Тільки-но піднялося сонце, як я вийшов з хати і пішов на город. Цвіла маго́нія. Її рясний дрібненький, але напрочуд виразний жовтий цвіт заледве не сліпив очі. А як вона
пахла! Цей терпкий проникливий пахіт висів над ставком, точився су́біч яблуні і простягався далі до вишень у сад і губився десь аж за криницею.
Отож садити сьогодні ранню капусту було віру́тною насолодою. Викопаєш ямку, наллєш води, почекаєш, поки вона всякне і загорнеш у вологу землю пругкий зелений росток. І ось перед тобою на грядці вже шереги веселих капустяних листочків. А тут ще й о́дуд заповзявся виспівувати. Десь сидить у сусіда на величезному ясені, вже зазеленілому, вкритому мацюпкими ніжними листочками, і співає. Станеш і слухаєш його таку милу і разом з тим строгу пісню: «Уд-уд-уд, я тут, уд-уд-уд, я там, ти тут!» Тоді знову береш росточки капусти і садиш їх у землю. А одуд не перестає ні на мить. І відчуваю, як усього мене огортає невимовна радість. Без причини, без спонукань, без жодних зусиль з мого боку. Ця радість сама приходить, коли хоче, і сама відходить, коли хоче. Її немога ні знайти, ні здобути, ні виблагати молитвами.
Немає коментарів:
Дописати коментар