Тримаючись за руки, вони вийшли з крамниці і повільно рушили вулицею. Лагідно повівав вітерець. Ласкаво гріло сонце. Вздовж асфальтованого хідника тінисті явори і буки привітно кивали зеленим віттям, доброзичливо поблискували на будинках шиби вікон, а внизу обабіч чи не кожної брами палахкотіли найдивовижнішими барвами квіти. Здавалося, що все довкола, навіть найменша билинка чи камінчик співає, радіє і веселиться.
«Як добре, що я не лишився в цій неприторенній касарні. Певно, сам Бог привів мене сюди, щоб я запізнався з цією дівчиною. Здається, що вродливішої за неї й бути не може. Чого лишень варта ця її біла шийка! А пухкенькі губки! Я ладен на все, аби тільки-но завоювати її серце»,-- думав Вузципілон, відчуваючи як усе його нутро повниться якоюсь досі незвіданою радістю.
«Таке несподіване знайомство. Недаремно мене так вабила крамничка цього Салатиїля. Я і в голову не покладала, що саме тут зустріну хлопця моїх мрій. Адже це він! Так, я анітрохи не сумніваюся! Саме таким я завжди уявляла собі його. Худого, з блідими дещо запалими щоками і щемливо щирим поглядом блакитних очей, в яких прозирає таке сталеве завзяття, що аж вся душа тріпоче. Так, це він. Серце не може помилятися»,-- думала Моавіта, конвульсійно стискаючи Вузципілонову руку, наче жахаючись, чи бува не приснився він їй.
Вони йшли попідруку і безупину розмовляли, насолоджуючись кожним словом, яке зринало з вуст одне одного, кожним звуком, невиразним жестом, порухом, зблиском очей. Усе, що говорив Вузципілон, лягало в душу Моавіти, наче щось дуже рідне, щось, що, відколи себе памятає, завжди спочивало на дні її памяти. Так само і все, що розказувала Моавіта, було зрозуміле й любе Вузципілонові, підігрівало його самолюбство, лоскотало уяву звабними картинами, викликало щирий захват, який нема, нема та й змушував тремтіти усе його єство. І він, і вона почували себе такими щасливими, що зовсім не тямили, куди йдуть. Здавалося, що якісь вищі сили управляють ними й охороняють від усіх нещасть, і їм не треба ні про що турбуватися. Їхні ноги рухалися в такт, ступали без поспіху й упевнено, наче належали не двом істотам, а одній, нерозділеній, з єдиною душею і розумом, істоті, яка поривалася до тільки їй знаної чудесної мети під назвою людське щастя. Так, безугаву розмовляючи, обмінюючись веселими жартами, розповідаючи про всякі пригоди, про свої обави і мрії, безжурні, осяяні авреолею благословення, вони проходили одну вулицю за другою, аж поки не залишили тихі безлюдні квартали і не опинилися на повній шуму та гамору Імперській площі.
-Мені вже давно треба було додому,-- спохватилася Моавіта.
-Я завезу тебе,-- Вузципілон зупинив колясу, запряжену удву́кінь, яка саме проїжджала мимо.— Сідай,-- він допоміг дівчині сісти і сам умостився на мяке, вкрите червоним ко́цом сидіння.
-Куди вам?— буркнув візник, лінькувато повертаючи голову.
-На Фіялкову,-- шепнула Моавіта.
-Вези на вулицю Фіялкову,-- гукнув Вузципілон.
-Це там, де протікає Пові́смо?— перепитав візник.— На самому краю південного передмістя?
-Так, так, ти мав би знати, якщо возиш людей,-- відрубав Вузципілон і, повернувшись до Моавіти, посміхнувся.
Вона мовчки дивилася на нього. Її гарні виразні очі були вологими, а повні малинові губи ледь розтулені. Вузципілон відчув, як його тілом прокотилася солодка хвиля. Він повільно нахилився до дівчини, ближче, ще ближче. Жар її лиця заледве не обпікав його. Ляснув батіг, коляса рушила і їхні вуста зімкнулися.
Кімнатка, в якій мешкала Моавіта, була невеличка, але напрочуд затишна. Всюди стояли або висіли на кольорових шворках поливяні те́жики з рожевими та бузковими азаліями, стріпчастими пелярґоніями, білими евга́рисами, які так схожі на нарцизи; колюмне́ями, обсипаними жовтим цвітом на звислих пагонах; клі́віями, бліді привялі пелюстки яких ледь-ледь світилися; пихатими ґербе́рами, розкішними червоними беґоніями, буйними пасифльо́рами, званими ще страстоцвітами; цельозіями, які веселили око елеґанськими свічечками; розпашілими лільовою барвою буґенві́ліями, рожевими асти́льбами, а також орхідеями, найгарнішою з яких була поза всяким сумнівом золотиста катле́я. Квіти цвіли найдивовижнішими барвами, насичуючи повітря свіжістю і пахощами. В узголівї Моавітиного ліжка, на підлозі стояв, сяючи блакитною шклицею, ґавзу́н, в якому красувався чималенький кущ камелії. Проте, як не дивно, на ньому не було жодної квітки.
