Українські міста, містечка, процвітаючі й занепадаючі села, асфальтовані дороги, бездоріжжя, смарагдові луги, безмежні поля, засіяні й незасіяні, соснові ліси, ліси букові, смерекові, грабові гаї, діброви, ріки й річечки, озера, безліч озер, а також Дніпро, величний у своєму спокої, оповиті прохолодою й вічними туманами Карпати, і безкрає Чорне море… далекі на обрії кораблі… щемливі крики чайок….
Київ… Його навіть важко назвати містом. Це щось більше, ніж місто. І не тому, що Київ - столиця. В ньому вчувається якась таїна безгоміння… під ваготою тисячоліть. Дні минають, спливають роки, а Київ дивиться мовчазно, як сходить і заходить за його високими пагорбами сонце. І, наче застигаючи, ховає свою таємницю в своєму серці. Можна обурюватися, сердитися, називати його бездушним, але все це марно. Рано чи пізно доведеться замовкнути, застигнути разом з ним і лише дивитися, дивитися… Куди? Навіщо? Хто дасть відповідь?
Це Україна. Ось така вона скрізь. Як на Заході, так і на Сході. Хіба вона чимось відріжняється від инших країн? Що в ній є не таке, як в инших? Хіба не так искриться на сонці гладінь її рік та озер? Чи може зелень її лісів, садів, парків не така соковита навесні? Чи гамір на вулицях і площах її міст не такий паморочливий? Чи, може, сонце не таке яскраве й веселе, і місяць не такий гожий, знадливо-блискучий уночі? Але ж це те саме сонце, і той самий місяць, що і в цілому світі. І все, що є на землі, є і в Україні.
То що ж в Україні не таке?
Усе не таке. Инакша вона. Подібна на инші країни зовні, а суттю своєю відріжняється. Як же мучить мене ця суть! Я хотів би позбутися її, але вона проникає мене усього. Здається, я сам і є цією суттю. Суть, яка хоче позбутися сама себе!.. Небо, яке хоче позбутися своєї блакити!..
Ось, наприклад, одвічне питання, яке так і залишається без відповіди: чому творчій особистості так важко реалізуватися в українському соціюмі? Чому наші обдаровані співвітчизники прагнуть виїжджати за кордон? Науковці, фахівці всяких галузей, співаки, актори, музиканти, художники, режисери, літератори виїжджали і продовжують виїжджати з України.
Питали якось Романа Віктюка*, чому він покинув Україну? Бо я тут нікому не був потрібний,- відповів.
В Україні вельми несприятливе середовище для розвитку талановитих одиниць. Так вважає багато хто.
Тоді що́ собою становить це сприятливе середовище?
На мою думку, проблема середовища тісно повязана з людьми, з їхньою чутливістю, здатністю сприймати нове, а, отже, з їхньою спроможністю належно поцінувати творця нового. Якщо в спільноті мізерна кількість чутливих людей, то така спільнота нездатна побачити і поцінувати працю обдарованої особистости. Її творчість просто не буде зауважена. Її імя залишиться невідомим.
Українське суспільство, як бачиться, є малочутливим. Воно більше живе не в теперішньому, а в минулому. Адже ми у своїх учинках винятково керуємося традиціями. Ми (за клясифікацією Арнольда Тойнбі**) традиційне суспільство. Діємо відповідно до наших старих, колись засвоєних уявлень, як належить діяти. Ми застиглі. Ми фактично не бачимо дійсности такою, якою вона є. Через це нас важко змінити. Новизна викликає в нас страх. Але творчість – це неодмінно новизна, це неодмінно заперечення знаного, відомого, а, отже, це неодмінно заперечення нас самих, бо ми – всього-на-всього посудина минулих вражень. Як ми можемо прийняти обдаровану особистість, якщо вона творить нове і тим самим перекреслює все те, колишнє, звичне, традиційне, чим ми живемо? Ми не можемо прийняти її. Ми не можемо прийняти нікого, хто кличе нас до незнаного. Не можемо тому, що серед нас катастрофічно не вистачає чутливих, схильних іти за новими покликами людей. Ми нетворче суспільство в цілому, бо нездатні сприймати дійсність безпосередньо, себто не спираючись ні на які зразки минулого досвіду. А виклики, які ми отримуємо від дійсности, часто бувають абсолютно новими, не подібними ні на що, а тому вимагають абсолютно нових нестандартних відповідей. То хіба можемо ми почути й піти за сповідником нового, який закликає нас до нестандартних дій, закликає зректися минулого? Ні, ми залишимося глухими до його слів. Адже все, на що ми здатні, це лише повторювати раніше завчені рухи.
Талановиті люди нарікають, що в Україні вони не знаходять поціно́вання і це змушує їх шукати країни, де таке поціновання вони можуть отримати. Але наскільки важливим для творчої особистости є поціновання? Навіщо йому воно? Невже без нього неможливо обійтися? І чи справді є така фатальна залежність таланту від середовища? Невже несприятливе середовище невідхильно веде до засихання таланту, а сприятливе – обовязково до його розквіту?
Я не знаю, не маю вичерпної відповіди на це питання.
