялася вона і вщипнула себе за носа.
Абеляр вертався додому з таким же самим почуттям пригнічення як і минулого разу. Він навіть нагримав на візника, коли той запитався, куди їхати.
-Додому, бовдуре, додому,-- крикнув він сердито.— Хіба ти не знаєш?
-Знаю, пане,-- відказав з образою в голосі візник і хльоснув коней бичем.
Всі наступні візити до Росамунти мали для Абеляра один і той же результат. Він приходив до неї і щоразу його чоловіче єство мовчало. Росамунті доводилося збуджувати його рукою. І тільки після цього він міг кохати її. Але повного задоволення він не отримував ніколи. І здавалося, що справді одна його половина оживала, а друга так і залишалася мертвою. „Мене зачаровано, мене зачаровано, не инакше”,-- думав він з гіркотою.—Адже виходить, що я по-справжньому спроможний кохатися тільки з дружиною. Та, яку хочу, з тою не можу, а та, яку не хочу, з тою можу. Воістину, нещасний я чоловік.”
Тим часом Росамунта почувала себе пречудово. Вона купалася в розкошах. Добробут, який звалився на неї, наче грім з ясного неба, цілковито запаморочив її голову. Вона навіть змінилася зовні, набрала витонченіших рис, а в поведінці з’явилася якась манірність. І, щонайгірше, вона ставала щораз примхливішою. Вимагала від Абеляра, щоб той купував їй щораз нові й нові плаття, сукні, спідниці, жакети, кофти, капелюшки, шапочки, берети, панчохи, мешти, станики, пантальони, а також ріжноманітні дорогі й дешеві прикраси -- персні, намиста, браслети, і, звичайно, парфуми, від яких Росамунта просто божеволіла. Вона всі дні тільки те й робила, що ходила у найдорожчі маґазини і купувала все, що припадало до серця. Її помешкання на вулиці Карлика вже було просто завалено речами (самих лишень торбинок налічувалося близько сотні), а Росамунта не переставала робити все нові й нові покупки.
-Навіщо тобі так багато одягу?-- питався иноді Абеляр,-- ти ж і третини з того, що є, ні разу навіть не одягала.
-Ти що?!-- відповідала Росамунта, блискаючи очима, в яких можна було побачити одночасно і здивування, і гнів,-- адже я жінка! Для мене краса – це все!
Якогось дня, коли минуло вже понад рік з часу їхнього знайомства, Абеляр з Росамунтою гуляли по набережній Седи. Перекидаючись малозначущими фразами, вони неквапливо ступали по широких ґранітних плитах. Удалині виднівся Місячний міст. Грубі чавунні стовпи на поруччях робили його схожим на гребінець. Було тепло. Хлюпіт хвиль, які легенько плескалися об камяний берег, заколисували спокоєм.
-А що там твоя дружина? Невже вона нічого не підозрює?—запитала Росамунта і раптом зойкнула.—Боже, мене щось вкусило? — Вона засунула руку під плаття, чухаючи десь у міжніжжі.
-Не порви панчіх.—Абеляр озирнувся.
Седою плив величезний крейсер, напхом напханий пораненими, які лежали й сиділи всюди на палубах. Прапор його був приспущений, бо цими днями якраз надійшло повідомлення про падіння Мі́рки, порту на північно-східному узбережжі імперії і розгрому в провінції Пляце́нта останніх дванадцяти леґіонів Пятої та Шостої імперських армій.
-Це мурашка.—Росамунта показала Абелярові розчавлену цятку на пальці.
-Червона. Вони найкусючіші, -- Абеляр знову глянув на крейсер.—Бідолахи. Багато хто з них помре, так і не доїхавши до шпиталю.
-Скільки можна воювати?! Невже їм не набридне?!—Росамунта взяла Абеляра попід руку.
-Ситуація на фронті дуже загрозлива. Королівські війська вже наближаються до Голія́фа. А імператор і далі до себе нікого не підпускає.-- В Абеляровому голосі виразно вчувалася гіркота.
-А ти? Чого ти засмутився? Хай там самі розбираються!— пхикнула Росамунта.
