Я прожив тут, у цих безгомінних горах на північ від вулкану Коропуна серед ковили-і́чу, вівсяків-чилі́гуа, чагарів акантоли́пії
й парасте́фії, поліле́пісових і каваху́кових лісів два роки. У повній
самотині. Ловив
у потоках рибу, здебільша ку́мшу й
мики́жу, а зрідка, коли дуже щастило, й оре́стіясів, збирав гриби, ягоди дикої
ґруміча́ми, стручки
прозо́піса, взимі нерідко по кілька днів голодував, одного
разу ледь не замерз у верхогірї, зірвавшись з обледенілої скелі. Лише
мисливці за ґвана́ко й віку́ньями (їхню вовну в Наска чи Абанкаї можна було добре продати) забредали сюди, частуючи мене твердими як
камінь маїсовими коржами і горілкою з
кайофо́ри, цих малесеньких кактусів з гарними помаранчевими квіточками, що рясно
встеляли високо́рівні. З дня на день я уважно споглядав,
що робиться довкола мене і стежив за нескінченним
рухом думок, образів, фантастичних видив у моїй голові. Шукав тиші, спокою для
свого бентежного серця, яке прагло чогось... чогось неіснуючого. Проте тиша не
приходила. Її не було ні зовні, ні всередині. Її, здається, не було ніде.
Минали пори року, змінювалися пейзажі
природи, а те найголовніше, найпекучіше залишалося незмінним. Отож за два роки
я так нічого і не знайшов. І тоді розпач опанував мене. І я захотів померти.
Щезнути. Довго лежав без руху у своїй хатині. Геть охлялий від голоду, в якійсь
напівдрімоті, як нечутенна колода. А потім устав і пішов геть, спустився в
долини, до людських осель, а потім і далі, далі до великого міста, де було
летовисько... Я не знаю, навіщо я пішов і куди я йду. Просто пішов і все. Я і
досі не знаю цього.
Немає коментарів:
Дописати коментар