Однак, безумовно, творча особистість потребує визнання своєї праці. Ті, хто заявляє, що їм байдуже, як люди оцінюють їхню роботу, здається, лукавлять. Це для них такий собі психологічний самозахист. Адже на всяку працю, тим більше творчу затрачується величезні зусилля, на неї йде багато енерґії. А щоб продовжувати працювати, треба мати велику віру в потрібність, у цінність своєї праці. Важко робити зусилля до чогось, коли довкола ніхто не підтримує тебе, коли твоєю працею ніхто не захоплюється. Це викликає сумніви у вартості того, що робиш, а сумніви пожирають енерґію. Без енерґії ж важко створити щось вагоме.
Отже, сприятливе середовище, - це середовище, яке здатне оцінити й підтримати талант. Олександер Довженко*** твердив, що «все значне, створене мною, це був результат винятково позитивного досвіду. Неґативний досвід ніколи нічого доброго мені не приносив» (цитую з памяти). І справді, підтримка, поціновання окрилює, додає енерґії, надихає до ще більшої праці, а байдужість, несхвалення, осуд викликає апатію й небажання працювати взагалі. Красномовним підтвердженням цього є те, що сталося з О.Стороженком****. Він писав непогані твори (наприклад, «Закоханий чорт» й инші). Але після їдкої критики Белінського***** перестав писати взагалі. Його талант засох, бо не знайшов належного поціновання. Можна собі уявити, яку треба мати силу духу, щоб не піддатися вбивчим оцінкам такого шибу критиків.
І все-таки, невже талант приречений на загибель у несприятливому середовищі? Так, поціновання він не матиме. Але ж працювати він може. Хто заваджатиме його праці? Я маю на увазі принаймні таку глибоко індивідуалізовану працю, яка практично не потребує урухомлення специфічних суспільних ланок (таку як, скажімо, письменство, живопис, музика тощо). Та й принизливим якимсь є для талановитої людини ця залежність від середовища. Адже якщо це так, скажімо, важливо, що думають про мою творчість инші люди, то і сама моя творчість починає втрачати цінність.
То невже талант не самодостатній?! Невже він не може черпати наснаги, безпосередньо спілкуючись з Богом?! Навіщо йому для праці ще хтось, якісь люди зі своїми схваленнями, публічне поціновання, вся ця сухозлотиця під назвою «сприятливе середовище»? Адже квітка розцвітає і сходить пахощами не залежно від того, прилетять до неї комахи чи ні, їй не треба нікого закликати до себе, вона просто цвістиме у своєму місці відкрита до всіх.
Мені цікаво, а чи зможе успішно творити в несприятливому середовищі людина, потужний талант якої вже розкрився? Чи вона також засохне, перебравшись з чутливого суспільного ґрунту на нечутливий?
І ось знову Україна… Предивний у своїй красі край! Одвічне безгоміння! Затаєне, задивлене само в себе, у свій химерний безрух суспільство. Самовдоволеність, дрібязковість і глупота, сум, легковажність, великий початок і нікчемний кінець, шал веселощів, понура праця, проблиски світла, темінь, безнадія, спалахи віри, спорадичний героїзм, розчуленість – і все це на тлі воістину потужного буяння природи, дарованого навіщось нам, українцям.
То хто ж ми, Господи?! І навіщо ми тут!? Народ, занедбаний Тобою, народ застиглий, в якого відібрано ясність розуму? Чи надовго? Назавжди? Чи є хоч якийсь просвіток для нас? Яку зловісну (чи благовісну) місію маємо виконати? Чому досі не щезли з лиця землі? Чого нам сподіватися? Ще більшої кари? Чи, може, милости?
Ось тут, в Україні, в цьому краї незліченних химер, де все, навіть оглушливий грім і найтонша билинка пронизані мовчанням, тут тільки би і працювати великим людям усього світу. Адже тут, на українському тлі виразно буде видно всю потугу обдаро́вання людини, вмить уявниться, де справжнє, самодостатнє, а де імітація…
І справді, хіба в Україні не ідеальні умови для існування істинного таланту, таланту вільного від обставин, від сприятливих чи несприятливих середовищ, такого, який покликаний Богом і живе винятково безміром свого духу? Адже тут, в повній тиші ніхто навіть не чутиме про нього. Та й навіщо йому, щоб хтось чув, навіщо йому слава, коли все його єство буде спрямоване на спілкування з Богом? Навіщо йому якісь недолугі посередники між його серцем і Серцем Вічности? Адже всі ці похвали, захоплення, обожнювання лише потьмарють істину.
Отож і ми залишаймося на місці, бо воно, здається, таки найкраще. Справді, навіщо кудись їхати? Плекаймо свій талант у своїй пустелі, у своєму українському безгомінні. Воно ж, це безгоміння виникло не з нашої волі, а з волі Його. Тому, певно, немає кращого місця на землі, ніж Україна, якщо ми, ясна річ, хочемо щезнути для людей і відкритися для Нього.
І накінець.
Згадую Хіменеса****** Він сидів у своїй випаленій сонцем Іспанії і на мапі світу шукав місця, де б міг жити і не знаходив. Сердешний Хіменес! Якби ж то він знав про Україну!
Немає коментарів:
Дописати коментар