-Невже ти не розумієш, що імперія, всі ми під страшною загрозою?!—Абеляр зупинився. Лице його почервоніло.
-Ну чого ти розсердився? Що я такого сказала?
-Нічого. Ти просто не розумієш, що відбувається.
-А я й не намагаюся щось розуміти. Я запитала тебе про дружину, а ти так і не відповів.
-Навіщо тобі знати про мою дружину? Тобі що́, мало того, що́ я даю?
-Просто цікаво знати. Чому я не можу спитатися?
-Можеш, але краще про неї не розпитуй.
-Чому ти ніколи не розповідаєш про себе, про свої справи? Я навіть не знаю, де ти живеш.
-Це тобі не треба знати.
Деякий час вони йшли мовчки. Біля повороту на Рибячу вулицю Абеляр зауважив, що очі Росамунти повні сліз.
-Ну що таке, чого ти плачеш?
-Ти мене вже не так кохаєш, як раніше,-- захлипала Росамунта.
-Чому? З чого ти взяла?
-Я це відчуваю.
-Все це ти уроїла собі,-- Абеляр пригорнув Росамунту до себе і спробував поцілувати.
-Не треба,-- вона відхилила голову назад.—Ти зітреш мені помаду.
-Можна подумати, що в тебе мало помади.— скривився Абеляр, випускаючи її з обіймів.
-Ти поїдеш сьогодні до мене?-- Росамунта глянула на Абеляра.
-Хіба ми це плянували?
-Ні, але чому все треба плянувати?
-Я так звик.
Так розмовляючи, вони дійшли пішки до Місячного моста, де Абеляра й Росамунту чекали карети. Одна була запряжена вороними, а друга білими кіньми.
-Я приїду в суботу,-- мовив Абеляр, допомагаючи Росамунті сісти в карету.
-Я чекатиму,-- відказала Росамунта.
В суботу Абеляр прибув на вулицю Карлика дуже рано. Росамунта тільки-но прокинулася. Коли увійшов Абеляр, вона сиділа в червоному мусліновому халаті перед дзеркалом і розчісувала волосся.
-Я не сподівалася тебе так рано.
-Мені щось не сиділося вдома.—Абеляр став неквапливо розщіпати численні перлямутрові ґудзички своєї білої сорочки.—Надворі страшенна спека.—Він підійшов до розчиненого вікна.—Такий духмяний запах. Що це пахне?
-Гвоздичне дерево.—Росамунта встала.—Воно праворуч під самою стіною. Ти можеш його побачити, коли визирнеш з вікна. Воно розквітло сьогодні вночі.
-Ти ба, а я думав, що це й досі цвіте буз.—Він сів на підвіконня.
Росамунта наблизилася до нього. Вона тримала в руці бурштиновий гребінець з довгою позолоченою ручкою. Волосся вона так і не встигла до кінця розчесати. І з одного боку воно було трохи скуйовджене.
-Ти чекала мене?—Абеляр уважно дивився на Росамунту. З самого ранку його точила якась невиразна туга, і він ніяк не міг зрозуміти, чому вона не відступає від нього.
-Так, дуже.—Росамунта зграбним рухом скинула з себе халат і припала лицем до волосатих Абелярових грудей.
Абеляр відчув гарячий подих її вуст. Але це не збуджувало його. Він погладив її голі плечі.
-Що ти робила вчора? Купувала нові парфуми?
-Ні, їздила до Пакалатрої.—Росамунта опустилася на коліна.
-Чого?—Абеляр відчув, як вона намагається розщіпити йому штани.
-Чоловіка в корчмі хтось шебенув ножем.
-І що?
-Треба було його провідати.—ледь чутно мовила Росамунта.
Абелярові її голос здався дивним. Він був наче надтріснутий.
-Ну і як він?
-Ніяк.—прошепотіла Росамунта.
Вона видобула Абелярів прутень і стала лизати його кінчиком язика. Абеляр відчував, як його поволі огортає збудження. Воно зростало довго і важко. Але він не намагався його прискорити. Просто стежив за кожною найменшою зміною своїх відчуттів. „Ну чому, чому мене треба заводити з такими зусиллями? Що зі мною? Чому я не можу насолоджуватися коханням так легко, як инші чоловіки?”
