Грубезні стовбури вязів напирають зусебіч. Найменшу місцинку, порожнину,
шкалу́бину негайно заповнюють нові пагони дерев, би́ла трав, всюдисущий вишняк, ожина. Все більше зеленого віття, все менше світла і вільного місця. Соломяна стріха вже в багатьох місцях обвалилася. Струхлявілі колоди стін ще тримаються з останніх сил, не падають. Віконце збайдужіло виблискує тріснутою шибою. Хата помирає, тихо, без нарікань. Ліс, певний своєї міци, неквапливо (а куди йому спішити?), ле́льом-поле́льом поглинає це далеке подеснянське село, а разом з ним поглине колись і цього бідаку, ще живого, який щось намагається тут робити, на щось сподівається, у щось вірить, чимось тішиться, за чимось сумує, щось одне знаходить, щось друге втрачає, промовляє якісь слова, здебільша до себе, здивовано споглядає, як пропливають думки у його голові, хоча глибоко у серці добре знає -- все це марнота́, і рано чи пізно таки прийде та година.
Дуже глибока тема ,яка так легко написана !
ВідповістиВидалитиТак, глибока і сумна
Видалити