5. ЖОРСТОКІСТЬ ЛЮДСЬКА. ЧОМУ? (Статті)

     У чому причина людської жорстокости? Чому цілком нормальна людина може дивитися на страждання иншої людини і при цьому не почувати ніякого внутрішнього дискомфорту? Чому часто буває, що людина, яка виявляє неабияку чуйність в одному випадку, виказує звірячу безсердечність в иншому? Що є цим загадковим механізмом, який перекриває здатність людини співчувати, а зчаста перетворює її попросту на бездушного звіра? 

     Ці питання віддавна мучать мене. А зараз, коли точиться війна з росіянами на Донбасі, коли прикладів дикої непогамовної жорстокости, особливо з боку російських бойовиків (публічні знущання над полоненими, розстріли полонених, катування і вбивства запідозрених у нелояльності громадян тощо) спостерігаємо безліч, питання ці стають особливо актуальними. 

     Все життя, від самого дитинства й досьогодні я то тут, то там, то в одній, то в иншій формі натрапляю на людську жорстокість, і щоразу це глибоко травмує мене. Я запитую себе, намагаюся зрозуміти, чому це стається, і не знаходжу відповіди, яка б повністю задовільняла мене. 

     Щоб стотніше пояснити про що йдеться, проілюструю це на деяких прикладах. 

     Я відбував військову службу в радянській армії в місті Раменскоє під Москвою. Сержант та єфрейтор мого взводу, добродушні хлопці, які завжди готові були поділитися шматком хліба або підтримати в скрутну хвилину (один з них навіть якось дуже допоміг мені під час хвороби), раптом по-звірячому жорстоко побили солдата з нашої роти. Бідаці проломили череп, перебили пальці на обох руках і покалічили, здається, всі важливі внутрішні органи, внаслідок чого нещасного потім комісували з армії як інваліда. 

     Причина такого нелюдського вчинку була банальна. Сержант та єфрейтор заскочили цього солдата в роздягальні, коли той нишпорив по чужих кишенях. Всі в роті були шоковані такою дикою розправою над ним, хоча ніхто його і не виправдовував. Особливо був вражений я. Щонайменше тиждень ходив, наче паралізований, ні з ким не розмовляв, не спілкувався, замкнувшись у собі. Мене мучило одне єдине питання. Чому вони, такі добрі, чуйні хлопці так безжалісно скатували свого ж товариша? Що ж тоді виходить? Що вони зовсім ні не добрі, ні тим паче не чуйні? Адже, якщо ти добрий, то маєш бути добрим до всіх. Як можна бути добрим до одних, і злим до инших? Якщо в тебе чутливе серце, то це якість серця, якість же, якщо це справді якість, не може змінюватися залежно від обставин. Адже чуйність означає здатність перейматися почуттями иншого. Якщо инший радіє, я відчуваю радість, якщо страждає, я відчуваю страждання. Як можна, будучи чуйною людиною, відчувати страждання однієї людини і не відчувати страждання иншої? Як згадані сержант та єфрейтор могли бути такими чуйними до мене і такими тварюками до того бідолахи? 

     Свідком такого шибу звірячих учинків мені доводилося бути не раз, а вже про жорстокості менш кричущі, скажімо, про просто бездушне чи байдуже ставлення одних людей до инших і говорити зайве. Здається, що ми всуціль живемо в злі. Все наше довкілля в тій чи иншій мірі насичене злом. Більшість розмов між людьми сконцентрована або про зазнані страждання від когось, або про побоювання їх зазнати. Жорстокістю просочене все наше існування. Спогади наших матерів і батьків, наших бабусь і дідусів, чи не усе наше минуле становить собою нескінченну розповідь про людську жорстокість. 

     Памятаю, моя мати, колишня получниця ОУН, якось показала мені одну страшну світлину, яку ніколи раніше не показувала, порепану, тьмяну, але на ній виразно можна було усе розгледіти. Там було зафіксовано показову страту трьох упівців у селі Турганичі (чи Тургановичі) Старосамбірського району Львівської области. Під шибенецею із зашморгами на шиях стояли на ослоні двоє стратенців, зовсім молодих юнаків, а третій, трохи старший чогось сидів на високій табуретці. 

     -Дивися, Влодзю, то мої побратими з партизинки,-- сказала вона і заплакала. 

     Я довго роздивлявся світлину, а тоді запитав: 

     -А чому ті двоє шкірять зуби? 

     Мою увагу привернули два російські солдати у вушанках, які стояли перед натовпом переляканих селян найближче до місця страти. Один з них показував пальцем на упівця, що сидів на табуретці, і обидва сміялися. 