-Ну, він себе... більш-менш нормально почуває?—запитав Абеляр. Від збудження його дихання участилося.
-Він лежить... він не говорить...—через силу вимовила Росамунта, продовжуючи інтенсивно пестити прутень, який уже був твердий, як камінь.
-Повернися.—Абеляр повернув Росамунту спиною і, ввівши прутень у піхву, став товкти її глибокими й різкими ударами.
Росамунта мовчала, стисши зуби. Лише иноді її задок здриґався, а пальці впивалися в Абелярові стегна.
-То що з чоловіком? Ти так і не сказала.—Абеляр на мить уповільнив поштовхи.
-Не знаю, не знаю,-- давлячись словами, відповіла Росамунта.
-Продовжувати? Тобі добре?—Абелярові було дивно. Він такою ще ніколи її не бачив.
-Так, так,-- мало що не вила Росамунта.
Абеляр став інтенсивніше ударяти прутнем. Тіло Росамунти судорожно затріпалося.
-Ну, рана, сподіваюся, не смертельна,-- знову запитав Абеляр, відчуваючи, що ось-ось виприсне.
-Він помирає,-- З очей Росамунти бризнули сльози, і вона заридала. Ціле її тіло напружилося, затремтіло і тут же обмякло. Вона опустилася на коліна, зігнулася до підлоги і, притуливши голову до килима, стала пронизливо скавуліти, і це скавуління иноді переходило у якесь моторошне виття, подібне до крику пораненої гієни. Невдовзі на килимі утворилася велика темна пляма від Росамунтиних сліз, а вона все не переставала схлипувати.
Абеляр не памятав, коли виприснув. Здається, це сталося вже по тому, як Росамунта опустилася на коліна. А може і перед тим. Він цього не знав напевне. Він навіть не був би певен, що виприснув узагалі, якщо би зараз на її сідницях не яскріли вологі перлини спо́рзу.
Абеляр довго стояв над Росамунтою і дивився на її голу спину, поки вона врешті не заспокоїлася і не підвелася з підлоги. Лице її було спухле. Під очима величезні синці. Волосся мокре, збите жмутками.
-Я, певно, страшна,-- мовила вона.
-На, одягни халат.—В Абелярових очах не можна було прочитати жодної думки, жодного почуття не виражало його лице. Воно було холодне й байдуже.
Росамунта одягла халат. Обоє мовчали. З вікна разом із ароматом розквітлого гвоздичного дерева долинав скрекіт сороки, яка ховалася десь у заростях бузу.
-Про що ти думаєш?—запитала Росамунта, коли він став защіпати сорочку.
-Навіщо це тобі?
-Ти ще прийдеш?—запитала Росамунта, коли він рушив до дверей.
-Не знаю, —відказав Абеляр.
Сідаючи в карету, він гукнув візникові:
-Не жени коней. Я, здається, вже нікуди не поспішаю.
-Добре, пане,-- пахкнув той люлькою.
Наступного дня вранці Абеляр прибув до Блакитного палацу і з головою поринув у справи. Байдуже, що була неділя, він викликав усіх старших чиновників і провів з ними чотиригодинну нараду, на якій, зокрема, було остаточно затверджено проект стокілометрового тунелю в Меґерейській провінції. З цього дня Абеляр знову став весь віддаватися роботі. І то ще з більшою енерґією, ніж раніше. Він їхав до міністерства вдосвіта і повертався додому вночі. Нічого, крім економічних проблем Діямантової імперії, його більше не цікавило. „Життя – це робота, робота, робота і більше нічого”,-- повторював він щоразу, коли переступав поріг своїх службових апартаментів. Згодом за його наказом це гасло, написане величезними золотими літерами, було вивішено над фасадом міністерства. На вулицю Карлика Абеляр більше ніколи не приїжджав. Що сталося з Росамунтою, він не знав. Та й не хотів знати.
Немає коментарів:
Дописати коментар