Косив траву. Висока, буйна розрослася в саду. Мокра від дощу так покірно лягала під косу. Шшуст, шшуст! і простягаються вологі зелені стебла на землі.
Дачники приїхали. Тепер з хати, що по той бік огорожі, тільки й чути що гуп-гуп-гуп з динаміків мі́шма з криками, регітнею. Приїхали в село і не чують його, і не бачать -- не чують його чудесної весняної музики, такої недовгої, не бачать переливів барв на полях і лугах, також таких мінливих, нетривких. Утім, мене це вже далеко не так дратує, як раніше.
Потім ходив поміж яблунь, торкався пучками пальців квітучих гілок, стояв над ставком, дивився на водяну гладь, тиху і незворушну, бачив, як в моїй свідомості пропливають уривки думок, образів… Звідки виринають вони і куди потім щезають? І знову блукав садом. Щось тривожне, незвідане проникало в серце. Відчував, що маю щось робити, кудись іти, але що? і куди? І знову дибуляв до ставка, стояв там чогось, неспокійний, бентежний...
Так завжди зі мною. Ніколи сто́тно не знаю, чого хочу.
І ось узяв ціпка і рушив за ворота. Йти мокрою піщаною вулицею, на якій рідко коли когось зустрінеш, так радісно. Напоєне вологою повітря вливалося в груди, наче солодкий трунок. Минаєш одну хату, другу, третю… Стоять пусткою. А ще недавно там жили люди. В одній старезна баба Наталя, що ледве перелізала через поріг, опираючись на два костурі, в другій Іван, пяниця і затятий зимовий рибалка, а в третій, там далеко за цими осокорами, Петро, мій єдиний у селі приятель, доброзичливий на диво чоловік. Всі повмирали. Тільки хати стоять, нагадують про небіжчиків. Сумно минати ці осиротілі оселі.
Мене вразила густа соковита зелень дуба. Це було, як спалах. Наче щось обпекло лице, і я повернув голову ліворуч. Дивно, дивишся і нібито ніколи цього не бачив – така темна-темна смарагдова листяна глибінь. А инший, також височенний дуб, що росте праворуч у видолинку, ще зовсім без листя -- на голому гіллі де-не-де лишень прозирають мацюпкі листочки. Це дуб-не́линь. Він не скидає листя восени, так і тримається воно всохле, зашкарубле цілу зиму.
Я дивився то на один дуб, то на другий. Той, що з листям, тріюмфує, весь сяє, виграє поблисками, а той без листя, ще тільки-но прокидається, ще весь у напівсні, його й помітити важко, наче й нема цього гігантського дерева. Але хіба можна сказати, що перший кращий за другого, гарніший чи сповнений більшого чару в своїй суті? Ні, не можна. Просто для кожного свій час. Один розвивається раніше, другий пізніше. Ну, стеменно так, як і в нас, у людей. Одні щасливі сьогодні, радісні, веселі, другі тихі, принишклі, бо їхнє щастя чекає їх завтра-позавтра.
Вільшаник, яким я йшов, той, звідки до моєї хати щодня долинає манливе і таке затаєно-смутне кування зозуль, був на диво байдужим, мовчазним, не налаштованим на спілкування. Стовбури здоровенних вільх похитувалися, важко нависали згори, мокрі й холодні. Їхню замкненість, відстороненість від усього не міг оживити навіть дрізд, який загонисто літав туди-сюди над калиновим кущем, глитаючи на льоту мошок та комарів.
Я, не зупиняючись, пройшов через баговиння, і вийшов на луки. Чудові безкраї луки, за якими там далеко ген-ген на обрії видніється темна смуга соснового лісу. Я хотів був почути спів жайворонка, побачити його, завислого високо в небі, як він, вільний, ні до чого не припнятий, тріпоче на одному місці крильми. Про це я думав, ще коли йшов сюди, на це сподівався. І саме цим пояснював собі, чому треба йти на луки.
Та жайворонка на луках я не побачив. Жодного. Ніде. Вони наче вимерли. І розчарований я поплентався назад, ступав ногами по мякій соковитій траві і не бачив нічого – життя немовби покинуло мене. О, як гірко людині випасти з життя і опинитися в пустелі своїх думок. Нема гіршого страждання, як загубити живе і опинитися серед мертвого.
Але ось щось заблискотіло здаля. Такі яскраві жовті спалахи. Такі гарні, такі веселі, грайливі. І я рушив до них. Ноги самі пішли, бо моя свідомість все ще була скута кайданами думок. А коли підійшов ближче, то неждано-негадано кайдани щезли, жодної думки не лишилося – в моїй свідомості були лише ці привітні приземкуваті кущики, які палахкотіли такою потужною живою жовтиною своїх квіточок, що від них неможливо було відірвати очей. Я стояв наче вкопаний. Що це? Я ніколи не бачив цих кущів. Відламавши квітучу гілочку, ще довго стояв, ніяк не зважуючись іти геть, наче боявся втратити щось дуже дороге.
Вдома я погортав свій атлас рослин. Так, це була вона, зіно́вать. Я знав про неї, назва цих кущиків була мені така мила, але наяву ніколи раніше не доводилося бачити їх. Тепер, пишучи ці рядки, я розумію, що за неспокій і тривога мучили мене тоді в саду. Це зазеленілий дуб і зіновать, яка розквітла там, у цьому єдиному місці на луках, кликали мене, щоб я помилувався їхньою красою.
10. Ось нарешті і розцвіла в саду півонія деревяниста
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_92.html
10. Ось нарешті і розцвіла в саду півонія деревяниста
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_92.html
Немає коментарів:
Дописати коментар