7. ЖИТТЯ, ЯК КРАПЛИНА РОСИ (Есеї)

     Кожна людина щось любить. Одна те, друга инше. Кажуть, що те, що любиш, саме те і завдає найбільших страждань. Предметом моєї ж любови є саме життя, все довкілля, дійсність в її конкретних проявах: хмарини в небі, місяць, ліси, луки, ріки, дерева, трави, міста, вулиці, будинки, люди, тварини тощо. 

     І ось з якогось часу я зауважив, що це розмаїття, наче мариво, кожна річ у ньому, ще не встигши з’явитися, тут же змінюється й врешті перетворюється в ніщо, розчиняється як далека імла. Я бачу її, я тішуся нею, впиваючись її красою, а вона щезає просто на моїх очах. Щодень - втрати, щодень - нові рани. І на це нема ніякої ради. Те що було сьогодні вранці, ввечері вже зникає. Розквітла білим пишним цвітом вишня завтра вже осипається. Сонце, яке так тріюмфувало на світанку, під кінець дня ховається за обрій, і завтра це вже буде зовсім инше сонце. Спів ви́вільги, який долинав з вільшаника, замовкає, і більше ти не почуєш той самий спів. Навіть, здавалося, і тривкіші речі, але й ті стають иншими, не тими, що були. От я якось їздив до рідного міста, де давно не був. А там виявилося якесь зовсім инше, чуже, незнане мені місто, хоч і з тою самою назвою. І навіть сині гори, за якими я так тужив, і які стільки років мріяв знову побачити, навіть вони виявилися зовсім иншими, не такими, як я їх знав раніше. 

     Усвідомлювати, що те, чим ти насолоджуєшся, що любиш, що викликає в тебе вибухи радости, що все це неодмінно щезне, покине тебе, нестерпно. Але ще жахливіше усвідомлювати, що цього уникнути незмога. І це завдає особливо витонченого болю. Люди, яких щось мучить, здебільша живуть надіями, що це припиниться, змінитьтся, вони сподіваються на краще, моє ж страждання позбавлене будь-яких надій. Воістину важко любити те, що вмирає в тебе просто на очах. 

     Так, справді, життя чудове, нема нічого прекраснішого, ніж його прояви, і байдуже, це зелена билинка чи могутнє дерево, бездомний собака чи тінь, яку кидає з неба літак. Ці форми життя не можливо не любити. Але те, що вони так бездушно покидають тебе, це справді важко знести. 

     І все-таки я живу цією пречудною і бездушною до мене дійсністю, люблю її, не можу не любити. Я не маю жодних надій, жодних ілюзій, що прояви життя перестануть умирати щомити. Давно вже не тікаю від цієї гіркої правди. І навіть начебто змирився з непримиренним, з цим парадоксом -- те, що викликає в мене захват, нестримну любов, саме те і завдає мені тортур. Витерпіти це нелегко. Але ще терплю, терплю, Господи, і лише повторюю за поетом: 

                                      "Життя – як краплина роси. 

                                      Так, я знаю – 

                                      життя – як краплина роси!!! 

                                      Та проте, та проте… "

                                                            Невідомий автор.
                                                                           З давньої японської поезії 

8. Ліс поглинає село 
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_12.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html