Непогамовна жадоба успіху. В тому, иншому. Немає значення в чому. Прагнення досягти якоїсь вагомої мети. Стати иншим, кращим, аніж є. І все це супроводжується
титанічними зусиллями, стражданнями, врешті руйнацією внутрішньою і зовнішньою. Болем власним, болем чужим. Радістю і розпачем. Здобутками і втратами. Піднесенням і падінням.
Навіщо? Чому? Звідки це? Ради чого? І що це? Гонитва за чимось чи втеча від чогось? Що змушує нас перебувати в нескінченному і такому виснажливому напруженні, прагнучи здобувати все нові й нові перемоги, нові й нові здобутки? Що породжує в нашій душі цю ненаситність, цю постійну невдоволеність собою? Що заваджає нам тішитися тим, що маємо? Що спонукає нас безупину пориватися до вимріяних ідеалів, змушує тікати від «сірої буденности» і нехтувати реальність, яка є єдине, що ми маємо насправді? Чому ми ніколи не почуваємося щасливими? Чому чи не кожна наша хвилина отруєна явними або затаєними в глибинах серця гризотами й страхами, через які ми ніколи не годні бути усті́ль задоволені? Навіть у моменти великих емоційних піднесень, які ми так цінуємо і яких так жадаємо, наша радість неповнокровна. Чому нас нічого не зупиняє в нашій безумній гонитві? Чому ми знову і знову і далі мчимося за щораз новими тінями, байдуже, що вже стільки разів переконувалися, що всі ці успіхи, досягнення, здобутки й перемоги насправді пусті фрашки, які не здатні вгамувати нашої спраги? Чому не бачимо безрезультатности наших зусиль і далі вперто виснажуємо себе? Чому не зупинимося? Де залягає та таємна пружина, яка змушує нас гонитися за недосяжним, внаслідок чого ми уподібнюємося на пса, який крутиться дзиґою, марно силкуючись схопити кінчик власного хвоста? Може, треба нарешті припинити я́лові змагання, зупинитися врешті-решт, озирнутися довкола і застановитися над тим, що відбувається з нами?
Так, треба. Але як?
Ось я зупинився. Наче заблудлий в лісі, я озираюся довкола. В сумятті. Я не знаю, куди йти. Я втратив будь-які орієнтири. Все, що я знав досі, тепер перестало мати вагу. Переді мною, за мною і оба́поли мене лише дерева, дерева, дерева. Це те, що є. Це та реальність, яка оточує мене. І я дивлюся на неї, пильно вглядаюся в її риси. Вона перебуває в русі, мінлива і хистка. Жодної секунди статичної. Вмирання, народження нового, знову вмирання, і знову народження. Не встиг побачити, як вона щезає безслідно. І разом з тим вона якимсь чудом незмінна, завжди така, як була. Постійно мінлива і завжди незмінна. Про неї не можна сказати ні «так», ні «ні». Її незмога укласти в жодне визначення. Вона вислизає з будь-яких словесних пут, незбагненна і невловима. Здається, на неї можна тільки дивитися, але її незмога побачити, її незмога знати, про неї незмога розповісти. Ті відображення, які залишаються у свідомості, мертві, вони не мають до неї ніякого стосунку. Трепетна, як живе пульсуюче серце, перебуваючи весь час перед очима, поза межами «так» і «ні», вона заворожує спокоєм та незворушністю, змушуючи розум завмирати від збентеження і забувати про все, що знав.
Але ж ні! Що це? Крім неї, є ще щось? Що це так настирливо голосить? Що так тривожно хвилюється та шелестить, наче сухий зжовклий очерет на вітрі? Це образи, думки, які рояться в моїй голові. Вони, здіймаючись із дна свідомости, виникають перед очима. Я бачу то навколишню дійсність, то сни власної памяти. То одне, то друге, то одне, то друге. Часом бачу лише друге, себто рух памяти (вона, здається, тільки й робить, що плодить сни) повністю опановує мене, і тоді навколишня дійсність щезає. І я блукаю у своїх снах, наче в пустелі під палючим сонцем. Це може тягтися довго, а може тривати зовсім коротко. Проте рано чи пізно я повертаюся до тями і знову бачу дерева, дерева, дерева, дивовижно виразні, гарні і такі справжні, живі обриси дерев. Вони всякі, високі і низькі, молоді і старі, вже зовсім висохлі і такі, що тільки-но сповнилися соковитої зелени. Я довго дивлюся на них і відчуваю, що вони -- єдине, що варте уваги на цім світі. Вони -- живі, а не мертві. І хочеться бути з ними вічно. Коли перебуваєш з ними, ніколи не маєш відчуття обману, пустоти. Здається, що вони є, були і будуть завжди, хоча вони ніколи не були і ніколи не будуть, бо єдине місце, де вони є – це зараз, тепер. Адже вони живі. Ось, певно, чому вони так ваблять до себе. Бо вони живі, не мертві.
Та що це, я знову поринув у світ власних марив. Думки, образи, спогади про минуле, картини майбутнього, радощі і тривоги, досягнення і невдачі! Знову все це захопило мене, і у вирі кольорових мерехтінь я вже не бачу дерев. Куди несуся я? Куди поривається моя душа? Від кого тікає моє єство? І чи припиниться колись ця божевільна гонитва чи то, пак, безумна втеча? Що вириває мене щоразу від вас, мої благословенні дерева? Адже я знаю, що насправді є тільки ви, живі і вічні.
Немає коментарів:
Дописати коментар