     -А то вони так насміваються, кажуть, що, мовляв, той на табуретці обпісявся зі страху,-- пояснила мама.—Бачиш, на поді велика темна калюжа. То кров. Його, бідного найбільше мучили, переломили обидві ноги. Тому й посадили на табуретку, бо не міг стояти. 

     У тому селі моя мама працювала вчителькою і виявилася єдиною на цілу школу, хто відмовився вести на страту дітей. Всі вчителі повели, а вона заявила голові сільради, що не поведе своїх учнів, хай би там що. Ясна річ, що потому їй довелося тікати з села, рятуючи життя. 

     І досі не можу спокійно згадувати бридкі пики тих двох солдатів на світлині. Як вони могли реготати, споглядаючи страждання приречених на смерть. Хай і ворогів. Але ж це живі люди! 

     Щось подібне бачив я останніми роками і в телевізорі. Укарбувалися у память моторошні документальні кадри, як російський (радянський) офіцер убиває так званого «ізменніка родіни» в роки Другої світової війни. Перед ямою стоїть нещасний «ізменнік», простоволосий, у порваній сорочці. До нього підходить офіцер у кашкеті і з пістолетом. Стріляє і одночасно хвацько ко́пає тіло ногою, щоб убитий упав до ями. При цьому вираз офіцерового обличчя засвідчує праведний гнів і, що найхарактерніше, почуття, що перед ним не жива людина, а просто якийсь лантух картоплі чи кукурудзи. А ще не можу забути документальних кадрів уже нашого часу. Лежить у калюжі крови український вояк і благає з хрипом: «Води, води, дайте, будь ласка, води!» А над ним стоять російські бойовики і, штурхаючи його ногами, кажуть зі сміхом: « Что, хохол вонючий, воды захотелось?!!» І ні в одного на обличчі хоч би тіни спічуття до вмирущого.

     Переконаний, що таких, ще може страшніших прикладів людської жорстокости може сьогодні навести кожен. Проте в даному випадку нас не цікавить міра жорстокости, а сам механізм її виникнення, себто те, що її породжує. Адже природа жорстокости одна і та ж, чи вона у формі звичайної бездушности (скажімо, відмова в допомозі, коли вас спіткало лихо), чи у формі жахливого катування иншої людини. 

     Що насамперед упадає ввічі? Щоразу, коли хтось виявляє жорстокість, то це обовязково супроводжується характерним явищем, наче людина відключається від дійсности, стає неживою, роботом. Ось вона жива, все бачить, сприймає, а тут гоп і вона вже бездушний механізм. Дійсність, навколишнє життя вже не існує для неї. Контакт зі світом перервано. Її серце більше не реаґує на зовнішні виклики. 

     Що ж стається з людиною у такому стані? Які процеси відбуваються у її свідомості? Які почуття нею заволодівають? З ким контактує її серце, коли вона опиняється в ізоляції від живої дійсности? 

     Якщо бути уважним, то можна побачити, що людина, опанована жорстокістю, має справу винятково із своїм внутрішнім єством, із своєю памяттю, з численними образами й думками, які зринають з дна її свідомости. Всі почуття людини, опанованої жорстокістю, всі емоційні порухи її душі викликані контактом з тим, що міститься в її нутрі. Відповідно, гадаю, і її дії спричинені внутрішньою цариною, з якою вона має звязок, а не реальністю, з якою цей звязок перервано. 

     Отже, виходить, що причина жорстокости криється в людській свідомості, себто жорстокість проявляється тоді, коли людина ізольована від дійсности і бачить лише власні думки, ідеї, образи. Таким чином, якщо людина ототожнює иншу людину зі своїми неґативно оцінюваними о́бразами, себто, так би мовити, дивиться на неї через призму своїх мисленнєвих оцінок, то тим самим вона з одного боку перестає бачити й відчувати перед собою реальність (ту иншу живу людину), а з другого боку в її душі збурюється каламуть неґативних емоцій, викликаних
о́бразами власної уяви.

     З цього можна зробити висновок, що механізм людської жорстокости полягає в ізоляції від дійсности і концентрації уваги на о́бразах власної уяви, себто не на реальному, а на ілюзорному. Чи не цим пояснюється факт, що достатньо, вдаючись до відповідної інформації, переконати себе чи когось, що якась людина погана, і нас миттю охоплює злість на цю людину, ми стаємо сердиті, розгнівані, готові її карати? А емоційний стан злости, гніву (гадаю, це підтвердить будь-хто) – це засліплення, втрата звязку з дійсністю, і, як наслідок, спроможність бачити лише марива власного розуму. Напевне, саме тому, сержант та єфрейтор так по-звірячи покалічили того солдата, бо, переконавши себе, що він злодій, перестали бачити в ньому живу людину. Саме тому і ті два російські солдати насмівалися з нещасного упівця з переламаними ногами, бо думками, що то ворог, паралізували в собі здатність співчувати. Саме тому той офіцер так хвацько і копав «ізменніка родіни», скидаючи його до ями, бо своїми умовиводами вигубив з душі все людське і перетворився на звіра. І саме тому на обличчях тих російських бойовиків не було і тіни співчуття до вмирущого українського солдата, не кажучи вже, щоб дати йому води, бо, засліпивши себе ненавистю до українців, вони не спроможні були відчувати його мук. 