-Ця камелія ще ні разу не цвіла,-- Моавітині очі на мить посмутніли.
-Сподіваюся, що тепер вона цвістиме,-- Вузципілон сидів на ліжку зовсім близько від дівчини, і її знадливий запах лоскотав його ніздрі.
-О, сонце вже зовсім низько,-- Моавіта зиркнула у вікно.— Я маю ліскові горіхи. Ти любиш горіхи?— вона повернула голову до Вузципілона і зловила себе на думці, що милується його обличчям. «Такі мужні риси. Строгий і гідний. Він справжній мужчина».
-Так, люблю.
-Тоді бери,-- Моавіта дістала з-під столика невеличкий кошичок з горіхами і поклала його на ліжко.—Лущити можна цими щипцями.
Вузципілон узяв щипці і очистив від шкарлупи кілька горішків.
-Ніколи не думав, що лущити горішки таке приємне заняття,-- усміхнувся він і простяг один горішок дівчині.
Моавіта взяла горішок з його долоні й поклала собі до рота.
-Ти такий тактовний, такий уважний! Ніколи й уявити не могла, що імператорські леґіонери можуть бути такими милими.
-Можуть, як бачиш,-- Вузципілон узяв Моавіту за руку і знову відчув, як в його нутрі прокотилася солодка хвиля.
-А ти довго будеш в Седіолані?— дівчина спробувала вивільнити руку. «Я мушу опанувати себе і не піддаватися почуттям, а то що́ він подумає про мене»,-- майнуло в її голові.
-Тобі неприємна моя рука?— Вузципілон не відпускав її руку. «Що за ґедзь її вкусив? Адже вона хоче мене, раз запросила додому»,-- подумав він.
-Ні, ні, що ти!? Мені твоя рука навіть дуже приємна,-- злякано заперечила Моавіта і присунулася до Вузципілона ближче. «Ну, що робити!? Якщо не дозволятиму йому нічого, то він ще розсердиться і піде геть!»,-- нуртувала в її голові розпачлива думка.
-Тоді іди до мене,-- Вузципілон притяг дівчину до себе і став обсипати поцілунками.
-Не треба, дорогенький, не треба,-- благала Моавіта, ледве стримуючи себе, щоб не піддатися пристрасті, яка щораз глибше заволодівала нею.
-Ну, чому, чому не треба!?— шепотів Вузципілон, не перестаючи цілувати дівчину в губи, вуха, шию.
-Не треба!— Моавіта через силу випручалася з Вузципілонових обіймів.— Я ще не готова до цього.
-Не розумію,-- Вузципілон звівся на ноги.— Поясни, що не так.
-Та все так,-- Моавіта заплакала.— Просто я ще не можу.
-То що, може, мені піти геть?— Вузципілон глянув у вікно. Сонце вже зачепилося за обрій. Воно було червоне і байдуже.
Моавіта вже просто ридала. Вона лежала на ліжку, обхопивши лице долонями. Її груди і все тіло конвульсійно здриґалося від схлипувань.
«А все було так добре! Воістину чоловікові не збагнути жіночу душу»,-- знічено пробумотів Вузципілон і тихо, ступаючи назадгу́зь, вийшов з кімнати.
Коли леґіонер проходив через простору вітальню і вже був зовсім близько до виходу, раптом справа відчинилися бічні, прикрашені мудрованою горорізьбо́ю двері і звідти вийшла огрядна бабе́ха з фарбованим мідяним волоссям і вся в золоті. Це була Моавітина тітка Навсіка́я, багата вдова, з якою дівчина жила тут з юних років, перебуваючи на її повному утриманні.
-А що це я чую, наче хтось плакав,-- грубуватим голосом запитала Навсікая, підозріливо зиркнувши на Вузципілона.— Сподіваюся, вояче, ви не скривдили мою дівчинку?
-Та, ні, пані, клянуся, я не зробив їй нічого злого,-- відказав Вузципілон, весь почервонівши.
-Ну, ну, знаю я вас, чоловіків,-- нахмурилася стара.— Тільки й жди від вас якоїсь капости.
-До побачення, пані,-- вицідив з себе Вузципілон і, вклонившись, стрімголов вибіг з помешкання.
Немає коментарів:
Дописати коментар