Грабати скошену траву, вже зовсім висохлу також чимала втіха. І хоча з заходу вітер дме доволі холодний, проте сонце пригріває, і не відчувається ані найменшої там
якоїсь приту́ги, невигоди. Поміж яблунь нагортаєш чималі зелені купи. Ось вже їх багато, і там, і там, і перед хатою, і вгорі під вязом. Потім спускаєшся до ставка, з того боку, де росте буйний терновий кущ, і ще й там у скорім часі виростає височенька купа.
Ця робота не така легка, як може здаватися. Держално граблів натирає на пальцях мозолі. Грабати треба не дуже притискаючи граблі, але й не попускаючи. Починають боліти мязи на руках. Мусиш відпочивати. Сідаєш на почорнілий від часу пеньок і дивишся на воду. Довго. Споглядаєш найменший поблиск, найлегший рух хвильок, спонуканий з глибини якоюсь рибиною. Не кваплячись нікуди. Бо нікуди тобі не треба, і нічого не треба, бо все є…, а до вечора ще так далеко...
Згадую своє життя. Я наче жив певними стилями. Спочатку шукав мету, велику, справжню, докладав чималих зусиль, аби її досягти. Та нічого не досяг. Почував себе, наче мучу душу, спрямовуючи її ненависними для неї стежками. Що вона хоче, чого прагне, ніяк не міг збагнути. Все, що тільки не пропонував, найпрекрасніші цілі, найдивовижніші за смаком трунки, навіть захмарні й невисловні – вона відверталася від них. І це був перший мій стиль.
Тоді втомлений і до краю виснажений безплідними пошуками, марними зусиллями, я відпустив її й сказав: «Душе, ось тобі свобода, більше я не мучитиму тебе. Раз я не можу знайти те, за чим тужиш, чого так прагнеш, то сама шукай, рухайся вільно, нічим не скута. Чей, тобі краще знати, куди йти й до кого пориватися!»
І я дав їй повну волю. Що хотіла, те й робила моя душа. А я покірно йшов за її бажаннями, виконував всі її найхимерніші забаганки, найскритіші схотінки. Сахався і застигав на місці, метався безцільно й бездумно. Між нестримними насолодами, задоволеннями і пекучим болем, що протинав моє єство до найтемніших закапелків, найдальших за́сторонків, між сподіванням і розпачем, між розгнузданою веселістю і гризотами, які здавалися вічними. Наче корабель у розбурханому морі, мене кидало сюди-туди. І я став наче забавка стихій, насамперед внутрішніх -- емоцій, образів, припнятостей, звичок, уподобань, як також і стихій зовнішніх, які напирали гігантськими хвилями зусебіч. І врешті зрозумів, що душа моя так нічого і не знайшла – страждання її залишилися такими, як і були. І це був другий стиль мого життя.
Тепер же я наче заблудлий – не знаю, куди йти і що робити. Стою і дивлюся то в один, то в другий бік – відповіди нема. Ступаю ногами то взад, то вперед, просто так без ціли і нічого не знаходжу. Душа моя зазирає мені ввічі, немовби хоче запитати: «Ну що, що ти запропонуєш мені цього разу?» А я не маю їй що сказати, безрадно пробую кудись іти, і зупиняюся, бо не знаю куди, і знову дивлюся, дивлюся поперед себе, як незрячий, запитливо, боязко, часто з розпачем, иноді з надією. Мені здається, що десь тут, може, у цьому ставку, а може, у цих тільки-но зазеленілих, таких ніжних, гарних, ясно-зелених листочках молодого дуба, а може, у крилах ластівки, що майнула понад водою, а може, у цій хмарці, що розтала над димарем хати з бляшаним, колись фарбованим маніє́ю дахом, а, може, а може,… десь є відповідь?
Вірю, хочу вірити ще в якісь свої шанси... На щось сподіваюся, але з дня на день бачу лише мовчання, затаєну тишу… і більше нічого. І це мій третій стиль життя. Може, останній? Не знаю.
Заплакала, так невимовно жаль стало вашої душі....Ви приспали вашу душу, вона вам щось шепотіла....давно, але ви не вміли ще її почути і вона заснула...Вас водило ваше его, яке ви сплутали з душею і думали, що то вона вас водить....Але ж - ні....А ви знаєте, чого душі не дістає? їй не дістає Любові....так, не кохання, а саме Любові, тої Любові котрою повниться та тримається весь світ....То відчуття теплоти та доброти до всього...до тих пташечок, квітів, до своєї землі, до людей...Через вуаль цієї Любові ви побачите всю красу світу, ви будете бачити в людях найкраще, сприймати їх такими, як вони є і цим зачаровуватись.....Людина з народження і до смерті бажає та шукає тільки Любові, не усвідомлено, підсвідомо, або й з розумінням, але шукає. Нам конче потрібна любов наших батьків, дітей, коханих, бабусь, собачок та котиків. Нам потрібна любов вчителів, та учнів, наших колег, та підлеглих.... Без Любові душа спить, або засихає, якщо її не пробудити та не почати "годувати" любов'ю до всього....А потім вона повертається...так-так, як ви почнете посилати її у всесвіт, то і він починає вам її повертати...А починається Любов з подяки, з подяки за все, що маєте, за свої таланти та здібності, за всіх людей, що були на вашому шляху - хтось давав радість, хтось вчив, спустошуючи душу....За життя.
ВідповістиВидалитиЛюбови? А ви знаєте, що це таке? Бажання щось мати, здобути? А чи щось инше? Що? Якщо знаєте, то живете тим першим стилем.
ВідповістиВидалити