      Можливо, все це так, але виникає питання, чому всі ці люди, які вчиняють жорстокість в одних випадках, нерідко виявляють чуйність в инших випадках. Адже, згадані сержант та єфрейтор були добродушними хлопцями, такими ж, припускаю, добродушними в инших обставинах цілком могли би бути описані вище російські солдати, офіцер і бойовики. Иншими словами, добра людина, це стале поняття, чи ні? Чи можна говорити, що є люди добрі за природою, а є недобрі, злі. Чи, може, людська доброта залежить винятково від обставин? 

     Ми вже, начебто, з'ясували, що людина стає злою, жорстокою, нездатною співчувати тоді, коли втрачає контакт з дійсністю і скупчує увагу на своєму внутрішньому. Але що змушує людину ізолюватися від дійсности? Що штовхає її умертвлювати своє серце? Це, принаймні для мене, залишається загадкою. Я можу лише сказати, що люди далеко не однакові, коли розглядати їх під кутом зору доброти, чуйности до инших. З певністю можна твердити, що є люди з більшою здатністю співчувати, і є люди з меншою здатністю співчувати. Тому, на мою думку, є все-таки підстави ділити людей на добрих і злих. 

     Кого ж належить називати добрим, а кого злим (з певною мірою умовности, ясна річ)? Гадаю, що добра людина – це та, яка має міцніший звязок з дійсністю і на дії якої більше впливають стимули з живої реальности, ніж спонуки її внутрішнього світу, себто добрий той, хто зчаста вчиняє всупереч своїм уявленням, що є правильно, а що ні. Адже людина, єство якої відкрите до життя, яка відчуває його, яка реаґує на кожен його порух, яка здатна прорватися крізь мертвоту власних думок, ідей та образів, тільки така людина може бути чуйною до иншого і визнаватися доброю. Якщо ж людина закрита від дійсности і живе здебільшого у собі, в путах своїх світоглядних конструкцій, така людина не може бути чуйною до иншого і не може вважатися доброю. 

     Прикладів, які би проілюстрували вияви людської доброти, кожен з нас, вірю, може навести багато. Ось приклад з мого життя. 

     Я був у школі поганим учнем. Батькові-матері довелося багато докласти зусиль, витратити нервів і видати коштів на репетиторів, аби влаштувати мене до університету. Яким же було їхнє обурення і розпач, коли вони довідалися, що на другому курсі я узяв на думку покинути навчання. Особливо лютував тато. Він заявив, що прокляне мене, якщо я це вчиню. І все-таки я покинув університет. Був величезний скандал, і я пішов з дому. Довелося поневірятися, самому заробляти на хліб. Проте це не тривало надто довго. Тато простив мені, і я повернувся. Цей батьків нестандартний і зовсім непрогнозований учинок уразив мене до глибини серця. Адже тато пішов усепереч власним переконанням, хоч і до самої смерти вважав, що, покинувши університет, я зробив велику помилку. Проте його переконання не змогли умертвити його серце, не зуміли відрізати його від живої дійсности, від мене, упертюха, і він простив мене. Живе у ньому виявилося сильнішим за мертве. 

     Я міг би наводити таких прикладів ще і ще. І всі вони зводяться до одного: добра людина відкидає те, як має бути, як правильно, як належиться, як стверджує все її внутрішнє розуміння, і, наче за велінням якогось могутнього голосу поза нею, діє так, як вимагає від неї живе життя в цю конкретну хвилину. І чому так стається, чому одні люди чують цей голос краще, ніж инші, чому в одних людей тісніший контакт з реальним життям, а в инших він вкрай ослаблений, внаслідок чого перших називають добрими, а других злими, я, повторюю, не знаю. Чи це така даність? Чи, може, для цього є якісь конкретні причини, вплинувши на які, можна змінити своє життя? Невідомо. Але те, що саме в дійсності, в тому, що є зараз, тепер, в цю секунду, криється відповідь на поставлені питання, а, може, й розгадка чогось набато більшого, я переконаний.

          2011, 24 жовтня

6. Про один загадковий феномен – жагу визнання  
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/blog-post_60.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html